Реформа-2016: правові наслідки конституціоналізації та деконституціоналізації

14 апреля 2017 | Кампо Володимир

 

В конституційних системах різних країн особлива роль належить органам правосуддя та судового конституційного контролю, які у багатьох випадках завершують процес врегулювання конфліктів і спорів. Тому кожне суспільство завжди приділяє особливу увагу конституційним змінам у системі цих органів.

Конституційна реформа, здійснена українським парламентом 30 вересня 2016 року (далі — Реформа-2016), має важливе значення не тільки для майбутнього судів різних рівнів та рангів. Адже від того, якими будуть реформовані суди та новий статус суддів у них, такою у значній мірі стане й правова, а відтак — і суспільно-політична система країни.

Не треба дивуватися тому, що ми ставимо правову систему попереду політичної чи економічної системи, бо тільки матеріалістична філософія визнає право похідним від економіки та залежним від політики. У дійсно демократичній, соціальній, правовій державі економіка, політика і право знаходяться у діалектичному взаємозв’язку: в якийсь момент ключове значення для розвитку суспільства має економіка, в інший — політика, а в певний момент — право. Але ні економіка, ні політика, ні право — кожне саме по собі — не можуть претендувати на верховенство чи пріоритетність по відношенню до інших елементів суспільної організації.

Сьогодні українське право мусить випереджувати економіку та політику, а тому несе підвищену відповідальність за стан суспільних справ. З кого нині люди питають про цей стан?

Традиційно — з президента, парламенту і прем’єр-міністра, але ще більше — з суддів, прокурорів, посадовців різних правових служб (безпеки, охорони правопорядку, митниці, нотаріату, виконавчої служби, юстиції тощо), тому що через відсутність ефективного права не може нормально розвиватися ні економіка, ні політика, ні соціальні відносини тощо.      

Парадоксально, але українські олігархи виявилися «прихильниками» матеріалізму (зрозуміло, що вульгарного), якщо можна так сказати, бо вибудували чітку вертикаль між економікою, політикою і правом. Економіка, тобто вони самі, займає домінуюче становище у зазначеній ієрархії, а в їх розпорядженні — кишенькові політики, які мають таких же, як і вони самі, кишенькових правників.

Очевидно, що вся ця «вертикаль» побудована на беззаконні. На думку першого президента України Л. Кравчука, домінація олігархату в умовах беззаконня — це українська трагедія. Тому не все так просто в олігархічному королівстві. Після історичних подій на рубежі 2013-2014 рр. український політичний клас намагається зруйнувати стару та вибудувати нову олігархічну модель суспільної організації.

Проте неупередженій людині зрозуміло, що на порядку денному в Україні — не заміна одних олігархічних кланів при владі на інші, а скасування олігархату як системи та перехід українського суспільства до європейської моделі конституційного правління.

Тоді олігархи стануть просто багатими людьми, але не матимуть визначального впливу на політику та законодавство. А для цього треба, щоб вони — під тиском і контролем лідерів громадянського суспільства, європейських структур та США, Японії, Австралії тощо — підписали між собою відповідний пакт Монклоа і звільнили суспільство та державу від власного ручного управління. Зазначений перехід фактично означатиме проведення — під ретельним контролем колишніх олігархів — реальних соціально-економічних і політико-правових реформ.

Як вважає естонський експерт Я. Мерило, серед цих реформ найважливішою реформою є судова, оскільки якщо належним чином не працюють суди, то все інше у державі також не працюватиме.

Дійсно, саме судова реформа покликана виконати ряд завдань, які принципово важливі для формування європейського і світового майбутнього України. Мова йде про створення суду, який, за словами вченого-конституціоналіста М. Савчина, повинен відповідати критеріям незалежності, безсторонності та поважання гідності і прав людини. Адже тільки такий суд зможе:

а) утвердити верховенство права в державному і суспільному житті;

б) забезпечити проведення реформ — економічних, політичних, соціальних;

в) подолати корупцію тощо.

Відомо, що конституційне реформування судової влади у незалежній Україні розпочалося в 1990-1992 рр., коли була прийнята Декларація про державний суверенітет України та внесені системні зміни до Конституції України 1978 року.

У результаті були запроваджені Конституційний Суд України (КСУ) та арбітражні (нині — господарські) суди, а також був модернізований Верховний Суд України. Разом з тим з Конституції України 1978 року були вилучені положення, що стосувались особливостей радянської системи правосуддя (формальної виборності суддів міських і районних судів населенням, вирішення господарських спорів органами державного арбітражу тощо).

З прийняттям Конституції України 1996 року був проведений наступний етап конституційної реформи судової системи, в результаті якої були конституціоналізовані нові демократичні інститути та принципи її функціонування: суддівське самоврядування, Вища рада юстиції, засади судочинства; а також модернізовані окремі старі інституції (система загальних судів, КСУ). Одночасно з тексту Конституції були вилучені положення, що характеризували пострадянські елементи судової системи (виборність народних засідателів місцевих судів органами самоврядування - місцевими радами і т.д.).   

У конституційній науці прийнято оцінювати ті чи інші конституційні зміни з точки зору того, що нового у них закріплено. Насправді ж, для більш об’єктивного оцінювання результатів конституційної реформи необхідно знати, зокрема, що вона вносить нового (конституціоналізує) і що вона виключає зі старого його тексту (деконституціоналізує), та в якому співвідношенні виступають обидві частини реформи.

Тільки так можна оцінити, наскільки конституційна реформа є пропорційною та збалансованою, а також визначити, які правові наслідки має одна і друга її частина: конституціоналізація і деконституціоналізація.

Це стосується й Реформи-2016, в якій чітко проглядаються як одна, так і друга частина. Які ж мають правові наслідки конституціоналізація та деконституціоналізація, чи вони достатньо збалансовані тощо? Ці та деякі інші питання, на нашу думку, мають бути публічно обговорені для того, щоб сформувати демократичну громадську думку та сприяти реалізації Реформи-2016.

 

Конституціоналізація

Аналіз унормованих Реформою-2016 нових конституційних положень про правосуддя і судовий конституційний контроль вказує на те, що законодавець-конституцієдавець мав на меті поглиблення демократичних засад їх функціонування. Але це не означає, що воно так і буде втілюватися, як закріплено у нормах Конституції України.

Як відомо, тривалий час правова, а відтак і судова система України розвивалася за ре-еволюційним сценарієм по принципу: крок вперед, два кроки назад. В результаті за останні десятиріччя стан правосуддя у багатьох відношеннях став гіршим, ніж він був до цього. Будемо сподіватися, що Реформа-2016 не буде розвиватися за ре-еволюційним сценарієм, оскільки це може — з урахуванням таких ускладнюючих обставин, як війна на Сході України, висока бідність, масовий правовий нігілізм тощо — привести до непоправних збитків судовій системі.

Реформа-2016 конституціоналізувала ряд нових інститутів та положень у сфері правосуддя та судового конституційного контролю. Зокрема, три з цих новел мають фундаментальне значення, а це означає, що вони розраховані на тривале використання.

По-перше, реформована Конституція України зобов’язує загальні суди керуватися принципом верховенства права (ч. 1 ст. 129), а не законом, як було зазначено у цій статті до Реформи-2016. Це означає, що застосування законів при вирішенні тієї чи іншої справи вже не є достатнім, а вимагає використання й інших джерел права: нормативних договорів, звичаїв, прецедентів, загальних принципів права тощо, легітимованих правовою культурою українського народу.

Відповідно до положень Конституції України (ч. 1 статей 8 і 22) та практики Європейського суду з прав людини і КСУ, принцип верховенства права означає панування права у державі та первинність природного права над позитивним правом, пріоритет прав людини тощо. Основними гарантами верховенства права є органи судової влади та судового конституційного контролю, які несуть відповідальність за його стан у державі.

Якщо цей стан погіршується, то держава повинна проводити судово-правову реформу. За оцінками міжнародних організацій, у 2016 році Україна знаходилася у кінці списку з 90 країн, в яких реалізується принцип верховенства права. Отже, зазначена реформа стала об’єктивною необхідністю.  

Номінально принцип верховенства права і раніше був обов’язковий для загальних судів, оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України, в державі визнається і діє принцип верховенства права. Але до Реформи-2016 суди його здебільшого ігнорували, бо, вибираючи між принципами верховенства права і законності, суди звичайно віддавали перевагу більш простому принципу законності. На практиці це призводило до звуження змісту та обсягу судового захисту прав і законних інтересів громадян, інших фізичних та юридичних осіб.

Очевидно, що у минулому загальним судам було зручніше керуватися законом, але не сьогодні, коли будь-який суб’єкт правовідносин у суді може вимагати від нього керуватися принципом верховенством права і суд не може йому відмовити. На жаль, нині така вимога суб’єкта-учасника судового процесу може поставити у незручне становище не одного українського суддю — проте не завтра, якщо судді почнуть по-справжньому над собою працювати.

Без сумніву, що системне запровадження верховенства права в діяльності загальних судів значно покращить захист прав і законних інтересів громадян, оскільки це розширить можливості громадян та інших суб’єктів правовідносин захищати себе за допомогою таких засад, як справедливість, рівність, пропорційність, правова визначеність, правова певність та десятки ін.

Треба визнати, що із запровадженням принципу верховенства права рівень вимог до суддівської діяльності буде зростати у геометричній прогресії. Тут вже не обійтися знаннями лише національного законодавства та практики його застосувати; потрібні будуть широкі знання практики Європейського суду з прав людини, міжнародних пактів, судової практики країн ЄС тощо. А ще треба буде вчити англійську та інші європейські мови, наприклад, мови південних і західних слав’ян, які нам, українцям, дуже близькі та майже зрозумілі.

Судді загальних судів набагато спростять собі завдання, якщо від правоохоронних та інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які подають їм на розгляд матеріали, будуть вимагати їх підготовку з додержанням принципу верховенства права. Тим більше, що закони про різні правоохоронні органи (про прокуратуру, поліцію тощо), а також про деякі органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування містять вимогу про додержання принципу верховенства права. А в разі, якщо такий закон не містить відповідної вимоги, тоді, очевидно, діє положення вже згадуваної ст. 8 Конституції України.

Головне ж полягає у тому, що загальні суди тепер фактично сприятимуть застосуванню принципу верховенства права всіма органами публічної влади та їхніми посадовими особами — а це вже зовсім інша ситуація, ніж та, яку ми спостерігали вчора чи бачимо сьогодні. Для того, щоб верховенство права запрацювало збалансовано та ефективно, потрібно ухвалити закон чи Указ Президента про Стратегію його розвитку, чи, можливо, і Дорожню карту про його впровадження.

Звичайно, що труднощі із впровадженням принципу верховенства права у суддів загальних судів будуть, але з часом вони їх здолають і будуть ефективно його застосовувати. Але не треба намагатися його викривляти, як це іноді буває на практиці, бо це може вдарити по самих суддях — їх авторитету та довірі громадськості.

Велику допомогу загальним судам у впровадженні принципу верховенства права має надати Верховний Суд України, який повинен ухвалити постанову Пленуму про застосування судами даного принципу. Подібну постанову суд приймав у 1996 році щодо застосування судами положень Конституції України і на перших пора вона мала позитивне значення. До речі, останню постанову варто було б оновити.

Таким чином, обов’язковість принципу верховенства права для загального суду по суті є досить складною проблемою, вирішення якої залежить не тільки від нього самого, але й від різних об’єктивних факторів та обставин.

По-друге, Реформа-2016 запровадила конституційну скаргу громадян (ст. 151-1 Конституції України), яка дозволяє їм оскаржувати неконституційні положення законів та інших підконтрольних КСУ актів у разі порушення їх прав людини. Таким чином, громадяни отримали можливість впливати на акти законодавства, а законодавець матиме ще один канал зв’язку з виборцями.

Тривала відсутність конституційної скарги та недостатня поінформованість суспільства про діяльність КСУ привела до того, що рівень довіри громадян до нього за останні 20 років був надзвичайно низький, особливо у порівнянні з конституційними судами європейських країн.

Наприклад, у ФРН рівень довіри до Федерального Конституційного Суду сягає близько 80%; він є найвищим серед центральних органів державної влади, тоді як в Україні рівень довіри до КСУ складає в межах 1-3%.

Слід зазначити, що вперше інститут конституційної скарги громадян з’явився в офіційному проекті Конституції України 1992 року. Але в Конституції Україні 1996 року, яка базувалася на цьому проекті, даний інститут раптом пропав і замість нього з’явилося конституційне звернення громадян. Однак, як кажуть в Одесі, це дві великі різниці: адже конституційне звернення було порівняно з конституційною скаргою як місячне сяйво до сонячного світла.

Звичайно, КСУ міг давно, як пропонували деякі науковці та практики (І. Головань тощо), запровадити конституційну скаргу шляхом тлумачення ч. 1 ст. 55 Конституції України (право громадян на звернення до суду). Але у своїй більшості судді КСУ завжди були прихильниками юридичного позитивізму (нормативізму) і тому все, що не було передбачене законом, на їх думку, не підлягало судовому розгляду — навіть якщо мова йшла про захист одного з найбільших фундаментальних прав  людини — права на конституційний судовий захист.

Якби все ж КСУ насмілився розглядати конституційні скарги громадян де-факто, то навряд чи хтось особливо його б критикував, оскільки його правова позиція відповідала б духові Конституції України та європейської конституційно-судової практики. А це головне.

Сам же КСУ цим кроком увічнив би свою роль першовідкривача конституційної скарги громадян — як колись Верховний Суд США у 1803 році увічнив себе, започаткувавши судовий конституційний контроль за актами федеральних органів влади. Але після запровадження конституційної скарги в Україні зазначена гіпотетична ситуація вже позаду і нам не залишається нічого, як самим собі поспівчувати.

Але є одна обставина, яка цілком виправдовує у зазначеному питанні позицію КСУ. Його більшість суддів не вважали себе справжніми суддями, а свою владу — дійсно судовою. І вони виявилися правими, бо Реформа-2016 чітко розмежувала систему правосуддя та судовий конституційний контроль, як певний гібрид законодавчої та судової влади.

Багато хто вважає, що поки закон не врегулював порядок розгляду конституційних скарг громадян, до тих пір їх вирішувати неможливо. Але це чисто позитивістсько-нормативістська позиція.

Якщо в державі діє принцип верховенства права, то такого бути не може! Після 30 вересня 2016 року КСУ повинен був помалу розглядати конституційні скарги громадян та напрацьовувати практику, яка була б дуже корисною при розробці та прийнятті нового закону про КСУ, особливо у частині процедури розгляду цих скарг.

Проте це не означає, що КСУ повинен все змінювати, керуючись правовою невизначеністю; відмовлятися від напрацьованих десятиліття конституційно-судових практик. Абсолютно ні, навпаки, з допомогою цих практик тільки й можна було б вибудувати процедуру розгляду конституційних скарг. Деякі судді КСУ у відставці з цим підходом погоджуються.

Отже, закріплення інституту конституційної скарги громадян ще раз загострило питання про те, яким шляхом піде практика їх розгляду: позитивістсько-нормативістським чи в дусі доктрин «живого» права? У значній мірі це залежатиме від нового закону про КСУ, який має базуватися на засадах верховенства права. Тоді зазначена практика, без сумніву, буде сприяти покращенню захисту прав людини в Україні та підвищенню довіри до КСУ з боку громадянського суспільства.         

По-третє, Реформа-2016 передбачила виключне право адвокатів представляти інтереси сторін у суді (ст. 132-2 Конституції України). До її проведення адвокати працювали у судах лише за вибором громадян, інших фізичних та юридичних осіб (ст. 59 Конституції України).

У Рішенні КСУ по справі про вільний вибір захисника 2000 року суд вважав, що діяльність адвокатури є тільки однією з конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право на захист. Функції такого захисту могли брати на себе також інші фахівці у галузі права.

Але у 2013 році КСУ у справі про відшкодування витрат на правову допомогу у господарському судочинстві закріпив принципово нову правову позицію, згідно з якою законодавець може встановлювати виключне право адвокатів надавати правову допомогу в судах. Зміна правових позицій КСУ була об’єктивно вмотивованою і спиралася на європейську практику про виключне право адвокатів представляти інтереси сторін у судах.

До речі, це не єдиний випадок зміни таких позицій КСУ, що повністю вписується у доктрину «живого» права та відповідає засадам верховенства права (справедливості, пропорційності тощо). Фактично Реформа-2016 довела правову позицію, закладену у Рішенні КСУ 2013 року, до логічного завершення. Тим самим було покладено край суперечкам навколо того, кому представляти інтереси сторін у судах: адвокатам чи іншим фахівцям у галузі права? Суперечкам, які існували та ще й нині, існують між суддями КСУ, представниками науки і практики.

Що стосується просто фахівців у галузі права, то для них у законодавстві про правову допомогу потрібно знайти професійну нішу, яка б відповідала їх можливостям і здібностям. Людям, які не хочуть чи не можуть ставати адвокатами, не можна закривати шлях до надання такої допомоги.

По суті запровадження виключного права адвокатури на надання правової допомоги громадянам у суді є логічним завершенням процесу формування інституційної спроможності адвокатури. Це зовсім не означає, що нинішній склад адвокатів повністю готовий до якісного виконання своїх конституційних функцій.

Досвід вказує на те, що значна частина адвокатів все ще мислить формально-позитивістським чином і не поспішають змінювати свої правові погляди, зокрема, переходити на позиції доктрини верховенства права. Мотиви різні, але найчастіше адвокати пояснюють, що їм треба заробляти гроші, а не думати про верховенство права. Але, як відомо, той, хто проміняв право на гроші, може не мати ні професії, ні грошей.

Таким чином, конституційне закріплення виключного права адвокатів надавати правову допомогу сторонам у суді з професійної точки зору вимагає від них суттєвого підвищення якості цієї допомоги. Це має бути прописано в оновленому законі про адвокатуру, як і питання боротьби з різними викривленнями в організації адвокатського самоврядування, за прикладом боротьби з кримінальними традиціями у профспілках та інших організаціях у США та європейських країнах. Інакше тіньова адвокатура буде намагатися керувати законослухняними адвокатами.

 

Деконституціоналізація

Реформа-2016 має також наслідком деконституціоналізацію ряду конституційних положень, що втратили своє юридичне значення. Тим не менш, ця ситуація може зацікавити певних осіб, права яких деконституціоналізовані положення обмежували. До числа таких положень відносяться, зокрема, наступні.

По-перше, Реформа-2016 привела до скасування конституційного положення про віднесення КСУ до числа органів, що здійснюють судочинство нарівні із судами загальної юрисдикції, та про КСУ, як єдиний орган конституційної юрисдикції (колишня ч. 3 ст. 124 і ч. 1 ст. 147 Конституції України).

Зазначена реформа привела до чіткого розмежування статусу КСУ та загальних судів, що має наслідком закріплення в Основному Законі різних принципів функціонування цих двох систем органів влади та підстав для звільнення їх суддів (відповідно статтям 129 і 147, 126 і 149-1 реформованої Конституції України) тощо.

За своїм статусом КСУ — орган судового конституційного контролю за законами та іншими правовими актами, визначеними Конституцією України (ст. 150), а не орган правосуддя з вирішення справ конкретних фізичних чи юридичних осіб. Розглядаючи конституційні скарги громадян, суд також не вирішуватиме їх цивільні чи кримінальні справи, а буде встановлювати конституційність чи неконституційність положень законів, які, на думку скаржників, порушують їх права людини. Фактично новий статус КСУ вимагає багатьох переоцінок. Наприклад, він означає, що на суддів КСУ не поширюється дисциплінарна та кримінальна відповідальність за проступки і злочини проти правосуддя, оскільки вони його не здійснюють.

У той же час відповідні законодавчі акти повинні передбачити дисциплінарну і кримінальну відповідальність за проступки і злочини проти судового конституційного контролю. Така відповідальність, зокрема, суддів КСУ, повинна відрізнятися від відповідальності суддів загальних судів у бік її підвищення. Це треба робити сьогодні, коли у парламенті розглядається новий закон про КСУ, в якому передбачені підвищені заходи матеріально-технічного забезпечення конституційних суддів. Інакше це буде гра в одні ворота.

Отже, Реформа-2016, деконституціоналізувавши його статус як органу правосуддя, суттєво змінила природу КСУ. Він став органом судового конституційного контролю, а тому, виходячи з Конституції України, дисциплінарна і кримінальна відповідальність його суддів потребує нового законодавчого врегулювання. 

По-друге, Реформа-2016 позбавила Верховну Раду України права висловлювати недовіру генеральному прокуророві України, що мало наслідком його відставку з посади (нереформована ст. 122 Конституції України). Це положення початково було закріплено в тексті Конституції України у редакції 1996 року.

Зазначене положення мало певне політико-правове значення, коли Україна була президентсько-парламентською республікою, оскільки таким чином було збалансовано контроль над генеральним прокурором з боку як президента України, так і парламенту. Але після повернення держави у 2014 році до парламентсько-президентської форми правління (шляхом відновлення Конституції України у редакції 2004 року) питання про збалансування такого контролю фактично відпало.

Цікаво, що в науково-практичному коментарі Конституції України (видавництво «Ін-Юре», 2003 рік) вказане положення про право Верховної Ради України висловлювати недовіру генеральному прокуророві України авторами взагалі не було прокоментовано (?). Зате у коментарі чомусь написали, що парламент може скасовувати накази генерального прокурора, правда, незрозуміло, на якій правовій підставі.

Нині прокуратуру в Україні очолює генеральний прокурор, якого президент України призначає на посаду та звільняє з посади за згодою парламенту. Тобто парламент втратив право висловлювати йому недовіру, тобто можливість періодично тиснути на нього та перетворювати в об’єкт політичних спекуляцій і маніпуляцій.

Отже, Реформа-2016 не позбавила парламент контролю за призначенням та звільненням генерального прокурора України чи за його поточною діяльністю, але тепер у Регламенті Верховної Ради цей контроль має бути оптимізованим та раціоналізованим.

По-третє, Реформа-2016 виключила з тексту оновленої Конституції України положення про звільнення судді з його посади за порушення присяги. До цієї реформи обидві редакції Конституції України (1996 та 2004 року) містили положення: «Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: … 5) порушення суддею присяги;» (п. 5 ч. 5 ст. 126). Після Реформи-2016 даний пункт було вилучено із тексту зазначеної статті.

Причини деконституціоналізації зазначеного положення були досить різні. За таку деконституціоналізацію давно виступали авторитетні юристи-практики (В. Т. Маляренко та ін.), окремі вчені.  

Ці автори мотивують свою позицію тим, що при звільненні судді за порушення присяги важко формалізувати підстави для такого звільнення, тому вони вважали, що краще скасувати даний вид дисциплінарного стягнення взагалі, аніж пробувати його застосовувати, не маючи чітко визначених підстав для цього.

В дійсності методом формування судових прецедентів можна було визначити підстави для дисциплінарної відповідальності суддів за порушення присяги. Але для цього потрібно було міняти офіційну доктрину загальних судів — переходити від жорстокого юридичного позитивізму до доктрини «живого» права.

Це було неможливо, бо суди, керуючись на той час офіційною доктриною законності, не могли цього зробити. Проте маємо парадокс: зараз, коли суди зобов’язані керуватися принципом верховенства права та можуть творити прецеденти для встановлення підстав відповідальності суддів за порушення присяги, останніх від неї звільняють?!

До Реформи-2016 практично будь-яке порушення суддею професійної етики та закону можна було кваліфікувати як порушення його присяги. У такому випадку теоретично не було потреби запроваджувати інші підстави для дисциплінарної відповідальності суддів, а практично вони були.

Юридична ж практика розвивалася і розвивається шляхом запровадження кількох підстав для притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.

Так, підставами для дисциплінарної відповідальності суддів загальних судів нині є:

а) порушення суддею вимог щодо несумісності;

б) вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді;

в) незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду;

г) порушення обов’язку підтвердити законність джерела надходження майна (ч. 6 ст. 126 Конституції України).  

Суддя КСУ може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за таких підстав:

а) порушення ним вимог щодо несумісності;

б) вчинення ним істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом конституційного судді або виявило його невідповідність займаній посаді (ч. 2 ст. 149-1 Конституції України).

Тому деконституціоналізація відповідальності суддів за порушення присяги суттєво не позначиться на загальному стані цієї відповідальності. З іншого боку, всі її нинішні підстави є фактично нічим іншим, як конкретизацією відповідальності за порушення присяги у самому широкому сенсі.

У той же час в юридичній науці більш популярними були і залишаються думки про необхідність притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності саме за порушення присяги. Тим більше, що сам інститут присяги суддів залишається, хоча і дещо звужується його роль; він служить передумовою для вступу судді на посаду.

Відомо, що парламент не раз не допускав до присяги суддів, коли велися політичні війни. Тому зараз, наприклад, судді КСУ будуть приймати присягу на його засіданні, а не в парламенті.

Проводячи Реформу-2016, законодавець-конституцієдавець врахував міркування щодо скасування дисциплінарної відповідальності суддів за порушення присяги. Відомо, що вона нерідко використовувалася владними структурами як засіб боротьби проти суддів, призначених політичними опонентами.

Тому деконституціоналізація відповідальності судді за порушення присяги сьогодні стала важливою запорукою реальної незалежності суддів від політичних структур, які їх делегували. Однак, цілком можливим є і відновлення цієї відповідальності, наприклад, через судові прецеденти, оскільки суди зможуть їх творити завдяки принципу верховенства права.

Які ж конкретні правові наслідки має деконституціоналізація дисциплінарної відповідальності суддів за порушення присяги? Вона означає, що конституційне положення про таку відповідальність:

а) втратило роль джерела поточного законодавства;

б) будь-яка норма такого законодавства, що його містить, підлягає скасуванню;

в) ніхто з суддів не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за порушення присяги.

Фактично деконституціоналізація відповідальності суддів за порушення присяги не означає, що дисциплінарний захід до них був застосований незаконно, а означає, що після Реформи-2016 дисциплінарне стягнення втратило юридичну силу і колишній суддя визнається таким, що його не має.

При цьому сам суддя звільняється від обмежень, які у зв’язку з цим стягненням на нього були накладені. Тому він може повернутися до професійної діяльності, ставити питання про довічне утримання судді тощо.

Акти, якими судді притягалися до дисциплінарної відповідальності за порушення присяги, можуть бути визнані загальними судами такими, що вичерпали свою дію. Ті ж акти про звільнення суддів за порушення присяги, що, починаючи з 1996 року, носили характер політичних репресій, зокрема, прийнятих на виконання явно злочинних наказів і розпоряджень, підлягають скасуванню, а їх жертви — поновленню у правах.

Отже, деконституціоналізація положення про звільнення суддів за порушення присяги має важливі правові та суспільно-політичні наслідки. Хоча саме питання про даний вид дисциплінарної відповідальності залишається відкритим, зокрема з точки зору науки і практики.

 

Замість висновків

Як бачимо, не тільки конституціоналізація, але й деконституціоналізація, що пов’язана з Реформою-2016, породжує певні правові наслідки. Якщо раніше питання про наслідки деконституціоналізації майже не розглядалися, то тепер ми до них ставимося нарівні з питаннями про наслідки конституціоналізації.  

Про що можна стверджувати на основі вже проведеного аналізу? Реформа-2016 відбулася і вона привела до процесу конституціоналізації та деконституціоналізації положень про правосуддя та судовий конституційний контроль. Правові наслідки цих процесів мають важливе значення для:

а) розвитку відповідного законодавства;

б) захисту гідності та прав людини;

в) оновлення судово-правової доктрини;

г) вдосконалення правозастосовної практики.

Правові наслідки всіх питань конституціоналізації та деконституціоналізації — за результатами проведеної Реформи-2016 — ще слід серйозно вивчити на науковому і практичному рівні. Це дозволить виробити ефективні заходи, що сприятимуть захисту прав людини, формуванню нового обличчя українського правосуддя, адвокатури, прокуратури, поліції та судового конституційного контролю тощо.

 

Блог отражает исключительно точку зрения автора. Текст блога не претендует на объективность и всесторонность освещения темы, о которой идет речь. 

Мнение редакции «Судебно-юридической газеты» может не совпадать с точкой зрения автора. Редакция не несет ответственность за достоверность и толкование приведенной информации и выполняет исключительно роль носителя.

© 2017 "Судебно-юридическая газета". Все права защищены.