До питання про новий судовий захист конституційних прав і свобод громадян в Україні

Відмінна особливість сучасного європейського
                           конституціоналізму полягає у зростаючому значенні
                           індивіда, чия гідність, автономія і свобода є найвищими
                          цінностями національного та наднаціонального
                          порядку…
                              Професор, д-р М.-Е. Гайс,  університет міста
                             Ерланген-Нюрберг (ФРН)

Вступні положення. Проблеми захисту конституційних прав і свобод громадян (підданих) існують практично в усіх країнах світу. З тією тільки різницею, що в одних країнах цих проблем неймовірно багато (тоталітарні та інші диктаторські держави), у других — достатньо багато (країни перехідної демократії), а в третіх їх — порівняно небагато (країни сталої демократії).

Для прикладу, у Німеччині до Федерального Конституційного Суду (далі — ФКС) звертається за захистом своїх конституційних прав і свобод близько 100 тисяч громадян на рік. І це в країні сталої демократії! А в скількох громадян у країнах з диктаторськими режимами та в країнах перехідної демократії існують проблеми із судовим захистом цих прав і свобод? Мабуть, важко назвати і приблизні цифри. Бо в першому випадку такий захист практично неможливий, а у другому — суттєво обмежений.

У подальшому при розгляді питань захисту конституційних прав і свобод громадян ми будемо звертатись лише до досвіду європейських країн — як сталої, так і перехідної демократії. Оскільки саме цей досвід є особливо важливим для України, яка підписала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом (далі — ЄС), що з 1 вересня 2017 року вступила у дію. Почнемо із розгляду загальних питань реалізації конституційних положень, що є основою для розуміння питань судового захисту зазначених прав і свобод.

Конституція та конституційні права і свободи. Відомо, що втілення конституції будь-якої країни завжди є певним викликом для суспільства, яке мусить її спочатку сприйняти, тобто легітимізувати, а потім — навчитись нею користуватись. Згодом ставлення суспільства до неї прямо пропорційно тому, наскільки вона сама та конституційна система у цілому здатні забезпечувати і захищати його цінності та інтереси.

Проте конституція — це не тільки формалізований текст, але й результати його тлумачення, тобто положення (принципи, цінності), що фактично визнаються частиною цього тексту шляхом їх закріплення у відповідній парламентській і судовій практиці. Тому втілення конституції — це впровадження не тільки писаних, але й — неписаних її положень, заснованих на легальному тлумаченні діючих писаних.

Саме втілення конституційних положень відбувається завдяки трьом факторам: практичним зусиллям громадян, діяльності відповідних інституцій державної влади, а в певних випадках — і міжнародних чинників (міжнародних організацій європейських держав, експертів тощо). Співвідношення між вкладом у цю справу громадян, влади і міжнародних чинників може відрізнятися — у залежності від типу демократії в країні: стала вона чи перехідна.

У країнах сталої демократії (Італія, Франція, ФРН, Швеція тощо) основним рушієм процесу втілення положень їх конституцій є громадяни (піддані), які активно реалізують та захищають свої конституційні права і свободи, тобто народ або громадянське суспільство. Саме тому, що права людини є рушійною силою у даному процесі, держава у цих країнах особливо дбає про їх правове і фактичне забезпечення, визнаючи найвищими соціальними цінностями тощо. Міжнародні чинники при цьому або взагалі не відіграють якоїсь ролі, або виконують її мінімально.

Інша ситуація у країнах перехідної демократії — Грузія, Молдова, Україна, деякі балканські країни, що не членами ЄС, де основним рушієм процесу втілення положень конституції виступає державна влада. Остання перебуває в руках певного політичного класу, який фактично є симбіозом різних домінуючих суспільно-політичних груп.

Серед цих груп — лідери політичних партій і фінансово-політичних угруповань, високопосадовці всіх гілок державної влади, правоохоронної та безпекової сфери, керівники гуманітарних і духовних інституцій (релігійних об’єднань, ЗМІ і т. д.), які фактично уклали між собою своєрідний суспільний договір задля спільного здійснення державної влади. Реальна ж влада знаходиться у руках олігархічної буржуазії, яка її утримує різними, головним чином, позаконституційними способами (тіньова економіка, тіньова політика тощо).

У зазначених країнах, як правило, немає офіційної доктрини втілення конституції, тобто політики її виконання, а тому вказані групи пробують користуватися різними підходами до даного питання, що часто між собою не стикуються, суперечать один одному і т. д. На практиці ці підходи узгоджує державна влада, яка з метою підтримки консенсусу між групами пануючого політичного класу, зводить до мінімуму застосування відповідних конституційних положень.

Як наслідок, конституції у цих країнах втілюються лише частково, а значна частина їх положень носить латентний, тобто нереалізований або прихований характер. Тому до них прикута особлива увага міжнародних, європейських чинників, які намагаються допомагати їм у розв’язанні конституційних проблем (Венеціанська комісія тощо).

Щодо інституту прав людини у країнах перехідної демократії, то про нього багато в них говориться, пишеться, але поки що мало що робиться на практиці. Влада цих країн мало зацікавлена у повноцінній реалізації даного інституту, а тому обмежується лише формальним його впровадженням.

У кінцевому рахунку повноцінна реалізація прав людини мала б означати підпорядкування державної влади положенням конституції та законів, як це існує у країнах сталої демократії. А це значить, що важливі важелі економічного, політичного і соціального впливу в державі могли б потрапити під контроль народу або громадянського суспільства. Та поки що це майже неможливо через всевладдя правлячого політичного класу на чолі з олігархатом.

Проте це ще не головне. Реальних загроз діючій владі у зазначених країнах поки що немає тому, що значна частина їх населення знаходиться під впливом пережитків тоталітарного минулого, традиційної популістської культури, політичних міфів тощо. Як наслідок — люди фактично не можуть належним чином використовувати конституційні інститути у своїх інтересах.

Для того, щоб народ став реальним суб’єктом політичного процесу і міг тривалий час активно відстоювати свої права, йому потрібно пройти різні випробовування, зокрема, практичною реалізацію своїх конституційних прав і свобод, сучасним «чартерським» рухом і т. д. Саме такий рух мав би привести кожну країну перехідної демократії до конституційного правління, а відтак — до повноцінної реалізації цих прав і свобод тощо.

Так, сучасний «чартерський» рух — на зразок чартерського руху в Англії 1830-1840 років, руху за громадянські права у США у 1960-х роках тощо — мав би мобілізувати активну частину громадянського суспільства на тривалу боротьбу, крім як за соціально-економічні вимоги, також за додержання основних конституційних принципів і цінностей.

Зокрема, про повагу і захист гідності людини, верховенство права, справедливий суд, про запровадження регресної відповідальності для чиновників виконавчої влади всіх рівнів і рангів, депутатів місцевих рад тощо. На практиці у країнах перехідної демократії переважають короткотривалі, ситуативні рухи, що служать головним чином для піару лідерів відповідних популістських партій.

Очевидно, що народ, який системно не добивається запровадження конституційного правління у своїй країні перехідної демократії, цілком влаштовує її правлячий політичний клас. Бо це дозволяє даному класові, попри всі ризики і небезпеки, просувати свої корпоративні економічні та інші інтереси, що, зрозуміло, у багатьох відношеннях суперечать демократичним принципам і цінностям.

Для народів країн перехідної демократії значною проблемою, крім «чартерного» руху, є також формування дійсно демократичної конституційної та політичної культури громадян. Останні через її відсутність легко піддаються демагогічним впливам політиків, вірять різним політичним міфам, терплять повсякденні приниження їх людської гідності тощо. Тому беззахисних громадян цих країн досить легко обманювати обіцянками чи купувати їх голоси на виборах, застосовувати до них адміністративне чи судове свавілля, шахраювати з їх приватною власністю і т. д.

Проте об’єктивно країни перехідної демократії постійно знаходяться у зоні суспільно-політичних ризиків і небезпек, оскільки в них періодично, приблизно раз у 5-10 років виникають гострі протистояння між народом і владою (революції, повстання). Певну реальну загрозу чинній у цих країнах владі складають авторитарно-тоталітарні сили лівої та правової орієнтації, які хочуть відмовитися від проголошених в їх конституціях демократичних цілей та запровадити диктаторські режими.

Одночасно у країнах перехідної демократії дуже повільно формуються демократичні контреліти, які єдині здатні побудувати в них сталі демократії. А конституційна ідеологія як символ демократичних перетворень у них займає дуже незначне місце у суспільно-політичному і правовому житті.

Особливості юридичної природи конституційних прав і свобод. У середині ХХ століття французький вчений-конституціоналіст М. Прело писав, що «конституційне право є переважно опорою у справі виховання громадянності, що так само необхідна демократії для інтелектуального розвитку, як доброчесність для моральної досконалості». Але у країнах перехідної демократії чинна влада не особливо турбується про глибокі знання та практичні навички громадян з питань конституційного права як фундаменту правового статусу особи у державі.

І це не дивно. Тому що в країнах перехідної демократії формування правосвідомості людей, починаючи зі школи, як правило, пов’язане із знаннями їх елементарних прав у «прагматичних» галузях права: адміністративному, цивільному і кримінальному праві. Конституційне право, зокрема, на рівні його викладання не розглядається в них як «прагматична» галузь права, а тому до нього ставляться як до чогось теоретичного або ідеологічного, а значить — не особливо потрібного. Відповідно з цих ідеологічних позицій конституційні права і свободи громадян не мають чіткого практичного значення.

Більше того, офіційна правова доктрина у зазначених країнах, спираючись на ідеї догматичного юридичного позитивізму, вважає, що конституційні права і свободи громадян переважно реалізуються опосередковано, тобто через їх «прагматичні» права, закріплені в адміністративному, господарському, земельному та інших галузях права. Насправді це не зовсім так і ось чому.

У дійсності, конституційні права і свободи громадян мають абсолютно самостійне і непересічне значення, як і конституція у системі правового регулювання чи контролю кожної країни. Хоча, зрозуміло, що «прагматичні» права можуть деталізувати і конкретизувати їх конституційні прототипи або прообрази.

Однак ніякий трудовий кодекс не може вичерпати конституційне право громадян на працю так само, як і цивільний кодекс — конституційне право громадян на приватну власність. Тому конституційні права і свободи громадян — це цілком одне, а їх цивільні, земельні та інші «прагматичні» права — це зовсім інше. Перші — абсолютно самостійні, другі — завжди похідні. Тому для реалізації конституційних прав і свобод громадянам не потрібні їх прагматичні права, тоді як для реалізації останніх — перші є вкрай необхідні — як джерело правового регулювання, як критерій їх конституційності тощо.

По суті конституційні права і свободи громадян є значно ширшими, об’ємними за своїм змістом ніж їх законодавче забезпечення в особі «прагматичних» прав тощо; судова практика, зокрема, конституційних судів досить часто це підтверджує. Але через значне розходження між юридичною і фактичною конституцією у країнах перехідної демократії конституційні права і свободи громадян найчастіше залишаються нереалізованими та незахищеними.

Звідси — значна недовіра громадян до конституцій та конституційних інститутів своїх країн, а заодно — і до своїх прав та свобод, які вони не бажають захищати. Подолати зазначене розходження може лише активна конституційна політика держави (політика виконання конституції) у сфері прав людини. Проте до цього, як кажуть, у правлячого політичного класу руки не доходять.

На думку експертів (Л. Шевцова та ін.), сьогодні у країнах перехідної демократії процес трансформації від посткомунізму до сталої демократії, а відтак — і до конституційної форми правління, став значно складнішим і боліснішим. Ніж це було на межі 1990-х років, коли інший перехід — від комунізму до цієї ж демократії — здійснювали країни Прибалтики, Центральної і Східної Європи.

Тому кланово-олігархічну систему, що виникнула та розвинулась, починаючи з другої половини 1990-х років, зокрема, на пострадянському просторі, фактично не так легко змінити демократичним шляхом. Дві мирні, демократичні революції, наприклад, в Україні — Помаранчева 2004 року і Революція гідності 2013-2014 років — не змогли цього зробити.

Цей великий історичний парадокс вченим і фахівцям ще належить розгадати. В інших суспільно-політичних умовах парадокс розвитку українського селянства в умовах незавершених реформ другої половини ХІХ століття (скасування кріпосного права у царській Росії тощо) описав письменник І. Нечуй-Левицький у своєму відомому романі «Кайдашева сім’я». Фактично він назвав причину цього парадоксу: побутовий традиціоналізм помножений на байдужість місцевої влади.

Напевно, що сучасні вчені та літератори з часом розгадають парадокс українських революцій початку ХХІ століття. Правда хотілося б, щоб це відбулось якомога швидше, бо ще треба робити фундаментальні висновки з цих революцій, а потім — виправляти перекручену практику.

По суті головним засобом для утвердження сталої демократії, забезпечення реалізації та захисту прав людини у конституційних системах країн перехідної демократії тощо є політика євроінтеграції. Саме ця політика, запроваджена під тиском громадського суспільства, підштовхує державну владу в цих країнах до запровадження європейських стандартів прав людини, верховенства права і конституційної демократії у суспільному і державному житті. Правда, ця влада багато у чому відповідальна за формування та розвиток кланово-олігархічної системи, а тому при впровадженні цих стандартів і проведенні реформ вона часто немає належної довіри з боку народу.

За цих умов суттєво зростає роль міжнародних чинників та міждержавних відносин країн перехідної демократії з Європейським Союзом та країнами, що до нього входять. А це означає, що фактично внутрішня і зовнішня політика країн з перехідною демократію фактично міняються місцями: зовнішня політика стає головною, а внутрішня — залежною від неї. Іншими словами, внутрішня політика у цих країнах стає продовженням їх зовнішньої політики.

Від олігархічної до конституційної форми правління. Як вказує суспільно-політичний досвід, країни перехідної демократії самостійно — через брак демократичних конституційних традицій, егоїзм пануючого політичного класу, задавленість народу тоталітарним спадком і застарілими традиціями тощо — не можуть трансформуватись від перехідної до сталої демократії, від олігархічної до конституційної форми правління, а відтак — запровадити зазначені стандарти. Тому важливим стимулом для них у цьому плані є співробітництво з ЄС, США, іншими країнами сталої демократії, міжнародними фінансовими і т. д. організаціями.

Зазначені загальні тенденції розвитку конституційних систем та інститутів у країнах перехідної демократії також характерні і для сучасної України, яка звичайно, має свою багату специфіку. Зокрема, через неоголошену війну Росії на Донбасі та окупацію нею Криму, що суттєво гальмують демократичні процеси в Україні. Ця специфіка також пов’язана з особливостями політичної та конституційної культури українського народу тощо.

Разом з тим приклад України має важливе значення для поступального розвитку інших країн перехідної демократії. Перш за все тому, що наша країна не занурилась у внутрішні політичні протистояння, а крок за кроком рухається у напрямку євроінтеграції — чого тільки вартує один безвіз! Та зберігає значний інтелектуальний і суспільно-політичний потенціал для демократичної трансформації олігархічної форми правління у конституційно-демократичну.

Причому найбільше шансів забезпечити здійснення цього переходу в нинішнього Президента України П. Порошенка, який таким чином може відкрити дійсно нові горизонти для країни, модернізуючи її відповідно до спільних демократичних європейських цінностей: прав людини, верховенства права і конституційної демократії. Це по суті для нього єдиний шанс переобратись на новий термін.

Першим кроком діючого Президента до цього мало б бути направлення до Верховної Ради України (далі — ВРУ) спеціального послання «Про стан і перспективи виконання та додержання Конституції України органами державної влади та органами місцевого самоврядування». У даному посланні можна було б обгрунтувати необхідні заходи з цією метою.

Але чи піде Президент на такий крок — велике питання. В аналогічній ситуації у 2008 році екс-Президенту В. Ющенку не дало його зробити найближче оточення, яке побачило в переході до конституційної форми правління загрозу своїм корпоративним інтересам. Очевидно, що оточення нинішнього Президента не буде у великому захопленні від ідеї такого переходу, але ж він має право на свою думку.

У дійсності саме питання про перехід від олігархічної до конституційної форми правління є головним для України, а не дилема — парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська республіка, як це часто подають і старі, і молоді політики-популісти. Щоб зрозуміти завдання переходу до конституційної форми правління, для цього політичному класу необхідно глибоко усвідомити ключову роль Конституції України у побудові демократичної, соціальної, правової держави.

Це усвідомлення може прийти до політичних лідерів, а відтак і до всього суспільства тільки через повсякденну практичну реалізацію конституційних принципів і положень, якої так бракує у державному та суспільному житті країни. Зрозуміло, що важлива роль при цьому також належить конституційній науці, освіті та культурі, які сильно відстають у своєму розвитку в порівнянні з суспільними потребами.

Новий судовий захист. Власне, після Революції гідності в Україні починаються демократичні зміни, обумовлені її євроінтеграційним політичним курсом. Так, вже розпочата конституційна реформа судової влади 2016 року (далі — Реформа-2016), кінцевою метою якої є забезпечення більш високих стандартів реалізації та захисту конституційних та інших прав і свобод українських громадян. Ця Реформа закріпила право громадян на конституційну скаргу, оновлення засад судової системи, розширення прав адвокатури тощо.

По суті можна говорити про формування в Україні нового судового захисту прав людини, насамперед, конституційних прав і свобод громадян. Але цей захист ще недосконалий, несформований, так як у ньому багато проблем і суперечностей тощо.

Сьогодні десятки українських громадян захищають свої конституційні права і свободи за допомогою Конституційного Суду України (далі — КСУ). Проте значна частина українців — через різні перешкоди — не може їх ні реалізувати, ні захистити. Іноді люди навіть не пробують це робити, знаючи з досвіду (власного чи чужого), що для них така мета — практично недосяжна. І таких людей в Україні переважна більшість.

Тому проблеми забезпечення реалізації та захисту конституційних прав і свобод мають для українського суспільства глобальний характер. Фактично Реформа-2016 тільки покращує, але ще жодним чином не вирішує проблему нового судового захисту цих прав і свобод. Для цього, на наш погляд, потрібні нові закони і нові правові інституції, що доповнювали б вже існуючі та виконували б роль більш універсальних засобів такого забезпечення.

Зрозуміло, що бюрократичні перешкоди і правопорушення, що гальмують реалізацію та захист конституційних прав і свобод українських громадян, створюють загрози й небезпеки для становлення в Україні конституційної демократії. Інші, тобто «прагматичні» права громадян: цивільні, господарські, земельні, трудові тощо — теж мають важливе значення, але вони не стосуються відносин між громадянами і державою. Тільки конституційні права і свободи громадян — завдяки їх особливій правовій природі — опосередковують ці відносини та виконують важливі регулятивні й захисні функції.

Очевидно, що порушення прав людини (чиновником, підприємцем тощо), закріплених, наприклад, у Трудовому чи іншому кодексі — це одне. А відповідне порушення конституційного права громадянина на працю або іншого основоположного права особи державою — це вже зовсім інше.

У першому випадку правопорушник буде нести відповідальність за свої протиправні діяння згідно з тим чи іншим кодексом, законом. Проте у другому випадку за порушення конституційного права чи свободи громадянина сьогодні держава не несе практично жодної відповідальності, можливо, крім моральної! Чому?

Згідно з Конституцією України саме держава відповідає перед людиною за свою діяльність, зокрема, щодо утвердження і забезпечення її прав і свобод (частина друга статті 3). Але законодавство не конкретизує, як саме держава несе судову відповідальність перед особою у галузі конституційного права, крім у випадку звернення до КСУ. Тобто має місце прогалина у законодавстві, що повинна заповнюватись ухваленням спеціального закону.

Відповідно до Конституції України забезпечення й додержання конституційних прав і свобод громадян покладається на Президента України та органи виконавчої влади — уряд і місцеві державні адміністрації (статті 102, 116 і 118). Дана функція органів державної влади була і є недостатньо розвинутою, що пов’язано з олігархічною формою правління, залишками антиконституційних радянських традицій тощо. Проте судова практика розгляду справ про незабезпеченість чи недодержання конституційних прав чи свобод громадян майже відсутня.

Зрозуміло, що принцип юридичної відповідальності за порушення прав і свобод людини і громадяни є універсальним і він не може залежати від того, до якої галузі права відносяться ці права і свободи: цивільного, кримінального чи конституційного права. Юридична відповідальність за конституційні правопорушення є такою ж суспільною потребою, як й адміністративна чи цивільна відповідальність.

Конституційні правопорушення не підлягають розгляду судами згідно з Кодексом про адміністративні правопорушення чи будь-яким іншим кодексом, що встановлює юридичну відповідальність. Хоча в першому кодексі містяться окремі норми, що, мабуть, випадково туди потрапили та встановлюють адміністративну відповідальність за окремі конституційні правопорушення.

Виникає питання: чи потрібен Україні поряд з іншими кодексами, що встановлюють юридичну відповідальність в Україні також окремий Кодекс про конституційні правопорушення? Очевидно, що так, оскільки це дозволило б більш реально та якісно гарантувати конституційні права і свободи громадян, забезпечувати їх матеріальні та моральні інтереси, по-новому вибудувати відносини між державою та особою тощо.

Легалізація відповідальності за правопорушення проти конституційних прав і свобод громадян не є чимось надзвичайним, оскільки і з правового, і політичного боку ця ідея відповідає потребам демократичного конституційного розвитку України. Сьогодні очевидно, що ці права і свободи не можуть бути гарантовані лише з допомогою конституційної моралі чи культури, як це фактично має місце на практиці.

Отже, порушення конституційних прав і свобод українських громадян є самостійним видом правопорушень і за них має наступати відповідальність згідно з окремим законом, а точніше — Кодексом про конституційні правопорушення. Цей Кодекс повинен містити всі необхідні складові для справедливого розгляду та ухвалення судом рішень щодо цих правопорушень.

Мабуть, не повинно виникати питання: чи вправі громадянин вимагати захисту свого конституційного права на працю, на приватну власність, на інформацію, на свободу слова, думки тощо у разі, якщо публічна (приватна) особа не забезпечує реалізацію чи захист цього права? Очевидно, що так і тільки так, бо всяке конституційне право громадянина не може залежати від волі будь-якої іншої особи, крім самого носія цього права.

Зрозуміло, що місцеві суди повинні бути наділені правом розглядати скарги громадян про порушення їх конституційних прав і свобод на підставі Кодексу про конституційні правопорушення. Відповідачем у цих справах повинна бути держава в особі органів виконавчої влади, які, як відомо, відповідають за забезпечення та додержання прав і свобод людини і громадянина.

Розглядаючи справу про порушення конституційного права чи свободи громадянина, суд мав би зобов’язати державу в особі її органів: вдосконалити застаріле законодавство, заповнити прогалину чи усунути протиріччя у законодавстві, привести до сучасного рівня організаційно-правову роботу суб’єктів правопорушення, притягнути до відповідальності орган виконавчої влади чи його посадову особу, порушити кримінальну справу тощо. Рішення цих судів мають бути остаточними і не підлягати оскарженню, як це має місце при розгляді судами справ про адміністративні правопорушення.

Поки що Кодексу про конституційні правопорушення нема у жодній європейській країні. Проте так буває у світі і якщо Україна впровадить даний Кодекс, то в неї з часом почнуть позичати цей досвід. Як писав видатний Б. Гаврилишин, українцям треба ставити перед собою великі цілі і Кодекс про конституційні правопорушення, ухвалений парламентом, можна буде розглядати однією з таких ідей.

Крім відповідальності за порушення конституційних прав і свобод громадян, дуже важливим питанням є відшкодування матеріальної і моральної шкоди потерпілим. Так, Конституція України передбачає відшкодування державою — у встановленому законом порядку — матеріальної та моральної шкоди, завданої громадянам актами і діями (краще було б — діяннями), що визнані неконституційними (частина третя статті 152).

Але таке ж відшкодування — згідно з принципом верховенства права — має бути поширене законом на всі випадки порушень конституційних прав і свобод громадян, допущених з вини держави, незалежно від того, які органи державної влади їх допускають: законодавчої чи виконавчої. Зрозуміло, що з даного питання має бути ухвалений парламентом детальний спеціальний закон. Оскільки без цього суди, хоч вони після Реформи-2016 мають керуватися верховенством права, найближчим часом все ж не зможуть належним чином забезпечити таке відшкодування через слабку підготовку.

Та на відміну від одностороннього відшкодування державою матеріальної і моральної шкоди за неконституційні акти та дії законодавчої влади, відшкодування нею такої ж шкоди за неконституційні акти чи діяння, зокрема, посадових осіб виконавчої влади має бути двосторонньою. Тобто після того, як держава виплатила громадянину матеріальну і моральну шкоду, держава у порядку регресного позову зобов’язана через суд стягнути з урядовця, винного у порушенні його конституційного права чи свободи, сплачену нею суму потерпілому.

Проте запровадження судової відповідальності за порушення конституційних прав і свобод українських громадян та відшкодування їм матеріальної і моральної шкоди, завданої неконституційними актами та діяннями — це ще не все, що може дати новий конституційний захист. Як відомо, суд — справа не швидка, а людям часто треба знати (ще до того, як вони почнуть захищати свої права та законні інтереси), що їх конституційне право чи свобода порушені певною фізичною або юридичною особою публічного чи приватного права.

Для вирішення зазначеної правової проблеми, на наш погляд, можна було б використати інститут судового захисного припису. Цей інститут мав би полягати у тому, щоб за заявою громадянина відповідний місцевий суд ухвалював рішення про встановлення факту порушення його конституційного права чи свободи.

У разі встановлення факту конституційного правопорушення, суд мав би зобов’язати всі фізичні та юридичні особи додержуватись ухваленого ним судового захисного припису. Після цього зацікавлена особа могла б звернутися до відповідної фізичної чи юридичної особи, яка порушила її конституційне право чи свободу, з вимогою припинити правопорушення, вступити з нею у переговори тощо.

Крім цього, громадянин, конституційне право чи свобода якого порушена фізичною чи юридичною особою, її представником, може використовувати різні інструменти правового захисту: вимагати відшкодування матеріальної та моральної шкоди, притягнення до дисциплінарної відповідальності винної посадової особи тощо. Так, якщо дана особа відмовляється задовольнити законні вимоги громадянина, засновані на захисному приписі суду, тоді останній вправі звернутися знову до суду про притягнення на підставі Кодексу про конституційні правопорушення до відповідальності держави, що не забезпечує реалізацію та додержання його конституційного права чи свободи.

По суті запровадження інституту судового захисного припису має на меті попередити порушення конституційних прав і свобод громадян та надавати можливість сторонам конфлікту прийти до примирення. Але якщо цього не відбувається, відповідальність держави за конституційні правопорушення має бути невідворотною, а винна посадова особа повинна у регресному порядку повернути їй виплачені потерпілим громадянам суми.

Напевно, що розширення судового захисту конституційних прав і свобод громадян приведе до збільшення кількості судових справ, а відтак — до зростання службових навантажень на суддів місцевих судів. Проте суддівський корпус не можна розширювати до надто великих розмірів, бо це робить можливим так зване «правління суддів». Коли суддівська корпорація намагається диктувати свої правила та умови всій державі та суспільству.

Тому суддівський корпус повинен бути мінімально-оптимальним, а кожен суддя має усвідомлювати свою повсякденну відповідальність за додержання Конституції і законів України. Для розвантаження місцевих судів від великої кількості справ можна запровадити інститут мирових суддів, що існує у багатьох європейських країнах (Великобританія, Італія тощо).

Тоді навантаження місцевих судів в Україні зменшиться на 40-50 або й на 60% за рахунок передачі мировим суддям територіальних громад дрібних адміністративних, кримінальних, цивільних та інших справ. Мирові судді мали б обиратися місцевими радами з числа як юристів, так і неюристів, які мають громадський авторитет та здатні вирішувати спори між людьми справедливо та полюбовно або миром.

Внаслідок запровадження нового судового захисту конституційних прав і свобод громадян має відбутися конституціоналізація діяльності органів виконавчої та судової влади і т. д., що практично дозволить реалізувати принцип прямої дії норм Конституції України. Одночасно зростатиме роль конституційного права як науки і навчальної дисципліни, а професори з цієї, як це прийнято у країнах ЄС, а не інших правових дисциплін, на кінець стануть першими кандидатами на заміщення посад суддів КСУ.

Заключні положення. Фактично завдяки конституційній скарзі громадян, майбутньому запровадженню Кодексу про конституційні правопорушення та судового захисного припису Україна може суттєво розширити судовий захист конституційних прав і свобод своїх громадян. Це, без сумніву, позитивно позначиться на конституційній культурі самих громадян та органів державної влади, на суспільних настроях людей і сприятиме підвищенню ролі та відповідальності судової влади у забезпеченні принципів і цінностей Конституції України.

Цей висновок має надихати всіх, хто вірить у конституційне майбутнє України. Попри політично вмотивовану практику антиконституційних актів і дій, що траплялися під час Помаранчевої революції та Революції гідності. А також — попри окремі випадки таких актів і дій, що трапляються сьогодні та підривають ідеали цих революцій: верховенство права і конституційну демократію, гідність і права людини.

Проте треба мати на увазі, що останнім часом до керівництва державної влади рвуться ультрарадикальні сили лівої та правої політичної орієнтації, яким вдалося у перші місяці після Революції гідності провести через популістський парламент не один антиконституційний акт чи акцію. Деякі з них фактично були прообразом популістської диктатури, яка, на щастя, не відбулася.

Після президентських і парламентських виборів 2014 року, на яких ультрарадикали зазнали нищівної поразки, Президент України, парламент та уряд обрали більш помірковану політику і відмежувались від антиконституційних актів та акцій політиканів-популістів. Крім, можливо, правоохоронних органів, які тимчасово перебували під повним контролем ультрарадикальних сил та й нині оглядаються на них. Дані сили не цікавить забезпечення реалізації ні Конституції України, ні верховенства права, бо їм потрібна лише необмежена державна влада.

Конституційна форма правління, як ефективна гарантія від антиконституційних актів і дій, очевидно, прийде на зміну олігархату, оскільки такою є істинна воля українського народу. При цій формі правління вже ніхто з політиків не наважиться підміняти верховенство права — політичною доцільністю; не виконувати функції забезпечення та додержання Конституції України й прав людини; виконувати явно злочинні накази і розпорядження; вдаватись до тіньової політики, тіньової економіки тощо.

Багато конституційних подій останніх років вказують на глибоку кризу конституційних інститутів, які в умовах панування олігархату не здатні належним чином виконувати свої функції та завдання, забезпечувати економічний, соціальний і політичний розвиток України тощо. Звільнення цих інститутів від антиконституційних «наростів» такого панування (корпоративізму, корупції, непотизму і т. д.) — одне з першочергових завдань демократичної держави і громадянського суспільства.

Цьому має сприяти, зокрема, гасло «Конституція України понад усе!», що народилося у середовищі ліберально-патріотичних конституціоналістів та отримало підтримку серед громадськості. Бо це не просто слова, а потужний заклик — до оновлення практики конституційних інститутів відповідно до європейських стандартів та опанування конституційно мислячими громадянами механізмів громадського контролю за діяльністю конституційних органів державної влади, до масової конституційної просвіти та освоєння конституційної культури тощо.

Народ, який вивчає і поважає свою конституцію, реалізує та захищає свої права і свободи, — це завжди успішний і багатий народ — американці, британці, німці, поляки та інші. Таким невдовзі має стати й український народ, який багато віддав і віддає задля своєї незалежності та свободи. А тепер ще й готовий підтримати перехід до конституційної форми правління та нового судового захисту конституційних прав і

Блог отражает исключительно точку зрения автора. Текст блога не претендует на объективность и всесторонность освещения темы, о которой идет речь.

Мнение редакции «Судебно-юридической газеты» может не совпадать с точкой зрения автора. Редакция не несет ответственность за достоверность и толкование приведенной информации и выполняет исключительно роль носителя.