Іпотечна невизначеність

15:25, 13 ноября 2017
Газета: 39-42 (408-411)
Постанова ВСУ №6-786цс17 від 15.05.2017: «вічна» іпотека vs юридична визначеність?
Іпотечна невизначеність

ВСУ створив патову ситуацію, за якої банк ніколи не зможе звернути стягнення на іпотечну нерухомість, а позичальник ніколи не зможе розпоряджатись належною йому нерухомістю внаслідок її обтяження іпотекою


Сергій Нижний,
партнер юридичної компанії «Хіллмонт Партнерс»,
спеціально для «Судово-юридичної газети»

Кризові явища у вітчизняній економіці спричинили масові неповернення кредитів та, як наслідок, значне зростання кількості судових спорів у сфері кредитних правовідносин. Одним із найпоширеніших способів забезпечення виконання зобов’язань є іпотека, і на сьогодні предметом спору у значній частині судових справ є звернення стягнення на предмет іпотеки або її припинення.

Зауважимо, що донедавна існував цілий ряд спірних ситуацій, пов’язаних з існуванням підстав для припинення іпотеки: реконструкція предмету іпотеки та створення на його базі нового об’єкту нерухомості, ліквідація кредитора або боржника, скасування обтяжень на майно боржника у межах процедури банкрутства тощо. Розглядаючи подібні спори, Верховний Суд України (далі — ВСУ) послідовно відстоює позицію, згідно з якою іпотека припиняється лише у випадках, прямо передбачених ст. 17 Закону України «Про іпотеку».

Продовженням такого підходу є постанова 6-786цс17 від 15.05.2017 (далі — Постанова №6-786цс17), у якій ВСУ дійшов висновку, що якщо інше не передбачено договором, сплив строку позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову у цьому позові з підстав пропущення строку позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абз. 2 ч. 1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку».

Слід визнати, що з точки зору формального тлумачення норм цивільного права жодних питань до вказаної правової позиції ВСУ немає. Дійсно, сплив строку позовної давності не припиняє зобов’язання, а лише позбавляє кредитора права на судовий захист, що не зазначено у ст. 17 Закону «Про іпотеку» серед підстав припинення іпотеки. Проте формально застосувавши законодавство та нібито вирішивши спір між сторонами, ВСУ фактично ухилився від відповіді на інші важливі питання. Що буде з іпотекою після такого рішення суду, чи буде вона існувати «вічно»? Чи є у іпотекодавця можливість реалізувати свої права у позасудовому порядку? А якщо ні, то який сенс у існуванні іпотеки, права за якою не можуть бути реалізовані іпотекодержателем?

Відповіді на ці запитання неможливо знайти у чинному законодавстві, але ж саме судова влада виконує функцію виявлення та первинного заповнення прогалин у правовому регулюванні, оскільки суд не може відмовити у захисті порушеного права з посиланням на відсутність необхідної норми у законах. І слід зазначити, що у ряді випадків ВСУ виконує таку функцію досить успішно — на сьогоднішній день напрацьовані ним правові позиції лягають в основу змін до національного законодавства (наприклад, щодо критеріїв розмежування юрисдикцій, застосування способів захисту майнових прав, не передбачених законом або договором, та ін.). Проте у Постанові №6-786цс17 ВСУ, на жаль, зупинився саме на формальному підході та не тільки не вніс ясності у відносини між сторонами конкретного спору, але й створив фактично патову ситуацію для інших учасників кредитних правовідносин, адже правові позиції ВСУ повинні враховуватися судами при розгляді усіх інших аналогічних справ.

Отже, що не так з Постановою №6-786цс17?

Як відомо, звернення стягнення на предмет іпотеки може відбуватись у судовому або позасудовому (виконавчий напис або іпотечне застереження) порядках. Оскільки у Постанові №6-786цс17 ВСУ констатував існування судового рішення у іншій справі про відмову банку у задоволенні позову до боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки внаслідок пропуску строків позовної давності, банк вичерпав можливості судового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки.

Що стосується позасудового порядку, то за змістом ст. 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус уповноважений вчинити виконавчий напис лише у межах строку позовної давності. Факт пропуску іпотекодержателем цього строку встановлено рішенням суду, а відтак, у нього залишився лише один позасудовий шлях — реалізація прав, визначених іпотечним застереженням, що згідно із законом не обмежується строком позовної давності.

І тут виникають два суттєвих моменти. По-перше, Постанова 6-786цс17 не містить посилань на те, що відповідний іпотечний договір містив іпотечне застереження, у зв’язку з чим у банку залишалась би реальна можливість реалізувати свої права як іпотекодержателя. По-друге, хоча ВСУ і не акцентував на цьому увагу, проте зі змісту постанови можна побачити, що спір стосувався договору споживчого кредитування, а відтак, на нього поширювалася дія Закону «Про захист прав споживачів». А відповідно до п. 7 ч. 11 ст. 11 цього закону у редакції, чинній до 09.06.2017, кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув.

У постанові №6-126цс13 від 20.11.2013 ВСУ зазначив, що п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону «Про захист прав споживачів», яким кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, у системному зв’язку з самою ч. 11 ст. 11 зазначеного закону стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямований на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту.

Оскільки звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження здійснюється саме з метою позасудового повернення споживчого кредиту, у спорі, вирішеному Постановою 6-786цс17, банк був позбавлений можливості реалізувати свої права іпотекодержателя і цим шляхом.

Таким чином, формулюючи у Постанові 6-786цс17 висновок про відсутність підстав для задоволення позову про припинення іпотеки з мотивів існування не припиненого основного зобов’язання за споживчим кредитним договором, ВСУ створив патову ситуацію, за якої банк НІКОЛИ не зможе звернути стягнення на іпотечну нерухомість, а позичальник НІКОЛИ не зможе розпорядитись належною йому нерухомістю внаслідок її обтяження іпотекою.

Зауважимо, що п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону «Про захист прав споживачів» втратив чинність з 10.06.2017 у зв’язку з набранням чинності Законом «Про споживче кредитування», проте з урахуванням п. 2 «Перехідних положень» нового закону, за яким його дія поширюється на договори про споживчі кредити, укладені після дня набрання ним чинності, правила п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону «Про захист прав споживачів» поширюються на всі договори про споживчі кредити, укладені до 09.06.2017. Отже, втрата чинності цим пунктом з 10.06.2017 не вирішує порушеного питання, оскільки не призвела до виникнення у банків права вимагати у позасудовому порядку повернення споживчих кредитів, строк давності яких минув, за кредитними договорами, укладеними до 09.06.2017.

Чи є принципово іншою ситуація з неспоживчими кредитами?

З одного боку, за відсутності обмежень, встановлених законодавством про захист прав споживачів, іпотекодержателі не зв’язані жодним строком давності при реалізації своїх прав за іпотечним застереженням, оскільки кредитне зобов’язання існуватиме фактично безстроково, хоч і не буде забезпечене судовим захистом. З іншого боку, така ситуація може призвести до зловживань з боку кредиторів, які умисно можуть не реалізувати свої права за іпотечним застереженням доти, поки розмір заборгованості боржника не досягне вартості заставленого майна. При цьому боржник буде позбавлений можливості відчужити таке майно на користь третіх осіб з метою погашення заборгованості за кредитом, оскільки нерухомість буде обтяжена іпотекою.

Очевидно, що метою запровадження механізму іпотечного застереження є не скасування строку, протягом якого іпотекодержатель може реалізувати право на звернення стягнення на предмет іпотеки, а надання іпотекодержателю можливості стягнути заборгованість за рахунок заставленого майна у більш простий та швидкий позасудовий спосіб, оскільки відомо, що судові спори можуть бути досить тривалими.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Якщо упродовж установленого законом строку іпотекодержатель не звертається до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитом або звернення стягнення на предмет іпотеки, він втрачає можливість у судовому порядку здійснити або захистити належне йому право. При цьому саме право не припиняється, оскільки сплив певного строку не виключає можливості добровільного виконання зобов’язання боржником. У іншому випадку припинився б також і обов’язок боржника, а відтак, виконання ним зобов’язання поза строком позовної давності розглядалося б як безпідставне збагачення кредитора відповідно до ст. 1212 ЦК України.

Отже, основною метою інституту позовної давності є забезпечення правової визначеності між сторонами правовідносин, оскільки не може одна із сторін бути під постійною, не обмеженою жодним строком загрозою судового переслідування і застосування до неї державного примусу навіть з метою примусового виконання існуючих зобов’язань. Та якщо зі спливом строку позовної давності держава в особі її судової системи не може примушувати боржника до виконання зобов’язання проти його волі, чи можуть існувати подібні повноваження, не обмежені строком, у кредитора? На нашу думку, ні, оскільки такі повноваження однієї із сторін суперечать принципу правової визначеності, а відтак, і принципу верховенства права, який відповідно до ст. 8 Конституції України визнається і діє в Україні.

Вказаний конфлікт між принципом юридичної визначеності та національним законодавством у частині співвідношення припинення іпотеки і наслідків спливу строку позовної давності потребує вирішення або у подальшій судовій практиці, або на рівні законодавчого регулювання.

Якщо поглянути на ситуацію з точки зору принципів правозастосування Європейського суду з прав людини, а відтак, і з точки зору дотримання балансу конкуруючих інтересів боржника та кредитора, при вирішенні подібних спорів національним судам слід виходити з конкретних обставин справи та враховувати, які причини зумовили відповідну ситуацію, чи були зловживання з боку боржника (наприклад, неповернення кредиту при існуванні реальної можливості це зробити) або кредитора (наприклад, свідоме нестягнення кредиту з метою збільшення заборгованості), які наслідки для сторін матиме те чи інше судове рішення і т. д.

Проте на сьогоднішній день, на жаль, подібні підходи не надто характерні для вітчизняної судової системи, а відтак, сподіватись на передбачувану судову практику з цього питання не доводиться. Тож оптимальним шляхом вирішення вказаної проблеми є її законодавче врегулювання, яке може відбуватись на двох рівнях.

По-перше, це можуть бути зміни до ст. 17 Закону України «Про іпотеку» з метою включення спливу строку позовної давності за вимогою про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки до переліку підстав припинення іпотеки. Подібна норма не призведе до обмеження прав іпотекодержателя, оскільки у нього залишиться можливість стягнути заборгованість за рахунок заставленого майна у більш простий та швидкий позасудовий спосіб з використанням іпотечного застереження. Проте реалізація такого права відбуватиметься уже з дотриманням принципу юридичної визначеності між сторонами іпотечних правовідносин.

По-друге, зміни можуть бути внесені до ст. 267 ЦК України, якою регулюються наслідки спливу строку позовної давності. Одним із таких наслідків може бути обмеження права кредитора вчиняти односторонні дії, спрямовані на реалізацію права (звернення стягнення на заставлене майно у позасудовому порядку, зарахування зустрічних вимог, притримання тощо), після спливу строку позовної давності для судового захисту такого права.

Наостанок зауважимо, що подібне обмеження для зарахування зустрічних вимог уже передбачене у спеціальній нормі ст. 602 ЦК України, а в цілому таке положення не є унікальним явищем для інших правових систем.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Верховный Суд может начать работу уже в этом году (видео)
Новости онлайн