Судді ВП ВС висловились стосовно порядку повідомлення про підозру спецсуб’єктам

Велика Палата Верховного Суду 8 листопада 2018 року розглянула справу за скаргою судді Дзержинського районного суду міста Харкова Сергія Лазюка на рішення Вищої ради правосуддя про відсторонення його від посади у зв’язку із притягненням до кримінальної відповідальності.

Однак найцікавішим у цій справі з точки зору практики правозастосування є не саме відсторонення судді від здійснення судочинства, а те, що йому передувало — повідомлення судді про підозру у вчиненні злочину.

Питання щодо порядку здійснення цієї процесуальної дії стосовно спеціальних суб’єктів викликає чимало дискусій у правничих колах — на цю тему неодноразово писала «Судово-юридична газета».

Дехто розділяє «повідомлення про підозру» на окремі стадії і вважає, що особистого підпису генерального прокурора чи його заступника на документі цілком достатньо, а безпосередньо вручення підозри спецсуб’єкту вони можуть передоручити своїм підлеглим.

Інші ж стверджують, що повідомлення про підозру особам, що перелічені у ст.480 КПК (депутатам, адвокатам, співробітникам НАБУ та НАЗК, Уповноваженому ВРУ з прав людини, члену Рахункової палати, кандидату в Президенти, судді, члена ВРП та ВККС) — явище, на щастя, не масове, а тому генпрокурор та його заступники в змозі особисто виконати покладений на них обов’язок.

До цього, обстоюючи свою позицію, апелював і С.Лазюк, однак Касаційний адміністративний суд такий аргумент не переконав.

«Не заслуговують на увагу доводи позивача щодо не набуття ним статусу підозрюваного та відсутність підстав для застосування заходу забезпечення кримінального провадження, з посиланням на ті обставини, що повідомлення про підозру вручено не особисто генеральним прокурором чи його заступником, а прокурором четвертого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва у суді САП (за дорученням заступника генпрокурора, керівника САП Назара Холодницького, — прим.ред.)», — зазначається у рішенні КАС ВС від 2 квітня 2018 року.

В тексті рішення Великої Палати відповіді на питання «хто може повідомити судді про підозру?» теж немає.

«Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими посилання скаржника як на підставу для скасування спірного рішення на неврахування ВРП його доводів про неповноважність суб'єкта, який вручив судді письмове повідомлення про підозру.

Доводи апелянта про необґрунтованість і неналежність наведених в оскаржуваному рішенні підстав для продовження строку тимчасового відсторонення Сергія Лазюка від здійснення правосуддя також не заслуговують на увагу, оскільки фактично стосуються переоцінки обставин, які стали підставою для прийняття ВРП первинного рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя, що не є предметом спору в цій справі», — йдеться у постанові ВП ВС від 8 листопада 2018 року.

Окрема думка

Разом з тим п’ятеро суддів Великої Палати ВС — Олександр Прокопенко, Володимир Британчук, Наталя Лященко, Олена Ситнік та Олександра Яновська — не погодились із рішенням, за ухвалення якого проголосувала більшість їх колег, та виклали окрему думку, в якій заразом і розтлумачили норми КПК, розуміння яких на практиці виявилося вкрай неоднозначним.

«На нашу думку, слід розмежовувати:

а) підозру як припущення про вчинення особою кримінально караного діяння;

б) письмове повідомлення про підозру як процесуальне рішення;

в) повідомлення про підозру як комплекс процесуальних дій, який включає в себе складання та вручення повідомлення про підозру, роз'яснення процесуальних прав підозрюваного, суті підозри, внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

При цьому вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що законодавець на нормативному рівні щодо процесуального порядку повідомлення про підозру вживає терміни «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру. 

Письмове повідомлення про підозру не може набути в процесуальному аспекті якості дійсності, реальності тільки внаслідок створення, складання та погодження його певними уповноваженими суб'єктами кримінального процесу.

Сам факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою не може бути розцінений як виконання нею усього комплексу дій, що охоплюють поняття «здійснити повідомлення про підозру». 

Відповідно до ст.277 КПК, письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором і має містити, крім іншого, прізвище та посаду слідчого, прокурора, який здійснює повідомлення, та підпис слідчого, прокурора, який здійснив повідомлення.

Той прокурор, який склав повідомлення або його погодив, повинен довести процедуру повідомлення до логічного завершення — сповістити про своє обґрунтоване припущення про вчинення кримінального правопорушення певну особу.

У КПК закріплений єдиний процесуальний прядок повідомлення про підозру будь-якій особі, проте існує категорія осіб, щодо яких процесуальна форма їх повідомлення про підозру ускладнюється, тобто запроваджуються додаткові, порівняно із главою 22 КПК, гарантії, що надаються державою.

Правова природа таких гарантій полягає в тому, що вони не можуть розглядатися як особисті привілеї, а навпаки — мають публічно-правове призначення та служать засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, політичної репресії, примусового усунення від виконання своїх посадових або професійних обов'язків».

Щодо можливості надання прокурором вищого рівня доручення слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру

«Згідно з ч.2 ст.36 КПК, прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшуковик) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках особисто  проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному КПК. Проте в цій статті унормовується процесуальне становище прокурора — процесуального керівника досудовим розслідуванням.

Крім того, слідчий, який діє за дорученням прокурора, має діяти в кримінальному провадженні в межах своєї компетенції, тобто він має виконувати доручення прокурора — процесуального керівника, якщо ці доручення охоплюються колом його посадових обов'язків. 

Однак не можна казати, що компетенція слідчого поширюється на всі процесуальні дії у кримінальному провадженні: правомочність прокурора щодо надання відповідних доручень на проведення процесуальних дій слідчому обмежується компетенцією самого слідчого. 

На нашу думку, здійснення повідомлення про підозру особам, вказаним у главі 37 КПК, не входить до кола повноважень слідчого або іншого прокурора, а отже, не може бути їм доручене в порядку п. 4 ч.2 ст. 36 КПК.

Генеральний прокурор або його заступник не вправі давати доручення про здійснення письмового повідомлення про підозру судді іншим службовим особам. Це виняткове повноваження генерального прокурора або його заступника.

Повідомлення про підозру судді має підписати і вручити саме генеральний прокурор України або його заступник. Вручення повідомлення про підозру іншим прокурором є врученням його неналежною (неуповноваженою) особою і не має своїм наслідком залучення судді до участі у кримінальному провадженні як підозрюваного.

Оскільки ВРП не було належним чином перевірено підстави для звернення прокурора з клопотанням про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя та не з'ясовано питання, чи є С.Лазюк підозрюваним у вчиненні кримінального правопорушення, оскаржуване рішення не містить належного обґрунтування, а посилання на наявність визначених законом підстав його ухвалення є хибними через відсутність на час його прийняття основної обставини, з якою законодавець пов'язує можливість продовження строку тимчасового відсторонення судді, — наявності в останнього статусу підозрюваного».

Раніше «Судово-юридична газета» писала про те, що один з прикладів застосування інституту окремої думки, яке дало конкретний результат, міститься у постанові Великої Палати від 4 вересня 2018 року.

Тоді, відступаючи від власних висновків стосовно юрисдикції спорів про «подвійну реєстрацію» права власності на нерухомість, ВП ВС спиралась на аргументи, викладені у спільній окремій думці суддів Світлани Бакуліної, Дмитра Гудими, Валентини Данішевської, Олени Кібенко, Лариси Рогач та Віталія Уркевича, а також в одноосібній окремій думці Олени Ситнік.