Правові висновки касаційного суду: inter praeteritum et futurum

11:26, 7 декабря 2020
Самовідступи ВС є вимушеним та необхідним заходом в умовах становлення національної правової системи.
Правові висновки касаційного суду: inter praeteritum et futurum

Михайло Шумило

Доктор юридичних наук, старший науковий співробітник

Вступні зауваги

Однією із вічних проблем юриспруденції є єдність судової практики. В умовах тектонічних змін правових систем світу загалом, конвергенції романо-германської та англо-саксонської правових систем зокрема, мінливості та інфляції законодавства, усе це як ніколи актуалізує проблему джерел права як основи правозастосування, а в українських умовах транзитної демократії та динамічної правової системи ці питання стають доленосними для подальшого розвитку права. Особливої актуальності джерела права набули сьогодні, коли, окрім практики Європейського суду з прав людини та рішень Конституційного Суду України, джерелами права є правові позиції Верховного Суду України та правові висновки Верховного Суду. Саме конкуренція двох останніх, їх темпоральні межі і є предметом цієї наукової розвідки.

Еволюція юридичної сили правових позицій ВСУ у національній правовій системі

Не втрачає своєї актуальності питання юридичної сили та обов’язковості правових позицій ВСУ у темпоральному вимірі після початку роботи нового ВС. З огляду на це, необхідно тезово відтворити еволюцію статусу правових позицій ВСУ.

Правові позиції ВСУ до 06.10.2010

До окресленої дати юридична сила правових позицій ВСУ поширювався тільки на ту справу, у якій був сформульований висновок та ухвалене остаточне рішення. Ідеологія касаційного перегляду полягала в тому, що ВСУ забезпечує єдність та сталість судової практики не на пряму через свої рішення, а опосередковано через постанови Пленуму ВСУ, які мали de jure рекомендаційний характер, а de facto були «настільними книгами» з питань правозастосування кожного судді і тих правників, які дотичні до практичної юриспруденції. Авторитет постанов Пленуму ВСУ зберігається і досі, тому нерідко можна зустріти як їх пряме цитування, так і посилання на них у рішеннях як суддів першої та апеляційної інстанцій, так і у постановах ВС.

Правові позиції ВСУ з 06.10.2010 до 15.12.2017

06.10.2010 ЦПК України доповнюється статтею 360-7 «Обов'язковість судових рішень Верховного Суду України» у такій редакції «Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у  подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України».

Через рік змінами від 20.10.2011 ЦПК України доповнено частиною другою статтю 214, яку викладено у редакції: «При виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення».

Починаючи з 12.02.2015 (набули чинності з 28.03.2015) частина друга статті 214 ЦПК України передбачала, що «Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів».

Правові позиції ВСУ після 15.12.2017

Змінами від 15.12.2017 стаття «Питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду» змінює нумерацію з 214 на 264 ЦПК України і з неї прибирають будь-які згадки про правові позиції ВСУ. Проте правові позиції ВСУ зберігають юридичну силу і є обов’язковими для застосування новоствореним ВС, що випливає із тлумачення пункту 7 частини 1 Перехідних положень ЦПК України у такій редакції: «Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України». Таким чином юридична сила тих чи тих правових позицій ВСУ повністю передана на розсуд Великої Палати ВС. Саме ВП ВС сьогодні належить монопольне право він них відступати (долати). Такий підхід є загалом логічним і правильним, оскільки одним із завдань ВС загалом та ВП ВС зокрема, є забезпечення єдності та сталості судової практики і просто скасувати чи ігнорувати правові позиції ВСУ було б неправильно. Такого статусу, у свою чергу, законодавець позбавив висновки, які сформували вищі спеціалізовані суди. І хоча вони досі зберігають рекомендаційний характер зустріти їх в постановах ВС даремно, хоча значна частина підходів, які сформували ці суди знайшли своє відображення в практиці ВС, але радше контекстуально, а ніж формально.

Окремо хотілося б звернути увагу на місце закріплення процедури відступу від правових позицій ВСУ. Йдеться про те, що вичерпний перелік підстав передачі справи на розгляд ВП ВС закріплений у статті 404 ЦПК України, натомість відступ від правових позицій ВСУ у Перехідних положеннях Кодексу. Очевидно, що законодавець чітко окреслює, що до моменту остаточного становлення та утвердження новочасних правових висновків ВС, тимчасово діють правові позиції ВСУ. Останні, у процесі правозастосування, або підтверджуються (касаційними судами чи ВП ВС) та стають частиною правових висновків ВС і після такого підтвердження, на думку автора,  не потребують подальшого на них посилання, або ж від них здійснюється відступ і ВС формулює нові правові висновки у справах з подібними правовідносинами. У будь-якому разі, з часом, правові позиції ВСУ мають відійти в історію після їх переосмислення та відтворення/не відтворення в практиці ВС. Загалом такий підхід є закономірним, оскільки рішення ВС не можуть нагадувати дидактичний опис розвитку (еволюції) судової практики «від часів створення світу». Це також матиме вплив на форму судового рішення і спростить його сприйняття громадянами та зменшить їх обсяг. Не зайвим буде зазначити, що такий підхід відповідає такому принципу логіки, як принцип простоти, який також називають лезо Оккама (назва позодить від імені філософа–схоласта Вільяма з Оккама (1285--1347), який відтворений у фразі «Numquam ponenda est pluralitas sine necessitate» (Немає необхідності добавляти нові сутності без крайньої на те необхідності).

Діяльність ВП ВС у частині відступів від правових висновків

Усього за період з 15.12.2017 року до 12.11.2020 року ВП ВС прийнято 117 постанов, у яких ВП відступила: (а) від правових позицій Верховного Суду України (73 відступи), (б) Касаційних судів у складі Верховного Суду (36 відступів), (в) від своїх висновків ВП (18 відступів). Якщо ж розглянути це питання крізь призму юрисдикцій, то отримаємо таку картину.

Адміністративна юрисдикція – у 22 постановах, із них: 15 постанов, де зазначено про відступ від висновку ВСУ, 2 – від висновку касаційних судів у складі ВС, 5 – від висновку ВП ВС.

Кримінальна юрисдикція – у 3 постановах, із них: 2 – від висновку ВСУ, 1 – від висновку ВП ВС.

Господарська юрисдикція – у 35 постановах (із яких у 4 постановах ВП ВС одночасно зроблено відступ від правових висновків, висловлених як ВСУ, так і касаційними судами), із них: 15 - від висновку ВСУ, 21 – від висновку касаційних судів у складі ВС, 3 – від висновку ВП ВС.

Цивільна юрисдикція – у 57 постановах (із яких: у 2 постановах ВП ВС одночасно зроблено відступ від правових висновків, висловлених ВП ВС і Касаційними судами у складі ВС; у 1 – від висновків ВСУ, касаційними судами у складі ВС і ВП ВС; у 1 – від висновків ВСУ і ВП ВС; у 2 – від висновків ВСУ і касаційних судів), із них: 41 – від висновку ВСУ, 13 – від висновку касаційних судів у складі ВС, 9 – від висновку ВП ВС.

Статистичних даних, які б давали відповідь на питання, скільки правових позицій сформульовано ВСУ не існує, як і немає даних скільки правових позицій ВСУ були сприйняті ВС та поступово імплементовані в його практику. Однак навіть наявні дані свідчать, що переважна більшість правових позицій ВСУ витримують випробування часом і стають невід’ємною частиною новочасних правових висновків ВС.

Сьогодні, фактично можна говорити про законодавчо визначені два види статусів правових позицій: підтримані ВС чи подолані (зроблено відступ) ВС. Однак, поза увагою законодавця залишилися ще два види правових позицій ВСУ, на які необхідно звернути увагу детальніше.

Вплив зміни правового регулювання на правові позиції ВСУ

Зміни до законодавства мають як прямий, так і опосередкований вплив на судову практику загалом та на юридичну силу правових позицій ВСУ зокрема. Йдеться про ті правові позиції, які сформульовані у судових рішеннях, у справах, спір в яких виник та був вирішений на підставі сьогодні вже нечинного законодавства. Враховуючи той факт, що процесуальним законодавством така ситуація не визначена, то своє бачення та алгоритм дій сформулювала ВП ВС. Йдеться про постанову ВП ВС від 01.09.2020 у справі № 216/3521/16-ц, в якій необхідно виокремити щонайменше два важливих процесуальних моменти: по-перше, ВП ВС здійснила самовідступ, про який йтиметься далі, по-друге, що важливо, ВП ВС сформулювала правовий висновок щодо юридичної сили правових позицій ВСУ у часі. Так, зокрема, у попередній постанові, від якої ВП ВС здійснила самовідступ, у пункті 42 наведено правову позицію ВСУ (від 24.02.2016, провадження № 6-1790цс15), у пункті 42 наведено правову позицію ВСУ, а у пункті 43 ВП ВС зазначила, що наведена справа стосувалася спірних правовідносин, що виникли з депозитного договору, укладеного 19 лютого 2008 року, тобто за інших застосовуваних норм права, що також не дає підстав для врахування зазначеного висновку у цій справі.

Таким чином ВП ВС вказала на темпоральні межі дії (юридичної сили) правових позицій ВСУ. В основі такого підходу, зокрема, лежить залежність правових позицій ВСУ від чинності правових норм на момент посилання (застосування) на них під час вирішення нового спору у подібних відносинах. Можна виснувати, що ВП ВС вказала на момент часткової втрати правовими позиціями ВСУ статусу джерела права. Тут необхідно розставити важливі акценти, якщо спірні відносини виникли на підставі зміненого законодавства, то при виникненні спору до таких відносин правові позиції ВСУ застосовуватися не можуть. Проте, якщо законодавство змінилося, але відносини виникли до змін, то у такому разі правові позиції ВСУ зберігають юридичну силу. Юридичну силу таких правових позицій ВСУ можна означити як обмежену в часі. Наведене також дає можливість розмежувати способи, за якими правові позиції ВСУ перестають бути джерелом права на: (1) пасивний спосіб, коли вони втрачають юридичну силу у зв’язку із зміною правового регулювання (визначення) та (2) активний спосіб, коли позиції ВСУ долаються ВП ВС (здійснюється відступ) про що йтиметься далі.

Наведений висновок ВП ВС є важливим і знаковим, оскільки перш ніж посилатися чи цитувати правову позицію ВСУ, суддям та учасникам провадження необхідно з’ясувати чи зберігає вона свою юридичну силу та чи може бути застосована для вирішення спору. Оскільки, якщо така позиція була сформульована на нині вже нечинному законодавстві, а отже вона не є джерелом права, що у свою чергу означає, що така правова позиція не може братися до уваги, ні на підтвердження доводів сторін, ні на їх спростування.

Це нове слово у застосуванні та розумінні темпоральних меж правових позицій ВСУ, оскільки кожне з них потребує оцінки на релевантність за двома критеріями: (1) чи ці відносини подібні (ця позиція є застосовуваною до цього спору); (2) чи є ця правова позиція ВСУ чинною (поширюється (зберігає юридичну силу) на спірні відносини).

Самовідступ ВП ВС від правових висновків, якими було здійснено відступ від правової позиції ВСУ

Позаяк самовідступ має правові наслідки і вони загалом є зрозумілими, то окремо хотілося б зупинитись на правових наслідках самідступу в тих постановах, якими були раніше подолані правові позиції ВСУ. Що відбувається із цими правовими позиціями? Чи повертають вони собі юридичну силу? Це питання не врегульоване процесуальним законодавством, а отже потребує логічного розв’язання інструментами теорії права. До окресленої проблеми ВП ВС у справі № 216/3521/16-ц від 01.09.2020 наблизилась впритул, проте правові позиції ВСУ втратили свою юридичну силу оскільки сформульовані за результатами нечинного сьогодні законодавства і відповідати на це питання не довелось. Однак, воно нікуди не зникло, бо сам факт самовідступу від правового висновку, яким долалась правова позиція ВСУ вже є.

Передусім, для аналізу порушеної проблеми необхідно розмежувати питання юридичної сили нормативно-правових актів, які творяться законодавчою та виконавчою гілками влади від юридичної сили правових позицій ВСУ. Щоб повернути нечинну (стару) норму права «до життя» необхідно ухвалити новий нормативно-правовий акт, який це зробить.

Схожий алгоритм застосовується у ситуації, коли Конституційний Суд України (далі - КСУ) визнає неконституційним окреме положення закону. У такому разі до ухвалення нового закону, який врегульовує це питання, виникає прогалина або ж правова невизначеність, але вона може бути заповнена лише новим законодавчим положенням.

Навіть за умови, коли КСУ визнає закон неконституційним в цілому, то раніше чинний закон, якщо такий був, не може «воскреснути» самостійно (автоматично). У такому разі Парламенту необхідно прийняти, або новий закон (у новій редакції), або ж прийняти закон, яким вводиться в дію «старий» раніше чинний закон. У будь-якому випадку автоматичного (самого по собі) нічого не відбувається.

Таким чином, на думку автора, у ситуації, якщо ВП ВС здійснюючи самовідступ від правового висновку, яким раніше було подолано правову позицію ВСУ, то така правова позиція ВСУ не може самовідновитися, вона повинна бути прописана чітко та ясно в новій постанові і стати, таким чином правовим висновком ВС, проте посилання чи застосування у майбутньому такої правової позиції ВСУ, як і у випадку із правовими позиціями ВСУ, які підтримані ВС є недоречним і неправильним.

Виникнення та підстави самовідступу

Хоча питання самовідступу ВП ВС є окремою, великою темою, однак є доволі дотичною до цієї наукової розвідки, то вважаємо за необхідне зробити кілька зауваг і з цього приводу.

У постанові ВП ВС від 04 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) сформульовано кілька важливих тез щодо самовідступу. Перш за все у п. 42 йдеться, що у рішенні ЄСПЛ від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95 наголошується на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави (п. 70). Далі у п. 43 ВП ВС зазначає, що причинами для відступу можуть бути: вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. На цьому поки ВП ВС зупинилась, і можна припустити, що ці підстави мають вичерпний перелік.

Не менш важливий висновок сформульовано у п. 44, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій ВП ВС повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, і що цікаво, робить відсилання на Окремі думки суддів ВП ВС щодо постанови від 12.05.2018 у справі № 823/378/16.

Такі висновки ВП ВС потребують серйозного наукового аналізу. Передусім необхідно розібратися із співвідношенням п. 43 та п. 44. Йдеться про те, що у п. 43 ВП ВС наводить причини, а у п. 44 підстави. Видається, що ВП ВС не ставила собі за завдання розмежовувати ці два поняття і використала їх виключно як синонімічні, що є зрештою логічним, оскільки підстава – це те головне, на чому базується, основується що-небудь, а причина – це привід для яких-небудь дій, вчинків. Крім цього, якщо зіставити ці пункти, то можна вбачати, їх подібність і взаємодоповнюваність один одного.

Послуговуючись мовою процесуального закону, можна виділити такі підстави для самовідступу: (1) дефектність рішення (групи рішень), під яким можна розуміти: (1.1.) вади форми (техніко-юридичні) рішення (двозначне, взаємовиключне, неясне формулювання, неузгодженість мотиваційної та резулятивної частин рішення); (1.2.) вади суті (змістовного наповнення) рішення (помилковість, необґрунтованість); (1.3.) невиконуваність (неефективний спосіб захисту) рішення; (2) зміна суспільного контексту.

ВП ВС не пояснила, що розуміється під таким доволі розлогим та оціночним поняттям як «зміна суспільного контексту». Проте можна виснувати, що коріння такого підходу необхідно шукати у концепції «живої конституції», яка активно застосовується Верховним Судом США. Термін живої конституції (Living constitution) з’явився у 1927 році у книжці проф. Говарда Мак-Бейна (Howard Lee McBain) «Жива конституція: Огляд реалій і легенд нашого Основного Закону» (The Living constitution, a consideration of the realities and legends of our fundamental law). Пізніше цей термін набув неабиякої популярності і у цьому контексті варто навести слова судді Верховного Суду США, а також теоретика та філософа права Олівера Венделла Голмса молодшого (1841-1935) (Oliver Wendell Holmes Jr.), що конституційні спори «необхідно розглядати в світлі всього нашого досвіду, а не тільки зважаючи на те, що було сказано сто років тому». Такий підхід є виправданим, бо інакше довелося б змінювати саму конституцію. Схожу ідеологію сповідує і ЄСПЛ, що проявляється в доволі гнучкому тлумаченні тих ти тих положень Конвенції залежно від зміни політичної, релігійної, культурної та інших кон’юнктури, що має значення та вплив на європейську цивілізацію. Конвенція в цьому році святкує свій 70-річний ювілей, але завдяки прецедентній практиці Суду кожне її положення зберігає свою актуальність і звучить актуальною, зрозумілою сучаснику мовою, а не як архаїчний текст, який тільки нагадує про якісь історичні події. Саме у контексті викладеного, на думку автора, необхідно розуміти висновок, який сформулювала ВП ВС.

Відступаючи від свого правового висновку щодо застосування юридичної норми, ВП ВС може або повністю відмовитися від нього і сформулювати новий або ж конкретизувати/уточнити попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм.

Серед правників можна зустріти думку про те, що виходом із ситуації, що склалась може бути запровадження підходу, за якого ВП ВС має вказувати в постанові, з якого моменту змінений висновок має застосовуватися судами нижчих інстанцій загалом та касаційними судами зокрема. Пропонована ідея має як аргументи «за», так і «проти», хоча останні превалюють. Йдеться про те, що сьогодні судова влада немає і напевно не може мати такого інструментарію як можливість у своїх рішеннях зазначати про їх темпоральні межі. Йдеться про те, що законодавець може обрати, чи закон набирає чинності з конкретної дати, чи з дня його офіційного оприлюднення. Натомість судові рішення ВС набирають силу з моменту прийняття. Зрештою, при вирішенні цього питання має бути застосований універсальний підхід, який необхідно закріплювати в процесуальному законодавстві. Так, місцеві або апеляційні суди вирішили спір базуючись на чинному законодавстві та на сформульованих правових висновках ВС. Проте у процесі оскарження ухвалених рішень, ВС здійснює самовідступи, і постає дилема. Суди вирішили спір на момент ухвалення рішення правильно, а касаційний суд змушений його скасовувати, бо на момент його перегляду в касації, сформульований новий висновок. Очевидно, що така ситуація не одинична і точно не сприяє, ні єдності, ні сталості судової практики. Правильного чи справедливого вирішення цієї ситуації нема, тому що з позиції теорії права та теорії процесу така ситуація алогічна. Проте і позбавити ВС права на самовідступ не можна, оскільки фактор помилки, двозначного тлумачення чи зміни суспільного контексту завжди присутній і допустити ситуацію застосування дефектного правового висновку тим самим тримати в полоні правової помилки учасників процесу теж не можна. Отже, необхідно шукати «менше зло», для того, щоб найменша кількість учасників постраждали від такої ситуації. І в фокусі цього рішення має бути понад усе інтерес людини. А ще краще, формулювати правові висновки так, щоб не виникало необхідності від них відступати.

Самовідступ: pro et contra

Такий інструмент як самовідступ, що час від часу застосовує ВС (ВП ВС, об’єднані палати, палати) має дуалістичну природу. Дуалістичність полягає в тому, що самовідступ містить як об’єктивну необхідність для виправлення помилок або сформульованих раніше правових висновків, так і як ознаки відсутності правової визначеності. Йдеться про те, що самовідступ дозволяє не консервувати «на віки вічні» правові висновки ВС, навіть якщо вони є дискусійними, або помилковими, або змінились обставини саме такого тлумачення правових норм. На думку автора, інколи виникає об’єктивна необхідність коригування практики ВС. Цікавим у цьому контексті є Висновок № 20 (2017) Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЕС) від 10.11.2017 про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону. У пункті 8  висновку зазначається, що розбіжності в тлумаченнях можуть сприйматися як невід’ємна риса судової системи, що складається з певної мережі суддів (Tomic and others v. Montenegro,18650/09, 17.04.2012). Тобто, різні суди можуть дійти до неоднакових, але тим не менш раціональних та обґрунтованих висновків стосовно подібного юридичного питання з подібними фактичними обставинами (Shahin and Shahin v. Turkey, 13279/05, 20.10.2011). Саме для вирішення таких ситуацій (протистояння правових висновків), зокрема, і покликаний такий процесуальний інструмент як самовідступ.

Самовідступи, на жаль, є об’єктивними й однією із причин їх існування, зокрема, є надмірне навантаження у ВС, а також той факт, що не у всіх касаційних судах запроваджена спеціалізація палат, що також призводить до різної судової практики. Однак, важливо пам’ятати, що зміна підходів у застосуванні тих чи тих правових норм, що сформульовані в правових висновках ВС підважує один із засадничих конвенційних принципів правозастосування – принцип правової визначеності, особливо, якщо врахувати, що такі висновки мають прецедентний характер. Зрештою, кожного разу формулюючи правові висновки ВС необхідно виходити не із особистого бачення та розуміння права, а із впливу такого висновку на майбутнє правозастосування. У цьому контексті зовсім іншої конотації набуває римська максима «Lex de futuro, judex de praetetito» («Закон (працює) на майбутнє, суддя (розглядає) минуле»), оскільки касаційній суд не тільки розглядає минуле, щоб вирішити спір, але і своїми правовими висновками, які мають прецедентний характер, не просто передбачає майбутнє, а визначає його. Про це зокрема йдеться у п. 28 цитованого Висновку КРЕС № 20, а саме: «суспільно-політична роль верховного суду, яка полягає у наданні керівних рекомендацій pro future (на майбутнє), забезпечуючи єдність судової практики та розвиток права». Тому, говорячи про суддів ВС доречніше дещо видозмінити цитоване формулювання на «Lex de futuro, judex de praetetito etiamque de futuro» («Закон (працює) на майбутнє, суддя (розглядає) минуле і також (працює) на майбутнє»). Незайвим буде зазначити, що таких повноважень не має жодна з гілок влади і легковажити цим не варто. Не передбачено права самовідступу і для Конституційного Суду України, рішення якого із плином часу піддаються критиці, як такі, що потребують або перегляду, або уточнення. Отже, ВС в Україні сьогодні наділений неабиякими, унікальним для романо-германської правової системи повноваженнями, а, як відомо, чим більші повноваження, тим більший ступінь відповідальності.

Самовідступи ВС сприймаються правничою громадськістю доволі болісно, проте не заперечується така можливість. Йдеться про те, що для більшої легітимізації самовідступу, необхідно його належним чином аргументувати. Звісно, що визнавати свої помилки чи вказувати на прийняті раніше хиби є справою неприємною, вразливою та болісною для авторитету суду загалом та кожного судді зокрема, проте це краще ніж ігнорувати таку помилку і такий дефектний правовий висновок щоденно впливатиме на долі громадян. Тому, самовідступ – це не просто постанова ВС – це має бути судове рішення, де аргументи мають бути настільки переконливі, щоб цю крайню необхідність сприймала би вся правнича спільнота або хоча б її більшість. І якщо відступ ВП ВС від своїх правових висновків у справах про визначення юрисдикції викликають дискусію у правничому середовищі, але не мають значного впливу на вирішення справи по суті, водночас зміна правового висновку, який стосується суті справи має найбезпосередніший вплив на справи, які вже перебувають на розгляді в судах і ті, які будуть надходити у майбутньому.

Тільки за таких умов конкуренція принципу правової визначеності та презумпції правильності правового висновку ВС буде виправданою.

Не менш важливим залишається питання методології, логіки, алгоритму та й способів тлумачення нормативно-правових актів, оскільки судам нижчих інстанцій мало знати про зміну висновку (самовідступ) ВС, вони потребують розуміння логіки та способів тлумачення. У цьому сенсі відбуваються позитивні зміни і непоодинокими є випадки, коли в постановах зазначається назва того чи того методу герменевтики, проте навести в тексті судового рішення фрази: «комплексне тлумачення», «телеологічний метод», «формально-юридичний спосіб» тощо, не достатньо, необхідно вказати на зв’язок цього методу із результатом розгляду, щоб цього алгоритму дотримувались суди інших інстанцій, які рівняються на ВС. У цьому, в повній мірі, проявляється двоєдиність постанов ВС: правовий висновок сам по собі та методологічні підходи, що дозволяють простежити шлях до саме такого правового висновку.

Тобто, чому саме таке рішення було ухвалено, у чому полягала необхідність самовідступу. Адже правові висновки ВС є не тільки джерелом права, але і певним методичним посібником щодо тлумачення норм законодавства, застосування принципів права, які згодом переймають місцеві та апеляційні суди.

Замість висновків

Викладене дає можливість зробити кілька важливих висновків, як щодо теоретичних питань процесуального права, так і доволі прикладних аспектів щодо змістовного та формального наповнення постанов ВС.

  1. У разі, якщо ВС сприйняв правові позиції ВСУ, то таке сприйняття необхідно розглядати як новий правовий висновок ВС і у подальшому застосовувати саме його і посилатися саме на нього і жодної необхідності у наступних постановах ВС посилатися на правові позиції ВСУ немає.
  2. У разі, якщо ВП ВС здійснила самовідступ від правового висновку, яким раніше подолано правову позицію ВСУ, то такі позиції самі по собі не відновлюють свою юридичну силу, оскільки є подоланими. Натомість ВП ВС повинна сформулювати власний правовий висновок, який може бути суголосним із правовою позицією ВСУ, але вже буде новим і таким, що зроблений ВП ВС.
  3. Системний аналіз правового висновку ВП ВС у справі № 216/3521/16-ц від 01.09.2020 дає можливість виснувати, що кожна правова позиція ВСУ потребує оцінки на релевантність за двома критеріями: (1) чи ці відносини подібні (ця позиція є застосовуваною до цього спору)?; (2) чи є ця правова позиція ВСУ чинною (поширюється (зберігає юридичну силу) на спірні відносини)? Звідси, якщо правова позиція ВСУ має обмежену в часі юридичну силу, то касаційний суд може її не застосовувати не здійснюючи відступів від неї.
  4. Самовідступи ВС є вимушеним та необхідним заходом в умовах становлення національної правової системи. Оскільки цей інструмент дозволяє виправляти помилки правозастосування ВС, що загалом відповідає принципам справедливості та верховенства права.
  5. Постанови касаційного суду є не тільки джерелом права (є обов’язковими для застосування судами першої та апеляційної інстанцій), але і мають бути своєрідним посібником із формулювання правових висновків. Де наводяться, окрім формально-юридичних аргументів на підтвердження чи спростування доводів касаційної скарги, але і застосування інших інструментів правничої герменевтики, які пояснюють логіку і алгоритм ухвалення рішення касаційним судом. Такий підхід опосередковано сприятиме забезпеченню єдності та сталості судової практики, оскільки окрім результату вирішення спору та формулювання правового висновку, важливими є і застосовані підходи, які уможливили такий результат (правовий висновок).

[Окремі висновки та положення цієї статті опубліковані у журналі «Підприємництво, господарство і право». №12.2020].

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Ольга Совгиря о реформе Конституционного Суда
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Ирина Фаловская
    Ирина Фаловская
    судья Кассационного гражданского суда Верховного Суда
загрузка...