Догмат Quae sunt Caesaris Caesari et quae sunt Dei Deo/Кесарю кесареве, а Богу Боже і практика Верховного Суду

08:15, 20 августа 2021
Спори з релігійним контекстом є предметом розгляду цивільної, адміністративної та господарської юрисдикцій. Сьогодні саме Верховний Суд своєю практикою проводить межу між світським та релігійним. Ускладнює ситуацію те, що причиною значної кількості спорів є зміна канонічної приналежності.
Догмат Quae sunt Caesaris Caesari et quae sunt Dei Deo/Кесарю кесареве, а Богу Боже і практика Верховного Суду

Михайло Шумило

заступник керівника департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду - начальник правового управління Касаційного цивільного суду, доктор юридичних наук

ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАГИ

Християнський догмат Quae sunt Caesaris Caesari et quae sunt Dei Deo/Кесареві кесареве, а Богу Боже або його інша, антична версія: Quod licet Iovi (Jovi) non licet bovi /Що дозволено Юпітеру не дозволено бику, вже давно стали для нас звичними та такими, що позначають межу між тим, що можна робити, а що ні. Цей фразеологізм можна ще тлумачити як розмежування, кому і що можна робити, що є частиною компетенції світської влади, а що є прерогативою влади духовної. Ця дискусія не нова, вона пройшла через горнило теологічних диспутів, аналізувалась провідними філософами епохи Просвітництва має цілком чіткі обриси, своїх прихильників і опонентів, проте і досі є актуальною.

Розмежування світської влади від духовної, позитивних норм права від канонічних – це шлях, який європейська цивілізація долала не одне сторіччя, проте і сьогодні не втрачає актуальності питання меж втручання держави у справи релігійні та віросповідання. Для України це питання має особливу гостроту, оскільки церква зазнала непоправних втрат в часи радянського тоталітаризму та проголошеного атеїзму як офіційної ідеології. Відновлення Україною незалежності актуалізувало низку питань у сфері свободи совісті, які західні суспільства вирішували поступово у продовж ХХ століття. І якщо секуляризація Західної Європи відбувалася плинно, то в Східній Європі цей процес проходив через насильство над духовенством та мирянами, що також мало свої наслідки у питанні розбудови церковних інституцій в Україні та відносин церкви і держави. І хоча в Україні також спостерігається процес секуляризації, церква все ще займає значне місце в житті громадян, формуванні національної ідентичності, а свобода віросповідання гарантується і захищається законодавством.

Згідно зі статтею 35 Конституції України (далі – Конституція), церква і релігійні організації відокремлені від держави, а школа – від церкви. Ніхто не може бути увільненим від своїх обов’язків перед державою або відмовитись від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

Поряд з цим, відносини між державою і церквою в окремих питаннях і досі залишаються на вістрі актуальності, про що свідчить, зокрема, і практика Верховного Суду. Саме судова влада сьогодні окреслює чіткі межі світськості і допустимі межі втручання в релігійне життя, одночасно захищаючи права громадян, які прямо або опосередковано зачіпають сферу свободи совісті.

ІСТОРИЧНІ ОБРИСИ

Спроби розмежувати позитивні норми від релігійних вперше з’являються ще в римському праві. Хоча треба зазначити, що в класичному римському праві ці норми містились поряд, а вже в посткласичний період (візантійський) їх чітко було розмежовано.

Як вказують О. А. Підопригора та О. Є. Харитонов, Jus civile (цивiльне право) в найдавнiшу епоху тiсно пов’язане з релiгiєю. Причому i право, i релiгiя мали виражений прагматичний характер. Етичних елементiв давньоримська релiгiя мiстила небагато, а пожертви дарiв мали характер угоди з богами на предмет надання сприяння або усунення перешкод у справах. Тому типовим було те, що вiдправлення релiгiйного культу i тлумачення юридичних норм були в руках одних i тих самих осiб — понтифiкiв, що були водночас i юристами, i жерцями. I хоча вже у перiод ранньої республiки норми свiтського права — «jus» — i релiгiйного — «fas» — чiтко розмежовувались, передусiм залежно вiд характеру санкцiй, що застосовуються, але ще тривалий час релiгiйний вiдтiнок мають багато норм, а жерцi, навiть втративши монополiю тлумачення права, залишаються провiдними правознавцями (Римське право: підруч./О.А. Підопригора, Є.О. Харитонов. 2-ге вид. Київ: Юрiнком Iнтер, 2009. С. 48). Римський правник Ульпіан (Domitius Ulpianus) (170-228) наголошував, що Іurisprudentia est divinarum atque humanarum rerum notitia iusti atque iniusti scientia (Юриспруденція є знанням речей божественних і людських, це наука про справедливість і несправедливість) тим самим не розмежовував право на світське та канонічне, а сприймав його в єдності.

У посткласичний період римського права відбувається все чіткіше відмежування правових норм від цивільних, а також виокремлення спеціалізованих судів, це, напевно, перший в історії людства спеціалізований суд. Вже в Corpus juris civilis імператора Юстиніана (483-565) закріплено окремий єпископський церковний суд (episcopalis audientia). Як зазначає О. Ліпшиц, це було пов'язано із церковною ієрархією і розвитком привілеїв церкви у Візантії. Компетенція такого суду вперше була зафіксована вже у конституціях IV ст. (Кодекс Феодосія (Codex Theodosianus) 16, 2, 12) і поступово права єпископів були розширені, а єпископський суд став обов’язковим для монахів та кліру. Згідно з законом 546 року, єпископів не можна було залучати до світського суду, чи то цивільного, чи то кримінального ( Липшиц Е.Э. Право и суд Византии в IV-VIII вв. Ленинград: Наука. 1978. С. 177.). Найвищого свого апогею єпископські суди досягли в часи Середньовіччя, відомі як Свята інквізиція (Inquisitio Haereticae Pravitatis Sanctum Officium).

Занепад Стародавнього Риму та Візантії, поступове піднесення Римської католицької церкви сприяли всебільшому врегулюванню відносин між людьми саме релігійними нормами, які ґрунтувались на формальних римських правових конструкціях. У часи Середньовіччя вже сама церква намагається розмежувати життя світське та духовне, зберігаючи вплив на перше. Значний крок у цьому контексті робить Папа Римський Григорій VII (1021-1085), провівши названі його іменем «Григоріанські реформи», хоча першоосновою їх проведення була «Боротьба за інвеституру» (спір про те, кому належить право призначати єпископів на місцях Папою чи Імператором Генріхом IV). Передусім йдеться про видані Григорієм VII у 1078 році «Диктати Папи», якими чітко розмежовувалась влада світська від влади духовної (запроваджено целібат, клір позбавлявся права мати власність тощо), цим кроком церква почала  відмежовуватись від світського світу. Згодом це мало колосальні наслідки у розвитку Західної Європи, зокрема, сприяло поверненню до вивчення римського цивільного права в університетах, а саме Corpus juris civilis із подальшою його рецепцією і всебільшого відмежування норм позитивного права від норм канонічного права, хоча вплив канонічних норм продовжував зберігатися і у ХХ столітті. Найвидатнішим правовим пам’ятником католицької церкви став Corpus Juris Canonici, опублікований в 1582 році за понтифікату Папи Григорія XIII, який став визначним джерелом західноєвропейського церковного права і зробив потужний вплив на норми світського національного права країн Західної Європи.

Не зважаючи на складну і суперечливу історію розмежування справ державних від справ релігійних, питання свободи совісті і досі зберігає свою актуальність, а свобода віросповідання гарантована Конституцією та Конвенцією продовжує бути предметом наукових пошуків.

БАЛАНС СВІТКОСТІ У ПРАВОВИХ ВИСНОВКАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ

І. Юрисдикція спорів з релігійним контекстом

1.1. Спори, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК.

Так, вирішуючи питання юрисдикції спору, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.04.2021 (справа № 910/10011/19), зазначила, що у цій справі підставою позову є незгода Релігійної організації з рішенням загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленим протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, оскільки, на думку цієї організації, воно прийняте з порушенням вимог чинного законодавства особами, які не мали права його приймати, за відсутності необхідного кворуму, всупереч раніше прийнятому на загальних парафіяльних зборах релігійної громади рішенню. Із цього вбачається, що у позивача наявний спір не з державним реєстратором, а порушення своїх прав він убачає в ухваленні відповідного рішення загальними зборами членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості та у прийнятті нової редакції статуту.

Спори за участю громадського об`єднання зі статусом юридичної особи як учасника цивільних правовідносин підлягають розгляду у судах відповідно до вимог як ЦПК, так і ГПК залежно від змісту позовних вимог та сторін такого спору.

Отже, спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду уточнює правову позицію, викладену в постановах від 18 грудня 2019 року у справі № 916/2086/19, від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19, від 22 січня 2020 року у справі № 809/1025/17 та інших, у яких викладена аналогічна позиція, зазначивши, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації, мають розглядатись в порядку господарського судочинства. Аналогічні постанови КГС ВС постановив 19.06.2018 у справі № 905/3377/15 та 13.10.2020 у справі № 910/6891/19.

Керуючись наведеним вище правовим висновком, КЦС ВС постановою від 19.05.2020 у справі № 727/5575/19-ц закрив провадження та зазначив, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції господарських судів.

1.2. Спори щодо оскарження рішення найвищого органу влади церкви не підлягають вирішенню в національних судах

Такий висновок зробив КЦС ВС в постанові від 19.05.2021, прийнятої в справі № 761/25084/20-ц за позовом Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета про визнання недійсними рішень та скасування реєстраційних дій.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що рішення, які оформлені постановою Помісного Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату (далі - Помісний Собор УПЦ КП) від 15 грудня 2018 року, рішення Священного Синоду Української Православної Церкви (Православної Церкви України) (далі - Священний Синод УПЦ (ПЦУ), рішення, оформлені указом Митрополита Київського і всієї України, рішення ліквідаційної комісії релігійної організації та передавальний акт, є такими, що прийняті з грубим порушенням норм законодавства України, Статуту про управління Української Православної Церкви Київського Патріархату (далі - УПЦ КП) та Статуту релігійної організації «Київська Патріархія УПЦ КП». Оскаржувані рішення порушують законні права та інтереси Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, який, будучи обраним Предстоятелем УПЦ КП, отримав пожиттєвий статус Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України та відповідно до положень статуту став єдиним керівником релігійної організації «Київська Патріархія УПЦ КП», яка є релігійним адміністративним центром та центральним виконавчо-розпорядчим органом УПЦ КП.

У цій справі Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду, який вважав, що розгляд цієї справи має відбуватись за правилами цивільного судочинства, та змінив ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження в справі, виключивши з її мотивувальної частини посилання на те, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, додатково зазначивши таке.

Рішення, прийняті Помісним Собором, Священним Синодом, Митрополитом Київським і всієї України Предстоятелем ПЦУ ОСОБА_12 не є рішеннями, що можуть бути перевірені національним судом на відповідність вимогам законодавства чи статуту релігійної організації (об`єднання), оскільки такі рішення є внутрішньою діяльністю церкви. Здійснення державою в особі суду ревізії (перевірки) таких рішень свідчитиме про втручання останньої в діяльність церкви шляхом перебирання на себе функцій церковного суду, що є неприпустимим, позаяк порушує Конституцію України та закони України.

Законодавець надав релігійним організаціям в Україні право автономно здійснювати свою діяльність, визначати напрями цієї діяльності, утворювати в своєму складі необхідні органи для провадження діяльності, і зокрема, вирішувати відповідні спори у випадку їх виникнення, відокремлено від держави. Суди наділені повноваженням розглядати спори щодо релігійних організацій, проте у визначених випадках, наприклад, трудові спори, майнові спори тощо.

Такі висновки узгоджуються із висновками Верховного Суду, сформульованими у постанові колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 липня 2018 року у справі № 909/1012/17, згідно з якими спір, який виник між двома релігійними організаціями, тобто всередині Церкви, відносини між якими регулюються Кодексом Канонів Східних Церков, а не актами цивільного чи господарського законодавства, є внутрішньоцерковним спором, має вирішуватися церковним судом і не підлягає розгляду в національних судах жодної юрисдикції.

1.3. Вирішення питання про виключення позивача з членів церкви належить до виключних повноважень цієї церкви

28.12.2020 КЦС ВС прийняв постанову в справі № 572/1634/18, якою залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до релігійної громади церкви Християн Віри Євангельської Пятидесятників села Висове Сарненського району (далі - релігійної громади) про визнання недійсним рішення про вилучення (виключення) позивача з членів релігійної громади.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суди виходили з того, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, здійснюючи цю вимогу, державні органи в Україні не втручаються у внутрішнє самоуправління церкви і питання. Визначення кількості членів релігійної громади стосується внутрішньої діяльності церкви, а виключення позивача з членів церкви проведено з  дотриманням положень її статуту.

Касаційний цивільний суд своє рішення, зокрема, мотивував тим, що статтею 35 Конституції України визначено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Частиною четвертою статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням). Відповідно до вказаної вище норми - діяльність релігійної громади регламентується статутом, а прийняття та виключення існуючих членів громади є прерогативою релігійної громади. Таким чином, установивши, що вирішення питання про виключення позивача з членів церкви ХВЄП села Висове належить до виключних повноважень цієї церкви і рішення про його виключення прийнято відповідачем з дотриманням статуту церкви, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

1.4. Юрисдикція господарських судів не поширюється на спір про визнання недійсним акта виданого церковним органом з підстав недотримання порядку встановленого, зокрема, Кодексом Канонів Східних Церков (Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium)

У постанові КГС ВС від 17.07.2018 у справі № 909/1012/17 зазначено, що настоятель Посічанського Монастиря Матері Божої Знамення Української Греко-Католицької Церкви (далі - Монастир) звернувся до господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Івано-Франківського Архієпархіального управління Української Греко-Католицької Церкви (далі - Церква) про визнання недійсним її Декрету від 30.05.2017 № 262.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Церквою в особі Архієпископа і Митрополита В. Війтишина всупереч вимогам чинного законодавства та Кодексу Канонів Східних Церков 30.05.2017 прийнято та підписано Декрет № 262, яким припинено Монастир шляхом ліквідації та створено ліквідаційну комісію у складі 5 осіб.

Ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 11.12.2017 припинено провадження у справі, з посиланням на те, що юрисдикція господарських судів не поширюється на спір про визнання недійсним акта виданого Церковним органом з підстав недотримання порядку, встановленого, зокрема, Кодексом Канонів Східних Церков.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 03.04.2018  оскаржувану ухвалу скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження її розгляду по суті. Суд мотивував це тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що даний спір регулюється Кодексом Канонів Східних Церков, оскільки спірний Декрет став підставою для внесення неправомірних записів державним реєстратором виконавчого комітету Івано-Франківської області міської ради про рішення щодо припинення в результаті ліквідації юридичної особи та призначення ліквідатора, тобто порушуються права юридичної особи щодо здійснення нею статутної діяльності, щодо її майна.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Церква звернулась до суду касаційної інстанції. Касаційний суд зазначив, що порядок створення діяльності, ліквідації (скасування) монастиря та порядок розгляду рекурсів (апеляцій) визначено Кодексом Канонів Східних Церков. Судом першої інстанції встановлено, що спір, переданий на вирішення господарського суду у даній справі виник між двома релігійними організаціями, тобто всередині Церкви, і відносини між ними регулюються Кодексом Канонів Східних Церков, а не актами цивільного чи господарського законодавства. Таким чином, юрисдикція господарських судів не поширюється на спір про визнання недійсним акта, виданого Церковним органом з підстав недотримання порядку, встановленого, зокрема, Кодексом Канонів Східних Церков. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що даний спір не підлягає розгляду в господарських судах України, а тому провадження у справі підлягає припиненню.

Касаційну скаргу Івано-Франківського Архієпархіального управління Української Греко-Католицької Церкви задоволено.

ІІ. Окремі питання застосування матеріального та процесуального права під час вирішення спорів із релігійним контекстом

2.1 Настоятель, повноваження якого припинені, зобов’язаний передати новоутвореній релігійній громаді установчі, дозвільні, фінансово-господарські документи, основну круглу печатку, листування, рухоме та нерухоме майно

Постановою КЦС ВС від 17.02.2021 у справі № 305/2229/19 встановлено, що у грудні 2019 року релігійна організація «Релігійна громада Свято-Успенського храму Української Православної Церкви (Православної Церкви України) с. Ділове Рахівського району Закарпатської області» (далі - Парафія) пред`явила позов до ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити певні дії, а саме передати Парафії установчі, дозвільні, фінансово-господарські документи, основну круглу печатку, листування, рухоме та нерухоме майно, належне релігійній організації «Релігійна громада Свято-Успенського храму Української Православної Церкви с. Ділове Рахівського району Закарпатської області», яка діяла раніше.

Відповідач, не маючи повноважень та без згоди власника, неправомірно здійснює володіння і користування вищезазначеним (церквою, житловим будинком, спорудами) та іншим належним Парафії майном, перешкоджаючи повноважним органам управління та членам Парафії здійснювати володіння та користування цим майном. Безпідставно володіючи документацією та печаткою Парафії, здійснюючи безпідставно володіння та користування (управління) майном Парафії, відповідач тим самим перешкоджає виконавчому органу Парафії здійснювати свої повноваження відповідно положень Статуту та законодавства.

Лист-вимога позивача до відповідача про передачу Парафії документів та майна залишено без відповіді та задоволення, без будь-якої мотивації такого.

Не визнаючи законність рішення загальних зборів від 17.02.2019 відповідач та частина прихожан, які також не визнають рішення цих загальних зборів, неодноразово блокували вільний доступ до храму для прихожан, якими було прийняте рішення про вихід парафії зі сфери впливу ОСОБА_4 та припинення повноважень ОСОБА_1 як настоятеля.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що ОСОБА_1 створює позивачу перешкоди у користуванні майном, що належить релігійній громаді. Крім того, відповідач, повноваження настоятеля якого припинені, відмовляється передати новоутвореній релігійній громаді установчі, дозвільні, фінансово-господарські документи, основну круглу печатку, листування, рухоме та нерухоме майно.

При цьому Верховний Суд взяв до уваги доводи касаційної скарги стосовно того, що заявник вважає, що рішення місцевого суду є незрозумілим, адже в ньому не зазначено, яке саме майно слід повернути, оскільки у мотивувальній частині рішення суд лише констатує, що релігійна громада є власником будинку та споруд у с. Ділова, проте у резолютивній частині не зазначає, яке саме нерухоме майно слід передати релігійній громаді, адже це питання може бути вирішене в порядку статті 270 ЦПК України шляхом вирішення питання про ухвалення додаткового рішення.

2.2. Держава є належним власником культових будівель і майна, що спростовує доводи позивача про відсутність власника будівлі церкви та про наявність підстав для віднесення цього майна до безхазяйного

Такого висновку дійшов КГС ВС в постанові від 19 лютого 2020 року в справі № 910/3044/18, в якій погодився із судами попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на будівлю церкви за набувальною давністю.

Судом касаційної інстанції також зазначено, що держава є належним власником культових будівель і майна. Державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об`єктів будь-які дії, що не суперечать закону, а тому в господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі і майно або про зобов`язання цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи із змісту чинного законодавства.

2.3.Спори за участю релігійних громад у сфері житлових відносин

2.3.1. Якщо будинковолодіння використовується релігійною організацією для проживання священнослужителів Єпархії, то після закінчення періоду здійснення функцій єпископа будинок підлягає звільненню

Постановою КЦС ВС від 02.07.2020 у справі № 308/7081/15-ц встановлено, що у червні 2015 року управління Закарпатської Єпархії Української православної церкви Київського патріархату (далі – управління) звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та зняття з реєстраційного обліку.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, дійшов висновку про наявність підстав для усунення перешкод у користуванні позивачем - Закарпатською Єпархією Української православної церкви Київського патріархату (змінена назва Управління Закарпатської Єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) своєю власністю - будинковолодінням шляхом зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та його виселення із житлового приміщення.

Верховний Суд, погоджуючись з судом апеляційної інстанції, зазначив, що права позивача на користування і розпорядження на власний розсуд своєю власністю (будинковолодінням) підлягають захисту.

При вирішенні спору судом апеляційної інстанції встановлено, що управління Закарпатської Єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) є законним власником спірного житлового будинку та земельної ділянки. Відповідні правовстановлюючі документи, які засвідчують це право за позивачем, є чинними, в судовому порядку недійсними не визнані.

Позивач заявляв, що спірне будинковолодіння використовується для проживання священнослужителів Єпархії.

Тривалий час в житловому приміщенні був зареєстрований та проживав відповідач. Вказане домоволодіння було придбане управлінням Закарпатської Єпархії Української православної церкви Київського патріархату 26 грудня 2003 року. Договори купівлі-продажу від імені релігійної організації підписав сам ОСОБА_1, який на той час був єпископом Ужгородським і Закарпатським.

Указом Патріарха Київської і Всієї Русі - України Філарета від 27 січня2015 року № 4 ОСОБА_1 звільнено від управління Закарпатською Єпархією та виключено зі складу Української православної церкви Київського патріархату.

Указом № 3 від 27 січня 2015 року Єпископом Ужгородським і Закарпатським, керуючим Закарпатською Єпархією, призначено преосвященного єпископа ОСОБА_7.

Верховний Суд звернув увагу на те, що відповідач мав усвідомлювати, що спірне будинковолодіння використовується релігійною організацією для проживання священнослужителів Єпархії, він користувався домоволодінням для проживання у період здійснення функцій єпископа Ужгородського і Закарпатського (2003-2015 роки), та після його увільнення та призначення єпископом Ужгородським і Закарпатським іншої особи релігійна організація мала потребу у забезпеченні житлом новопризначеного єпископа.

2.3.2. Якщо житловий будинок за своїм статусом не належить громадянинові на праві приватної власності, а є власністю релігійної організації, яка складається з об`єднання громадян, то до цього житла підлягають застосуванню правила, встановлені для громадського житлового фонду

Такого висновку дійшов КЦС ВС в постанові від 07.04.2021, прийнятій в справі № 562/2088/19 за позовом Релігійної громади церкви Свято-Різдво-Богородичної парафії Рівненської єпархії Української православної церкви (Православної Церкви України) села Нова Мощаниця Здолбунівського району Рівненської області (далі - Релігійна громада) до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про усунення перешкод у здійсненні права власності на будинок садибного типу шляхом зобов`язання відповідачів звільнити (виселитися) із будинку. Позов мотивовано тим, що Релігійна громада не може здійснювати свої речові права щодо зазначеного житлового будинку, оскільки там зареєстровані і проживають відповідачі без будь-яких правових підстав, добровільно звільнити жиле приміщення відмовляються, посилаючись на те, що даний будинок є необхідним для проживання священика громади, який житлом не забезпечений.

Судами в задоволенні позову відмовлено, оскільки суду не надано належних та допустимих доказів про включення спірного житла рішенням районної ради відповідно до статті 118 ЖК Української РСР до числа службових.

Враховуючи, що позивач не навів належних підстав для виселення відповідачів відповідно до положень Глави 2 розділу ІІІ ЖК Української РСР, яка застосовується до правовідносин з користування жилими приміщеннями в будинках громадського житлового фонду, та не зазначив іншого постійного жилого приміщення для їх проживання відповідно до статті 109 ЖК Української РСР, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності правових підстав для задоволення позову, Верховний Суд виходив з того, що відповідачі вселилися до спірного житлового будинку зі згоди попереднього власника, де проживають і зареєстровані понад 23 роки, іншого житла не мають, що позивачем і не заперечується, а отже їх виселення з цього будинку суперечить принципу пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. Тому в контексті спірних правовідносин заявлені Релігійною громадою матеріально-правові вимоги не є законним заходом захисту речових прав нового власника.

2.4. Спори із релігійним контекстом у сфері праці

2.4.1. Наявність трудових відносин між релігійною організацією та працівником підтверджується укладеним у письмовій формі трудовим договором, зареєстрованим у встановленому порядку. Оскільки між сторонами не укладався трудовий договір, позивач був призначений на посаду священнослужителя єпархіальним архієреєм УПЦ, то підстави для його поновлення на роботі відсутні

Постановою КЦС ВС від 19.10.2020 у справі № 158/1182/19 встановлено, що у квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Релігійної організації «Свято-Іллінська релігійна громада Православної Церкви України села Клепачів Ківерцівського району Волинської області» (далі - Релігійна організація) про скасування рішення загальних зборів про звільнення з роботи, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що з 2006 року він був керівником Релігійної організації. Між ним та релігійною громадою фактично існували трудові відносини, оскільки він здійснював усі обов`язки священнослужителя та за виконану роботу отримував щомісячну заробітну плату.

Встановивши, що між сторонами в цій справі не укладався трудовий договір, священнослужитель не виконував трудові функції в Релігійній організації «Свято-Іллінська релігійна громада ПЦУ» відповідно до законодавства про працю, а перебував під юрисдикцією правлячого архієрея Української Православної Церкви, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій зробили висновок про відсутність підстав для задоволення позову. Крім того, оскільки загальними зборами релігійної громади села Клепачів було прийнято рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін до статуту, позивач, відмовившись перейти разом з парафією в підпорядкування ПЦУ, продовжив перебувати під управлінням правлячого архієрея Української Православної Церкви, то немає підстав для його поновлення на посаді керівника Релігійної організації «Свято-Іллінська релігійна громада ПЦУ», на яку юрисдикція Української Православної Церкви не поширюється.

Подібна за змістом правова позиція викладена в постанові КЦС ВС від 12.06.2019 у справі № 310/6791/16-ц.

2.4.2. Питання про поновлення пастора на роботі не може вирішуватись без оскарження рішення церковного керівництва, на підставі якого був виданий наказ єпископа про звільнення

Такий висновок апеляційного суду підтримав КЦС ВС в постанові від 24.01.2019 у справі № 212/3829/15-ц.

У цій справі ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до Церковного управління (Єпископат) Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України про визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ Церковного управління (Єпископат) Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України про звільнення ОСОБА_4 за п. 4 ст. 40 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_4 на посаді пастора. Стягнуто з Церковного управління на користь ОСОБА_4: середній заробіток за час вимушеного прогулу, моральну шкоду. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4.

ОСОБА_4 вважає, що притягнення відповідачем до дисциплінарної відповідальності за одне й те саме порушення - прогул у вигляді догани, а в подальшому й звільнення не відповідає вимогам трудового законодавства. Для нього не мають правових наслідків внутрішні накази (рішення) Президії Синоду, за якими надане розпорядження єпископу на прийняття наказу про звільнення. Церква відокремлена від держави, тому внутрішні рішення церкви не підлягають оцінці правомірності їх прийняття державними установами, оскільки стосуються саме діяльності релігійної установи.

Однак, встановивши, що ОСОБА_4 звертаючись до суду із позовом про поновлення на роботі, не оскаржив рішення Церковного керівництва, на підставі якого і був виданий наказ єпископа про звільнення позивача з посади пастора, суд апеляційної інстанції, з яким погодився Верховний Суд, дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_4 звільнено не за рішенням єпископа, а на підставі рішення керівництва церкви (синодального комітету), яке є чинним та ніким не оскаржено.

Верховний Суд визнав безпідставними твердження заявника про те, що оскарження рішення Церковного керівництва є втручанням держави у діяльність релігійної організації, що заборонено законом, оскільки ОСОБА_4 був працівником Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України (пастором), на якого відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» поширюються норми трудового законодавства, а отже, оскарження вказаного рішення не становить втручання суду у діяльність релігійної організації. Однак, з урахуванням того, що позивач не оскаржив рішення, на підставі якого його звільнено з посади пастора, Верховний Суд погодився з правильністю висновків суду апеляційної інстанції про передчасність вимог ОСОБА_4 про поновлення на роботі з пред'явленням вимог лише про скасування наказу єпископа, який винесений на підставі рішення Церковного керівництва про звільнення позивача із роботи.

2.5. Неналежний позивач

2.5.1. Якщо позивач не є і не був членом релігійної організації, то він не має права  оскаржувати рішення, прийняті цією організацією про зміну канонічної належності, оскільки такі рішення не порушують прав позивача, а зачіпають права виключно членів релігійної громади

У постанові КЦС ВС від 24.02.2021 у справі № 233/3516/18-ц судом встановлено, що у липні 2018 року Митрополит Горлівський і Слов`янський Митрофан звернувся до Релігійної православної громади «Свято-Стрітенська парафія Донецької єпархії Української православної церкви Київського патріархату міста Костянтинівки Донецької області» (далі – Парафія) з позовом, у якому, просив визнати недійсними рішення, прийняті 10.07.2015 Парафіяльними зборами «Релігійної православної громади «Свято-Стрітенська парафія Горлівської єпархії Української Православної Церкви м. Костянтинівка Донецької області» про зміну канонічної підлеглості релігійної громади та про затвердження Статуту релігійної громади.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено, постановою апеляційної суду апеляційну скаргу задоволено частково, проте, тільки у частині судових витрат. Парафія звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою.

Верховний Суд скасував судові рішення судів попередніх інстанцій та відмовив у задоволенні позову, з огляду на таке.

У справі, що переглядається, позивач просить визнати недійсними рішення, прийняті 10 липня 2015 року Парафіяльними зборами «Релігійної православної громади «Свято-Стрітенська парафія Горлівської єпархії Української Православної Церкви м. Костянтинівка Донецької області», посилаючись на порушення своїх прав як керуючого Горлівської єпархії Української Православної Церкви.

Рішення, які були прийняті загальними зборами релігійної громади, належать до рішень, які були прийняті всередині цієї громади (релігійної організації) її членами, спрямовані на реалізацію цивільних прав, свобод та інтересів цих членів релігійної громади, а також спрямовані на забезпечення діяльності релігійної громади з метою задоволення інтересів членів релігійної громади.

Таким чином, рішення про зміну канонічної належності зачіпає права виключно членів релігійної громади.

Колегія суддів зробила висновок, що прийняті відповідачем рішення стосуються виключно питань щодо управління Парафією - спрямовані на зміну канонічної приналежності та зачіпають права лише членів релігійної громади, проте позивач не є і не був членом Релігійної організації «Релігійна православна громада «Свято-Стрітенська парафія Донецької єпархії Української Православної церкви Київського патріархату міста Костянтинівки Донецької області», тому відсутні підстави вважати, що він набув право на оскарження дій, спрямованих на зміну канонічної приналежності.

Аналогічний висновок сформульовано у постанові КЦС ВС від 24.12.2020 у справі № 451/482/17-ц.

ПІДСУМКОВІ РЕФЛЕКСІЇ

Проблема меж світськості, меж втручання держави в справи духовні є складною і не може бути вичерпана однією публікацією. Метою цього дослідження є порушення важливої проблеми вирішення спорів за участі релігійних організацій (далі – церква). Наведена практика не є всеохопною і окреслює лише частину справ, які були предметом розгляду Верховним Судом, проте ілюструє наскільки широкий спектр спорів за участі цього спеціального суб’єкта і наскільки вони є складними.

Сьогодні саме судова влада стоїть на фронтирі між світом світським та духовним, саме судова влада своїми рішеннями малює межу втручання держави у справи церкви, а також визначає, де держава може розглядати спір, а де - ні. Це зумовлено, зокрема, і тим, що законодавча влада певним чином самоусунулась від вирішення значної частини проблемних питань співіснування світу духовного та світського в демократичному суспільстві. Ситуація в Україні, без перебільшення, є складною. Можна стверджувати, що навіть унікальною, бо судова влада сьогодні вирішує не тільки дилему (спори між церквою та державою чи суспільством, як це, наприклад, роблять касаційні суди Західної Європи) місця церкви в сучасному світі, але і фактично змушена вирішувати спори між релігійними організаціями одного віросповідання, але різної канонічної приналежності. Саме вони є найпоширенішими в судовій практиці останнього часу. Саме вони заполонили державні суди у пошуках справедливості. У цій ситуації нерідко саме суду необхідно ухвалювати справедливе рішення у справах, де межа між світським та духовним невидима.

Передусім, необхідно чітко усвідомити, що церква – це спеціальний суб’єкт права, правовий статус якого визначається спеціальними нормами позитивного права та корпусом норм канонічного права. Крім цього, свобода совісті та низка прав у цій сфері визначені Конституцією та базовими міжнародними актами у сфері прав людини. Можна стверджувати, що старі демократії за посередництва верховних та конституційних судів уже напрацювали засадничі підходи для вирішення таких справ. Значну роль у пошуку балансу інтересів відіграє і Європейський суд з прав людини. Усе це свідчить про великий компроміс західної цивілізації, який дозволяє гарантувати кожному право на «свого бога», на «свою віру», виховують у прийдешніх поколінь толерантність до осіб різних віросповідань і застерігають від знищення один одного на релігійному ґрунті.

Поряд з цим, необхідно пам’ятати, що релігійні спори містять і будуть містити елементи соціальної чутливості, викликати суспільний інтерес, що не дивно, оскільки питання релігії є частиною самоідентифікації громадян та національної ідентичності держави. І хоча українська держава відокремлена від церкви, проте ігнорувати церкву чи проблеми церкви не можна, оскільки якщо спори (конфлікти) за участі церкви не будуть каналізовані державою загалом та судовою владою зокрема, ці проблеми замість суду буде вирішувати «вулиця» і релігійні фанатики. Тому роль судової влади при вирішенні спорів між державою і церквою, між церквою і суспільством, між церквами різних конфесій та канонічних приналежностей полягає також у тому, що суд повинен бути гарантом справедливості, забезпечувати своїми рішеннями суспільний спокій. Якщо суд своїми рішеннями не забезпечить таку справедливість, то члени релігійних громад будуть її шукати зовсім іншими інструментами, але вже у позаправовий спосіб із непередбачуваними наслідками.

Ознайомившись із практикою судів першої та апеляційної інстанцій, а також практикою Верховного Суду можна дійти загального висновку, що сьогодні вже напрацьовані основні підходи до вирішення тих чи інших категорій справ. Однак неабияким викликом для судової влади є розпорошеність цих спорів по різних юрисдикціях. Чи виправданий такий підхід та чи забезпечить він єдність судової практики у цій сфері, покаже час. Ще одним із проблемних аспектів, який впадає у вічі, це те, що суди намагаються уникати релігійного контексту справи. Метод абстрагування від ситуації і ухвалення рішень виключно з позиції формально-юридичного підходу призводить до неоднозначних висновків і підважує такі рішення на предмет їх справедливості та відповідності принципу верховенства права. Конституційна засада, що церква відділена від держави, не означає, що суд, вирішуючи долю будівлі церкви чи майна громади, повинен сприймати це крізь призму виключно норм ЦК чи ЖК як звичайну будівлю – об’єкт права власності в розумінні приватного права. Все ж таки необхідно враховувати, що вирішення спорів про приналежність будівлі церкви чи майна церкви (житлові, допоміжні будинки) і вирішення спорів про приналежність будівлі гаража чи господарських споруд хоча і формально-юридично є однаковими, проте це кардинально різні об’єкти. Культові споруди – це місця, де особа реалізує своє право на практикування культу. А отже, ігнорування контексту вирішення майнових спорів може призвести до неправосудного рішення. Необхідно пам’ятати, що поряд зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (захист власності) стоїть ст. 9 Конвенції (свобода совісті та релігії). Особливо коли йдеться про спори між членами колись однієї релігійної громади, яка розділилась після зміни канонічної приналежності. Суду необхідно зважати на право релігійної громади на зміну канонічної приналежності та враховувати у своїх рішеннях волю більшості релігійної громади. Всі члени релігійної громади мають право на самовизначення, проте наслідком цього не може бути ситуація, коли зміна канонічної приналежності призводить до захисту судом права меншості (незгідних) над правом більшості релігійної громади.

Баланс інтересів полягає у тому, що більшість не може упосліджувати меншість, але і меншість не може упосліджувати права більшості, тому необхідно шукати компроміс. Суд не може дати оцінку рішенню громади про зміну канонічної приналежності, але зобов’язаний це враховувати при ухваленні судового рішення. Якщо між членами колись однієї релігійної громади є розбіжності у поглядах щодо їх канонічної приналежності і більшість прагне її змінити, то не існує жодної національної чи міжнародної правової норми, яка б цьому завадила. Проте інколи спори, що виникають між членами колись однієї релігійної громади, у судовому порядку зводяться до спроби «покарати» останніх (відступників) за такий вибір і  створення перешкод у користуванні культовими спорудами чи майном. Нерідко виникає ситуація, коли через бюрократичні процедури та судові процеси більшість релігійної громади стає заручником невизначеності і змушена задовольняти свої духовні потреби просто неба або поневірятися у необлаштованих місцях.

Український досвід, а саме вирішення такого широкого спектру спорів із релігійною складовою ще потребує свого ґрунтовного осмислення та аналізу, у будь-якому разі можемо стверджувати, що, здавалось би, одна із найконсервативніших сфер життя людини перебуває у помітній динаміці і активно розвивається. Крім цього, досвід вирішення подібних спорів може бути корисним для країн, які також або вже мають схожу релігійну ситуацію, або ж, які до неї наблизились, оскільки динамічність часу зачіпає не тільки світське життя, але і життя духовне. Те, що століттями не змінювалось, може водночас змінитись.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Министр финансов Сергей Марченко: бюджет у судов достаточный, и денег на зарплату аппарата хватает
Министр финансов Сергей Марченко: бюджет у судов достаточный, и денег на зарплату аппарата хватает
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Богдан Львов
    Богдан Львов
    заступник голови Верховного Суду, голова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
  • Тетяна Кудрявцева
    Тетяна Кудрявцева
    суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська
  • Володимир Погребняк
    Володимир Погребняк
    суддя Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
  • Наталія Богацька
    Наталія Богацька
    голова Південно-західного апеляційного господарського суду
загрузка...