«Підхід, що тюрма — це не санаторій, тому там мають страждати, досі є ключовим», — експерт Консультативної місії Європейського Союзу Вадим Човган

Довічне позбавлення волі без права перегляду такого покарання та відсутність перспективи звільнення суперечать Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Це випливає з рішення Європейського суду з прав людини від 12 березня 2019 р. у справі «Пєтухов проти України», яким ЄСПЛ закликав Україну змінити процедуру дострокового звільнення від довічних покарань.

Рішення ЄСПЛ нерозривно пов’язане з прогресом українських реформ у сфері пенітенціарної системи та дотриманням прав людини в установах покарань. Про необхідні законодавчі зміни, роль судової системи, систему оцінки ризиків для звільнення осіб в інтерв’ю каналу «Право ТВ» розповів експерт з правової реформи Консультативної місії Європейського Союзу (КМЄС) Вадим Човган.

Бесіду вела
Наталя Мамченко,
«Судово-юридична газета»

— Чи відповідає, на Ваш погляд, наразі процедура перегляду довічного покарання в Україні європейським стандартам?

— Процедура перегляду довічного позбавлення волі в Україні не відповідає європейським стандартам, що було підтверджено нещодавнім рішенням Європейського суду. В стандартах, особливо серед країн Європейського Союзу, Ради Європи, підкреслено, що має існувати перспектива звільнення особи від довічного покарання. В Україні такої перспективи немає, на що звернув увагу не тільки ЄСПЛ, а й Комітет Ради Європи із запобігання катуванням. На сьогоднішній день у нашій державі є інститут помилування, яким Президент скористався 2 рази. Однак помилування не є реалістичною перспективою. Один випадок на тисячу — це дуже мало.

— Яким чином доцільно було б змінити цю процедуру, на Ваш погляд?

— Цю процедуру потрібно, перш за все, створити, тому що її на сьогодні не існує. Варто звернути увагу, що до 2000 рр. в Україні довічного позбавлення волі не існувало, була смертна кара. Коли скасували смертну кару, до речі, максимальним покаранням, яке передбачалось Кримінальним кодексом, стало позбавлення волі строком до 15 років. Отже, довічне позбавлення волі — це новий інститут для України, тому існує дуже багато проблем при його застосуванні.

У країнах Європейського Союзу така процедура перегляду існує давно. Наприклад, в Німеччині ще в 70-х рр. минулого століття Конституційний Суд визнав, що відсутність перспективи звільнення від довічного покарання суперечить їхній Конституції. Тому Україні, перш за все, необхідно створити сам механізм, враховуючи кращі практики. Проект закону «Про пенітенціарну систему» закладає, як на мене, досить непоганий початок роботи в цьому напрямі.

— Ви згадали міжнародну практику. Які країни можуть слугувати прикладом у цьому питанні для України?

— Краще брати за приклад європейські країни, бо наші правові системи близькі. Втім, механізми в них самих існують досить різні. У деяких країнах рішення щодо дострокового звільнення приймає суд, в інших — спеціально сформована комісія, до якої входять психіатр, прокурор, суддя, кримінолог. Може бути і така процедура, коли в’язнична адміністрація ухвалює відповідне рішення.

Український варіант запропонований таким чином, щоб саме суди приймали остаточне рішення щодо дострокового звільнення особи. Але при цьому роль адміністрації пенітенціарної установи та пробації є ключовою, адже вони здійснюють оцінку ризиків повторного вчинення злочинів відповідною особою.

— Чи володієте Ви інформацією, скільки засуджених в Україні нині відбувають довічне покарання?

— 1536 осіб на початок березня 2019 р. (не враховуючи тих, хто залишився на непідконтрольних територіях та на території Криму). Порівняно з країнами Ради Європи, в Україні найбільше засуджених до довічного ув’язнення, в яких немає перспективи звільнення. Є країни, де «довічників» більше (зокрема, Великобританія, Німеччина, Італія), але там така перспектива існує.

За кількістю «довідників» без перспективи звільнення найближчою до України є Туреччина, яка теж є членом РЄ, — там більше 100 засуджених довічно без перспективи звільнення. Втім, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях щодо Туреччини, Угорщини та деяких інших країн звертав увагу на те, що процедура має бути змінена. У деяких випадках рішення ЄСПЛ виносилися неодноразово. Наприклад, Великобританія лише після кількох рішень проти неї нарешті дослухалася та змінила свій механізм перегляду довічного покарання.

Таким чином, простежується чіткий тренд до розширення перспектив звільнення «довічників». Так само, як колись проглядалася така тенденція щодо скасування смертної кари.

— Чому така велика кількість засуджених до довічного ув’язнення? Вони є особливо небезпечними, чи існує певна недосконалість судової системи?

— Велика кількість засуджених довічно пов’язана з масовим застосуванням цього виду покарання після скасування смертної кари: протягом 2000-х рр. було близько 100 таких вироків щороку. Потім, коли усвідомили, що це «поховання заживо», а начальників установ, де такі засуджені відбувають покарання, почали називати «директорами кладовищ», судді також перейнялися цією проблемою. На сьогоднішній день довічних вироків виноситься близько 20–30 на рік. Зокрема, за 2018 р. був 21 випадок таких вироків.

Необхідно підкреслити один важливий аспект. Суспільство дуже часто помиляється у своїх уявленнях про те, за що сидять «довічники». Побутує така думка, навіть серед юристів, що «довічники» сидять за серійні вбивства, що це люди з великою кількістю епізодів злочинних дій тощо. Річ у тому, що в Україні було декілька таких засуджених, і про них дуже багато говорилося на телебаченні. Та насправді таких «довічників» меншість, і деякі з них вже померли. Не ведеться статистики, скільки потерпілих нараховується за кожним злочином «довічників». Однак у 2016 р. я таку статистику збирав. Виявилося, що 588 засуджених довічно відбувають покарання вперше за тяжкий злочин, а 357 — за вбивство однієї особи.

Звісно, вбивство навіть однієї особи — страшний злочин. Але на сьогодні відбувають покарання близько 7 тисяч вбивць (засуджених за ст. 115 КК). Усі вони, крім «довічників», будуть звільнені через 15 років або раніше. І тут ми бачимо великий розрив між покаранням осіб, які вийдуть з в’язниці максимум через 15 років, і тими, хто залишать в’язницю вже неживими.

Окрім того, якщо ознайомитися з вироками українських судів, то можна здивуватися, наскільки по-різному тлумачаться обтяжуючі кваліфікуючі обставини, які потім лягають в основу вироку. Наприклад, вбивство з особливою жорстокістю. Для когось особливою жорстокістю може бути, наприклад, 5 ударів у грудну клітину ножем, а для когось — 20. Міра у кожного різна. Судді, на якого дивляться потерпілі, психологічно важко призначити строкове покарання. Однак емоції мають тенденцію згасати, і вже через 10–15 років події можуть сприйматися по-іншому. Деякі начальники пенітенціарних установ, у яких тримають «довічників», вважають, що декого з них можна достроково звільняти. В окремих випадках злочини були вчинені ситуативно, зокрема і в стані сп’яніння. Коли така людина відбуває 10–15 років покарання, а у неї є сім’я, потенційно є робота, вона має отримати перспективу вийти на волю.

Звичайно, є питання щодо подальшого спостереження після звільнення. Наприклад, у Франції за поведінкою звільнених кілька місяців спостерігають у психіатричній установі. В Україні дуже складно уявити такі умови з огляду на те, як влаштована правова система. Важко знайти і таких фахівців. У правових системах, де існують комісії з питань звільнення у складі кримінолога, психіатра тощо, вони мають відповідну кваліфікацію щодо виявлення потенційного злочинця після його звільнення. У нас же такої кваліфікації поки що немає, а статистично це дуже складно побачити.

Є побоювання, що після того, як ми випустимо засуджених, вони знову почнуть убивати. Відтак, має бути задіяна оцінка ризиків, яка ґрунтується на наукових дослідженнях. Емпіричні дослідження підтверджують, що ризик рецидиву в осіб, засуджених довічно, значно нижчий, ніж в інших ув’язнених. Більше того, їхні злочини є набагато менш віолентними, менш насильницькими порівняно зі «строковими» засудженими. Вірогідність того, що особа, яка відбувала покарання за грабіж чи розбій, вчинить убивство після звільнення, набагато вища, ніж у колишнього «довічника».

— Побоювання є і в тому, що зараз, коли людину звільняють, далі за нею ніхто не спостерігає…

— Це величезна проблема умовно-дострокового звільнення в цілому. На сьогодні будь-який засуджений після звільнення не має жодного іншого обов’язку, крім не вчиняти нових злочинів. Він не повинен ходити до органів пробації, за ним не слідкують, у нього немає ніяких обов’язків, щоб дійсно його проконтролювати. Навіть електронного моніторингу немає. Проект Закону «Про пенітенціарну систему» пропонує це змінити та впровадити контроль після дострокового звільнення протягом невідбутого строку. Що стосується «довічників», такий строк у проекті закону пропонується встановити до 5 років, і якщо він недостатній, за поданням пробації його можна збільшити до 10 років.

Законопроектом передбачено, що у випадку вчинення колишнім «довічником» тяжкого або особливо тяжкого насильницького злочину в нього вже не буде шансу на звільнення. Якщо ж це злочин середньої або невеликої тяжкості, він має можливість звільнитися у загальному порядку.

— На якій стадії знаходиться впровадження системи електронного моніторингу засуджених?

— Я знаю, що є тільки прес-релізи з цього приводу, починалися якісь процеси на рівні прийняття програмних документів. Але мають бути відповідні зміни до законодавства, які на сьогодні не пропонуються.

Електронний моніторинг як запобіжний захід, який має виконувати Національна поліція, на сьогоднішній день практично не працює. Електронні браслети, що були придбані за часів прийняття нового КПК, який передбачив можливість електронного моніторингу, майже всі вийшли з ладу, тож сьогодні просто немає браслетів, щоб їх застосовувати. Отже, це питання матеріально-технічної бази, законодавства та конкретних кроків.

— Повертаючись до питання оцінки ризиків. Наша система оцінки ризиків для пробації створювалася на основі іноземного досвіду. Як будуть оцінювати ризики звільнення довічно засуджених?

— Оцінка ризиків у пробації дещо відрізняється від оцінки ризиків у пенітенціарних установах. На сьогодні КМЄС працює над питаннями оцінки ризиків, зокрема ми співпрацюємо з проектом ЕС «Право-Justice», який взявся за розробку відповідного інструменту. Вже створена робоча група, вони залучають національних та міжнародних експертів, і ми дивимося, як оцінка ризиків відбувається в США, Канаді, Великобританії та деяких країнах.

Втім, ми не можемо просто перелічити фактори, які, на нашу думку, можуть прогнозувати подальшу поведінку звільненої особи, наприклад, наявність роботи, сімейні зв’язки тощо. Яка вірогідність та цінність кожного фактору, дуже складно прослідкувати, і це можна зробити тільки після того, як анкета оцінки ризиків буде розроблена. Потім на практиці її апробують, зроблять висновки, чи працює ця система і як її варто відкоригувати. Адже може навіть трапитися, що начальник колонії на основі власного досвіду краще оцінюватиме засудженого на предмет вчинення ним злочину в майбутньому, ніж інструмент оцінки ризиків. Отже, треба провести науково обґрунтоване дослідження.

— Хто є ключовою особою, яка має користуватися цим інструментом оцінки ризиків: адміністрація закладу чи суддя?

— Ризики оцінюють адміністрація та пробація, потім суддя отримує результати, в яких вказано ступінь ризику: високий, середній чи низький. Причому, відповідно до проекту закону «Про пенітенціарну систему», судді не зобов’язані сліпо слідувати оцінці ризиків, оскільки кожен випадок індивідуальний. Інакше можна дійти до математичної формули призначення покарання: взяти статистику, переформулювати її у законодавчі норми і автоматично визначати покарання. У нас же зовсім інша правова система, і має бути можливість оцінки в суді.

— Чи є вдалим, на Вашу думку, механізм дострокового звільнення, запропонований у проекті закону «Про пенітенціарну систему»?

— Законопроект, який допомагала розробляти КМЄС, досить вдалий, але може бути покращений. Зокрема, в ньому не передбачається залучення кримінологів, психіатрів. Хіба що на рівні установ виконання покарань психолог буде проводити оцінку ризиків.

Ми запозичили цікавий досвід з Франції. Засуджений перед тим, як клопотати про звільнення, повинен написати так званий проект реінтеграції. По суті, це документ, у якому він повинен вказати, що збирається робити, коли вийде на волю: ким працювати, де жити, чи є в нього будинок, сім’я тощо. До цього документу може додаватися підтвердження того, що в засудженого є житло чи сім’я, з якою він підтримує зв’язки.

Тобто не можна просто подивитися на людину і сказати: «Ти хороший — тебе звільнимо». Має бути дуже детальна оцінка ризиків та реінтеграційного проекту. І після цього особу не мають відразу звільняти: їй спочатку замінюють покарання на строкове і змінюють умови утримання — наприклад, переміщають в установу іншого типу та спостерігають за подальшою поведінкою.

На сьогодні практики в пенітенціарних установах висловлюються в особистих розмовах, що дійсно є «довічники», яких можна звільняти. Думаю, можна очікувати, що в окремих випадках вони будуть підтримувати відповідні подання. Підкреслю, що про масове звільнення не йдеться. Є люди, в яких за результатами оцінки ризиків шанси на звільнення будуть наближатися до нуля.

— У Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. На практиці, чи застосовують українські суди напряму практику ЄСПЛ у питаннях покарання, чи, як правило, чекають на рішення найвищої судової інстанції чи зміни до законодавства?

— В окремих категоріях справ суди дійсно почали застосовувати більш активно практику ЄСПЛ, наприклад, щодо процесуальних аспектів. Втім, робиться це не завжди правильно, тому інколи виникають питання щодо тлумачення рішень Європейського суду.

Проте ситуація з довічним позбавленням волі інша. Маємо, як мінімум, 10 рішень, де українські суди відмовили у клопотаннях засуджених застосувати практику ЄСПЛ щодо необхідності перспективи звільнення від довічного покарання та звільнити їх достроково. І як наслідок, вже є відповідні конституційні скарги до КСУ (наприклад, конституційна скарга довічно засудженого Дмитра Крупка, який посилається на те, що сама відсутність механізму перегляду є неконституційною). Це підтверджує, що судам потрібна процедура, а в Кримінальному кодексі такого механізму не передбачено.

Наприклад, уявімо, що суддя, посилаючись на рішення ЄСПЛ, звільнить засудженого довічно, а той вчинить новий злочин, припустимо, поб’є когось. Його повернуть в установу чи не повернуть? Як це з’ясувати? У Кодексі про це йдеться тільки щодо засуджених на певний строк. Усі ці питання треба буде прописувати в рішенні, а це буде складно. Можна намагатися застосувати аналогію, але аналогія в Кримінальному кодексі — досить дискусійне питання. Хтось каже, що її взагалі не може бути, дехто вважає, що окремі нюанси можуть існувати (можливо, це саме той випадок).

Разом з тим, якщо раніше засуджені посилалася на рішення ЄСПЛ проти інших країн, то тепер є рішення проти України. Очевидно, що засуджені довічно почнуть масово звертатися до районних судів і просити про дострокове звільнення. Подивимося, чи українські суди готові до цього.

Я вважаю, що це питання має бути вирішене, в першу чергу, на рівні законопроекту «Про пенітенціарну систему». Тимчасом, можливо, Конституційний Суд у своєму рішенні встановить механізм звільнення. Як КСУ зробив, зокрема, у рішенні щодо психіатричної допомоги, де, по суті, спрацював як позитивний законодавець, визначивши нову норму: вказав, що поміщення особи до психіатричного закладу можливе лише за рішенням суду. Так іноді чинять і закордонні конституційні суди, прописуючи необхідні процесуальні моменти.

Звичайно, найкращим варіантом з огляду на рішення ЄСПЛ було б вирішення цієї проблеми шляхом прийняття законопроекту. Втім, не найпростішим. Нагадаю, що парламент вже ухвалював подібний закон, проте він був заветований Президентом.

— Суддям, напевне, буде важко ухвалити рішення про звільнення «довічника» з огляду на можливий суспільний резонанс…

— Так, один з ключових аспектів, які треба мати на увазі — це суспільна думка, коли суди будуть приймати рішення про звільнення. Очевидно, дуже складно виносити непопулярні рішення. Варто лише згадати, який був резонанс, коли у 2017 р. довічно засудженого Олександра Каверзіна звільнили за станом здоров’я. Хоча було рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2012 р., де ЄСПЛ встановив порушення низки норм Конвенції, зокрема, що Каверзіна катували працівники міліції, отримали таким чином «докази», і внаслідок цих катувань він осліп.

Це рішення Апеляційний суд Вінницької області виносив у складі колегії з трьох суддів. До речі, це окреме питання: який суд має розглядати такі складні справи зі звільнення «довічників»? Чи може районний суддя взяти на себе цю важку ношу, накликаючи на себе репутаційні, а може, і кар’єрні ризики?

Окремі приклади демонструють, що українські суди не готові протистояти тиску суспільної думки, але варто розуміти, що кримінальна юстиція і судова система — це не найкраще місце для емоцій. Якщо піддатися емоціям, які висловлюють деякі учасники процесу, можна дійти до «суду Лінча». Це питання правової освіти, незалежності суддів, наскільки вони готові брати на себе таку відповідальність.

— Які заходи реформування пенітенціарної системи в Україні Ви вважаєте такими, що було б доцільно впровадити? Які проблеми є найбільш кричущими?

— Проблема базисного характеру — це фінансування. Матеріальні умови на сьогоднішній день подекуди просто жахливі. Значним досягненням, наприклад, є те, що нещодавно відремонтували один корпус Київського СІЗО. Відвідавши його, а також ізолятор в Одесі, Комітет із запобігання катувань вказав, що ці будівлі «розпадаються на очах». Те, що система недофінансована — не «сюрприз», адже це не є пріоритетом для уряду і суспільства загалом: краще школу відремонтувати, ніж тюрму, правда? Тому з думкою суспільства треба також працювати.

Другий ключовий фактор цієї реформи — необхідність змінити підходи, що вкорінилися в цих установах. Зокрема, до відбору персоналу. Відсутній конкурс на посади через неналежні умови та низьку оплату праці, тож там на сьогодні залишилося дуже мало професіоналів. Як тоді можна очікувати від персоналу, що вони будуть сприяти реабілітації засуджених?

На цьому ґрунті також культивується каральний підхід. Це відображається, в тому числі, і в правилах внутрішнього розпорядку, хоча вони нещодавно були дещо змінені. Досі ключовим є підхід, що тюрма — це не санаторій, а тому там мають страждати.