ВП ВС: Навіть якщо людина уникає несприятливих для себе правових наслідків попередньої злочинної діяльності, невчинення нових правопорушень упродовж багатьох років дає підстави презюмувати її виправлення

На думку Великої Палати Верховного Суду, встановлені частиною другою статті 49 КК загальні строки мають преклюзивний характер і спрямовані на недопущення застосування щодо людини заходів кримінальної репресії через нерозумно тривалі проміжки часу. Адже в іншому разі зупинення диференційованих строків у випадках, коли підозрюваний, обвинувачений переховується від розслідування та суду впродовж багатьох років, продовжувало б їх на необмежений час з можливістю покарання особи за кримінальні правопорушення, вчинені в далекому минулому, впродовж усього життя - як тільки вона потрапить у поле зору правоохоронних органів.

Наприклад, людина, котра вчинила крадіжку чи хуліганство без обтяжуючих обставин, підлягала би кримінальній відповідальності навіть через двадцять і більше років після скоєння проступку.

За наведених обставин покарання було б очевидно несправедливим актом, несумісним із принципом гуманізму, і становило б лише помсту з боку держави.

Адже незалежно від того, ухиляється особа від кримінальної відповідальності чи ні, з плином часу неминуче зменшується гострота сприйняття минулої злочинної поведінки потерпілим та іншими особами, знижується запит суспільства на покарання винного і втрачається актуальність застосування заходів кримінальної репресії.

Крім цього, навіть якщо людина уникає несприятливих для себе правових наслідків попередньої злочинної діяльності, невчинення нових правопорушень упродовж багатьох років дає підстави презюмувати її виправлення.  На цьому наголосила ВП ВС у справі № 735/1121/20, постанова від 2 лютого 2023 року.

Історія справи

За вироком суду чоловіка визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень за таких обставин.

2017 року засуджений, бажаючи змінити у своїх інтересах характер діяльності службової особи - голови Коропської селищної ради, щоб домогтися звільнення з посади директора Коропської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів імені Т. Г. Шевченка, погрожував знищенням майна, підкинувши на подвір`я потерпілого на пляшку з бензином, спалену шину і записки з погрозами вчинити підпал, реальними для сприйняття потерпілого.

Крім цього, засуджений, щоб домогтися припинення трудової діяльності на посаді директора школи, погрожував іншим особам фізичною розправою і знищенням їх майна загальнонебезпечним способом - шляхом підпалу, підкинувши на подвір`я потерпілих пляшку з бензином і записки з погрозами.

У касаційній скарзі до ВС захисник порушив питання про скасування вироку та ухвали і призначення нового розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції. Зазначає, що висунуте засудженому обвинувачення не доведене, а висновки суду про винуватість у вчиненні кримінальних проступків ґрунтуються на недопустимих доказах.

Зокрема, у скарзі стверджується, що поданими сторонами й дослідженими в судовому засіданні доказами не підтверджено факту особистого підкидання у домоволодіння потерпілих анонімних записок з погрозами і предметів для демонстрації їх реальності, тоді як саме лише можливе написання засудженим текстів записок не утворює складів кримінальних проступків, передбачених статтею 195 і частиною першою статті 350 КК.

Посилається захисник і на те, що використаний у вироку як джерело доказів висновок експерта містить лише припущення про єдине авторство всіх п`яти досліджених у справі анонімних листів, й обґрунтування обвинувачення таким припущенням суперечить засаді презумпції невинуватості.

Адвокат вважає, що зміст записок не становить погроз знищення або пошкодження майна.

Покладені в основу вироку дані висновку судово-почеркознавчої експертизи є недопустимими доказами, оскільки вільні зразки почерку для такої експертизи було отримано всупереч вимогам статей 160-166 КПК без ухвали слідчого судді.  

Автор скарги також наголошує, що на час ухвалення вироку сплинув строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за відповідні проступки, встановлений пунктом 1 частини першої статті 49 КК, а відтак суд безпідставно не застосував норми частини п`ятої статті 74 цього Кодексу про звільнення засудженого від покарання.

На переконання адвоката, правовим наслідком ухилення від суду і слідства та перебування у розшуку в період з 19 травня до 15 червня 2020  року є застосування не загального, а диференційованого строку давності, передбаченого частиною першою статті  49 КК (два роки з моменту вчинення проступку), подовженого на час ухилення. Крім цього, захисник вважає незаконним процесуальне рішення про оголошення його підзахисного у розшук, оскільки відповідну постанову було винесено вже після спливу строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 195 КК, а повістки про виклик до слідчого засудженому не надсилалися і не вручалися належним чином.

10 травня 2022 року колегія судів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 434 КПК ухвалила передати кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Як виключну правову проблему Касаційний кримінальний суд окреслив необхідність вирішення питання:

в разі ухилення особи від досудового розслідування або суду застосуванню підлягають диференційовані строки давності, визначені у частині першій статті 49 КК, подовжені на час ухилення, чи передбачені частиною другою цієї статті загальні строки - п`ять років з дня вчинення проступку і п`ятнадцять років з дня вчинення злочину, у випадках, коли на час прийняття судом рішення зазначені загальні строки не сплинули.

Колегія суддів не погоджується з викладеним у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду від 5 квітня 2021 року у справі № 328/1109/19 тлумаченням змісту частини другої статті  49 КК, відповідно до якого в разі ухилення підозрюваного, обвинуваченого від досудового розслідування або суду встановлені частиною першою цієї статті диференційовані строки нівелюються й особу може бути звільнено від кримінальної відповідальності за давністю лише після спливу загальних строків.

Зазначений підхід суперечить змісту використаних у тексті частини другої статті 49 КК формулювань, відповідно до яких строк давності зупиняється в разі ухилення особи від досудового розслідування або суду і відновлюється з дня з`явлення її з зізнанням або її затримання.

Колегія суддів ККС вважає, що

(1) поняття «зупиняється» і «відновлюється» стосуються диференційованих строків, відображають поступальні зміни перебігу одного й того самого терміну і не передбачають заміни одного строку іншим;

(2) правова позиція, викладена в зазначеній вище постанові Об`єднаної палати, позбавляє практичного сенсу законодавчу вимогу встановлювати день з`явлення чи затримання особи й відновлювати строк із цього часу;

(3) нівелювання диференційованих строків давності з огляду на сам лише факт ухилення від суду і розслідування підозрюваного, обвинуваченого є несумісним із принципами пропорційності, співмірності й індивідуалізації відповідальності, оскільки такий підхід передбачає застосування одних і тих самих найнесприятливіших для особи правових наслідків незалежно від тривалості ухилення, а також ставить людину, котра перебувала в розшуку, у гірше становище порівняно з особою, котра впродовж строку давності вчинила нові злочини певної категорії.

На переконання колегії суддів, передбачені в частині другій статті 49 КК загальні строки виконують іншу функцію, ніж їм надана у правовому висновку Об`єднаної палати. Ці строки, як зазначено в ухвалі, є преклюзивними (припиняльними), покликані не допустити засудження особи, котра ухилялася від кримінальної відповідальності, через нерозумно тривалі строки і підлягають застосуванню лише в разі, якщо минуло більш як п`ять років після вчинення кримінального проступку і понад п`ятнадцять років з дня скоєння злочину.

Позиція Великої Палати

Згідно з приписами статей 370, 419 КПК ухвала суду апеляційної інстанції має бути законною, обґрунтованою та вмотивованою. Отже, при здійсненні апеляційної процедури згаданий суд зобов`язаний проаналізувати і зіставити з наявними у провадженні даними всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права. При залишенні поданої скарги без задоволення суд повинен переконливо аргументувати свою позицію, адже справедливість засудження не має викликати сумніву. Формальний апеляційний перегляд є несумісним із закріпленими у статтях 2, 7 КПК завданнями та загальними засадами кримінального провадження.

Недодержання цих положень є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що в силу статті 438 КПК є безумовною підставою для скасування оспорюваного рішення.

Апеляційний суд, як зазначила ВП ВС, не врахував наведеного і прийняв рішення, яке не відповідає статтям 370, 419 КПК.

Як убачається з матеріалів справи, не погодившись із обвинувальним вироком, засуджений та його захисник подали апеляційні скарги, в яких просили скасувати це рішення, а кримінальне провадження закрити на підставі пункту 3 частини 1 статті 284 КПК. Мотивуючи свою позицію, скаржники наводили аналогічні викладеним у касаційній скарзі конкретні доводи про недоведеність винуватості у вчиненні кримінальних проступків; серед іншого, категорично заперечували ухилення останнім від досудового розслідування та стверджували, що місцевий суд був зобов`язаний звільнити засудженого від покарання на підставі статті 49, частини 5 статті 74 КК у зв`язку з закінченням строків давності.

Суд апеляційної інстанції, відобразивши в ухвалі численні доводи скаржників, їх по суті не розглянув, адже у своєму рішенні не навів переконливих правових аргументів на їх спростування. Попри заперечення стороною захисту відповідності висновків у вироку фактичним обставинам справи, це питання залишилось без перевірки.

Також не було проаналізовано й оцінено в аспекті статті 94 КПК доказів обвинувачення, хоча сторона захисту їх оспорювала, у тому числі окремі з них із точку зору достовірності. Замість наведення докладних мотивів відхилення заявлених апеляційних вимог, згаданий суд обмежився формальними судженнями про свою згоду з наданою у вироку оцінкою доказів та про доведеність вини обвинуваченого, а на підтвердження ухилення від досудового розслідування - вказівкою на факт оголошення його у розшук.

Доводи скаржників про відсутність підстав для вказаного заходу та закінчення строків давності не отримали належної відповіді. В ухвалі не зазначено, у чому саме полягають умисні дії, спрямовані на уникнення від притягнення до відповідальності. Між тим, з`ясування обставин, які би з урахуванням вимог статті 281 КПК, безспірно доводили законність прийняття процесуального рішення про розшук особи, має значення для правильного застосування статті 49 КК, зокрема тих її положень, якими встановлено диференційовані та загальні строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Таким чином, суд апеляційної інстанції всупереч приписам статті 2 КПК формально здійснив провадження, порушивши право засуджного на об`єктивний та неупереджений перегляд справи щодо нього в порядку апеляційної процедури.

З огляду на викладене ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною, обґрунтованою і вмотивованою, її постановлено з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. Тому це рішення підлягає скасуванню на підставі пункту 1 частини 1 статті 438 КПК, а кримінальне провадження - призначенню на новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Отже, касаційну скаргу захисника слід задовольнити частково, вирішила ВП ВС.

«Такий висновок узгоджується з усталеною практикою Великої Палати (зокрема, постанови  від 16 січня 2019 року, 17 листопада 2021 року, 31 серпня 2022 року, провадження № 13-37кс18, 13-138сво21, 13-3кс22 відповідно).

При новому розгляді суд апеляційної інстанції повинен здійснити провадження з додержанням вимог глави 31 КПК й ухвалити справедливе рішення, яке відповідатиме статті 370 цього Кодексу», - зазначила ВП ВС.

Щодо строків давності - позиція ВП ВС

Визначені у статті 49 КК строки давності за змістом становлять проміжки часу, у разі спливу яких з моменту вчинення кримінального правопорушення до набрання вироком законної сили особа звільняється від кримінальної відповідальності. Передбачаючи в цих випадках відмову держави від застосування заходів кримінальної репресії, законодавець виходить із того, що з плином часу вчинене в далекому минулому діяння перестає бути показником соціальної небезпечності особи, а тривала законослухняна поведінка людини в подальшому свідчить про її виправлення. В цьому разі притягнення особи до кримінальної відповідальності не узгоджується з принципом гуманізму та є недоцільним.

Частиною першою статті 49 КК встановлено диференційовані строки давності, тривалість яких є пропорційною тяжкості кримінального правопорушення й суворості покарання.

Частина друга зазначеної статті містить нормативні приписи такого змісту:  «Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила кримінальне правопорушення, ухилилася від досудового розслідування або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з`явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення кримінального правопорушення минуло п`ятнадцять років, а з часу вчинення кримінального проступку - п`ять років» (еталонний текст з Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів -https://www.reestrnpa.gov.ua/REESTR/RNAweb.nsf/wpage/RnaAbout?OpenDocument).

Друге речення наведеної вище частини статті не містить прямої вказівки щодо строків давності, на які необхідно орієнтуватись після відновлення їх перебігу. Недостатня визначеність формулювання частини другої статті 49 КК зумовлює суперечливе розуміння змісту правової норми і викликає питання - розглядати наведені у третьому реченні загальні строки як: 1)  такі, що беззастережно застосовуються замість передбачених у частині першій статті 49 КК диференційованих строків в усіх випадках ухилення особи від досудового розслідування або суду і наступного з`явлення її з зізнанням або затримання; 2)  альтернативні, тобто такі, що не виключають застосування диференційованих строків і замінюють їх лише в окремих випадках.

Наведені два можливі підходи до співвідношення диференційованих і загальних строків давності зумовлюють два варіанти конкретизації кримінально-правового змісту частини другої статті 49 КК.

У першому варіанті терміни, передбачені частиною першою цієї статті, безумовно нівелюються в разі ухилення підозрюваного, обвинуваченого від суду або розслідування, і така особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності виключно після спливу п`яти років з дня вчинення кримінального проступку і п`ятнадцяти років - злочину.

Другий варіант передбачає пріоритетність вибору того різновиду строків, який є сприятливішим для особи під час вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності.

В основу правової позиції, сформульованої Об`єднаною палатою в постанові від 05 квітня 2021 року у справі № 328/1109/19 (провадження № 51-5464кмо20), покладено тлумачення змісту частини другої статті  49  КК за першим варіантом. За висновком Об`єднаної палати, факт умисного вчинення особою будь-яких дій, спрямованих на ухилення від розслідування або суду, є обставиною, яка виключає благополучне закінчення строків давності і зупиняє диференційовані терміни, визначені в частині першій статті 49 КК. У цьому випадку, як констатувала Об`єднана палата, закон передбачає загальний строк давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які ухиляються від розслідування чи суду: п`ятнадцять років з часу вчинення злочину, п`ять років - з часу вчинення кримінального проступку.

З наведеним підходом Велика Палата не погоджується і вважає його таким, що не відповідає точному змісту кримінально-правової норми і дійсній волі законодавця, а тому вважає за необхідне відступити від правового висновку Об`єднаної палати, викладеного нею в постанові від 05 квітня 2021 року у справі № 328/1109/19 (провадження № 51-5464кмо20).

Реалізація принципу гуманізму під час тлумачення і застосування конкретного положення закону про кримінальну відповідальність здійснюється за правилом: якщо відповідне положення містить елемент невизначеності і вона не може бути усунута з урахуванням інших конкретних чи загальних положень, таке положення має застосовуватись за найбільш сприятливим для особи варіантом з усіх можливих.

Формально-логічний і лексичний аналіз змісту частини другої статті  49  КК дає підстави для висновку, що використані в першому і другому реченнях слова «зупиняється» і «відновлюється» стосуються строків, зазначених у частині першій, тобто диференційованих.

В українській мові слово «зупинятися» означає «переставати рухатися, припиняти свій рух; ставати, спинятися», а слово «відновлюватися» - «починатися знову після певної перерви» (Публічний електронний словник української мови, http://ukrlit.org/slovnyk). Ці дієслова ілюструють поступальні зміни руху (перебігу) одного й того самого об`єкта й не передбачають трансформації його в інший.

Нормативні приписи про зупинення і відновлення строків у випадках ухилення особи від досудового розслідування або суду мають логічний і практичний сенс лише тоді, коли після з`явлення або затримання особи продовжується перебіг строку, який у кінцевому підсумку обчислюється шляхом складання відповідного диференційованого терміну, встановленого частиною першою статті 49 КК, і часу ухилення особи від розслідування, суду.    

Адже за умови, якби наміром законодавця передбачалося анулювання встановлених частиною першою статті 49 КК строків з огляду на сам лише факт ухилення підозрюваного, обвинуваченого від розслідування або суду, не було б жодної необхідності включати в частину другу цієї статті положення про зупинення та відновлення строку. В означеному випадку від законодавця логічно було би очікувати таке формулювання норми: в разі ухилення особи від досудового розслідування або суду вона звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення кримінального проступку минуло п`ять років, а з часу вчинення злочину - п`ятнадцять років.

На користь відповідного висновку свідчить співставлення положень статей 49 і 80 КК, які мають подібні зміст і структуру. Стаття 80 встановлює правові підстави й порядок звільнення від відбування покарання у зв`язку з закінченням строку давності виконання обвинувального вироку. Норми обох згаданих статей передбачають: диференційовані строки давності залежно від тяжкості кримінальних правопорушень і суворості покарання; зупинення цих термінів у разі ухилення особи від виконання заходів примусу і відновлення строків з дня її з`явлення; переривання давності в разі вчинення особою нового злочину певного ступеня тяжкості до закінчення диференційованих строків.

Частина третя статті 80 КК містить положення такого змісту: «Перебіг давності зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з`явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. У цьому разі строки давності, передбачені пунктами 1-3 частини першої цієї статті, подвоюються».

Таким чином, в означених випадках після з`явлення особи перебіг строку продовжується і замість термінів, передбачених пунктами 1-3 частини першої  статті  80  КК, застосовуються інші, вдвічі довші. Остаточний строк давності визначається шляхом додавання подвійної тривалості відповідного диференційованого терміну й часу ухилення від відбування покарання.

З наведеного слідує, що в суміжних ситуаціях, коли законодавець вважає за необхідне в разі недобросовісної поведінки особи замінити один строк давності іншим у бік погіршення її становища, про це прямо зазначається у відповідній правовій нормі.  

Велика Палата вважає, що встановлені частиною другою статті 49 КК загальні строки мають преклюзивний характер і спрямовані на недопущення застосування щодо людини заходів кримінальної репресії через нерозумно тривалі проміжки часу. Адже в іншому разі зупинення диференційованих строків у випадках, коли підозрюваний, обвинувачений переховується від розслідування та суду впродовж багатьох років, продовжувало б їх на необмежений час з можливістю покарання особи за кримінальні правопорушення, вчинені в далекому минулому, впродовж усього життя - як тільки вона потрапить у поле зору правоохоронних органів.

Наприклад, у означеному випадку людина, котра вчинила крадіжку чи хуліганство без обтяжуючих обставин, підлягала би кримінальній відповідальності навіть через двадцять і більше років після скоєння проступку.

За наведених обставин покарання було б очевидно несправедливим актом, несумісним із принципом гуманізму, і становило б лише помсту з боку держави.

Адже незалежно від того, ухиляється особа від кримінальної відповідальності чи ні, з плином часу неминуче зменшується гострота сприйняття минулої злочинної поведінки потерпілим та іншими особами, знижується запит суспільства на покарання винного і втрачається актуальність застосування заходів кримінальної репресії.

Крім цього, навіть якщо людина уникає несприятливих для себе правових наслідків попередньої злочинної діяльності, невчинення нових правопорушень упродовж багатьох років дає підстави презюмувати її виправлення.  

Разом із тим підхід, за якого сам лише факт ухилення підозрюваного, обвинуваченого від досудового розслідування або суду повністю нівелює диференційовані строки давності, означає, що продовження злочинної діяльності тягне кращі правові наслідки, ніж перебування в розшуку.

Так, перебіг давності згідно з частиною третьою статті 49 КК переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах першій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років. Тобто скоєння впродовж строку давності нового кримінального проступку чи нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або менш суворі за видом заходи примусу, не впливає на перебіг диференційованих строків давності.

Кримінальними правопорушеннями, вчинення яких не перериває строків давності, є:  спричинення умисного легкого тілесного ушкодження (частина перша статті 125), побої, мордування (частина перша статті 126), домашнє насильство (стаття 126-1), погроза вбивством (стаття 129), незаконне проникнення в житло чи інше володіння особи (частина перша статті 162), крадіжка (частина перша статті 185), шахрайство (частина перша статті 190), незаконне полювання (частина перша статті 248), групове порушення громадського порядку (стаття 293), хуліганство (частина перша статті 296), ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства та жорстокості (частина перша статті 300), опір представникові влади (частина перша статті 342), втручання в діяльність працівника правоохоронного органу (частина перша статті 343), умисне знищення чи пошкодження його майна (частина перша статті 347), втручання в діяльність судових органів (частина перша статті 376), завідомо неправдиве повідомлення про вчинення кримінального правопорушення (частина перша статті 383) КК тощо.

Ба більше, вчинення особою в межах передбаченого частиною першою статті 49 КК строку нового злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк і понад два роки, також не нівелює диференційованого строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за попередній злочин. У цьому разі термін, передбачений частиною першою статті 49 КК, переривається і починає відраховуватися з моменту вчинення нового злочину. Тобто диференційований строк не замінюється на загальний, більш обтяжливий для особи, а лише відтерміновується його початок.

Водночас сам по собі факт ухилення від розслідування та суду не є кримінально караним діянням. Однак у разі беззастережної заміни передбачених частиною першою статті 49 КК строків загальними з огляду на сам лише факт такого ухилення, незалежно від тривалості, особа в усякому разі опиниться в гіршому становищі порівняно з тією, котра до спливу диференційованих строків вчинить навіть низку нових злочинів, у тому числі тяжких. Зазначене є очевидно несумісним зі справедливістю як властивістю права, що вимагає співмірності юридичних наслідків протиправних дій їх соціальній небезпечності.

Крім цього, засоби забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим своїх процесуальних обов`язків і відповідальність за дії, спрямовані на перешкоджання досудовому розслідуванню й суду, передбачені нормами КПК. Так, неприбуття за викликом слідчого, прокурора чи судовим викликом без поважних причин тягне накладення грошового стягнення на підставі частини першої статті 139 цього Кодексу, а ухилення від досудового розслідування і суду може зумовлювати зміну запобіжного заходу на більш суворий згідно зі статтею 200 КПК. Відповідні заходи забезпечення кримінального провадження, а також продовження диференційованих строків давності на час перебування особи у розшуку, покликані стимулювати її добросовісну поведінку. Водночас застосування щодо винного таких кримінально-правових наслідків переховування від правоохоронних органів, як нівелювання визначених у частині першій статті 49 КК строків, не є необхідним і пропорційним зазначеній меті.    

Більш того, відповідний підхід не заохочуватиме особу, котра переховується від правоохоронних органів, з`являтися з зізнанням. Адже якщо сам лише факт ухилення від розслідування або суду, незалежно від тривалості і причин припинення, неминуче призведе до заміни диференційованих строків давності загальними, особа не буде заінтересована швидше прибути до компетентних органів добровільно. Водночас застосування диференційованих термінів, подовжених на час ухилення, стимулюватиме таку поведінку підозрюваного, обвинуваченого, особливо якщо йому інкримінується кримінальний проступок чи нетяжкий злочин. Заохочення особи з`являтися з зізнанням повинно сприяти оперативності й ефективності кримінального провадження.

На переконання Великої Палати, підхід, за якого ухилення підозрюваного, обвинуваченого від розслідування або суду безумовно виключає застосування диференційованих строків давності, є хибним і призводить до безпідставної заміни цих строків загальними, які встановлені частиною другою статті 49 КК і є значно тривалішими. Наслідком цього може бути притягнення до відповідальності і застосування заходів примусу за межами термінів, визначених відповідними кримінально-правовими нормами, що рівнозначно покаранню без закону всупереч забороні, встановленій статтею 7 Конвенції.  

У тексті частини другої статті 49 КК всі три речення нерозривно пов`язані між собою. Зв`язуючою ланкою є зміст першого: факт ухилення особи від розслідування та суду і його правовий наслідок у виді зупинення строку давності. У другому реченні передбачено загальне правило, відповідно до якого після з`явлення з зізнанням або затримання особи диференційований строк давності відновлюється. У третьому реченні, що встановлює присічні строки, словосполучення «у цьому разі» перебуває у змістовому зв`язку як з першим, так і з другим реченнями, і стосується двох альтернативних ситуацій. У поєднанні з першим реченням це словосполучення означає: якщо особа не буде затримана і не з`явиться взагалі, то перебіг давності буде зупинений до спливу загальних строків, а після їх закінчення винний підлягатиме звільненню від кримінальної відповідальності. У взаємозв`язку третього речення з другим словосполучення «у цьому разі» ілюструє ситуацію, коли особа з`явиться або буде затримана, проте кримінальне провадження не завершиться до спливу загальних строків, що також зумовлює звільнення від кримінальної відповідальності за давністю.

Відповідно до виконаного на звернення прокурора наукового висновку № 056/158 від 29 листопада 2022 року лінгвістичної експертизи тексту частини другої статті 49 КК вислів «у цьому разі» (речення 3) пов`язаний синтаксичним зв`язком граматики тексту лише з висловом «перебіг давності відновлюється» (речення 2) і не кореспондує з висловом «перебіг давності зупиняється, якщо особа…» (речення 1). Вислів «у цьому разі» (речення 3) кореспондує (пов`язаний синтаксичним зв`язком граматики тексту) з висловом «перебіг давності відновлюється» (речення 2).

1. Однак мотивувальна частина цього дослідження не містить переконливої аргументації про відсутність синтаксичного зв`язку граматики тексту між висловами «перебіг давності зупиняється…» і «у цьому разі», наведеними у першому і третьому реченнях відповідно. Даний висновок зроблений на основі лінгвістичного аналізу фрагменту правової норми відокремлено від інших її елементів, абстраговано від правового контексту і системних змістових зв`язків частини другої статті 49 з частинами першою, третьою, четвертою, п`ятою цієї ж статті, а також зі статтею  80 та іншими нормами Загальної й Особливої частин КК.    

Якщо виходити з відсутності синтаксичного, а відтак і змістового зв`язку між першим і третім реченнями частини другої статті 49 КК, то це означатиме, що у разі, коли особа не з`явиться з зізнанням і не буде затримана, притягнення її до кримінальної відповідальності строками давності взагалі не обмежується і може мати місце навіть поза граничними (загальними) строками давності, встановленими у реченні третьому статті.

Разом із тим, згідно з пунктами 4, 5 частини першої статті 49 КК строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за тяжкий злочин становить десять років, а за особливо тяжкий злочин - п`ятнадцять років з дня їх вчинення до дня набрання вироком законної сили.

Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно з законом може бути призначено довічне позбавлення волі, відповідно до частини четвертої вищезазначеної статті вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк.

Тобто навіть у разі вчинення особливо тяжкого злочину і спливу після цього п`ятнадцяти років винна особа на підставі дискреційних повноважень суду може бути звільнена від кримінальної відповідальності і не зазнати заходів кримінальної репресії.

Частина п`ята статті 49 КК містить безумовну заборону застосування давності у разі вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених у статтях 109-1142, катування, передбаченого частиною третьою статті 127, проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437-439 і частині першій статті 442 цього Кодексу.

З системного аналізу наведених кримінально-правових норм слідує, що за умови тлумачення змісту частини другої статті 49 КК у запропонований експертом спосіб особа, котра вчинить навіть умисне вбивство за обтяжуючих обставин, опиниться у кращому правовому становищі, порівняно з людиною, яка  скоїть проступок або нетяжкий злочин і ухилятиметься від розслідування або суду. За відповідного підходу переховування особи від правоохоронних органів фактично прирівнюватиметься до вчинення найнебезпечніших злочинів проти основ національної безпеки України, миру та безпеки людства, кримінальна відповідальність за які давністю не обмежена.

Зазначене очевидно суперечить принципам пропорційності, співмірності кримінально-правових наслідків соціальній небезпеці протиправних дій і не відповідає дійсній волі законодавця.

Виходячи з наведеного, Велика Палата не погоджується з науковим висновком лінгвістичної експертизи тексту частини другої статті 49 КК.

З огляду на викладене Велика Палата вважає, що особа, котра ухилялася від досудового розслідування або суду, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності або покарання за давністю після спливу диференційованих строків, передбачених частиною першою статті 49 КК, подовжених на час ухилення.

Встановлені частиною другою цієї статті загальні строки повинні застосовуватися лише в разі, якщо вони сплинули на час розгляду справи судом, тобто минуло більш як п`ять років з дня вчинення кримінального проступку і понад п`ятнадцять років з дня вчинення злочину.

Висновки щодо застосування норми права

У разі ухилення від досудового розслідування або суду особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності або покарання за давністю після спливу диференційованого строку, передбаченого частиною першою статті 49 КК, подовженого на період ухилення.

Закінчення загальних строків, установлених частиною другою цієї статті (п`ятнадцять років з моменту вчинення злочину і п`ять років - проступку), є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, коли цей строк спливає раніше за диференційований, подовжений на час ухилення.

Отже, Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу захисника задовольнила частково.

Ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 28 липня 2021 року щодо засудженого скасувала і призначила новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.