Процесуальна економія: що може зробити судова система за існуючого нормативного регулювання для захисту права власності

«Зло – це невідповідність між тим,

що є, і тим, що має бути»

Г. Гегель

Денис Попков,

суддя Східного апеляційного господарського суду

1. Ситуація, у якій власник не може отримати дійсного відновлення своїх прав щодо незаконно відчуженого майна навіть за умов наявності ухвалених на його користь судових рішень, не тільки розмиває конституційний принцип непорушності права власності, але й не додає авторитету судовій системі, адже з точки зору «стороннього спостерігача» невілює значущість/ефективність судового захисту. Не буде перебільшенням твердження про те, що такий практично-соціальний ефект слід «очікувати» і у випадку, коли мало місце недостатня компетентність чи оперативність обраної самим власником процесуальної позиції та своєчасності надання доказів на її обґрунтування – формальна законність ухваленого рішення, але його практична невиконуваність або несправедливість мало сумісні із завданням господарського (та і інших видів) процесу, визначеним ч.1 ст.2 ГПК.

Принципи змагальності та диспозитивності господарського і цивільного процесів, а також приписи ч.2 ст.19 Конституції України сформували   систему координат, у якій «відповідальність» за неспівпадіння між ідеально-бажаною реакцією на факт порушення прав і дійсними результатами судового провадження у динамічно-змінюваних пропорціях (у кожній конкретній справі) може «розподілятися» між потерпілим-позивачем (адже саме він визначає відповідача, спосіб судового захисту та надає докази в обґрунтування необхідності здійснення судового захисту), законодавцем (що запроваджує захисні та регуляторні норми, які мають відповідати фактичним реаліям відносин, усуваючи/ускладнюючи можливості для порушення), Верховним судом (касаційна інстанція здійснює офіційне тлумачення законів і формує правозастосовчі підходи, які мають балансувати між сталістю/передбачуваністю та постійною потребою «скорочувати» відстань між запровадженим у минулому приписом закону і складністю фактичних відносин, яка випереджає первісно закладені законодавцем моделі поведінки) та судом у конкретній справі, який і ухвалює рішення, що оцінюється  сторонами та спільнотою за критеріями справедливості і ефективності. Звісно, до кола «відповідальних» суб’єктів можна було б віднести і органи примусового виконання судових рішень, бездіяльність (а інколи і надмірний формалізм) яких може позбавити сенсу всі попередні дії з захисту прав.

2. Розглянем у окресленій системі координат проблему повернення нерухомого майна власнику, між яким та умовно-кінцевим набувачем такого майна є ланцюг правочинів з відчуження (всіх відплатних, чи принаймні першого та останнього), який може бути додатково «обтяжений» окрім послідовної реєстрації такого майна за кожним його отримувачем ще й реєстрацією певних «будівельно-технічних» змін у такому майні (об’єднання до цього різних будівель під однією адресою, прибудова чи реконструкція тощо).

Усталено-узгоджений (на цей момент) підхід у такий ситуації вимагає від власника-позивача формулювання віндикаційного позову, належним відповідачем за яким слід вказати останнього набувача спірного майна, а також представити докази як вибуття такого майна з володіння поза своєї волі, так і недобросовісності набувача (для цілей обґрунтування пропорційності втручання у розумінні ст.1 Першого протоколу ЄКПЛ)[1] . Належне виконання позивачем цього кола завдань утворює у нього легітимні очікування на отримання виконуваного рішення на свою користь, але не усуває у повному обсягу проблематику ситуації.

3. Так, за існуючою конструкцією обов’язкових «елементів» правочину (умов його чинності), визначеною ст.203 ЦК, сам факт вчинення правочину його стороною за необхідністю передбачає наявність відповідного волевиявлення, спрямованого на реальне настання обумовлених правових наслідків, яке (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Встановлена ст.204 ЦК презумпція правомірності правочину, спростування якої за змістом ст.215 цього Кодексу здійснюється виключно або прямою вказівкою закону (нікчемний правочин), або чинним судовим рішенням (у всіх інших випадках), законодавцем розповсюджена на всі аспекти правочину (принаймні, застережень про інше не вказано), а тому цілком логічним виглядає теза, що за відсутністю спростування такої презумпції відносно здійсненого власником первісного  відчуження спірного майна слід вважати, що воно відбулося за волею власника і згідно з п.1 ч.1 ст.346 ЦК припинило право власності такої особи на це майно, унеможлививши подальше висування позовних вимог на захист цього відсутнього права[2].

Більш того, навіть не кожне визнання правочину з первісного відчуження недійсним автоматично «анулює» факт вибуття майна за волею власника – мають бути встановлені підстави недійсності, які прямо пов’язані із дефектом волі[3] відчужувача.

4. Втім, очевидно, з міркувань оперативності та ефективності судового захисту права власності (адже задоволення віндикації констатує, що жодна інша особа, крім позивача, і не набувала такого права попри записи про це у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно) актуальний на сьогодні підхід Верховного Суду акцентує увагу виключно на речових відносинах між потерпілим-позивачем і останнім набувачем як відповідачем, залишаючи «за лаштунками» низку вірогідних спорів учасників «ланцюга відчуження» між собою. Зокрема, «охоплені» регулюванням ст.661 ЦК захисні правовідносини у останній парі «продавець-покупець», передбачаючи майнову компенсацію для добросовісного набувача-покупця за рахунок останнього продавця, актуалізує питання конкуренції цієї норми із положеннями ч.5 ст.390 ЦК (у разі, якщо мова йде про віндикацію державного або комунального майна), яка покладає обовʼязок із компенсації добросовісному набувачеві-покупцю вартості витребуваного майна вже  за рахунок власника (з подальшим виникненням у останнього «регресного» права вимоги до особи, винної у незаконному вибутті майна з володіння власника).

4.1. Якщо припустити, що сумісне застосування ст.661 та ч.5 ст.390 ЦК передбачає, що згадувані у першій нормі збитки не охоплюють вартості майна, а тому законодавець і розмежував суб’єктів, які мають нести «компенсаційний тягар» перед останнім добросовісним набувачем-покупцем, то таке «обмежене» розуміння збитків не узгоджується із визначенням цієї категорії за ч.2 ст.22 ЦК (вочевидь, що сплачена добросовісним набувачем вартість майна, яке у нього буде витребувана на користь власника, є збитками такого набувача). Проблематика підходу  до вирішення  питання захисту прав добросовісного набувача на компенсацію у разі витребування у нього майна стає більш наочною, якщо мова йде про майно приватної власності, що виключає застосування ч.5 ст.390 ЦК та за відсутності аналогічного припису стосовно приватного майна всупереч ч.2 ст.318 цього Кодексу утворює ознаки нерівного ставлення до ефективності судового захисту за критерієм форми власності:

- або з міркувань недопущення непропорційного (у розумінні ст.1 Першого протоколу ЄКПЛ) втручання у майнові права добросовісного набувача (який не має відповідати за дії, вчинені іншими особами) у віндикаційному позові власника-суб’єкта приватного права має бути відмовлено[4], що невілєю значення та існування ч.1 ст.388 ЦК (такий спосіб розв’язання колізії у правозастосуванні фактично наближається за наслідками до повноважень Конституційного Суду України зі скасування цієї норми) та може розглядатися як обмеженням права на захист такого суб’єкта порівняно із органами державної влади та місцевого самоврядування (попередній депозитний внесок яких усуває непропорційність втручання);

- або у разі формального дотримання приписів ч.1 ст.388 ЦК і витребування майна у добросовісного набувача-покупця (п.п.145, 146 постанови ВП ВС від 27.11.2024 у справі №204/8017/17), останній в «компенсаційних очікуваннях» може «розраховувати» за ст.661 ЦК виключно на платоспроможність свого продавця, яка (на відміну від випадку витребування державного чи комунального майна) не «забезпечена» спірним майном. Більш того, використання законодавцем у ст.661 ЦК терміну «збитки» передбачає існування і доведення добросовісним набувачем-покупцем усього складу цивільного правопорушення в діях продавця з продажу майна – об’єкта майбутньої віндикації, що стикається із проблемою, коли і такий продавець був свого часу добросовісним набувачем у ланцюгу відчуження майна (відсутність вини), чи незалежно від «обсягу» своєї добросовісності посилатиметься на презюмовану правомірність за ст.204 ЦК як угоди з набуття ним спірного майна, так і угоди з останнього продажу такого майна кінцевому набувачеві.

4.2. Наведені міркування вочевидь стосуються сфери «відповідальності»  законодавця та Верховного Суду, адже підіймають питання необхідності (як пропозиція):

• доповнення правил ЦК про віндикацію нормою про те, що її застосування зумовлює недійсність усього ланцюгу угод з відчуження майна (очевидною «вадою» такої новели є необхідність залучення всіх проміжних набувачів (деякі вже можуть припинити своє існування) майна до участі у справу та її «ускладнення» через врахування їх позиції);
• надання (повернення) суду повноважень з визнання недійсними угод, пов’язаних із спірним майном, незалежно від заявлених позовних вимог;
• передбачити можливість солідарної майнової відповідальності недобросовісних "проміжних" відчужувачів перед власником майна, якщо майно не може бути витребувано у кінцевого добросовісного набувача, що втілить ідею компенсації порушеного права у разі неможливості його відновлення "у натуральній" формі та являтиме собою спеціальний реституційний наслідок недійсності угод у "ланцюгу" відчуження майна у розумінні ч.3 ст.216 ЦК;
• зміна ставлення касаційної інстанції до ефективності застосування віндикаційного способу захисту з одночасними вимогами про недійсність щонайменше первісної угоди з відчуження спірного майна, яка опосередковувала його вибуття з володіння власника.

Фактично, має бути вирішене питання про забезпечення ефективного і оперативного притягнення (у якомога меншій кількості судових проваджень) до відповідальності особи, чиї неправомірні дії призвели до позбавлення власника його майна поза волею та розподілу майнових втрат, зумовлених віндикацією, у ланцюзі добросовісних набувачів такого майна, якщо притягнути до відповідальності «первинного порушника» не виявилось за можливе.

5. Разом із тим, можна і на рівні сфери відповідальності суду у конкретній справі за існуючого нормативного регулювання підвищити ефективність судового захисту у спорах про віндикацію в непоодиноких ситуаціях, коли відповідач-набувач спірного майна, прогнозуючи перспективи вирішення спору не на свою користь (а це можливо і навіть після ухвалення рішення про задоволення віндикаційних вимог, але до набранням ним законної сили та виконання через відображення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відновленого у праві позивача-власника), здійснює відчуження такого майна іншій особі.

5.1. У існуючих реаліях, коли сам факт ініціації віндикаційного позову щодо певного об’єкту нерухомості не є підставою для автоматичного (зокрема, шляхом цілком логічного та, вважаю, що технічно не складного для запровадження відповідного обміну відомостями між ЄДРСР і Державним реєстром прав на нерухоме майно) відображення «статусу спірності» продаж недобросовісним відповідачем майна (як спосіб уникнення негативних для нього майнових наслідків) не може однозначно  тлумачитися як «перехід недобросовісності» на наступного набувача-покупця (який дійсно може не бути навіть афільованою особою з продавцем):

- аналіз використаного  законодавцем у ч.1 ст. 388 та ч.1 ст.390 ЦК формулювання ознаки недобросовісності набувача через «обізнаність або можливість обізнаності» про відсутність у продавця права на відчуження майна та незаконність власного володіння покупцем таким майном в контексті презумпцій правомірності, встановлених ч.5 ст.12 і ч.5 ст.328 цього Кодексу, та факту реєстрації права власності за продавцем  на момент відчуження як офіційного визнання такого права державою, дають підстави для висновку, що лише судове рішення про задоволення віндикаційних вимог, яке набрало законної сили, може бути належним засобом констатації відсутності у продавця (відповідача) права на вчинення продажу такого майна. Справді, на етапі ініціації і розгляду спору судом має місце лише відображення суб’єктивного бачення наявності власних прав на це майно у позивача (та відповідно, відсутності таких прав, у відповідача), що не може ототожнюватися із сприйняттям стороннім спостерігачем 100% обґрунтованості такого позову  та безумовним подальшим підтвердженням судом позиції позивача – існує ймовірність набрання законної сили рішенням про відмову у задоволенні віндикаційних вимог, інакше спорів такого роду та їх позовного порядку вирішення взагалі б не було;

- діюче законодавство не встановлює для набувача майна за відплатним договором обов’язку з перевірки історії придбання нерухомості, зокрема, шляхом дослідження і надання суб’єктивної правової оцінки відомостям Єдиного державного реєстру судових рішень, що узгоджується із усталеною практикою ВС[5], а концепція «книжкового володіння» та приписи ч.3 ст.46-1 Закону України «Про нотаріат» акцентують увагу на необхідність врахування покупцем під час придбання нерухомого майна відомостей саме Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, який за  змістом визначень ст.6 Закону України «Про публічні електронні реєстри» є базовим реєстром, інформація якого призначена для багаторазового використання в інших реєстрах (зокрема і Єдиному державному реєстрі судових рішень) та під час надання публічних послуг.

5.2. Відчуження спірного майна відповідачем у перебігу розгляду справи перетворює його на неналежного відповідача за віндикаційною вимогою, а рішення суду, якщо воно буде ухвалено на користь позивача проти цього «передостаннього набувача» (цілком вірогідно, що представник відповідача не буде з’являтися у засідання і повідомляти суд та позивача про відчуження)  стає невиконуваним та таким, що підлягає апеляційному оскарженню поточним набувачем  та, скоріше за все,  скасуванню з підстав вирішення питання щодо права на майно відносно особи, яка не була залучена до участі у справу. Вочевидь, подібний розвиток подій не тільки знецінює увесь судовий процес (а це і фінансові та часові втрати для позивача), але й породжує правову невизначеність щодо прав на спірне майна, підриваючи його оборотоздатність: тільки у новому позовному провадженні щодо нового останнього набувача він та позивач зможуть отримати відповіді на запитання щодо наявності/відсутності факту вибуття нерухомості з володіння власника поза його волею та добросовісності набуття майна його поточним «книжковим володільцем» - неналежність відповідача є самодостатньою підставою для відмови у позові, а тому встановивши  (зокрема, на етапі апеляційного перегляду) факт відчуження спірного майна первіснім відповідачем, суд позбавлений необхідності надавати правової оцінки цим іншим аспектам спірних відносин.

Своєю чергою, необхідність ініціації такого нового судового процесу не тільки не узгоджується із принципом процесуальної економії, і вимагатиме нових фінансових витрат від позивача (сплата судового збору за майновою вимогою), але й у світлі висловлених у п.5.1. цієї публікації міркувань може бути марною через добросовісність останнього набувача.

5.3. Очевидним «профілактичним запобіжником» такого розвитку подій є інститут забезпечення позову, реалізація якого вимагає процесуальної активності відповідного учасника спору, оскільки ч.1 ст.137 ГПК та ч.1 ст.149 ЦПК не передбачає можливості забезпечення віндикаційного позову за ініціативою суду. Слід зазначити, що практика ініціації позивачем за віндикаційним позовом запровадження забезпечувальних заходів для такого позову, спрямованих на унеможливлення подальшого відчуження спірного майна відповідачем чи запровадження щодо нього приватно-правових обтяжень та належного обґрунтування відповідного клопотання не є достатньою поширеною (особливо, коли позов подається прокурором), щоб повністю усунути потребу в додатковому дискреційному запобіжнику.

*                                          *                                           *                                            *                                         *

Мова йде про вжиття заходів з забезпечення виконання судового рішення, передбаченого ст.239 ГПК (ст.267 ЦПК), яке, на відміну від забезпечення позову, може запроваджуватися судом з власної ініціативи незалежно від подання відповідного клопотання позивачем (є дискреційним повноваженням) шляхом відображення у резолютивної частини рішення (п.3 ч.6 ст.238 ГПК, п.3 ч.7 ст.265 ЦПК). Варто відмітити, що коли забезпечення позову просить позивач на етапі його подання чи у перебігу розгляду справи, запровадження таких заходів, окрім необхідності дотримання загальних вимог щодо адекватності заходів позовним вимогам та їх співмірності, імпліцитно передбачається щонайменше послідовне припущення судом трьох вірогідностей: майбутнє задоволення позовних вимог (такі вимоги не сприймаються як очевидно безпідставні та необґрунтовані), подальше набрання рішенням законної сили (воно не буде скасоване за результатами перегляду або не буде оскаржуватися відповідачем), утруднення виконання рішення про задоволення таких вимог чи нівелювання ефективності судового захисту через недобросовісні дії відповідача («профілактичне розмивання» презумпції добросовісності за ч.5 ст.12 ЦК). Для відповідача такий підхід суду до «тлумачення» аж трьох вірогідностей на «користь» позивача може створювати відчуття відходу від принципу рівності сторін та неупередженості, що провокуватиме висловлювання недовіри.

Однак, у випадку забезпечення виконання рішення ступінь правової невизначеності зменшується, оскільки суд вже дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, а тому цілком логічно-виправдано для досягнення завдань судочинства (ч.1 ст.2 ГПК, ч.1 ст.2 ЦПК) запобігає ризикам спроб відповідача уникнути несприятливих наслідків віндикації, які, своєї чергою, очевидно зростають через отримання результату розгляду позову (залишається лише дві вірогідності, настання яких «допускає» суд «на користь» позивача).  При цьому, унеможливлення подальшого відчуження спірного майна (збереження у Державному реєстрі прав на нерухоме майно запису про приналежність майна відповідачеві) не створює надмірного тягаря для відповідача (зазвичай не убачається потреби в обмеженні права користування майном), а тільки фіксує суб’єктне коло учасників спору до остаточної визначеності питання приналежності такого майна та інформує невизначене інших учасників цивільних правовідносин про поточні ризики (обтяження підлягає фіксації у Державному реєстрі прав). Недобросовісний відповідач також позбавляється можливості процесуального зловживання шляхом заяв сутнісно необґрунтованих (формальних) відводів суду, адже разом із рішенням та його забезпеченням розгляд справи відповідним судом завершується.

Проте найбільш виправданим та навіть необхідним є вжиття заходів до забезпечення виконання рішення про задоволення віндикаційних вимог апеляційним судом, коли таке рішення ухвалюється ним  як нове у справі чи залишається без змін за підсумками апеляційного перегляду. Дійсно,  хоча і зберігається ймовірність скасування за результатами касаційного перегляду, однак забезпечення виконання запроваджується одночасно із  судовим актом апеляційної інстанції, який набрав законної сили у момент ухвалення і підлягає вже примусовому виконанню на користь позивача -  «активується» принцип «res judicata». У цьому разі залишається тільки одна остання з трьох вказаних вище вірогідностей, і дія апеляційного суду з припущення якої для добросовісного відповідача не створить проблем взагалі (адже добросовісність виключає наміри ухилення від виконання рішення суду), тоді як недобросовісний відповідач позбавляється можливості завдати шкоди позивачеві, чиї права підтверджені та захищені судом.

Варто нагадати, що навіть у такому сценарії процесуальне законодавство передбачає «балансуючий запобіжник» вже на користь відповідача – повноваження Верховного суду на етапі відкриття касаційного провадження за клопотанням скаржника вирішити питання про зупинення виконання рішення суду (ч.4 ст.294 ГПК, ч.8 ст.394 ЦПК), а тому, вважаю, що практика використання дискреційного повноваження суду із забезпечення виконання рішення про задоволення віндикаційних вимог заслуговує на поширення у справах цієї категорії.

[1] Див. п.п.6.9., 6.42.-6.44. постанови ВП ВС від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19.

[2] Звісно, ст.330 ЦК узалежнює набуття права власності на майно добросовісним набувачем  (а отже, і припинення права власності на це майно у первісного власника) у особи, яка не мала права відчужувати таке майно, від відсутності факту вибуття поза волею власника, але ж вказана презумпція правомірності первісного відчуження та факт його здійснення саме власником у світлі ст.658 ЦК «наполегливо» усуває застосовність віндикації.

[3] Див. п.п.90-93 постанови СП КГС ВС від 22.05.2024 у справі №924/408/21 (924/287/23).

[4] Тези доповіді голови КГС ВС на IX Харківському міжнародному юридичному форумі.

[5] Див., наприклад, п.6.50. постанови ВП ВС від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.