Верховний Суд висловився щодо законності звільнення викладача у зв’язку з призовом на військову службу

Як раніше писала «Судово-юридична газета», Касаційний цивільний суд Верховного Суду у постанові по справі №158/2181/23 вказав, що у зв’язку із внесеними змінами до законодавства з 24 грудня 2023 року за педагогічними чи науково-педагогічними працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, не зберігається попередній середній заробіток. 

Разом з тим, вочевидь, слід брати до уваги час звернення до суду.

Так, Касаційний цивільний суд Верховного Суду в постанові від 6 листопада 2024 року по справі №521/7795/22 зазначив, що суди попередніх інстанцій встановивши, що звільнення викладача, який проходить військову службу за призовом по мобілізації, не було здійснено з дотриманням гарантій, передбачених ч. 3 статті 119 КЗпП, правильного виснували, що позовні вимоги в частині поновлення його на посаді є обґрунтованими. Також КЦС ВС вказав, що ч. 2 статті 57 Закону №2145-VIII закріплює гарантію педагогічним та науково-педагогічним працівникам, у разі проходження військової служби за призовом під час мобілізації збереження попереднього середнього заробітку.

Обставини справи

У червні 2022 року викладач звернувся до суду з позовом до військової академії про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Ключовими питаннями в спірних правовідносинах були:

• чи законним було звільнення позивача, який працював викладачем, у зв`язку з його призовом до Збройних Сил України на військову службу
• чи має право позивач на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
• чи наявні підстави для відшкодування позивачу моральної шкоди.

Так, у 2019 році позивач був прийнятий на роботу до Військової академії (м. Одеса) на посаду викладача вищого навчального закладу кафедри гуманітарних та соціально-економічних дисциплін. У квітні 2019 року продовжено термін трудового договору до 31 серпня 2022 року.

12 жовтня 2021 року позивач призначений на посаду викладача вищого навчального закладу кафедри гуманітарних та соціально-економічних дисциплін до 31 серпня 2023 року за контрактом, як обраного за конкурсом.

28 лютого 2022 року позивач звільнений з посади відповідно до абзацу 14 ч. 1 статті 23 Закону №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та пункту 3 ч. 1 статті 36 Кодексу законів про працю у зв`язку з призовом працівника до лав ЗСУ.

Відповідно до наказу від 1 березня 2022 року його призначено на посаду водія автомобільного відділення взводу матеріально-технічного забезпечення військового мобільного госпіталю.

10 травня 2022 року відповідач видав позивачу трудову книжку та повідомив, що його 28 лютого 2022 року звільнено з займаної посади у зв`язку з мобілізацією до ЗСУ.

До 10 травня 2022 року відповідач не повідомляв його про звільнення.

З 28 лютого 2022 року він не працює на посаді та не отримує заробітну платню. Про своє звільнення дізнався у день видачі трудової книжки, а саме 10 травня 2022 року, тому вважає строк звернення до суду не пропущеним.

У зв`язку зі звільненням він та його сім`я перебуває у тяжкому матеріальному становищі, він не може її забезпечити, тому що призваний до лав ЗСУ по мобілізації, і після неї позбавлений права повернутися до виконання своїх функціональних обов`язків.

Враховуючи викладене, позивач просив суд поновити його на посаді викладача і стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 1 березня 2022 року до дня поновлення на роботі, який на день пред`явлення позову становив 52 407 грн, а також стягнути з відповідача на його користь 5000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Малиновського районного суду Одеси від 1 березня 2023 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 6 травня 2024 року, позов задоволено частково.

Скасовано пункт 13 наказу ТВО начальника Військової академії (м. Одеса) від 1 березня 2022 року про звільнення позивача, викладача вищого навчального закладу з 1 березня 2022 року відповідно до абзацу 14 ч. 1 статті 23 Закону № 3543-XIIі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП, у зв`язку з призовом працівника ЗСУ на військову службу.

Поновлено позивача на посаді.

Стягнуто з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 70 477,29 грн з урахуванням (утриманням) податків і зборів й інших обов`язкових платежів та 2000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, частково задовольняючи позовну заяву, виходив з таких підстав:

- звільнення позивача, який з 1 березня 2022 року проходить військову службу за призовом по мобілізації, відбулося з порушенням трудового законодавства без забезпечення гарантій, передбачених ч. 3 статті 119 КЗпП, тому він підлягає поновленню на посаді;

- у зв`язку з незаконним звільненням підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу;

- у зв`язку з порушенням трудових прав позивача, втратою ним нормальних життєвих зв`язків та додатковими зусиллями для організації свого життя, він має право на відшкодування моральної шкоди у розмірі 2000 грн;

- заявлена до стягнення сума витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 40 000 грн є співмірною зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом на надання послуг та ціною позову.

Військова академія звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд зазначає наступне.

Даний спір пов`язаний із захистом трудових прав позивача. Відповідно до ч. 6 статті 43 Конституції громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. У разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір (ч. 1 статті 235 КЗпП).

Звертаючись до суду, позивач, який до звільнення обіймав посаду викладача вищого навчального закладу кафедри гуманітарних та соціально-економічних дисциплін за контрактом, як обраний за конкурсом, посилався на незаконність його звільнення з підстав, передбачених пунктом 3 ч. 1 статті 36 КЗпП.

Згідно з наведеною нормою закону у редакції, чинній на час звільнення позивача, підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або роботодавця - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до ч. 3 статті 119 цього Кодексу.

В свою чергу громадяни, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими ч. 3 статті 119 КЗпП, а також ч. 1 статті 53 і ч. 2 статті 57 Закону №2145-VIII «Про освіту», ч. 2 статті 44, ч. 1 статті 54 і ч. 3 статті 63 Закону № 2745-VIII «Про фахову передвищу освіту», ч. 2 статті 46 Закону «Про вищу освіту» №1556-VII.

Відповідно до ч. 3 статті 119 КЗпП (у редакції, чинній на час звільнення позивача, та чинній до 19 липня 2022 року) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету відповідно до Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Законом «Про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX, який набрав чинності 19 липня 2022 року, внесено зміни до ч. 3 статті 119 КЗпП, а саме, слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».

Верховний Суд раніше робив висновки щодо застосування відповідних норм права, що враховується у спірних правовідносинах згідно із ч. 4 статі 263 ЦПК.

Так в постанові від 16 жовтня 2023 року у справі №718/209/23 Верховний Суд висновував таке:

- на рівні КЗпП не передбачено правила про пріоритетність його норм над нормами інших законів. Правила в статті 4 ЦК, про пріоритетність його норм над приватно-правовими нормами інших законів, до вирішення колізій між КЗпП та іншими законами не застосовується;

- у ч. 2 статті 39 Закону №2232-XII передбачені гарантії для громадян України призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, зокрема, шляхом відсилання як до частини третьої статті 119 КЗпП, так і до норм інших законів (зокрема, ч. 2 статті 57 Закону №2145-VIII);

- Законом №2352-IX не внесено зміни до інших законів, які передбачають гарантії для громадян України призваних на військову службу за призовом під час мобілізації і встановлені нормами інших законів (зокрема, для педагогічних чи науково-педагогічних працівників). Тобто, для окремих категорій суб`єктів (зокрема, для педагогічних чи науково-педагогічних працівників) призваних на військову службу за призовом під час мобілізації збережено таку гарантію як попередній середній заробіток;

- в частині 2 статті 57 Закону № 2145-VIII міститься спеціальна норма щодо положень частини третьої статті 119 КЗпП, оскільки поширюється на педагогічних чи науково-педагогічних працівників;

- спеціальна норма (ч. 2 статті 57 Закону № 2145-VIII) має перевагу над загальною (ч. 3 статті 199 КЗпП) нормою (lex specialis derogat generali). Прийнята пізніше в часі загальна норма (ч. 3 статті 199 КЗпП) не скасовує спеціальної норми (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Тому за педагогічними чи науково-педагогічними працівниками призваними на військову службу за призовом під час мобілізації зберігається попередній середній заробіток.

Враховуючи вказані правові висновки Верховного Суду, суди попередніх інстанцій встановивши, що звільнення позивача, який проходить військову службу за призовом по мобілізації, не було здійснено з дотриманням гарантій, передбачених ч. 3 статті 119 КЗпП, правильного виснували, що позовні вимоги в частині поновлення його на посаді є обґрунтованими.

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу Верховний Суд зазначає наступне.

Частина 2 статті 57 Закону № 2145-VIII закріплює гарантію педагогічним та науково-педагогічним працівникам, у разі проходження військової служби за призовом під час мобілізації збереження попереднього середнього заробітку.

Оскільки у справі встановлено, що позивач є педагогічним працівником, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу, навівши відповідні розрахунки.

Щодо відшкодованої позивачу моральної шкоди Верховний Суд виходить з наступного.

Оскільки права позивача у сфері трудових відносин були порушені, то відповідно до статті237-1 КЗпП він має право на відшкодування йому моральної шкоди.

Суди правильно застосували цієї норми Закону та на підставі оцінених доказів дійшли обґрунтованого висновку про необхідність компенсації позивачу завданої йому моральної шкоди в меншій, ніж ним заявлено сумою, а саме - в розмірі 2 000 грн, яка є адекватною компенсацією позивачу понесених ним моральних страждань та достатньою для відновлення ним нормального життєвого укладу.

Твердження в касаційній скарзі, що судами не наведено жодних обґрунтувань наявності чи відсутності підстав для застосування наслідків пропущення строків звернення до суду з позовом не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки згідно із Законом від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» КЗпП доповнено главою XIX «Прикінцеві положення», в якій зазначено, що під час дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Позивач звернувся до суду під час дії встановленого КМУ карантину, а тому ним не пропущено строк звернення до суду, визначений статтею 233 КЗпП, оскільки цей строк був продовжений на строк дії такого карантину.

Проте, Верховний Суд знаходить обґрунтованими доводи касаційної скарги щодо неправильності вирішення питання про відшкодування витрат на правничу допомогу та відправлення поштової кореспонденції, виходячи з наступного.

Верховний Суд вже робив висновки про те, що принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

Встановивши порушення позивачем установленого процесуальним законом порядку пред`явлення до відшкодування витрат на правничу допомогу, а саме: ненаправлення позивачем на адреси інших учасників справи (відповідачів) документів, які підтверджують понесені витрати на правничу допомогу, що позбавило відповідачів можливості подати до суду клопотання про неспівмірність розміру таких витрат відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК, суд апеляційної інстанції обґрунтовано повернув без розгляду клопотання позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі № 725/1301/21).

В цій справі суди встановивши, що стороною позивача подано заяву про розподіл судових витрат та надано копію договору про надання правничої допомоги, акт прийому-передачі наданих послуг з детальним описом наданих послуг, не врахували, що позивач відповідну заяву та додані до неї докази іншій стороні не направив та не повернули їх без розгляду, оскільки було порушено установлений процесуальним законом порядок пред`явлення до відшкодування відповідного виду судових витрат.

Наведене є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень в частині вирішення питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу із поверненням відповідного клопотання без розгляду.

Поряд із цим оскаржувані судові рішення (у нескасованій частині) ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, Верховний Суд вирішив касаційну скаргу Військової академії (м. Одеса) задовольнити частково. Рішення Малиновського районного суду та постанову Одеського апеляційного суду в частині вирішення питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу скасувати. В іншій частині рішення залишити без змін.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.