Реформування законодавства про акціонерні товариства: позиція професійного оцінювача

Як відомо, 22 грудня 2010 року на підпис Президентові України надійшов один з резонансних Законів кінця минулого року -  Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про акціонерні товариства" щодо вдосконалення механізму діяльності акціонерних товариств". 13 січня 2011 року Президент наклав на цей Закон вето та повернув його з зауваженнями до Парламенту. Не мало юристів та  фінансових експертів аналізували норми цього Закону. При цьому було достатньо «зламано списів». Але з точки зору професійних оцінювачів, думку яких я хочу репрезентувати в даній статті,  Закон також містить певні двоякі положення.

Перш за все, слід підкреслити, що не можна не погодитися з першими двома зауваженнями Президента відносно цього закону. Цілком логічними є зауваження щодо норми про обов’язковий лістинг акцій публічних товариств (п. 1 ст. 24 Закону), із допомогою якої сподівалися вирішити проблему браку ліквідних привабливих інструментів на українському фондовому ринку. На відміну від чинного Закону «Про АТ», який зобов’язує публічні акціонерні товариства пройти процедуру лістингу та залишатися у біржовому реєстрі принаймні на одній фондовій біржі, Закон «"Про внесення змін до Закону України "Про акціонерні товариства" щодо вдосконалення механізму діяльності акціонерних товариств" дозволив публічному акціонерному товариству самостійно визначитися, чи проходити товариству процедуру лістингу та, чи будуть, у зв’язку із цим, акції такого товариства купуватися та продаватися на фондовій біржі. Дійсно, як зазначено у зауваженнях Президента, це серйозний крок назад, який буде серйозно заважати розвитку українського фондового ринку, що, у свою чергу, негативно позначиться на інвестиційній привабливості вітчизняної економіки.  Адже саме «біржова торгівля та проходження процедури включення до біржового списку сприяє підтримці біржового курсу цінних паперів, змушує емітента дотримуватись визначених показників у своїй діяльності, що, в свою чергу, гарантує потенційному інвестору надійність та ліквідність таких цінних паперів».

Крім того, не прийнятною є доповнення Закону «Про АТ» новою статтею 651  щодо примусового викупу акцій товариства. За цією статтею особа (особи, що діють спільно), яка є власником 95 і більше % акцій товариства, має право вимагати у всіх акціонерів продати належні їм прості акції товариства цій особі (особам, що діють спільно), а акціонери зобов'язані продати належні їм прості акції. Отже очевидними  стають широкі можливості  великих акціонерів щодо примусового відчуження акцій міноритарними акціонерами, права яких залишаються абсолютно незахищеними. Подібна норма діє і в інших країнах, зокрема, Росії, та викликає масу конфліктів та нарікань. Зважаючи на суттєві проблеми в управлінні акціонерними товариствами, пов’язані з акціонерами, що не приймають участі та яких подекуди неможливо і знайти, проблема потребує розв’язання. Але запропонований шлях вирішуючи одну проблему породжує іншу.

Як професійний оцінювач хочу звернути увагу на інші положення даного Закону, які безумовно не такі резонансні, але у разі не звертання на них уваги при корегуванні  Закону мають всі шанси стати конфліктними.

Так стаття 65-1 частина 3 містить такі формулювання: «Ціна придбання акцій не може бути меншою за середньозважену ринкову ціну, що склалася на фондовій біржі, на якій акції товариства перебувають в обігу. В разі відсутності акцій товариства в обігу на фондовій біржі, ціна придбання акцій не може бути меншою за ціну, визначену незалежним оцінювачем». Постає питання: якщо акції перебувають в лістингу або біржовому списку, але при цьому або угод давно не було, або вони могли носити спекулятивний характер, то за який період до дати оцінки слід приймати до уваги біржові дані, на основі яких має бути визначено (ким?) «середньозважену ринкову ціну»? Знову виникає підґрунтя для конфліктів. Тому законодавчо слід закріпити, що у будь-якому разі треба робити незалежну, професійну  оцінку і оцінювач має вибирати та обґрунтовувати - або користуватися даними фондового ринку, або іншими джерелами, оскільки за результати своєї роботи саме він несе відповідальність.

При тому, що в частині 3 статті 8 Закону, законодавець цілком обґрунтовано зазначає, що наглядова рада затверджує ринкову вартість майна, яка не може відрізнятися більше ніж на 10 % від вартості, визначеної оцінювачем. Раніше за нормами Закону «Про АТ» оцінка майна АТ була не обов’язковою. Тому при відсутності професійної оцінки вартість майна визначалась дуже «приблизно», що, в свою чергу вело до подальших корпоративних конфліктів. 

Наведу ще один приклад не достатньо вірно  застосованої термінології  у частині першій статті 11 Закону: «Оплата вартості акцій, що розміщуються під час заснування акціонерного товариства, може здійснюватися грошовими коштами, цінними паперами (крім боргових емісійних цінних паперів, емітентом яких є засновник, та векселів), майном і майновими правами, нематеріальними благами, що мають грошову оцінку». З одного боку, законодавець вірно додав термін «грошову», адже раніше в нормі Закону «Про АТ» такого суттєвого уточнення не було. Але варто б було доповнити ще й терміном «незалежна», тому що досі не зрозумілим є і може залишитися механізм визначення вкладу, і відбувається він переважно по домовленості між засновниками. В разі, якби вклад проходив «незалежну грошову оцінку» це б могло потенційно унеможливити подальші конфлікти між засновниками АТ.

Наприкінці хотілося б підкреслити, що вищенаведені норми Закону хоч і становлять перешкоди на шляху функціонування вітчизняних АТ, але, завдяки своїй очевидності, їх корегування на мають бути складним завданням для розробників цього Закону. В цілому ж Закон, в разі його доопрацювання і врахування зауважень Президента та експертного середовища має всі шанси стати важливим кроком у напрямі приведення українського корпоративного законодавства до світових стандартів. Він дійсно здатен суттєво спростити управління Акціонерним товариством в України, зробити його діяльність більш простою та зрозумілою.