Судді ВП ВС висловили окрему думку у справі пенсіонерки, яка просила відшкодування, бо залишилася без житла через використання її будинку у 2014 році під опорний пункт

11:00, 4 листопада 2023
В окремій думці судді ВП ВС фактично вказали на порушення логіки рішення Великої Палати Верховного Суду, адже на час подій, про які йдеться в цій справі, в Україні не було введено воєнного чи надзвичайного стану, а майно не знаходилося на окупованій території.
Судді ВП ВС висловили окрему думку у справі пенсіонерки, яка просила відшкодування, бо залишилася без житла через використання її будинку у 2014 році під опорний пункт
Слідкуйте за актуальними новинами у соцмережах SUD.UA

Раніше «Судово-юридична газета» писала про рішення Великої Палати Верховного Суду у справі №757/64569/16-ц щодо права громадян на відшкодування після реквізиції і мобілізації їх нерухомості державою.

У цій справі жінка незадовго до початку проведення антитерористичної операції в Україні придбала будинок і земельну ділянку у Красногорівці. Для цього продала квартиру у Донецьку та витратила всі свої заощадження. Вважала, що забезпечить себе житлом у старості, але встигла прожити в новому будинку менше, ніж півроку.

Через обстріли у липні 2014 року вона була вимушена покинути свій житловий будинок, а у серпні 2014 року українські війська звільнили м. Красногорівку. Після звільнення військовослужбовці ЗСУ зайняли будинок позивачки й облаштували у ньому опорний пункт.

Через деякий час по телебаченню жінка побачила, що на подвір`ї її будинку побудовані споруди військового призначення, частина майна використана для будівництва бліндажів, у якості дров тощо.

У липні 2016 року позивачка зробила запит до Донецької обласної військово-цивільної адміністрації щодо обстеження її будинку, але отримала відмову. У грудні 2016 року позивачка звернулася із заявою щодо складання акта про тимчасове зайняття та обмеження щодо використання будинку та земельної ділянки й оцінки завданих збитків до Донецької обласної військово-цивільної адміністрації та із заявою щодо відшкодування збитків до МОУ. Відповіді на ці заяви позивачка не отримала.

В свою чергу, «через відсутність порядку для складання актів про примусове відчуження або вилучення майна, проведення оцінки майна та надання компенсації в умовах мобілізації» жінці відмовили у виплаті компенсації.

Таким чином, незважаючи на фактичну мобілізацію будинку, речей і земельної ділянки позивачки, їй було відмовлено у виплаті компенсації.

Тому у грудні 2016 року пенсіонерка звернулася до суду з позовом до держави України в особі Міністерства оборони, Державної казначейської служби та Кабінету Міністрів.

Зокрема, вона зазначила, що знаходиться у пенсійному віці, залишилася без житла та не в змозі заробити на нове. Моральних страждань позивачці також завдає байдужість держави. Зокрема ані Донецька обласна адміністрація, ані Донецька обласна військово-цивільна адміністрація не склали акт про примусове відчуження майна. На звернення позивачки їй було відмовлено.

Позивачка вважала, що антитерористична операція на подолання агресії рф, яка проводилась на території Донецької та Луганської областей з 2014 року, у тому числі й у м. Красногорівці, є надзвичайною ситуацією. Тому вважала, що її майно мобілізоване у зв`язку з надзвичайною ситуацією, яка виникла через АТО на противагу збройній російській агресії, і заявила вимоги про стягнення відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Рішенням Печерського районного суду Києва від 20 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 3 грудня 2020 року, позов жінки залишено без задоволення.

В свою чергу, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 вересня 2023 року по цій справі №757/64569/16-ц вказала, що використання військовослужбовцями ЗСУ майна позивачки – це виконання позивачкою як громадянкою України конституційних обов`язків, і не може бути діянням, яким завдана моральна шкода.

За іншого підходу виконання конституційного обов`язку кожним громадянином зумовлювало б завдання йому моральної шкоди, що не відповідає суті виконання цього обов`язку.

Крім того, позбавлення однієї особи володіння нерухомістю, право власності на яку вже зареєстровано, може бути здійснено лише шляхом внесення до Державного реєстру речових прав відомостей про право власності на це майно іншої особи. Оскільки під час використання будинку позивачки під опорний пункт такі зміни до Реєстру не вносилися, то це означає, що об’єкт не вибував із її володіння (суддя-доповідач – Олег Ткачук).

Наразі до Реєстру судових рішень внесена окрема думка двох суддів Великої Палати Верховного Суду Олени Ситнік та Жанни Єленіної. Вони мають іншу думку. Так, в цій окремій думці судді ВП ВС зазначають, що суди попередніх інстанцій у порушення норм цивільного процесуального права не уточнили позовних вимог та належним чином не встановили всіх необхідних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, тому справу необхідно було передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

По суті, в окремій думці вказано на порушення логіки рішення Великої Палати Верховного Суду.

Адже на час подій, про які йдеться в цій справі, в Україні не було введено воєнного чи надзвичайного стану, тому й до неї неможливо застосувати те законодавство, яке застосувала у постанові ВП ВС. Крім того, неможливо застосувати закон про забезпечення прав громадян на тимчасово окупованій території України, бо майно на час подій справи не знаходилося на окупованій території.

Окрема думка

Отже, з позовною заявою жінка звернулася у грудні 2016 року, посилаючись на події, які відбувалися у м. Красногорівка Мар`їнського району Донецької області у квітні - серпні 2014 року. Рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені в 2020 році.

14 квітня 2014 року Указом Президента № 405/2014 розпочато АТО.

30 жовтня 2014 року розпорядженням КМУ №1053-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція» та 2 грудня 2015 року розпорядженням КМУ від № 1275-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» місто Красногорівка (Красногорівська міська рада) Донецької області включено до переліку населених пунктів, в яких здійснювалася АТО.

11 серпня 2016 року Донецька обласна державна адміністрація у своєму листі № Ч-339 підтвердила, що належний позивачці житловий будинок розташований «на дуже близькій відстані від межі лінії зіткнення, дана територія контролюється ЗСУ та допуск туди заборонено».

19 вересня 2016 року під час тимчасового перемир`я позивачка разом з комісією військово-цивільної адміністрації м. Красногорівка відвідала свій будинок та прилеглу земельну ділянку та переконалася, що її будинок із земельною ділянкою зайняті військовослужбовцями ЗСУ та використовуються як опорний пункт. Крім цього, на дворі побудовано бліндаж та складуються боєприпаси. Це підтверджується актом комісії військово-цивільної адміністрації м. Красногорівка. Комісія виявила, що завдано збитків внутрішньому та зовнішньому оздобленню будинку та подвір`ю.

Власницею зазначених у справі житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами і земельної ділянки відповідно до даних державного реєстру є позивачка.

У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Стаття 15 Конвенції вказує, що під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, держава може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду встановлені статтею 1166 ЦК України, за завдану моральну шкоду - статтею 1167 ЦК України.

У своїй позовній заяві, а також в апеляційній та касаційній скаргах позивачка зазначила, що належні їй житловий будинок та речі, які в ньому знаходилися, пошкоджено, а тому вона як власниця, право власності якої захищається статтею 41 Конституції України та статтями 319, 321 ЦК України, має право на відшкодування шкоди, зокрема, відповідно до статей 22, 1166, 1167 ЦК України. Разом з тим позивачка вказала, що вона не може користуватися належним їй майном внаслідок незалежних від неї обставин, тому зверталася до Донецької обласної адміністрації та Донецької обласної військово-цивільної адміністрації з вимогою прийняти рішення про відчуження майна та скласти відповідний акт.

Основним мотивом відмови Великої Палати Верховного Суду в позові є те, що в Україні діє законодавство, яке передбачає компенсацію громадянам за примусово відчужене (мобілізоване) у них майно, і отримати її можливо за умовами та в порядку, визначеному нормативними актами, проте немає жодних доказів того, що майно позивачки, власницею якого вона залишається та за місцезнаходженням якого вона не перебуває, було мобілізованим, як і немає доказів того, що саме держава Україна завдала позивачці шкоду шляхом пошкодження чи знищення її майна.

Разом з тим ні суди першої та апеляційної інстанцій, ні Велика Палата Верховного Суду не врахували того, що до спірних правовідносин не може бути застосовано законодавство, що регулює компенсацію громадянам за примусово відчужене (мобілізоване) у них майно, оскільки воно діє лише під час воєнного або надзвичайного стану, який на час виникнення спірних правовідносин в Україні введено не було.

Не є доречними і посилання Великої Палати Верховного Суду на частину дев`яту статті 5 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», відповідно до якої відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україні, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію, оскільки на час виникнення спірних правовідносин і на момент звернення позивачки з позовом місто Красногорівка Мар`їнського району Донецької області не було окуповане.

У своїй постанові від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21) Велика Палата Верховного Суду наголосила, що в цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі та застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повному і всебічному з`ясуванні обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованішим, ніж закон. Більше того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Необхідно визначитися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, уточнити, які позовні вимоги заявлені позивачкою: про відшкодування завданих збитків чи про відмову від належного їй майна з подальшою компенсацією.

На час звернення з позовом та ухвалення рішень судами попередніх інстанцій Україна не відступала від зобов`язань, визначених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей відповідно до статті 15 Конвенції, що підтверджується Постановою Верховної Ради України № 462-VIII від 21 травня 2015 року, якою схвалена заява Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» щодо відступу від окремих зобов`язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8, 13 Конвенції, на період до повного припинення збройної агресії російської федерації, а саме до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих російською федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (пункт 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі «Броньовський проти Польщі» (Broniowski v. Poland), заява № 31443/96).

Оцінюючи додержання державою прав людини, ЄСПЛ при тлумаченні та застосуванні положень Конвенції та Протоколів до неї використовує доктрину негативних і позитивних зобов`язань держави.

Правам людини кореспондуються зобов`язання держави щодо невтручання у сферу індивідуальної свободи, поваги до прав людини, їх забезпечення, захисту і сприяння реалізації.

Такими є:

- зобов`язання поважати права людини, що вимагає від державних органів та інших представників держави утримуватися від порушень прав людини;

- зобов`язання захищати права людини, що передбачає обов`язок держави захистити носіїв прав людини від протиправного втручання третіх осіб в їх реалізацію і покарати правопорушників;

- зобов`язання забезпечувати здійснення прав людини, що вимагає від держави здійснювати активні дії з метою сприяння повній реалізації прав людини, досягнення їх результату.

Дотримання соціальних, економічних та окремих культурних прав людини вимагає виконання позитивних зобов`язань держави щодо їх забезпечення, захисту та сприяння реалізації. Основною характеристикою таких зобов`язань є те, що вони вимагають від національних органів влади запровадити та застосувати необхідні засоби для гарантування прав людини. Тобто держава зобов`язана вжити належних заходів для забезпечення основоположних прав людини в кожному конкретному випадку.

У статті 1 Конвенції закріплено, що держави-члени повинні відповідати за порушення прав і свобод, які захищає Конвенція, вчинених проти осіб, що перебувають під їхньою юрисдикцією.

«Презумпція компетенції» передбачає презумпцію юрисдикції держави на своїй території. Отже, юрисдикційна компетенція держави за статтею 1 Конвенції переважно є територіальною (пункт 59 рішення ЄСПЛ 2001-XII у справі «Банковіч та інші проти Бельгії та інших держав» (Вankovic and Others v. Belgium and Others), заява № 52207/99) і зазвичай здійснюється на всій території держави.

Держава зобов`язана не тільки утриматися від порушень чи непропорційних обмежень конвенційних прав, а й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожною особою, яка перебуває під її юрисдикцією. Із цією метою законодавець та інші органи публічної влади повинні запроваджувати таке юридичне регулювання, що має відповідати конституційним нормам і принципам, та створювати механізми для ефективного захисту конституційних прав і свобод.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення від 24 квітня 2008 року у справі «C.G. та інші проти Болгарії» (C.G. and Others v. Bulgaria)).

У пункті 70 рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ підкреслив важливе значення принципу «належного врядування», зазначивши, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб; зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності в цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Ведучи мову про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення ЄСПЛ від 09 листопада 1999 року у справі «Шпачек s.r.o. проти Чеської Республіки» (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96).

Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується.

У такому разі не може йтися мова про надмірні зобов`язання держави, адже вона сама встановлює прийнятну для себе межу зобов`язань й у сфері захисту майнових прав. Тоді як відсутність належного законодавчого урегулювання свідчить про недотримання державою своїх позитивних зобов`язань, а відтак покладає на судову гілку влади вирішення спірних питань виходячи з принципу верховенства права, вимог Конституції України, прецедентної практики ЄСПЛ, рішень Конституційного Суду України.

Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення ЄСПЛ від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98). У цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 24 березня 2009 року у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03; пункти 34-37 рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2010 року у справі «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02).

Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками суду першої інстанції про те, що до цього спору не застосовні норми постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 «Про затвердження Порядку надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації».

Однак суди попередніх інстанцій вказали, що житловий будинок позивачки частково пошкоджено, що підтверджується актом обстеження від 19 вересня 2016 року.

Разом з тим суди не уточнили, чи мала намір позивачка користуватися в подальшому житловим будинком та земельною ділянкою, чи бажає отримати грошову компенсацію відповідно до Постанови № 947, в якій держава встановила обсяг своєї відповідальності.

Оскільки суди попередніх інстанцій у порушення норм цивільного процесуального права не уточнили позовних вимог та належним чином не встановили всіх необхідних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції такими повноваженнями не наділений, то справу необхідно було передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.

XX з’їзд суддів України – онлайн-трансляція – день перший
Telegram канал Sud.ua
XX з’їзд суддів України – онлайн-трансляція – день перший
Головне про суд
Сьогодні день народження святкують
  • Марина Гниличенко
    Марина Гниличенко
    суддя Київського районного суду м. Одеси
  • Віктор Панкулич
    Віктор Панкулич
    суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду