Окремі практичні аспекти відводу судді у кримінальному провадженні

Артем Щербіна,

суддя Київського районного суду міста Одеси, доктор філософії в галузі права

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Доволі відома та популярна норма Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод або Європейської конвенції з прав людини (п.1 ст.6), яку часто застосовують як учасники судового провадження, так і судді під час вирішення питання про відвід (самовідвід) у кримінальному провадженні.

І хоча питання підстав для відводу (самовідводу) дуже цікава та багатогранна тема для обговорення, все ж таки пропонуємо залишити її для майбутніх статей. А в цьому нарисі, зосередитися виключно на деяких проблемних питаннях саме порядку вирішення відводу (самовідводу) судді у кримінальному провадженні, які виникають на практиці.

Тож почнемо. Першим і найбільш дискусійним питанням залишається процедура вирішення самовідводу судді, який здійснює провадження одноособово. У чому «корінь» проблеми ?

Тривалий час, у кримінальному процесі існувала єдина практика, що питання самовідводу судді фактично не розглядалося, оскільки за замовчуванням вважалося, що заява про самовідвід була самостійною та цілком достатньою підставою для голови суду, а в подальшому для керівника апарату суду, зробити повторний розподіл справи, передавши її іншому судді. При цьому, за формою це могла бути як власне саме заява судді про самовідвід, так і ухвала про самовідвід, яку самовідведений суддя постановляв самостійно.

Впевнено сказати на чому саме ґрунтувалася вказана практика, складно, оскільки положення минулого КПК України (1960 р.) це питання детально не регламентували, але все одно регулювали. Так, наприклад до 03.08.2010 року, редакція ч.4 ст.57 КПК України (1960 р.) передбачала, що «коли відведено головуючого суду, а також при його самовідводі слухання справи відкладається для заміни його іншим суддею...». Але вже після 03.08.2010 року, редакція ч.4 ст.57 КПК України (1960 р.) встановлювала, що «якщо після задоволення відводів (самовідводів)... неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, суд вирішує питання про передачу справи до іншого суду…».

Тобто, незважаючи на певні контекстні відмінності у гіпотезі статті та можливості їх різного тлумачення, порядок вирішення самовідводу залишався незмінним, -  самовідвід судді іншим суддею не розглядався.

В подальшому, вказані процесуальні традиції безапеляційно «перекочували» і в сучасний кримінальний процес. І спочатку, так само, заява про самовідвід судді іншим суддею не розглядалася. Проте згодом, судова практика почала змінюватися, а заяви про самовідвід почали передавати на розгляд іншим суддям. Хоча гіпотеза ч.2 ст.82 КПК України (2012 р.) з моменту набрання цією нормою чинності, жодних змін не зазнавала: «2. У разі задоволення заяви про відвід (самовідвід) судді, який здійснює судове провадження одноособово, справа розглядається в тому самому суді іншим суддею».

Отже, на сьогоднішній день, склалася ситуація, коли одні судді або навіть суди вважають, що самовідвід судді іншим суддею не повинен вирішуватися. Водночас, інша частина суддів та судів вважають, що суддя не може самостійно приймати рішення щодо обґрунтованості підстав для самовідводу і це питання повинен вирішити інший суддя.

Заради об’єктивності, треба відмітити, що аргументи кожного табору мають свою переконливість, але єдиної думки на цей час все одно не досягнуто.

У певний момент, розрубати цей казуїстичний вузол спробувала Вища рада правосуддя. Підсилюючи позицію прихильників «розгляду самовідводу іншим суддею». Так, під час дисциплінарних проваджень щодо суддів, останніх притягали до дисциплінарної відповідальності за порушення правил самовідводу в тих випадках, коли суддя самостійно приймав рішення відносно себе, тобто виносив ухвалу про свій самовідвід.

В цілому, хоча також і не всі члени з ним погоджуються, узагальнений висновок Вищої ради правосуддя виглядає так: «КПК України не надає повноважень судді одноособово приймати рішення про наявність чи відсутність обставин, передбачених ст.75 КПК України. Отже, у разі заявлення самовідводу слідчому судді або судді, який здійснює судове провадження одноособово, його розглядає інший суддя цього ж суду, визначений у порядку, встановленому частиною третьою статті 35 КПК України».

Вказану позицію Вищої ради правосуддя свого часу підтримала і Велика Палата Верховного Суду (постанова від 29.08.2019 року, провадження №11-312сап19). Але, незважаючи на це..., частина суддів все одно продовжує самостійно постановляти ухвали про свій самовідвід, залишаючись вірними своїм аргументам.

Можливо в майбутньому, крапку в цьому питанні зможе поставити законодавець. Виклавши правову норму, яка регулює самовідводи суддів таким чином, щоб «Монтеккі і Капулетті» нарешті знайшли порозуміння, оскільки плюралізм думок це звичайно позитивна річ, але для науки… Для практики важлива якість закону, його логічність та точність.

Другим практичним питанням, яке заслуговує на увагу, є «присутність» учасників судового провадження під час розгляду питання про відвід. І хоча ч.3 ст.81 КПК України (2012 р.) вимоги щодо обов’язкової присутності осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні прямо не передбачає. Водночас, конструкція цією норми («При розгляді відводу має бути вислухана особа, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думка осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні»), не залишає багато місця для маневру та неоднозначного її трактування. Тому практика, як правило іде шляхом з’ясування, як мінімум, позиції особи, яка власне і заявила відвід. Проте і тут є своє «але»…

Ні для кого не секрет, що певні учасники судового провадження, з метою досягнення тактичних результатів, вдаються до зловживань наданими їм правами та затягують судовий процес, використовуючи інститут відводів. Наприклад, у четвер увечері, під час розгляду клопотання про продовження строку тримання під вартою, сторона захисту заявляє відвід слідчому судді. Така заява передається іншому судді, який призначає розгляд в той же день, але у призначений для розгляду відводу час, заявник просить відкласти розгляд заяви про відвід, наводячи різноманітні причини. Як наслідок, розгляд клопотання про продовження строку тримання під вартою затягується, строки спливають. Звичайно, причини відкладення можуть бути об’єктивно необхідними. Проте на жаль, статистика каже, що у більшості випадків, такі відкладення є зловживаннями.

Звичайно, на цей час, нічого критичного в таких випадках не має. Оскільки цілком справедливо, коли особа може вільно обирати стратегію захисту своїх інтересів. Тим більше, що судді вже підлаштувалися під прийоми та манеру поведінки таких учасників процесу і загалом розгляд заяв про відвід проходить у розумні строки.

Але викликає певне занепокоєння, положення проекту «Закону про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо забезпечення поваги до суду та оперативності розгляду кримінального провадження судом» (номер 11387), який Верховна Рада України готується розглянути у другому читанні.

В цілому, з практичної точки зору, положення вказаного законопроекту є позитивними та дійсно сприяють повазі до суду та оперативності розгляду кримінального провадження.

Водночас, запропоноване законопроектом доповнення ч.1 ст.81 КПК України, положенням про те, що «Заява про відвід слідчому судді або судді (суддям) розглядається невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання такої заяви.», в умовах національної правосвідомості може зіграти злий жарт, та замість оперативності розгляду кримінального провадження, надати недобросовісним учасникам, ще один інструмент для затягування судового процесу.

Тому, щоб критика була більш конструктивною і для уникнення можливих зловживань учасників процесу, своєрідним виходом могло б стати також доповнення і ч.3 ст.81 КПК України новим положенням про те, що «Неприбуття в судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про місце та час розгляду заяви про відвід (самовідвід), не перешкоджає проведенню судового розгляду, крім випадків, коли їх участь визнана суддею (судом) обов’язковою або особа повідомила про поважні причини неприбуття і така поважність визнана суддею (судом) обґрунтованою».

Підсумовуючи вищевикладене, хотілось би відмітити, що складовою принципу «верховенства права» є «якість закону», а правова система - це складний механізм, який повинен бути виваженим та обов’язково збалансованим. В противному випадку, поспішні зміни до законів можуть призвести на практиці до нових проблемних питань, які знову доведеться виправляти та усувати зміною законодавства. А це, в свою чергу, не є позитивною тенденцією, оскільки перешкоджає правовій визначеності у державі. Тож добре, коли джерелом теорії є також і практика.

Дякую за увагу!

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.