Велика Палата Верховного Суду висловилась щодо права громадян на відшкодування після реквізиції і мобілізації їх нерухомості державою

11:00, 21 жовтня 2023
Будинок, який придбала пенсіонерка, використали під опорний пункт, вона звернулася до суду за відшкодуванням, - Велика Палата Верховного Суду вказала, що використання військовослужбовцями ЗСУ майна позивачки – це виконання позивачкою як громадянкою України конституційних обов`язків, і не може бути діянням, яким їй завдана моральна шкода.
Велика Палата Верховного Суду висловилась щодо права громадян на відшкодування після реквізиції і мобілізації їх нерухомості державою
Слідкуйте за актуальними новинами у соцмережах SUD.UA

Використання військовослужбовцями ЗСУ майна позивачки – це виконання позивачкою як громадянкою України конституційних обов`язків, і не може бути діянням, яким завдана моральна шкода. За іншого підходу виконання конституційного обов`язку кожним громадянином зумовлювало б завдання йому моральної шкоди, що не відповідає суті виконання цього обов`язку.

Крім того, позбавлення однієї особи володіння нерухомістю, право власності на яку вже зареєстровано, може бути здійснено лише шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про право власності на це майно іншої особи. Оскільки під час використання будинку позивачки під опорний пункт такі зміни до Реєстру не вносилися, то це означає, що об’єкт не вибував із її володіння.

На цьому наголосила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 вересня 2023 року по справі № 757/64569/16-ц. Суддя-доповідач – Олег Ткачук.

Історія справи

Незадовго до початку проведення антитерористичної операції в Україні жінка придбала будинок і земельну ділянку у Красногорівці. Для цього продала квартиру у Донецьку та витратила всі свої заощадження. Вважала, що забезпечить себе житлом у старості, але встигла прожити в новому будинку менше, ніж півроку.

Так, через обстріли 13 липня 2014 року вона була вимушена покинути свій житловий будинок, залишивши його на сигналізації. 1 серпня 2014 року українські війська звільнили м. Красногорівку. Після того військовослужбовці Збройних Сил України зайняли будинок позивачки й облаштували у ньому опорний пункт.

Через деякий час по телебаченню жінка побачила, що на подвір`ї її будинку побудовані споруди військового призначення, частина майна використана для будівництва бліндажів, у якості дров тощо. 8 квітня 2016 року дізналася, що до її саду заїхала військова техніка з двома білими смужками на даху.

У липні 2016 року позивачка зробила запит до Донецької обласної військово-цивільної адміністрації щодо обстеження її будинку та стану майна. Але отримала письмову відмову.

19 червня 2016 року позивачка разом із комісією Військово-цивільної адміністрації м. Красногорівки відвідала свій будинок та прилеглу земельну ділянку та переконалася, що її будинок із земельною ділянкою використовуються як опорний пункт. Крім цього, на дворі побудовано бліндаж і поскладані боєприпаси. Це підтверджує акт комісії Військово-цивільної адміністрації м. Красногорівки. Комісія виявила, що завдано збитків внутрішньому та зовнішньому оздобленню будинку та подвір`ю. Також зафіксувала використання будинку позивачки військовослужбовцями ЗСУ як опорного пункту. Таким чином, будинок, майно та прилегла земельна ділянка позивачки фактично примусово відчужені військовослужбовцями ЗСУ.

2 грудня 2016 року позивачка звернулася із заявою щодо складання акта про тимчасове зайняття та обмеження щодо використання будинку та земельної ділянки військовослужбовцями ЗСУ й оцінки завданих збитків до Донецької обласної військово-цивільної адміністрації та із заявою щодо відшкодування збитків до МОУ. Відповіді на зазначені заяви позивачки не надійшли.

В свою чергу, на подану заяву про виплату наступної повної компенсації за примусово відчужене майно відмовлено у виплаті через відсутність порядку для складання актів про примусове відчуження або вилучення майна, проведення оцінки майна та надання компенсації в умовах мобілізації.

Таким чином, незважаючи на фактичну мобілізацію (тимчасове зайняття та примусове відчуження) будинку, речей і земельної ділянки позивачки, їй було відмовлено у виплаті компенсації за примусово відчужений будинок в умовах мобілізації та особливого стану.

Тому у грудні 2016 року пенсіонерка звернулася до суду з позовом до держави України в особі Міністерства оборони, Державної казначейської служби, Кабінету Міністрів, який мотивувала тим, що вона є власником житлового будинку, а також майна, що знаходилося у будинку, та земельної ділянки.

Зокрема, вона зазначила, що знаходиться у пенсійному віці, залишилася без житла та не в змозі заробити на нове. Була вимушена істотно змінити умови свого життя, знаходиться у стані постійного стресу та нервозності. Моральних страждань позивачці також завдає байдужість держави та відмова у виплаті їй будь-якої компенсації за майно, незважаючи на звернення.

Посилалася на § 63 рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі «Лоїзіду проти Туреччини». ЄСПЛ вказав, що тривала відмова в праві доступу до власності фактично призводить до повної втрати контролю над нею, так само як і до втрати можливості користуватися нею, і це має розглядатися як втручання в права, передбачені статтею 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Подібне втручання, поза всяким сумнівом, є порушенням права на мирне володіння своїм майном. У зв`язку з цим Суд вважав, що фактична неможливість здійснення цього права є таким же порушенням Конвенції, як і перешкода юридичного характеру.

Держава зобов`язана відшкодовувати громадянам вартість вилучених у них будівель. Проте на даний момент відсутній встановлений законом порядок отримання такої компенсації.

Ані Донецька обласна адміністрація, ані Донецька обласна військово-цивільна адміністрація не прийняли відповідне рішення та не склали акт про примусове відчуження майна. На звернення позивачки щодо складення такого акта їй було відмовлено.

Позивачка вважала, що антитерористична операція на подолання агресії рф, яка проводилась на території Донецької та Луганської областей з 2014 року, у тому числі й у м. Красногорівці, в якому розташований належний їй будинок, є надзвичайною ситуацією. А тому сам факт перебування військовослужбовців ЗСУ у її будинку свідчить про його фактичне примусове відчуження разом із земельною ділянкою.

З огляду на вказане позивачка вважала, що її майно мобілізоване у зв`язку з надзвичайною ситуацією, яка виникла через АТО на противагу збройній російській агресії, і заявила вимоги про стягнення відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Рішення судів

Рішенням Печерського районного суду Києва від 20 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 3 грудня 2020 року, позов жінки залишено без задоволення.

Зокрема апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції про відмову в позові, вказав, що в матеріалах справи відсутні акти про мобілізацію майна або про його примусове відчуження, відсутнє підтвердження введення у країні або її частині воєнного або надзвичайного стану тощо. А подані позивачкою документи не дають можливості встановити особу, яка заподіяла шкоду майну.

У квітні 2021 року вона подала до Верховного Суду касаційну скаргу. Колегія суддів Першої судової палати КЦС 8 лютого 2023 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду через наявність виключної правової проблеми.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду фактично залишила рішення судів без змін, лише виклавши мотивацію іншим чином. Суддя-доповідач – Олег Ткачук.

ВП ВС зауважила, що громадяни зобов`язані надавати в установленому порядку під час мобілізації будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно, власниками яких вони є, ЗСУ, іншим військовим формуванням, оперативно-рятувальній службі цивільного захисту з наступним відшкодуванням державою їх вартості в порядку, встановленому законом.

Примусове відчуження майна або його вилучення можливе лише після запровадження в Україні воєнного або надзвичайного стану. З 24 лютого 2022 року в Україні запроваджено воєнний стан, при цьому надзвичайний стан в Україні до 23 лютого 2022 року не оголошувався.

Виходячи з цього, доводи позивачки про те, що її майно було мобілізоване (примусово відчужене) під час дії надзвичайного чи воєнного стану є необґрунтованими.

Звертаючись до суду з позовом, позивачка на обґрунтування своїх вимог посилалася на положення статей 41, 56 Конституції України, статей 22, 23, 1166, 1167, 1172 Цивільного кодексу, статтю 22 Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Закон «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», статтю 86 КЦЗ України, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Як зазначає ВП ВС, суди, ухвалюючи по суті правильне рішення про відмову в позові, помилково обґрунтовували свою позицію нормами Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

ВП ВС вказала, що мобілізацією майна можна вважати надання ЗСУ чи іншим військовим формування України під час проведення мобілізації (часткової або загальної) згідно з мобілізаційними планами майна з наступним відшкодуванням державою його вартості у разі переходу цього майна у власність держави, знищення такого майна чи пошкодження державою Україною.

Мобілізація майна є різновидом його реквізиції (примусового відчуження) у сенсі ЦК та Закону «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану». Однак, якщо згідно зі статтею 3 цього Закону примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості і тільки у разі неможливості попереднього повного відшкодування за примусово відчужене майно таке майно примусово відчужується з наступним повним відшкодуванням його вартості, то у випадку мобілізації майна згідно з частиною першою статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» таке відшкодування може бути тільки наступним.

У справі, рішення в якій переглядаються, позивачка просила стягнути компенсацію повної вартості будинку, предметів побуту і майна, що знаходиться в будинку, та земельної ділянки, які їй належать на праві власності. Вважала, що АТО на подолання збройної агресії рф в Україні є надзвичайною ситуацією, а тому позивачка має право на компенсацію «примусово мобілізованого (відчуженого) майна».

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що немає жодних доказів того, що майно позивачки, власницею якого вона залишається та за місцезнаходженням якого вона не перебуває, було мобілізованим, як і немає доказів того, що саме держава Україна завдала позивачці шкоду шляхом пошкодження чи знищення її майна.

У позовній заяві позивачка визнала, що була вимушена покинути будинок 13 липня 2014 року через обстріли. Однак наведена у позовній заяві інформація щодо завдання позивачці шкоди з боку саме України не знайшла підтвердження належними та допустимими доказами.

Інформація позивачки про те, що вона втратила можливість як володіти, так і користуватися будинком та земельною ділянкою з 1 серпня 2014 року є, на думку ВП ВС, недостовірною. Згідно з усталеною практикою Верховного Суду володіння цими об`єктами певною особою засвідчують відповідні відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності за такою особою (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном або, інакше кажучи, принцип книжкового володіння).

Із цього випливає, що позбавлення однієї особи володіння нерухомістю, право власності на яку вже зареєстровано, може бути здійснено лише шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про право власності на це майно іншої особи. 

Однак, згідно з тими відомостями з державного реєстру, які дослідили суди попередніх інстанцій, позивачка була та є власницею будинку і земельної ділянки. Отже, ці об`єкти не вибували з її володіння. Також немає юридичних та фактичних підстав стверджувати про те, що право власності на вказане майно внаслідок його реквізиції перейшло до держави.

Щодо неможливості користуватися будинком, то позивачка не довела, що втратила цю можливість саме внаслідок самовільного зайняття будинку військовослужбовцями ЗСУ, а не внаслідок, наприклад, обстрілів із боку збройних формувань, підтримуваних російською федерацією, що зумовили переїзд позивачки разом із родиною до Дніпропетровської області.

Крім того, суд враховує як відсутність доказів того, що позивачка не знала про зайняття її будинку і земельної ділянки військовослужбовцями ЗСУ, допоки саме 1 серпня 2014 року не довідалася про це від сусідів, так і відсутність доказів того, що з моменту переїзду позивачки із родиною до Дніпропетровської області до моменту зайняття тих будинку та земельної ділянки військовослужбовцями ЗСУ вказаним майном ніхто інший не користувався.

Лише тимчасового перебування з певного часу у будинку та на земельній ділянці позивачки військовослужбовців ЗСУ і їхнього майна недостатньо для того, щоби кваліфікувати таке перебування саме як примусове відчуження (реквізицію) Україною цих будинку та земельної ділянки. В іншому разі будь-яке покинуте власниками на тимчасово окупованих територіях України чи територіях активних бойових дій приватне майно, яким якийсь час користувалися збройні формування будь-кого із учасників воєнного конфлікту (України чи російської федерації як держави-агресора), слід було би вважати примусово відчуженим державою, на території якої воно знаходиться, тобто Україною.

Проте такий підхід і покладення на Україну обов`язку відшкодувати (компенсувати) всю вартість цього майна (навіть у випадку його повного чи часткового збереження) не узгоджується ні з принципом відповідальності держави-агресора за шкоду, зумовлену агресією проти України, ні із загальними засадами відповідальності держави за завдану нею шкоду.

Позивачка не обґрунтувала, як змінився стан будинку, розміщеного у ньому майна та земельної ділянки з того моменту, коли вона разом із родиною через обстріли переїхала до Дніпропетровської області, до моменту ухвалення рішення судом, як і не довела, що будь-які зміни вказаного майна відбулися саме внаслідок діянь України.

Тимчасове знаходження військовослужбовців ЗСУ і їхнього майна у будинку та на земельній ділянці позивачки не є безумовним доказом того, що відповідні об`єкти зазнали негативних змін саме внаслідок такого тимчасового знаходження військовослужбовців ЗСУ і їхнього майна.

Позивачка стверджувала у позовній заяві, що на момент огляду нею будинку та земельної ділянки у 2016 році були пошкоджені як внутрішнє та зовнішнє оздоблення дому, так і подвір`я. Ніяких доказів і обґрунтувань того, що саме внаслідок дій України відбулося таке пошкодження у матеріалах справи немає.

Позивачка не стверджувала про те, що її майно повністю знищене та не підлягає відновленню. Тому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що завдання шкоди майну має зумовлювати її відшкодування суб`єктом, який цю шкоду завдав (зокрема державою), але не у розмірі вартості всього майна за умови його збереження. Позивачка ж розмір такої шкоди не обґрунтовувала, а наполягала на необхідності стягнення саме з України повної вартості майна як мобілізованого.

Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що Україна в інтересах самої позивачки з метою збереження її життя та здоров`я повідомляла останню про те, що будинок розташований дуже близько до лінії розмежування між сторонами воєнного конфлікту. І хоча територію місцезнаходження цього майна контролювали військовослужбовці ЗСУ, проте ризики для перебування там цивільного населення, зокрема і позивачки, були високими. Це зумовлювало обмеження її доступу до відповідного майна з боку України. Однак немає підстав вважати, що таке обмеження з огляду на обставини справи та наявні у справі докази було тотожним примусовому відчуженню (реквізицією) Україною відповідного будинку та земельної ділянки чи повній втраті контролю позивачкою за цим майном.

За обставинами справи, які встановили суди, позивачка не довела наявності у неї права на стягнення з держави відшкодування вартості покинутого нею майна. Питання про те, чи порушує її право на таке стягнення запроваджене державою правове регулювання, могло би бути предметом судової оцінки за умови доведення наявності відповідного права. Однак за обставин цієї справи стягнення з України під час воєнного стану коштів, на які претендує позивачка, ця держава їй законодавчо не гарантувала.

Тому висновки ЄСПЛ щодо порушення гарантій права на мирне володіння майном за відсутності певних нормативних механізмів за аналогією зі справою Будченка , про яку позивачка згадала в апеляційній і касаційній скаргах, не стосуються ситуації позивачки. Тоді як позивачка не має гарантованого законом права на стягнення у судовому порядку того відшкодування, на яке претендує.

Навіть якщо припустити, що у неї було би таке право, то для його реалізації визначений спеціальний порядок. І за наявності відповідного права компенсація за примусово відчужене майно громадян на користь держави, зокрема ЗСУ, відбувається за рахунок коштів державного бюджетуз наступним повним відшкодуванням вартості цього майна в умовах правового режиму воєнного стану - протягом п`яти наступних бюджетних періодів після скасування цього режиму, а в умовах правового режиму надзвичайного стану - протягом одного наступного бюджетного періоду після скасування такого режиму (стаття 10 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», частина перша статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Позивачка фактично ставить питання про нібито наявність у неї права на обов`язковий викуп Україною її будинку та земельної ділянки, які вона покинула, переїхавши разом із родиною під загрозою обстрілів до іншого регіону, якщо цим майном тимчасово користувалися військовослужбовці ЗСУ, які звільняли м. Красногорівку та забезпечували його безпеку від повторної окупації державою-агресором. Жоден нормативний акт не встановлює в Україні такого права.

Про те, чи мали би місце обставини, за яких виник конфлікт, якби не агресивні дії щодо України, позивачка замовчує.

Також ВП ВС звертає увагу позивачки на те, що відповідно до частини дев`ятої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію.

Непереконливими, на погляд ВП ВС, є доводи і про те, що вона зазнала моральної шкоди, бо не може повернутися до її будинку саме внаслідок його зайняття військовослужбовцями ЗСУ, а не внаслідок тієї зумовленої агресією російської федерації небезпеки, через яку позивачка з родиною змінила місце проживання (стала на облік як внутрішньо переміщена особа), і наявність цієї небезпеки підтвердила Україна шляхом надання позивачці відповідної інформації.

ВП ВС сприймає те, що, будучи у пенсійному віці, позивачка переживає внаслідок витрат її заощаджень і вартості проданої, за її словами, квартири у Донецьку для придбання будинку та земельної ділянки у м. Красногорівці, де вона не змогла прожити навіть одного року. Внаслідок таких життєвих змін можливі і стан постійного стресу, і нервозність, й інші моральні страждання. Через пережите у позивачки могла розвинутися гіпертонія, серцева недостатність і нервове виснаження, про які вона стверджує.

Проте ВП ВС не вважає, що між цими стражданнями і захворюваннями, з одного боку, та діяннями саме України, з іншого боку, є причинно-наслідковий зв`язок. Немає жодних підстав вважати, що зазначені страждання та захворювання стали наслідком саме тимчасового перебування у будинку та на земельній ділянці позивачки військовослужбовців ЗСУ. Крім того, позивачка визнає, що змінила її спосіб життя та місце проживання до того, як в її будинку та на земельній ділянці тимчасово розмістилися ці військовослужбовці з їхнім майном.

Твердження позивачки про те, що моральних страждань їй завдає байдужість України та відмова у виплаті їй компенсації за майно на підставі звернень, слід оцінювати критично, зокрема з огляду на правове регулювання такої компенсації та бажання отримати її не у встановленому чинним законодавством порядку, а шляхом ухвалення судом відповідного рішення. Так само критично треба оцінювати скарги позивачки на моральні страждання від трансляції по телебаченню та в мережі інтернет сюжету, в якому вона бачила її будинок і військовослужбовців та їхнє майно на відповідній території.

Саме по собі  тимчасове використання військовослужбовцями ЗСУ майна позивачки, підпорядковане виконанню як Збройними Силами України, так і позивачкою як громадянкою України конституційних обов`язків (статті 17, 65 Конституції України), не може бути діянням, яким позивачці завдана моральна шкода.

За іншого підходу виконання конституційного обов`язку (частина перша статті 65 Конституції України) кожним громадянином зумовлювало б завдання йому моральної шкоди, що не відповідає суті виконання цього обов`язку.

Отже, ВП ВС вважає, що суди всебічно, повно і об`єктивно оцінили усі доводи позивачки та зібрані у справі докази і дали їм належну оцінку, відмовивши при цьому у задоволенні позовних вимог.

Також ВП ВС виснувала, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України (частина перша статті 65 Конституції України).

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити рішення Печерського районного суду міста Києва та постанову Київського апеляційного суду, виклавши їх мотивувальну частину у редакції цієї постанови ВП ВС, в іншій частині залишити без змін.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій. 

Відповідальності за порушення правил військового обліку не уникнути – ефір на Право ТВ
Telegram канал Sud.ua
Відповідальності за порушення правил військового обліку не уникнути – ефір на Право ТВ
Головне про суд
Сьогодні день народження святкують
  • Дмитро Костенко
    Дмитро Костенко
    суддя Окружного адміністративного суду міста Києва
  • Андрій Бабаєв
    Андрій Бабаєв
    суддя Харківського окружного адміністративного суду