«Автоматичне» продовження строку тримання під вартою визнано неконституційним – у депутатів буде півроку на врегулювання

Конституційний Суд визнав неконституційною норму КПК, яка дозволяє «автоматичне» продовження строку тримання під вартою під час війни. Як раніше писала «Судово-юридична газета», відповідне Рішення № 8-р(II)/2024 КСУ ухвалив 18 липня.

Йдеться про ч. 6 статті 615 Кримінального процесуального кодексу, якою встановлено, що «у разі закінчення строку дії ухвали суду про тримання під вартою та неможливості розгляду судом питання про продовження строку тримання під вартою в установленому цим Кодексом порядку обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою вважається продовженим до вирішення відповідного питання судом, але не більше ніж на два місяці».

Руслан Оніщенко, який і звернувся з конституційною скаргою до КСУ, мав у своїй справі наступні обставини.

Так, він мав статус обвинуваченого, стосовно нього було застосовано запобіжний захід – тримання під вартою. Його утримували в дільниці слідчого ізолятора при Білоцерківській виправній колонії.

Шевченківський районний суд Києва 1 лютого 2022 року продовжив йому строк тримання під вартою до 28 березня 2022 року. Потім, 17 березня 2022 року, ухвалив, що у зв’язку з неможливістю здійснити відеоконференцзв’язок із колонією для забезпечення участі Оніщенка під час розгляду клопотання прокурора, «вважати неможливим розгляд судом питання щодо продовження строку тримання Оніщенка Р.І. під вартою», посилаючись на оскаржувану норму ч. 6 ст. 615 КПК.

Тобто, було ухвалено рішення про «неможливість» розгляду судом питання щодо продовження строку тримання під вартою.

Київський апеляційний суд ухвалою від 18 квітня 2022 року відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою захисника. Верховний Суд 21 липня 2022 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника, бо захисник подав апеляційну скаргу на ухвалу місцевого суду, яка відповідно до вимог статті 392 КПК окремому оскарженню не підлягає.

Отже, на думку Верховного Суду, суддя апеляційного суду, установивши, що апеляційну скаргу подано на судове рішення, яке не підлягає апеляційному оскарженню, правомірно відмовив у відкритті провадження.

Руслан Оніщенко у конституційній скарзі вказав, що ч. 6 ст. 615 КПК таким чином фактично унеможливлює забезпечення реалізації права на судовий захист. Адже продовження строку тримання під вартою має передбачати ухвалення процесуального рішення, а не вважатися автоматично продовженим.

Ч. 6 ст. 615 КПК, яка визначає позасудове продовження строку тримання під вартою, унеможливлює проведення судового засідання та перевірку судом обґрунтованості підстав для продовження строку тримання під вартою.

В свою чергу, автор іншої конституційної скарги, Дмитро Гаврилюк, вказував на те, що ч. 6 ст. 615 КПК призводить до втрати контролю над ув’язненням особи, так як судді не розглядають деталі та продовжують строк дії запобіжного заходу автоматично.

Положення ч. 6 ст. 615 КПК не передбачає дослідження судом обставин наявності ризиків перешкоджанню розслідуванню чи уникнення кримінальної відповідальності та наявності гарантій явки особи у судове засідання.

Таким чином, особа утримується під вартою без вмотивованого судового рішення, тобто рішення про утримання особи під вартою не вимагає обґрунтування судом.

Конституційний Суд України у своєму рішенні, серед іншого, зазначив, що під час законодавчого врегулювання питання продовження строку тримання під вартою особи у разі закінчення строку дії ухвали суду про тримання під вартою парламент має конституційний обов’язок запровадити таку нормативну конструкцію, яка до моменту усунення неможливості розгляду судом цього питання містила б гарантії запобігання заподіянню шкоди завданням кримінального провадження.

Законодавче регулювання цього питання потребує конкретизації поняття «неможливість судового розгляду» безпосередньо в контексті обставин, що виникли через широкомасштабну збройну агресію рф проти України, а також запровадження вимоги щодо розв’язання питання про продовження строку тримання особи під вартою невідкладно з моменту усунення обставин, які унеможливлювали судовий розгляд, але в будь-якому випадку протягом строку, що не перевищує 72 годин, установлених ч. 3 статті 29 Конституції України, після закінчення строку тримання під вартою, визначеного вмотивованим рішенням суду.

Конституційний Суд наголосив, що з’ясування судом конкретних обставин щодо тримання особи під вартою як запобіжного заходу у кожній справі є особливо важливим під час продовження строків тримання особи під вартою з огляду на те, що з плином часу обґрунтованість тримання особи під вартою як запобіжного заходу може вимагати вагомих і, ймовірно, нових аргументів. 

Також КСУ наголошує, що законодавець у ч. 6 статті 615 КПК не врахував того, що рішення про продовження строку тримання особи під вартою не тільки має ухвалювати лише суд, а й потребує підвищеного рівня обґрунтування, оскільки йдеться про найбільш серйозне втручання у право на особисту свободу.

Крім того, КСУ зазначає, що право бути заслуханим (почутим) як складова права на судовий захист підлягає реалізації до моменту вжиття державою, її органами чи посадовими особами будь-яких заходів, які можуть негативно вплинути на особу, її права і свободи. Це право випливає з основоположних засад судочинства. Тільки за умови дотримання права особи бути заслуханою у суді суд може виконати свій конституційний обов’язок – незалежно і неупереджено, ураховуючи точку зору заінтересованої особи, розглянути всі конкретні аспекти у справі та на підставі цього видати обґрунтоване (умотивоване) рішення суду. До того ж, установлені оспорюваними приписами Кодексу перешкоди в доступі до суду та порушення права бути заслуханою у суді для особи в такому важливому питанні, як продовження строків тримання її під вартою, означає неможливість реалізації нею права на захист, гарантованого частиною другою статті 63 Конституції України.

Отже, КСУ дійшов висновку, що врегулювання законодавцем порядку розв’язання питання про продовження строку тримання особи під вартою як запобіжного заходу у спосіб, що не передбачає участі суду (судді), має наслідком порушення конституційного права кожного на судовий захист у взаємозв’язку з правом на свободу та особисту недоторканність та правом обвинуваченого на захист.

Конституційний Суд України зазначає, що встановлене ч. 6 статті 615 КПК тримання особи під вартою як запобіжний захід не є покаранням за вчинене особою кримінальне правопорушення; тримання під вартою може бути застосоване до особи, яку тільки підозрюють у вчиненні такого правопорушення, а тому його застосування має бути винятковим та відповідати вимогам принципу презумпції невинуватості.

Конституційний Суд України підкреслив, що конституційний принцип презумпції невинуватості є застосовним у різних аспектах до всіх етапів кримінального провадження, зокрема й на етапі обрання та/чи продовження для особи запобіжного заходу. Отже, утілення принципу in dubio pro reo (у разі сумнівів – на користь обвинуваченого) як складника презумпції невинуватості об’єктивно встановлює потребу під час продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою в умотивованому рішенні суду, яке ухвалюють за результатами судового розгляду за участю обвинуваченої особи.

Оспорювані приписи КПК не відповідають змісту принципу презумпції невинуватості стосовно його вимоги: «усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь».

Конституційний Суд України також підтверджує свою юридичну позицію, за якою міжнародне право хоча й уможливлює відступ держави від права на свободу та особисту недоторканність під час війни або іншої суспільної небезпеки, однак із його сутності випливає, що засадничий судовий захист особи від свавільного тримання під вартою має бути забезпечений.

Із наведеного випливає, що і в умовах воєнного стану верховенство Конституції України та її принципів, зокрема верховенства права, поділу влади, поваги до прав і свобод людини, є основами демократичного конституційного ладу України. Саме Конституція України у мирний час та в умовах воєнного стану встановлює механізм запровадження засобів обмеження прав і свобод людини.

КСУ констатує, що в контексті предмета цієї справи відповідно до другого речення частини другої статті 64 Конституції України людські права і свободи, гарантовані Конституцією України у приписах статті 29 (право на свободу та особисту недоторканність), статті 55 (право на судовий захист), статті 62 (презумпція невинуватості), статті 63 (право на захист), не можуть бути обмежені в умовах воєнного стану. Це означає, що хоча обмеження зазначених людських прав не може бути зумовлене потребами, пов’язаними з воєнним станом, однак державне втручання у їх захисну сферу є можливим за умови виправданості (домірності) обраних законодавцем засобів, які зберігають повагу до сутності людських прав та не суперечать приписам Конституції України, які expressis verbis гарантують їх обсяг.

З огляду на те, що законодавець оспорюваними приписами Кодексу допустив утручання в сутність людських прав, гарантованих статтями 29, 55 Конституції України, та порушив відповідні приписи Основного Закону України, якими гарантовано обсяг їх здійснення (expressis verbis), Конституційний Суд України констатує, що немає потреби досліджувати приписи ч. 6 статті 615 КПК з огляду на їх домірність.

При цьому КСУ вважає за доцільне відтермінувати втрату чинності частиною шостою статті 615 Кодексу. «Верховна Рада України має привести нормативне регулювання, установлене частиною шостою статті 615 Кодексу, що визнана неконституційною, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням» - вказав КСУ у своєму Рішенні.

Нагадаємо, що суддями-доповідачами по цій справі виступили Василь Лемак і Віктор Городовенко.

Автор: Наталя Мамченко 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.