Критерії розмежування віндикаційних та негаторних позовів

Ярослав Романюк, 
суддя Верховного Суду України у відставці, 
голова Верховного Суду України в 2013–2017 роках, 
доктор юридичних наук

Сфери застосування віндикаційних та негаторних позовів відомі віддавна: віндикаційний позов застосовується для витребування речі законним власником від її фактичного, але незаконного володільця, а негаторний – для усунення порушень права власності, які перешкоджають використанню майна її законним власником, але не позбавляють його володіння цим майном. Усталеною, прогнозованою та послідовною була багато років і судова практика вирішення віндикаційних та негаторних позовів.

Однак, у 2018 році Велика Палата Верховного Суду з цього добре відомого правникам правила зробила виняток для земель водного фонду, вказавши, що зайняття таких земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим  володільцем) слід розглядати як не пов’язане із позбавленням власника його права володіння земельною ділянкою.

Такий правовий висновок вельми неоднозначно був сприйнятий правничою спільнотою. Один з моїх добре знайомих практикуючих юристів, якого я глибоко поважаю за грунтовні знання теорії права та практики застосування норм права, принциповість, виняткову порядність та загострене почуття справедливості навіть поривався порвати свій диплом юриста, адже те, чому його навчали в юридичному вузі, після висновку Великої Палати слід забути.

Тож варто пригадати, чому нас з Вами, шановний читачу, навчали в юридичних вузах.

Отож, способи захисту права власності традиційно поділяються на речово-правові та зобов’язальні. Щодо речово-правових способів захисту в країнах романо-германської правової системи, до яких належить і Україна, з часів римського права і донині в основному використовується два речово-правових позови: віндикаційний (actio rei viondicatio) і негаторний (actio negatoria). Так, віндикаційний та негаторний позови застосовуються в правопорядках Німеччини, Австрії, Франції, Італії, Швейцарії, Нідерландів, Польщі, Росії та ін. Передбачають такі способи захисту права власності і Модельні правила європейського приватного права. 

Відповідно до загальноприйнятої точки зору в основі розмежування віндикаційного і негаторного позовів лежить критерій володіння. Якщо порушено правомочність володіння, то застосовується віндикаційний позов, якщо володіння збереглося, але створюються перешкоди в користуванні – негаторний. Під володінням мається на увазі фізична належність речі особі, можливість особи фактичного панування над нею. Натомість користування – можливість особи отримання з речі її корисних властивостей.       

Однак такий поділ є доволі поверхневим і досить спрощено демонструє співвідношення віндикаційного та негаторного позовів. У зв’язку з цим у судовій практиці подекуди виникають певні труднощі в їх розмежуванні. Пов’язано це з тим, що в житті трапляється немало випадків, коли порушення права користування одночасно пов’язане і з обмеженням права володіння. Наприклад, власник земельної ділянки перекрив єдиний заїзд до сусідньої земельної ділянки, чим створив власнику останньої перешкоди у користуванні нею. Але ж при цьому було порушено і право володіння сусідньою земельною ділянкою її власником. І навпаки, позбавлення володіння майном одночасно ускладнює можливість отримання його корисних властивостей, тобто створює перепони в користуванні ним.

Видатний вчений-цивіліст кінця XIX – початку XX сторіччя, наш земляк - уродженець Херсонської губернії Г.Ф.Шершеневич писав, що «порушенням володіння буде будь-яка дія, яка не узгоджується з виключним пануванням володільця над річчю. Воно може полягати в цілковитому усуненні панування, і тоді захист буде спрямований на відновлення володіння. Порушення володіння може полягати в діях, які перешкоджають виключному пануванню володільця, і тоді захист буде спрямований на охорону володіння. В першому випадку мета позову полягає у відновленні попереднього фактичного стану, в другому – у вжитті заходів, які перешкоджають особі продовжувати порушення» (Г.Ф.Шершеневич. Учебник русского гражданского права. - М.; Юрайт, 2017, с. 159).  

З метою правильного розмежування віндикаційних і негаторних позовів у сучасній юридичній літературі пропонується встановлювати, чи переслідував відповідач мету заволодіти майном і користуватися ним як своїм, чи він лише створив умови, за яких власник позбавлений можливості користуватися своїм майном, але і сам відповідач не має наміру володіти спірним майном. Якщо відповідач заволодів спірним майном для власного використання, при цьому законного власника було повністю позбавлено володіння, то застосуванню підлягає віндикаційний позов. Якщо ж відповідач, не маючи наміру заволодівати майном, чинить перешкоди власнику у користуванні ним своїм майном (а інколи перешкоди й у володінні), слід застосовувати негаторний позов. На мою думку, такий підхід є більш виваженим і саме його варто використовувати на практиці.

На відміну від сказаного вище Велика Палата Верховного Суду в основу розмежування віндикаційних і негаторних позовів стосовно земель водного фонду запропонувала інший підхід: оскільки перехід права власності на землі водного фонду до громадян та юридичних осіб не допускається, крім випадків, передбачених Земельним кодексом України, то зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням Земельного кодексу України має розглядатися як не пов’язане з позбавленням права володіння держави чи відповідної територіальної громади (пункти 70, 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452 цс 18)). При цьому Велика Палата не бере до уваги ні факту фактичного заволодіння відповідачем спірною земельною ділянкою та її використання для власних потреб, ні її юридичної належності відповідачу згідно з публічним реєстром речових прав на нерухомість. І це при тому, що в іншій справі Велика Палата Верховного Суду вказала, що «особа, яка зареєструвала право власності на об’єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і права володіння» (пункт 44 постанови Великої Палати від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18)).

Тобто не заперечуючи та фактично визнаючи, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави чи територіальної громади і тепер зайнята відповідачем, Верховний Суд тим не менш пропонує розглядати таке її зайняття як не пов'язане з позбавленням права володіння нею держави чи територіальної громади, оскільки відбулося воно – позбавлення володіння - з порушенням закону. Ну це як: покійного слід вважати живим, бо помер він насильницькою смертю.

На перших порах такий правовий висновок Великої Палати викликав несприйняття і в окремих суддів самого Верховного Суду, свідченням чого є окрема думка судді Касаційного цивільного суду Крата В.І. щодо постанови колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 487/6893/15-ц (провадження № 61-14064св18). Однак в подальшому він не лише був неодноразово повторений Великою Палатою (наприклад, пункти 80, 81, 90 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473 цс 18)), але і підтриманий та розвинений касаційними судами у складі Верховного Суду. Так, Касаційний господарський суд поширив запропонований Великою Палатою підхід щодо витребування земель водного фонду також і на землі лісового фонду (постанова Касаційного господарського суду від 04 лютого 2020 року у справі № 911/3311/17), а Касаційний цивільний суд – і на інші землі (постанова від 23 грудня 2020 року у справі № 358/509/17 (провадження № 61-19357св19)). 

Якими є причини відступу Верховного Суду від багаторічної, давно сформованої, послідовної, зрозумілої і логічної судової практики розмежування віндикаційних і негаторних позовів автору цих рядків достеменно не відомо. В юридичній літературі намагання віндикаційний позов назвати негаторним пояснюється різними причинами. Насамперед, невмінням розмежовувати поняття володіння та користування. Зважаючи на прискіпливий конкурсний відбір суддів Верховного Суду цю причину слід відкинути в принципі. Іншою причиною може бути намагання уникнути застосування позовної давності, адже, як відомо, в негаторних позовах вона не застосовується. Також причиною цього може бути небажання враховувати добросовісність відповідача, що є обов’язковим у віндикаційних позовах. 

Останні дві причини видаються більш вірогідними. Зазвичай в таких категоріях справ позови пред’являють прокурори в інтересах держави або територіальних громад, а відповідачами є фізичні або юридичні особи. Для задоволення віндикаційного позову прокурору в суді необхідно доказати, що земельна ділянка вибула з володіння держави або територіальної громади поза її волею, відповідач є недобросовісним набувачем, а позовна давність не сплила. Однак, як правило, вибували земельні ділянки з володіння держави чи територіальної громади за рішенням суб’єкта владних повноважень, відповідач у справі є не першим набувачем, до нього земельна ділянка не один раз відчужувалась, що пов’язано з її державною реєстрацією, а це значно ускладнює процес доказування його недобросовісності. Та і позовна давність нерідко спливає ще до пред’явлення прокурором позову до суду.

Натомість в разі пред’явлення негаторного позову нічого з вище наведеного доводити не потрібно. Достатньо лише доказати, що земельна ділянка зайнята відповідачем. Більше того, немає потреби доводити і належність спірної земельної ділянки позивачу, адже вона, за логікою Верховного Суду, "за визначенням" належить державі або територіальній громаді, хоча і зареєстрована в реєстрі нерухомості за відповідачем.

Тобто шляхом підміни віндикаційного позову негаторним істотно полегшується можливість вилучення земельних ділянок в її нинішніх володільців та повернення їх у власність держави чи територіальних громад. 

Помітно, що висновок Верховного Суду стосовно підміни цих позовів не узгоджується з його ж практикою стосовно правової природи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно (наприклад, постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року в справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19)), за якою добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п. 38 постанови). Тобто з одного боку Верховний Суд каже, що особа вправі покладатися на відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, коли набуває права власності на нього. Одночасно з іншого боку той самий Верховний Суд стверджує, що записи в цьому ж самому Реєстрі вже не мають жодного правового значення і не підтверджують факту перебування земельної ділянки у володінні особи, за якою й зареєстроване право власності на цю ділянку. 

Кидається також в очі і те, що на порушення започаткованої Верховним Судом традиції повсюдного, хоча і не завжди доречного, посилання в кожному своєму судовому рішенні на практику Європейського суду з прав людини, в описаній категорії справ такі посилання на підтвердження правильності свого правового висновку зазвичай відсутні. Та і зрозуміло чому, адже Європейський суд з прав людини в подібних справах послідовно наголошує, що минулі помилки державних органів не повинні непропорційно виправлятися за рахунок добросовісних набувачів. Так, у рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04, п. 71) Європейський суд з прав людини вказав, що «ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються». 

До речі: як би не називали подібні позови національні українські прокурори та суди (чи то негаторний, чи віндикаційний), але з точки зору статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод такого роду вимоги прокуратури – це ніщо інше, як вимоги, що спрямовані на позбавлення приватного суб’єкта (чи то фізичної, чи юридичної особи) права власності на майно. Тож незалежно від намагання Верховного Суду «полегшити» роботу прокурорів кваліфікацією таких позовів як негаторних, усі судові рішення в таких справах повинні в результаті містити відповіді на питання трискладового тесту: чи справді відповідає таке найтяжче втручання держави в право особи на мирне володіння майном (позбавлення права власності) допустимим критеріям – законності, суспільній необхідності та пропорційності. Якщо цього не робитимуть українські суди, формально слідуючи нелогічній позиції Верховного Суду, то це зробить Європейський суд з прав людини. І вочевидь рішення будуть не на користь України. 

Правду кажучи, при передачі земельних ділянок із власності держави чи територіальних громад до юридичних чи фізичних осіб справді мало місце чимало порушень, а то і відвертих зловживань. Але чи личить найвищому суду в системі судоустрою України наводити в цій царині лад шляхом відвертих маніпуляцій законом? Та і як це узгоджується з рекламним слоганом Верховного Суду, в основу якого поставлено людину, а не державу, а також принцип верховенства права: «Людина. Верховенство права. Гідність»? Питання, як кажуть, риторичні. 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.