ЕСПЧ постановил решение по делу о карательной психиатрии в Украине

Ирина Кушнир,

менеджер проекта Совета Европы «Поддержка судебной власти Украины в условиях войны и послевоенного периода»

2012 року, спираючись на висновок комісії лікарів, суд визнав, що заявник вчинив замах на вбивство, але що він має бути звільнений від кримінальної відповідальності з огляду на його психічний стан під час вчинення злочину. Він призначив заявнику примусове лікування у психіатричній лікарні, зазначивши, що хоча, згідно з висновками експертів, заявник не страждав на жодні психічні захворювання до вчинення злочину і на даний час є психічно здоровим, обставини та характер злочину, раптовий початок сутінкового стану заявника під час вчинення злочину, а також відсутність будь-яких переконливих доказів того, що цей стан ніколи не повториться, роблять його особливо небезпечним для оточуючих.

Так заявник опинився в психіатричної лікарні з суворим режимом у м. Дніпро (6 грудня 2012). Як він стверджував, він не оскаржував це рішення, оскільки вважав, що якщо лікарі визнали його психічно здоровим, то поміщення до цієї лікарні є суто тимчасовим.

Через 3 місяці після госпіталізації (березень 2013), комісія психіатрів діагностувала у нього органічний розлад особистості. З того часу суд тричі задовольняв у період з квітня 2013 року по квітень 2014 року без присутності та участі заявника. Однак 13 жовтня 2014 року у присутності заявника районний суд відмовив лікарні у задоволенні четвертого клопотання. Це рішення стало остаточним 24 жовтня 2014 року. Однак примусове лікування тривало аж до виписки заявника з лікарні 28 жовтня 2014 року.

Заявник оскаржив примусове утримання в лікарні у період з 24 по 28 жовтня 2014. Суд задовольним позов заявника і присудив компенсацію (приблизно 256 євро).

До ЄСПЛ заявник скаржився на незаконність утримання в лікарні після припинення судом примусового лікування (24 жовтня 2014) та відсутність можливості оскаржити правомірність його утримання там до цієї дати, вимагати свого звільнення або отримати компенсацію.

З першою скаргою все стандартно: після рішення суду про відмову в продовженні примусового лікування будь-яка затримка у звільненні більш, ніж та, що необхідна суто для оформлення документів, буде становитти порушення права на свободу. У цій справі затримка становила 4 дні, тож порушення є очевидним. Хоча національні органи влади й самі це визнали, однак сума компенсації була занадто незначною (256 євро) для того, щоб ЄСПЛ визнав, що національні органи дійсно усунули наслідки порушення.

Щодо другої скарги, тут набагато цікавіше.

Уряд стверджував, що заявник мав можливість оскаржити в районному суді законність продовження його примусового психіатричного лікування під час кожного періодичного перегляду його психіатричного ув'язнення, але він не скористався цією можливістю і, отже, не вичерпав доступні національні засоби юридичного захисту. Зокрема, він вирішив не відвідувати слухання в районному суді і не подав через свого адвоката апеляцію на рішення районного суду про продовження його психіатричного лікування. Тому Уряд вважав, що стаття 5 § 4 не була порушена.

ЄСПЛ звернув увагу на те, що :

- до жовтня 2014 суд не оцінював критично подання лікарні м. Дніпра; рішення суду були майже ідентичними кожного разу, не містили детального обґрунтування та, по суті, повторювали висновки експертиз лікарні без проведення будь-якого незалежного аналізу з метою визначення того, чи дійсно заявник страждав на психічний розлад такого характеру та ступеня, який виправдовував би продовження його примусового тримання;

- суд не намагався перевірити, як так вийшло, що відправляли заявника в лікарню без психічних розладів, а вже через декілька місяців лікарі, які контролювали свободу і стан заявника, діагностували розлад, який потребував постійного лікування? Жодного разу не було запитано другого незалежного медичного висновку, щоб підтвердити або спростувати висновки дніпровської лікарні про психічний стан заявника; 

до жовтня 2014 року суд ніколи не оцінював той факт, що сутінковий стан свідомості заявника, який трапився лише один раз, за рік до госпіталізації заявника до лікарні м. Дніпра, більше ніколи не повторювався. Так само ніщо не вказує на те, що до 14 жовтня 2014 суд коли-небудь розглядав медичну справу заявника з метою отримання належного розуміння стану заявника та встановлення того, чи становив він небезпеку для оточуючих, як стверджувала дніпровська лікарня.

суд постановляв рішення, не бачачи заявника особисто, не спостерігаючи за його поведінкою та не вислуховуючи його точку зору, тоді як національні процесуальні норми, в принципі, вимагають присутності заявника на слуханнях. Так, формально в справу лікарня завжди докладала відмову заявника взяти участь в засіданні, але сукупність обставин (щонайменше мед карта заявника, яка свідчить, що він постійно був проти лікування) свідчить, що суд міг би здивуватись здоровості заявника, якщо б спробував перевірити дійсність принесеної лікарями відмови.

ЄСПЛ також взяв до уваги, що в своїх доповідях за 2014 та 2015 роки Уповноважений з прав людини прямо зазначала, що позбавлення пацієнтів права на участь у судових засіданнях під час розгляду їхніх справ є системною проблемою; більше того, вона прямо вказувала на факт (встановлений під час її візиту), що адміністрація лікарні у Дніпрі наполягала на тому, щоб пацієнти відмовлялися від участі в таких засіданнях. Більше того, фактичний висновок Уповноваженого з прав людини у звіті за 2015 рік про те, що районний суд розглянув сорок п'ять справ за один день - усі за відсутності пацієнтів, яких це стосувалося, і ґрунтувався виключно на лікарняних звітах, - ще більше ілюструє якість судового розгляду та небажання суддів ставити під сумнів медичні висновки.

ЄСПЛ прямо вказав, що засідання, проведені судом до 13 жовтня 2014 за відсутності заявника, відзначався явною недбалістю з боку суду та був несумісним з основними вимогами правосуддя. А це в свою чергу призвело до порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

Стаття 3 також була порушена в зв`язку з:

• жахливими умовами, в яких утримуються пацієнти;
• каральним, а не терапевтичним мотивом тримання заявника в лікарні та його лікування нейролептиками;
• невідповідності законодавства, вимогам позитивному зобов'язанню держави створити та ефективно застосовувати систему, що забезпечує захист пацієнтів, які проходять примусове лікування у психіатричних закладах, від порушень їхньої недоторканності, всупереч статті 3 Конвенції;
• лікування заявника нейролептиками проти його волі протягом майже двох років і без доведеної медичної необхідності - у поєднанні з відсутністю ефективних правових гарантій проти свавілля та зловживань з боку медичного персоналу;

Крім того, було постановлено порушення статті 13 (засоби захисту) Конвенції у поєднанні зі статтею 3.

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.