СЗЧ під час війни: що змушує військових залишати частини та як за це карають суди — липневий дайджейст
Питання соціальної справедливості та балансу між конституційним обов'язком захисту держави й зобов'язаннями самої системи забезпечити воїна — це одна з найболючіших та найскладніших проблем воєнного часу. З одного боку, національна безпека та стійкість фронту тримаються на залізній військовій дисципліні та невідворотності покарання за її порушення. З іншого боку, за кожним сухим номером кримінального провадження стоїть жива людина зі своїм психофізичним виснаженням, травмами, а подекуди — і з системними прорахунками військово-медичного чи командного управління.
Липень підтвердив формування усталеної практики, під час якої суди ухвалюють вироки з реальним терміном ув’язнення, ігноруючи прохання про «умовне» звільнення. Від Стрия до Запоріжжя — судді демонструють єдиний підхід: стаття 407 КК України в умовах воєнного стану не передбачає компромісів.
Погане ставлення командирів, проблеми зі здоров'ям, сімейні обставини чи небажання продовжувати службу — саме такі причини найчастіше називають військовослужбовці у справах про самовільне залишення військової частини. Аналіз судових рішень за липень 2026 року показує, які аргументи враховують суди, а які не впливають на вирок після посилення кримінальної відповідальності в умовах воєнного стану.
З набранням чинності змінами до КК України від 13 грудня 2022 року, суди фактично позбавлені можливості застосовувати ст. 75 КК (звільнення з випробуванням) до військовослужбовців, які вчинили злочини за статтями 407 та 408 в умовах воєнного стану.
«Небажання бути штурмовиком»
Стрийський міськрайонний суд Львівської області визнав винним військовослужбовця у самовільному залишенні військової частини та призначив йому покарання у вигляді п'яти років позбавлення волі. Вирок у справі №456/7074/25 було ухвалено 7 липня 2026 року.
Як встановив суд, солдат був мобілізований у листопаді 2022 року, однак уже 18 грудня того ж року самовільно залишив військову частину. Поза місцем служби він перебував майже три роки — до 4 грудня 2025 року, коли самостійно звернувся до правоохоронних органів.
У судовому засіданні обвинувачений пояснив, що не хотів проходити службу на посаді штурмовика та мав намір перевестися до іншої військової частини. Водночас суд встановив, що із відповідними рапортами чи офіційними зверненнями до командування він не звертався.
Також військовослужбовець посилався на проблеми зі здоров'ям, зокрема на наявність металевої пластини в нозі. Однак, як зазначено у вироку, військово-лікарська комісія визнала його придатним до військової служби.
Оцінивши обставини справи, суд дійшов висновку, що підстав для звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням відповідно до статті 75 Кримінального кодексу України немає.
Дезертирство vs хвороба
Шевченківський районний суд Запоріжжя визнав військовослужбовця винним у дезертирстві та призначив йому покарання у вигляді п'яти років позбавлення волі. Вирок у справі №336/11508/24 було ухвалено 8 липня 2026 року.
Суд встановив, що після завершення лікування в медичному закладі солдат не повернувся до місця дислокації свого батальйону. З 3 липня до 27 вересня 2024 року він був відсутній на службі без поважних причин. До військової частини військовослужбовця доставили працівники Військової служби правопорядку.
У судовому засіданні обвинувачений пояснив, що після дорожньо-транспортної пригоди страждає на епілептичні напади та втрату пам'яті. За його словами, після завершення лікування медичні працівники нібито порадили йому повернутися додому.
Однак суд врахував висновок військово-лікарської комісії, відповідно до якого військовослужбовець був визнаний придатним до проходження служби. Суд дійшов висновку, що обвинувачений умисно не повернувся до місця служби після лікування, а його доводи не спростовують складу кримінального правопорушення.
Страх перед покаранням
Індустріальний районний суд Харкова визнав винним військовослужбовця у самовільному залишенні місця служби та призначив йому покарання у вигляді п'яти років позбавлення волі. Вирок у справі №644/4680/26 було ухвалено 1 липня 2026 року.
Як встановив суд, матрос 24 вересня 2025 року самовільно залишив місце служби та не повернувся до військової частини. Поза місцем служби він перебував до моменту затримання правоохоронцями.
У судовому засіданні обвинувачений пояснив, що під час короткострокової відпустки отримав телефонний дзвінок із військової частини, де йому повідомили, що він уже вважається таким, що самовільно залишив частину. За його словами, злякавшись можливого покарання, він вирішив не повертатися до місця служби та поїхав до родини в Черкаську область.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що наведені обставини не можуть виправдати тривалу відсутність на службі. Під час призначення покарання також було враховано службову характеристику військовослужбовця, відповідно до якої він був оцінений посередньо та не відповідав займаній посаді.
СЗЧ та сімейні цінності
Новокодацький районний суд міста Дніпра визнав винним військовослужбовця у самовільному залишенні військової частини та крадіжці й призначив йому покарання у вигляді п'яти років і двох днів позбавлення волі. Вирок у справі №205/5491/26 було ухвалено 3 липня 2026 року.
Як встановив суд, сержант самовільно залишив місце служби 18 вересня 2022 року та не повертався до військової частини понад три роки — до 8 квітня 2026 року.
У судовому засіданні обвинувачений пояснив, що спочатку залишив лікувальний заклад, щоб бути присутнім на похованні загиблого товариша. Після цього, за його словами, залишився вдома, де проживав із дітьми та займався особистими справами, не повернувшись до місця проходження служби.
Оцінивши зібрані докази, суд дійшов висновку, що наведені обставини не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини.
Дезертирство через «відсутність провізії»
Покровський районний суд міста Кривого Рогу визнав військовослужбовця винним у дезертирстві та призначив йому покарання у вигляді п'яти років і двох місяців позбавлення волі. Вирок у справі №212/11638/25 було ухвалено 7 липня 2026 року.
Як встановив суд, солдат, який проходив службу на посаді водія механізованого взводу, 31 травня 2023 року самовільно залишив бойову позицію та не повернувся до місця служби.
У судовому засіданні обвинувачений пояснив свій вчинок відсутністю належного забезпечення на позиціях. За його словами, військовослужбовці тривалий час не отримували провізії, а через проблеми з хребтом він не міг носити бронежилет. Водночас матеріали справи свідчили, що військово-лікарська комісія визнала його придатним до проходження військової служби.
Дослідивши докази, суд дійшов висновку, що військовослужбовець залишив місце служби з наміром не повертатися, а тому його дії правильно кваліфіковані як дезертирство.
Провал спроби звільнення за ч. 5 ст. 401 КК
Олександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області визнав винним курсанта у самовільному залишенні військової частини та призначив йому покарання у вигляді п'яти років позбавлення волі. Вирок у справі №398/2514/26 було ухвалено 6 липня 2026 року.
Як встановив суд, курсант 28 жовтня 2025 року самовільно залишив територію навчальної військової частини та не повернувся до місця проходження служби.
У судовому засіданні обвинувачений пояснив, що залишив службу через сімейні обставини. Крім того, він просив звільнити його від кримінальної відповідальності на підставі частини п'ятої статті 401 Кримінального кодексу України, яка передбачає таку можливість у разі першого самовільного залишення військової частини за наявності визначених законом умов, зокрема згоди командира на подальше проходження служби.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що підстав для застосування цієї норми немає, та відмовив у задоволенні відповідного клопотання.
Судова практика липня доводить, що держава в питаннях військових злочинів працює як налагоджений механізм, де інтереси військової дисципліни завжди стоять вище за особисті обставини бійця. Стаття 407 КК України у більшості випадків закінчується реальними п'ятирічними строками ув'язнення, навіть якщо військовослужбовець здався сам, щиро розкаявся та просить відправити його назад у стрій.
Проте чи є такий підхід стратегічно виграшним для держави, що веде тривалу війну на виснаження? Спойлер: ні.
Соціальна справедливість руйнується тоді, коли обов'язок стає одностороннім. Якщо держава карає воїна за залишення позицій, вона має з такою ж системністю карати посадовців ВЛК, які мобілізують людей із залізними пластинами в ногах, та командирів, які ігнорують рапорти про погіршення здоров'я підлеглих.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
