Конституція України і президентські вибори-2019: яка конституційна політика нас очікує?

Володимир Кампо, 
член Асоціації суддів Конституційного Суду України, 
кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, 
суддя КСУ у відставці

Вступ

Президентські вибори-2019 в Україні не можна віднести до числа традиційних, рядових виборів, на яких заздалегідь відомий переможець, як це було пару разів (Л. Кравчук у 1991 році, Л. Кучма у 1999 році) та майже завжди відбувається в Росії. Поява на виборах-2019 позасистемного фаворита перегонів В. Зеленського змінила їх формат, оскільки найближчі до нього за рейтингами системні кандидати так і не склали йому серйозної конкуренції.

Спочатку президентські вибори-2019 дещо нагадували дочасні президентські вибори 1991 і 2014 років, коли лідерами перегонів були, відповідно, Л. Кравчук і П. Порошенко, які в один виборчий тур стали першим і п’ятим президентами України. Однак лідери перегонів у 2019 році — Ю. Тимошенко і В. Зеленський не змогли повторити їх успіх. У другий тур президентських виборів-2019 вийшли актор В. Зеленський і Президент України П. Порошенко.

Президентські вибори варто аналізувати під кутом зору Конституції України, оскільки вони стосуються політичного інституту, чия діяльність визначена виключно конституційними положеннями. Президент України є системоформуючим, конституційним інститутом, який забезпечує життєдіяльність держави та є гарантом її суверенітету і територіальної цілісності. Саме тому він виконує обов’язки глави держави і виступає від її імені. Крім того, Президент гарантує дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина всіма конституційними інститутами публічної влади (ст. 102 Конституції України).

Конституційний аналіз будь-якого значного суспільно-політичного явища має важливе значення для формування не тільки громадської думки, нових наукових знань, але й для визначення певних засад конституційної політики держави, що має цілком самостійне значення, тощо. Саме під цим кутом зору спробуємо розглядати й президентські вибори-2019 в Україні.

Будь-які вибори в Україні — це завжди велике випробування для її Конституції, а відтак, і для органів публічної влади, громадянського суспільства і громадян. Президентські вибори-2019 — не виняток. Ці вибори відбуваються в умовах четвертої спроби становлення конституційної демократії в Україні (перша була після проголошення незалежності України в 1991 році, друга — після прийняття Конституції України 1996 року, третя — після Помаранчевої революції 2004 року і четверта — після Революції гідності 2013–2014 років) і вже тому мають доленосний характер.

За роки незалежності України змінилося чотири президенти, проте майже не змінювався один формат їх діяльності: усі вони досить байдуже ставились до виконання і дотримання Конституції України. Причина — глибокий конституційний нігілізм, що фактично проник у всі сфери державного та суспільного життя і з яким практично не ведеться боротьба.

Такою є конституційна реальність т. зв. перехідної демократії в Україні, коли її Конституція — це одне, а суспільно-політичне життя — щось інше, відмінне. Однак конституційна матерія не терпить пустоти, і там, де вона виникає, місце положень Основного Закону заповнюють понятійні правила т. зв. «тіньової» конституції, тобто позаконституційні суспільно-політичні практики, що виробляються в інтересах паразитичного правлячого класу. По суті, саме ця «конституція» до певної міри домінує в державі й накладає значний відбиток на президентські вибори-2019.

За такої обставини не виникає запитання: чи можна провести президентські вибори без порушень чинної Конституції України? Це риторичне запитання, і ніхто з політичних гравців, схоже, не ставив перед собою мету діяти виключно згідно з її положеннями. Знов-таки, риторичне запитання: чому? Тому, що Конституція України для більшості політиків — не більше, ніж гарна декларація, що існує для присяги, інших символів, а не для того, щоб її виконувати чи дотримуватись. Адже для них практичне значення має інша, «тіньова» конституція, яку вони можуть змінювати й застосовувати на свій лад, не звертаючись до чинної Конституції України.

До чого призводить орієнтація зазначеного вітчизняного політикуму на «тіньову» конституцію, вже видно з практики президентських виборів-2019. З точки зору Революції гідності ці вибори мали б стати новим вагомим кроком на шляху до утвердження євроінтеграції, включаючи вступ до НАТО й Європейського Союзу — відповідне положення нещодавно було долучено до тексту Конституції України. Проте не виключено, що вони приведуть до іншого результату: корекції цивілізаційного руху України або, у крайньому разі, до його певного гальмування. Хоча будемо сподіватись, що це триватиме недовго.

Конфронтаційності президентським виборам-2019 додали політичні сили, що хотіли переглянути не тільки економічну, соціальну й військову стратегію держави, але й саму Конституцію України, яку вони вважали такою, що вичерпалася! І все це робилося фактично задля одного — збереження у новій упаковці кланово-олігархічної системи, що останнім часом суттєво підупала. Тому зазначені сили йшли на всі мислимі й немислимі кроки, щоб тільки завоювати президентське крісло.

На президентських виборах завжди насторожує ситуація, коли різні силові відомства фактично мають «своїх» кандидатів у Президенти України. Роз’єднання і протистояння правоохоронних органів — це серйозний виклик і величезна небезпека для стабільності та внутрішнього спокою в державі. А сьогодні тим більше з огляду на п’ятирічну російську агресію на українському Донбасі.

Є над чим замислитись: і Помаранчева революція, і Революція гідності приводили до розколу всередині правоохоронців. Тоді це було на користь народу. А зараз? Посли країн «Великої сімки» (G7) направили листа міністрові внутрішніх справ України А. Авакову із застереженням щодо можливого зриву виборів і загрози діяльності «екстремістських рухів» в Україні, які кілька тижнів перед цим демонстрували своє бажання «захистити» чесні вибори. США відверто бояться третього Майдану, який, скоріш за все, буде далеко не мирним.

Не виключене і пряме втручання імперської Росії у президентські вибори-2019, якщо складуться деякі обставини. Наприклад, голова Конституційного Суду України відмовиться привести до присяги новообраного «старого» президента через фальсифікації на виборах, виникне третій Майдан на захист демократичних виборів, відбудеться захоплення Центральної виборчої комісії протестувальниками, чинна влада вдасться до насилля та репресій тощо.

Конституційна природа президентських виборів

Такі вибори в Україні традиційно є головними серед інших виборів — парламентських і місцевих. Незважаючи на зміну форм правління — від президентської (за президентства Л. Кравчука у 1991–1994 роках) до президентсько-парламентської (за президентства Л. Кучми у 1995–2004 роках та В. Януковича у 2010–2014 роках) та парламентсько-президентської (за президентства В. Ющенка у 2006–2010 роках та П. Порошенка у 2014–2019 роках), президентські вибори є найважливішими у державі. Тому що українці традиційно вважали і вважають Президента України відповідальним за стан справ у державі й на виборах фактично делегують йому мандат на ухвалення всіх необхідних рішень. Очевидно, що це не зовсім правильно, адже у глави держави є чисто конституційні повноваження, за межі яких він не вправі виходити. Проте оскільки в Україні немає конституційної просвіти громадян, їм у більшості це незрозуміло.

У свою чергу, кмітливі кандидати у президенти України використовували подібні настрої людей та намагались їм обіцяти все, чого вони хочуть. Так президентські вибори фактично перетворюються на обрання вождя нації, який має зробити для громадян усе навіть ціною власного життя. Звичайно, що ніхто не віддає свого життя, але після фіаско черговий вождь швидко перетворюється в народній пам’яті на карикатурний образ.

Очевидно, що народні уявлення про президентські вибори в Україні далекі від конституційних положень про інститут глави держави. Тим більше, що їх реалізація розрахована на практику конституційної демократії. Тобто на політичну конкуренцію ідеологічних партій, їх політичну відповідальність, конституційну просвіту громадян, верховенство права, включаючи верховенство Конституції України тощо. На жаль, цього поки що немає, і це ще один доказ того, що країні необхідно долати відстань між перехідною і конституційною демократією. Для цього треба швидше запроваджувати принципи конституційної демократії, без яких Україна завжди буде жертвою кланово-олігархічної системи та імперської політики Росії.

Самі по собі конституційні положення про президентські вибори, насамперед ст. 69–71 і 103–104 Конституції України виконують роль правової першооснови, що встановлює статус кандидатів у Президенти України, підстави і строки проведення цих виборів тощо. Порядок проведення та підбиття підсумків цих виборів у відповідності з Конституцією визначається законом.

Звичайно, роль Конституції України не обмежується лише формальним закріпленням інституту президентських виборів. Є й інші конституційні положення, без яких ці вибори неможливі: про права і свободи громадян і верховенство права, про систему демократичних інститутів, що гарантують вибори — парламент, Центральна виборча комісія, політичні партії, громадські організації, ЗМІ тощо. Однак ефективно впливати на ці вибори Основний Закон не може, оскільки за відсутності конституційної демократії його роль нерідко виконує «тіньова» конституція, що веде до грубих його порушень, у т.ч. з ключових питань виборчого процесу. Прикро визнавати, але ніхто системно з цією квазіконституцією боротьбу не веде, а тому вона досить вільно конкурує з чинним Основним Законом. Тільки в окремих випадках така боротьба ведеться, і вона буває ефективною.

Засади виборчого процесу

Неупереджений аналіз виборчого процесу на президентських виборах 2019 року вказує на те, що його учасники чи суб’єкти іноді нехтували положеннями і принципами Конституції України. Між тим, Основний Закон досить чітко визначає правові параметри цього процесу, статус кандидатів у Президенти та інших суб’єктів виборчого процесу, їх відносини з державою та між собою, й вимагає їх виконання і дотримання. До таких параметрів, насамперед, належать: засади верховенства права, включаючи верховенство Конституції України; ідеологічний і політичний плюралізм демократичного суспільства; вільні вибори на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування тощо.

На жаль, у виборчому процесі на президентських виборах-2019 активно діяли дещо інші «засади», що стосувались «війни» компроматів, підкупу виборців, зловживань передвиборною агітацією, маніпулювання громадською думкою, політичного тиску на кандидатів і виборців, розпалювання міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі, протиставлення жителів Заходу і Сходу України, втручання Росії у виборчий процес та багато іншого. Все це — результат дії «тіньової» конституції, що особливо оживилась під час виборчого процесу.

Усе це сумно констатувати, та як тільки будуть підбиті підсумки президентських виборів 2019 року, кандидати у президенти України, які вважатимуть себе несправедливо обійденими і позбавленими президентського крісла, швидко знайдуть десятки і сотні, якщо не тисячі порушень Конституції та законів України для того, щоб вимагати у суді скасувати їх результати. Така робота окремими командами кандидатів уже ведеться, а її результати будуть видимі пізніше.

Деякі прозорливі політологи сьогодні пропонували скасувати вибори-2019 та провести їх через рік, оскільки нічого, крім нового Майдану або ще гірше — на радість російським імперіалістам — довгоочікуваної ними громадянської війни в Україні вони не принесуть. Ідея перенесення виборів учасникам президентських перегонів, звичайно, не сподобалась. Вони ніколи не допустили б, щоб витрачені ними сотні мільйонів гривен на вибори просто вилетіли в трубу. Де ж потім знову взяти величезні суми на нові вибори? Їх спонсори можуть вдруге і не дати.

Очевидно, що «тіньова» конституція підтримує виборчий хаос, у ході якого росте число виборчих правопорушень. Заяви правоохоронців про те, що вони зможуть стримати вал цих правопорушень, викликають великі сумніви. На виборах, як і всюди, правоохоронці діють за принципом: хоч риба гниє з голови, але чистять її з хвоста. Можливо, за окремими винятками.

На сьогодні правоохоронці вже зафіксували тисячі дрібних виборчих правопорушень, головним чином на місцях. Проте головні фігуранти організованої виборчої злочинності, звичайно, поза підозрою. Тут мало законодавчих і правоохоронних заходів — потрібно піднімати конституційну та політичну культуру громадян, їх матеріальний рівень життя тощо, і тоді буде легше боротися з цим суспільним злом. Поки що жоден кандидат у президенти України не підняв питання, зокрема, про конституційну просвіту громадян, хоч на неї вже давно час звернути увагу.

Конституційна просвіта громадян

Виборчий процес на президентських виборах-2019 мав би зовсім інший характер, якби держава забезпечила належну конституційну просвіту своїх громадян. Відповідно до ч. 1 ст. 57 Конституції України, кожному гарантується знати свої права та обов’язки. Це означає, що кожен громадянин вправі вимагати від держави належних знань про свої права та обов’язки, зокрема, на президентських виборах; про ризики і небезпеки, які на нього чекають при голосуванні; про механізми правового і політичного захисту своїх прав та інтересів тощо.

Проте недружня до народу бюрократична держава про конституційну просвіту громадян відмовчується, хоч про це у різних формах пишуть і говорять деякі політики та громадські діячі (С. Вакарчук та інші). Бюрократії байдуже, що громадяни масово необізнані зі своїми правами з питань управління державними справами, зокрема, через інститут президента України тощо, і стають жертвами політичних маніпуляцій та шахрайства на виборах. Традиційно для чиновників краще, щоб громадяни були не надто конституційно грамотними і менш критично ставились до державної політики і політиків, у т.ч. й кандидатів у президенти — тоді після виборів їм буде легше виконувати політику глави держави, що мало співпадатиме, як правило, з інтересами більшості громадян.

Зрозуміло, що у випадку проведення масової конституційної просвіти громадян, особливо перед виборами, значна частина, якщо не переважна більшість кандидатів не мала б жодних шансів на успіх. Але це було б великим благом для громадянського суспільства, оскільки відкрило б шлях до формування нової політичної еліти.

Дійсно, на політичній авансцені з’явилися б нові демократичні лідери, що представляли б різні напрями світової демократії: консерватизм, демократичний лібералізм та соціал-демократію, їх поєднання чи диференціацію. Так, замість нинішнього паразитичного правлячого класу до управління державою нарешті прийшов би новий демократичний правлячий клас, а отже, Україна швидше б прийшла до конституційної демократії — однієї з головних цілей Помаранчевої революції та Революції гідності. Нарешті, українці почали б жити як громадяни країн Центральної та Східної Європи, а може, ще й краще.

Тому конче потрібне законодавство про конституційну просвіту, яке гарантувало б громадянам знання того, як їм оцінювати та розумно застосовувати свої права, у т.ч. й під час виборів президента України тощо. Після виборів-2019 питання участі громадян у виборах не втратить своєї актуальності, адже попереду, вже у цьому ж році — парламентські вибори. Була б тільки політична воля у народних депутатів України запровадити конституційну просвіту громадян. Проте багато що буде залежати й від новобраного Президента України, для якого питання про цю просвіту може стати одним із перших тестів на вірність українському народу.

Проте найперші, кому потрібна конституційна просвіта — це самі кандидати у президенти, а також майбутні кандидати у народні депутати України. Як вказує досвід, у кандидатів у президенти України часто відсутнє реалістичне конституційне мислення. Тому вони здатні до спекулятивного конституційного мислення, що дозволяє їм під час виборів легко обіцяти те, чого президент не може зробити, йти на порушення Конституції та законів України, зокрема, на різного роду неконституційні угоди, у т.ч. з олігархами, купувати виборців, фальсифікувати вибори тощо.

На президентських виборах-2019 вперше з’явились кандидати, які виступають з позицій конституціоналізму, і це досить цікаво. Окремі з них, на жаль, приписували Конституції України фантастичні функції, тому були схожі на політиків-популістів. Проте були й такі, хто досить зважено апелював до Основного Закону України, але практично не знав конституційної практики діяльності органів публічної влади — ні судової, ні політичної тощо, а тому не був переконливим.

Враховуючи рівень конституційного нігілізму в суспільстві, закон мав би забезпечити право/обов’язок кожного кандидата у президенти України та кандидатів на інші найвищі посади в державі пройти курс конституційної просвіти та скласти іспит, оскільки без цього переважна більшість виборців не можуть з’ясувати ступінь ризиків і небезпек, що можуть виникнути в результаті обрання, зокрема, президентом України того чи іншого кандидата.

На жаль, конституційна наука, яка за своїм статусом є не тільки юридичною, але й суспільною дисципліною, майже ніяк (за окремими винятками) не реагує на питання про ризики і небезпеки виборів на пост президента України певних громадян. Так, на цей пост може потрапити людина, яка, зокрема, не вірить у Конституцію України, а значить, у свій народ та його Основний Закон. Ця наука також має давати оцінку правопорушенням під час виборчого процесу, але вона цього майже не робить.

Так само, як й кримінальна наука, що не реагує на все більш витончені виборчі злочини, зокрема, щодо організованої виборчої злочинності. Останні злочини потребують розширення їх переліку у Кримінальному кодексі України. Проте, для цього потрібно виділити в окремий розділ цього кодексу злочини проти Конституції України та віднести до них виборчі злочини.

Що стосується конституційних проступків, у т.ч. й на президентських виборах, то відповідальність за них повинна бути встановлена у Кодексі України про конституційні проступки. Деякі з цих проступків закріплені у Кодексі України про адміністративні правопорушення, але це неправильно.

До речі, серед політологів, соціологів і деяких інших представників гуманітарних дисциплін суттєво зросло число тих, хто звертає увагу на конституційні правопорушення на президентських виборах-2019 у порівнянні з попередніми виборами. Це означає, що в українському суспільстві формується критична конституційна думка, яка з часом може стати важливим фактором як виборчого, так і політичного процесу взагалі, як це має місце у країнах Центральної та Східної Європи.

Ризики і небезпеки президентської діяльності

Українські президенти — не святі люди і при реалізації своїх конституційних повноважень час від часу допускають різні порушення. Тому реалізація тих чи інших повноважень глави держави, як показує практика, пов’язана з певними ризиками і небезпеками, про які треба знати громадянському суспільству та на які слід звернути увагу кандидатам у президенти України.

Часто ці ризики і небезпеки викликані проявами конституційної інфантильності, нерідко — конституційного негативізму, а в окремих випадках — конституційних злочинів. Вони можуть стосуватися практично всіх функцій і повноважень Президента України і під час президентських виборів потребують детального обговорення для запобігання правопорушень у майбутньому. Мова йде про позаконституційні практики реалізації таких його функцій і повноважень:

• гарантування і забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина;
• звернення з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище;
• призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;
• припинення повноважень Верховної Ради України у випадках, визначених Конституцією України;
• виконання рішень Конституційного Суду України;
• зупинення дії актів Кабінету міністрів України з мотивів їх невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;
• призначення на посади суддів Конституційного Суду України;
• реалізації права вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів, якщо ці закони містять неконституційні положення;
• звертання у разі необхідності до Конституційного Суду України щодо неконституційності законів і постанов Верховної Ради України;
• передача повноважень Президента України іншим особам або органам тощо.

Навіть неповний перелік повноважень Президента України, реалізація яких може містити ризики і небезпеки в його діяльності для держави, вказує на те, що у разі, якщо на цій посаді опиняється популіст, конституційний нігіліст тощо, це може призвести до розквіту «тіньової» конституції, перерозподілу президентських повноважень, конституційного хаосу загалом, що вже не раз траплялося на практиці. А відтак — до гальмування суспільно-політичного розвитку держави та інших недоліків. В умовах панування конституційного нігілізму в суспільстві прихід до влади, зокрема, його адепта є завжди дуже можливим і небезпечним.

Ризики і небезпеки в діяльності Президента України повинні бути предметом публічних обговорень, а їх немає. Не тому, що немає чого обговорювати, а в силу традиції, що склалася. Адже кожен Президент України вважав, що питання про те, як реалізувати конституційні повноваження, це майже його особиста справа. А це, в принципі, неправильно, бо фактично вже двічі приводило до суспільно-політичних криз — у 2004 і 2013–2014 роках. Чи не створюємо ми й зараз передумови для нової кризи у недалекому майбутньому, якщо не з’ясовуємо ризики і небезпеки, що несе собою той чи інший кандидат у Президенти України?

Конституційна система стримувань і противаг

Демократичні країни захищають себе від конституційного нігілізму глави держави та інших проблем тим, що створюють систему стримувань і противаг, яка оберігає державу від його необдуманих і скороспілих рішень. Класичний приклад системи стримувань і противаг — США, де президент наділений надзвичайно широкими повноваженнями, але їх реалізація контролюється двопалатним конгресом, судами, незалежними адміністративними і правоохоронними органами, ЗМІ, інтернет-співтовариством тощо. Крім того, конгрес може застосувати до президента суд імпічменту і позбавити його повноважень, а загальний суд — притягнути його до кримінальної відповідальності.

В історії сучасної України система стримувань і противаг щодо діяльності її президента також застосовувалась, але вона постійно еволюціонувала у бік послаблення. Так, за президентства Л. Кравчука (1991–1994 роки), коли діяла президентська система, основним засобом протидії його діяльності був, як і належить, парламент, що у 1994 році фактично змусив Леоніда Макаровича піти у добровільну відставку (суду імпічменту на той час не було). Парламент підтримувала значна частина ЗМІ, політичних партій і громадських організацій, місцевих рад тощо.

На дочасних президентських виборах-1994 Л. Кравчук програв Л. Кучмі, який був президентом України у 1994–2004 роках. Леонід Данилович зрозумів, що президентська система з її жорсткою відповідальністю «поховає» і його, а тому став прихильником президентсько-парламентської форми правління, яку закріпила Конституція України 1996 року. Крім парламенту, до системи стримувань і противаг до Президента України входили опозиційні ЗМІ, політичні партії та громадські організації, місцеві ради.

Однак президентсько-парламентська форма правління 1996 року, незважаючи на протистояння парламенту та Президента України, відповідальність за їх конфлікти поклала на уряд, який Л. Кучма змінював сім разів за десять років президентства! Це був важливий, але недостатній крок до конституційної демократії. Тому що Президент України фактично залишався політично безвідповідальним, так як суд імпічменту могла застосувати лише більшість від конституційного складу Верховної Ради України, тобто 300 народних депутатів України, зібрати яких в парламенті практично неможливо (ст. 111 Конституції України).

У 2004 році на президентських виборах переміг лідер Помаранчевої революції В. Ющенко (2005–2010 роки), але його змусили погодитись на парламентсько-президентську форму правління. Незважаючи на обмежені повноваження президента, проти нього була вибудована система стримувань і противаг, яку, як не парадоксально, склали помаранчевий уряд, парламентська більшість та опозиція, проурядові ЗМІ, політичні партії і громадські організації та місцеві ради. Глава держави намагався через Конституційний Суд України захистити свої повноваження, які уряд урізав та намагався звести самого В. Ющенка до ролі глави держави у парламентських країнах. Фактично це була система не стримувань і противаг, де кожен виконує свою роль, а грубого обмеження повноважень глави держави, ніби той був з іншої системи публічної влади.

Здавалося, що така грізна система обмежень-стримувань, що дозволяла уряду Ю. Тимошенко тримати В. Ющенка у «залізних рукавицях», мала б спрацювати і після перемоги на президентських виборах 2010 року В. Януковича (час президентства — 2010–2014 роки). Але не так сталося, як комусь бажалося. Авторитарні методи керівництва глави уряду, яка програла вибори 2010 року, підірвали довіру до неї парламентської більшості, що розпалася, а її депутати частково перейшли до нової, пропрезидентської більшості.

Через зазначені обставини стара, персоналістська система стримувань і противаг президента України, що трималася на авторитеті Ю. Тимошенко, втратила своє значення. Впав її уряд, сформувалась нова парламентська більшість тощо, і В. Янукович почав прибирати до рук все більшу державну владу. Проте у всіх своїх бідах Ю. Тимошенко  разом з помаранчевими радикалами почала звинувачувати не себе як дійсну винуватицю даної ситуації, а Конституційний Суд України, що нібито мав виконувати політичну роль запасної опозиції та її підстраховувати.

Однак Суд був зобов’язаний лише підтримувати політичний процес у межах Конституції України, а не ставати на бік тієї чи іншої політичної сторони цього процесу, як скажімо, і зараз. У своїй діяльності при переході влади від Ю. Тимошенко до В. Януковича Суд ні разу не виходив за межі Основного Закону. Політичні наслідки його рішень того періоду можуть когось не задовольняти, але це інше питання, і воно було за межами його компетенції та входило до повноважень політиків і політичних партій. Що ж до недовіри до юридичної складової рішень Конституційного Суду, то для їх уточнення існував інститут верифікації, що дозволяв перевіряти ці рішення на предмет судових помилок тощо. На жаль, політики цим інститутом ні разу не скористалися.

Після руйнації персоналістської системи стримувань і противаг помаранчевої влади за президентства В. Януковича вона не була відроджена. Так замість європейської демократичної традиції в Україні активно запроваджувалась російська авторитарна традиція, що не визнавала ніякої системи. Однак на захист державної незалежності, свободи і демократії піднялась молодь, а згодом і весь народ. В. Янукович взяв великий гріх на душу: розстріляв 18–20 лютого 2014 року учасників Євромайдану, а потім втік до Росії. Проте якби у 2010 році Ю. Тимошенко обійняла головне крісло в державі, її доля була б не набагато краща: стиль обох цих політиків був майже ідентичний.

Після руйнування системи стримування і противаг, як і самого інституту Президента України у 2004–2014 роках, відновлення дії Конституції України у 2014 році знову привело країну до парламентсько-президентської форми правління. Відродження європейської демократичної традиції стримувань і противаг у відносинах Президента — парламенту — уряду відбувалося, але не за класичним сценарієм.

Після парламентських виборів-2014 майже всі політичні сили (крім колишніх представників Партії регіонів) об’єднались у велику парламентську коаліцію, яка потім почала скорочуватись аж до критичної межі. Нова опозиція не стала реальною противагою Президенту України, а уряд залишався в його підпорядкуванні, ніби в країні діяла президентсько-парламентська форма правління. Зрозуміло, що за таких обставин система стримувань і противаг діяла з певними відхиленнями.

Отже, формування системи стримувань і противаг є однією з ключових проблем переходу до конституційної демократії. Накопичений досвід з цього питання, без сумніву, вчить, але чи навчить майбутнього Президента України — покаже тільки конституційна практика. Найкраще ця система працювала за президентської республіки, а найгірше — у часи помаранчевої та постпомаранчевої влади.

Замість висновків

Очевидно, що після президентських виборів-2019 Україну очікує нова конституційна політика. Попри всі недоліки цих виборів, вони все ж демонструють зростання конституційної свідомості та конституційного патріотизму як низів, так і верхів. У що виллється ця нова політика, можемо тільки прогнозувати.

Якщо системно підійти до питання конституційної політики, то у глави держави для її реалізації є два шляхи: внесення до парламенту законопроекту про основи конституційної політики в Україні або відповідного послання до народу/позачергового звернення до Верховної Ради України. Напевне, формат послання/звернення у даній ситуації був би більш ефективний, адже більшість питань цієї політики є новими для широкого загалу і потребують більш популярного викладу, ніж, для порівняння, у законопроекті.

Конституційна політика держави мала б включати різні її напрями, зокрема: 1) виконання і дотримання Конституції України; 2) гарантування права громадян на гідність та людські права; 3) функціонування конституційних інститутів публічної влади; 4) організація конституційної просвіти; 5) народний конституційний контроль; 6) конституційне судочинство; 7) міжнародне конституційне співробітництво. Зрозуміло, що перелік цих напрямів може уточнюватись у бік його розширення чи звуження.

Зупинимось на окремих питаннях конституційної політики в Україні. Ця політика щодо конституційних інститутів визріла для забезпечення поступового переходу до конституційної демократії, і президентські вибори-2019 — тому підтвердження. Адже попри певний політичний хаос, невпевненість інвесторів та інші проблеми, в країні росте суспільне переконання, що вона здатна до реальних реформ та налагодження стабільного соціально-економічного життя.

Не в останню чергу конституційна політика має підвищувати легітимність інституту глави держави. Близько сорока кандидатів у президенти України на виборах-2019 — це явний перебір навіть для порівняно демократичних виборів в Україні. Очевидно, що потрібна реформа законодавства про ці вибори і запровадження, наприклад, системи праймеріз, голосування поштою чи по інтернету тощо.

Про праймеріз. Спочатку партії мали б проводити голосування щодо висування своїх кандидатів у президенти України в областях і містах обласного значення, а згодом переможці цих перегонів у загальнодержавному масштабі повинні були б вступити у боротьбу за президентське крісло на офіційних президентських виборах. Якщо в партії відсутня внутріпартійна боротьба за висування кандидата у президенти України (вождистська партія), така партія мала б бути позбавлена права участі у президентських виборах як недемократична. Мінімальна участь прихильників кожної партії на праймеріз повинна складати приблизно 5–7% виборців по країні.

Конституційна політика держави у галузі захисту гідності та прав людини має сприяти налагодженню толерантності та національного примирення між українцями, утвердженню в них конституційної свідомості та конституційного патріотизму. У першу чергу варто було б прийняти невеликий, але дуже важливий закон про повагу і захист гідності людини в Україні. Без захищеної гідності людей в України немає майбутнього.

Під час виборчої кампанії 39 кандидатів у президенти складалося враження, що вони погано знають реальні проблеми країни і спекулюють на окремих з них: бідності, комунальних тарифах та інших проблемах її соціально-економічного життя. На частину цих питань політиків-популістів цікаві відповіді дав І. Дзюба, дисидент-шестидесятник, академік НАН України (Україна молода, 15–16 березня 2019 року). Іван Михайлович вважає, що взаємна ненависть і зневіра з’їдають наше суспільство.

Щоб згуртувати українців, потрібна об’єднавча ідея, якою могла б стати повноцінна реалізація Конституції України, що прискорила б перетворення країни з економічно відсталої на розвинуту, а людей — з безособового «електорату» на конституційно свідомих громадян. Адже саме Конституція і є національною ідеєю, тому шукати якусь іншу немає сенсу.

У межах конституційної просвіти громадян державна конституційна політика повинна звернути увагу на боротьбу з конституційним нігілізмом на всіх рівнях державної і суспільної драбини. Поки він панує в Україні, ні порядку, ні прогресу в державі, ні задоволення життям в українців не буде. На жаль, жоден з 39 кандидатів у президенти не відмежувався від цього суспільно-політичного лиха та не почав відкриту боротьбу з «тіньовою» конституцією.

Тому потрібні широкі державні та громадські заходи для боротьби з цим лихом. Наприклад, котрийсь з двох кандидатів у президенти міг би підготувати Акт про подолання конституційного нігілізму, який згодом міг би затвердити своїм указом або внести на розгляд парламенту. Цей Акт мав би містити положення про систему, форми та механізми боротьби з цим великим злом.

У конституційної політики України є підтримка стратегічних партнерів в особі США, Канади, Японії, країн Європейського Союзу тощо. Головне при цьому — нарощувати потенціал конституційної демократії, щоб гідності та правам людини ніщо не загрожувало, як і верховенству права та іншим загальнолюдським цінностям. Висновок простий: Україна має якомога швидше рухатись у напрямі до конституційної демократії.