ВСП отказался отпускать в отставку судью, ранее уволенную за нарушение присяги: что решила Большая Палата ВС относительно зачисления стажа

Большая Палата Верховного Суда недавно рассмотрела дело судьи, уволенной за нарушение присяги, которая впоследствии по решению Европейского суда по правам человека добилась признания незаконности этого увольнения и выплаты судейского вознаграждения за время вынужденного прогула.

Вопрос состоял в том, что Высший совет правосудия отказался отпускать такую ​​судью в отставку, так как считал, что 6 лет - время, пока судья условно «считалась уволенной» - не могут быть отнесены к стажу, дающему право на отставку. Кроме того, ВСП отметил, что судья в 2018 году получила адвокатское свидетельство.

Передісторія

У 2012 році Вища рада юстиції повідомила, що внесе подання про звільнення двох суддів Довгинцівського районного суду Кривого Рогу за порушення присяги, які призначили умовне покарання за вбивство колишньому дніпропетровському депутатові Олександру Тарану.

Серед цих суддів була Наталія Середня.

Справа стосувалася того, що, як повідомляли ЗМІ, через сварку Олександр Таран з незареєстрованого автомата Калашникова розстріляв у власному будинку 25-річного Олександра Югая. Це сталося на очах у дружини і дитини останнього. Довгинцівський райсуд Дніпропетровської області кваліфікував дії Тарана як «перевищення меж необхідної самооборони» і присудив йому 2 роки умовно.

Апеляційний суд Дніпропетровської області 3 липня 2012 року скасував вирок Довгинцівського райсуду та призначив Тарану покарання у вигляді 14 років позбавлення волі.

3 листопада 2022 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу № 990/4/22, яка була розпочата за позовом Наталії Середньої.

Позовні вимоги судді

Так, у січні 2022 року Наталія Середня звернулася до суду з позовними вимогами:

- визнати протиправним і скасувати рішення ВРП від 9 грудня 2021 року про відмову у її звільненні з посади судді Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу у відставку;

- зобов`язати ВРП повторно розглянути її заяву про звільнення у відставку із зарахуванням до стажу роботи, що дає судді право на відставку, періоду вимушеного прогулу з 23 травня 2013 року до 21 серпня 2019 року.

Позовні вимоги мотивувала тим, що відповідач безпідставно не зарахував до стажу, який дає право на відставку, час вимушеного прогулу (з 23 травня 2013 року по 21 серпня 2019 року), що стало підставою для ухвалення оскаржуваного рішення.

Зазначає, що вимушений прогул (з 23 травня 2013 року по 21 серпня 2019 року) стався «внаслідок незаконного звільнення, незаконність якого встановлено національними судами та Європейським судом з прав людини».

Крім того, за цей спірний період їй виплачена суддівська винагорода, з якої відраховані необхідні податки та збори, а також сплачено єдиний страховий внесок.

Вважає, що доводи ВРП про те, що вона у 2018 році отримала свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, не можуть бути підставою для не зарахування спірного періоду до стажу, який дає право на відставку.

ВРП у відзиві зазначило, що чинне законодавство визначає, що суддя має право подати заяву про відставку тільки у випадку наявності стажу роботи на посаді судді не менше 20 років, а суддя такого стажу не має.

На час звернення позивачки до ВРП (1 жовтня 2021 року) стаж її роботи на посаді судді (згідно з довідкою керівника апарату суду, де працює позивачка) складає 20 років 2 місяці 27 днів.

Проте під час розгляду заяви про відставку встановлено, що з 23 травня 2013 року до 21 серпня 2019 року вона не обіймала посаду судді та не здійснювала правосуддя у зв`язку зі звільненням за порушення присяги, а відтак цей період не може бути зарахований до стажу роботи, який дає судді право на відставку.

Стаж роботи позивачки на посаді судді на дату розгляду її заяви складає 16 років (строк роботи на посаді судді - 10 років 7 місяців; половина строку навчання у виші - 2 роки 5 місяців; стаж роботи, вимога щодо якого визначена законом і надавала право для призначення на посаду судді - 3 роки).

Рішення КАС ВС

Касаційний адміністративний суд Верховного Суду рішенням від 3 серпня 2022 року позов Наталії Середньої задовольнив.

Визнав протиправним і скасував рішення ВРП від 9 грудня 2021 року про відмову у звільненні з посади судді у відставку.

Зобов`язав ВРП повторно розглянути заяву із зарахуванням до стажу роботи, що дає судді право на відставку, періоду вимушеного прогулу з 23 травня 2013 року по 21 серпня 2019 року.

Цей суд дійшов висновку, що після скасування Постанови Верховної Ради від 23 травня 2013 року №311-VІІ «Про звільнення суддів» у частині звільнення Наталії Середньої з посади судді така постанова є незаконною з моменту її прийняття, тобто з 23 травня 2013 року, а відтак не породжує жодних правових наслідків.

Позаяк відпала правова підстава для звільнення позивачки з посади судді (скасування згаданої Постанови Верховної Ради), то позивачка продовжує перебувати у статусі судді.

Суд зазначив далі, що вжите у пункті 1 частини першої статті 137 Закону № 1402-VIII поняття «робота на посаді судді судів України» включає в себе як час фактичної безперервної праці на такій посаді, так і період вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням з неї.

Суд встановив, що Середня була позбавлена можливості здійснювати правосуддя через обставини, які не залежали від неї особисто, бо перебувала у вимушеному прогулі. За пунктом 1 частини першої статті 137 Закону № 1402-VIII відтинок часу, впродовж якого суддя не з власної волі не здійснювала повноваження судді, охоплюється дією цієї статті у разі визначення її стажу роботи на посаді судді судів України.

Щодо посилання у спірному рішенні на те, що позивачка отримала у 2018 році свідоцтво на право здійснення адвокатської діяльності, суд зауважив, що такий факт не може бути перешкодою для зарахування їй відповідного стажу роботи на посаді судді, позаяк отримання адвокатського свідоцтва було зумовлене існуючими на той час обставинами й потребою заробляння собі на життя працею, яка найбільше відповідала її освіті й досвіду. А чинним законодавством не передбачено будь-яких підстав для зменшення стажу роботи на посаді судді у випадку реалізації особою права на працю під час вимушеного прогулу.

ВРП не примирилася із рішенням суду і подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції.

З погляду апелянта, суд вдався до мотивування правомірності власного втручання в дискреційні повноваження конституційного органу державної влади й таким чином вийшов за межі своїх повноважень.

Суд першої інстанції переоцінив обставини, які встановила ВРП, про брак визначеного законом стажу на посаді судді, який би давав позивачці право на відставку.

З цього приводу ВРП наголошує, що Середня у період з 23 травня 2013 року до 21 серпня 2019 року не обіймала посаду судді та не здійснювала правосуддя у зв`язку зі звільненням за порушення присяги. Тому цей час не може бути зарахований до стажу судді, який дає право на відставку, позаяк норма статті 137 Закону 1402-VIIІ визначає, що до стажу роботи на посаду судді зараховується робота на посаді судді судів України.

Автор скарги додає також, що зобов`язання ВРП повторно розглянути заяву позивачки про звільнення її у відставку із зарахуванням до стажу роботи, що уможливлює право судді на відставку, періоду вимушеного прогулу, виходить за межі судового контролю.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ

Велика Палата Верховного Суду встановила таку хронологію подій.

9 вересня 2010 року Верховна Рада обрала Наталію Середню суддею Довгинцівського районного суду безстроково.

16 жовтня 2012 року Вища рада юстиції ухвалила рішення про внесення подання до Верховної Ради про її звільнення за порушення присяги.

15 листопада 2012 року Середня звернулася до Вищого адміністративного суду з позовом до ВРЮ про визнання незаконними та скасування рішення й подання. 28 лютого 2013 року цей суд виніс постанову про відмову задовольнити її позов.

23 травня 2013 року Верховна Рада прийняла Постанову № 311-VІІ «Про звільнення суддів», якою звільнила з посад суддів Довгинцівського районного суду.

26 липня 2013 року виконувач обов`язків голови Довгинцівського районного суду на підставі цієї Постанови парламенту видав наказ про відрахування зі штату суду Наталії Середньої. Вона була відрахована зі штату суду 26 липня 2013 року у зв`язку зі звільненням за порушення присяги судді. Відомості про цей факт занесені до її трудової книжки під записом № 15.

У червні 2013 року вона звернулася до Вищого адміністративного суду України з позовом до Верховної Ради про визнання незаконною та скасування згаданої постанови.

28 серпня 2013 року ВАСУ виніс постанову про відмову у задоволенні позову.

Середня не примирилася з рішеннями національних судів і подала до Європейського суду з прав людини заяву проти України, у якій скаржилася на порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

19 січня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України» (заяви № 5114/09 та 17 інших, серед яких і заява ОСОБА_1 за № 57154/13).

Цим рішення ЄСПЛ постановив, що Україна порушила стосовно усіх заявників пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з недотриманням принципів незалежності і безсторонності, а також статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.

19 квітня 2017 року це рішення ЄСПЛ набуло статусу остаточного.

27 квітня 2017 року Середня звернулася до Верховного Суду України із заявами про перегляд постанов ВАСУ.

7 серпня 2017 року Верховний Суд України виніс постанови, якими частково задовольнив заяви Середньої, скасував згадані постанови Вищого адміністративного суду України в частині позовних вимог з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду.

28 березня 2018 року Верховний Суд ухвалив рішення у справі № 800/346/14 (9991/1182/12) за позовом Середньої до Вищої ради юстиції, яким визнав протиправним та скасував рішення ВРЮ у частині внесення подання до Верховної Ради про звільнення з посади судді за порушення присяги. 22 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду своєю постановою залишила це рішення суду без змін.

12 березня 2019 року Верховний Суд ухвалив рішення у справі № 800/339/17 (800/376/13) за позовом Середньої, яким визнав протиправною і скасував Постанову Верховної Ради України у частині звільнення з посади судді за порушення присяги. 21 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду своєю постановою це рішення суду залишила без змін.

17 вересня 2019 року виконувач обов`язків голови Довгинцівського районного суду видав наказ «Про скасування наказу», яким (за яким) на підставі судових рішень у справі № 800/339/17 (800/376/13):

- скасував наказ від 26 липня 2013 року про відрахування зі штату цього суду судді Середньої;

- суддя мала приступити до роботи з 18 вересня 2019 року;

- судді Середній з 18 січня 2019 року встановлювалася щомісячна доплата за вислугу років в розмірі 40 % від посадового окладу відповідного до штатного розпису.

14 січня 2020 року ВРП ухвалила рішення № 45/0/15-20 про відмову у звільненні Наталії Середньої з посади судді. ВРП не погодилася з висновком Вищої ради юстиції щодо порушення суддею присяги судді та констатувала відсутність підстав для звільнення позивачки з посади судді.

12 травня 2020 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалив рішення у справі № 160/170/20 за позовом Середньої до Територіального управління ДСА України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними і стягнення суддівської винагороди за час вимушеного прогулу, яким:

- визнав протиправними дії ТУ ДСА щодо відмови у виплаті судді суддівської винагороди за період з 27 липня 2013 року до 31 грудня 2018 року;

- стягнув з ТУ ДСА суддівську винагороду на користь судді за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 року в сумі 1 263 830,91 грн.

29 жовтня 2020 року Третій апеляційний адміністративний суд за наслідками апеляційного перегляду справи № 160/170/20 частково задовольнив вимоги скарги Наталії Середньої і:

- скасував рішення Дніпропетровського ОАСК від 12 травня 2020 року у частині стягнення з ТУ ДСА суддівської винагороди на за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року по 31 грудня 2018 рік в сумі 1 263 830,91 грн та задовольнив позов у цій частині;

- стягнув з ТУ ДСА суддівську винагороду на користь судді за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2013 року до 31 грудня 2018 року в сумі 1 276 745, 62 грн без утримання податків й інших обов`язкових платежів.

Ці рішення були предметом касаційного перегляду, за наслідками якого 13 травня 2022 року Верховний Суд рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду та постанову Третього апеляційного адміністративного суду залишив без змін.

24 грудня 2020 року ТУ ДСА нарахувало й виплатило суддівську винагороду на користь Наталії Середньої за час вимушеного прогулу з 27 липня 2013 року до 31 грудня 2018 року у сумі 1 276 745, 62 грн без утримання податків й інших обов`язкових платежів.

Того ж дня ТУ ДСА сплатило на рахунок ГУ ДПС в Дніпропетровській області 22 % єдиного внеску в розмірі 280 000 грн, нарахованого на суддівську винагороду за час вимушеного прогулу.

1 жовтня 2021 року Середня подала до ВРП заяву, в якій просила звільнити її з посади судді у відставку відповідно до п. 4 ч. 6 статті 126 Конституції України.

Згідно з довідкою керівника апарату Довгинцівського районного суду стаж роботи на посаді судді становить 20 років 2 місяці 27 днів.

9 грудня 2021 року ВРП ухвалила рішення № 2304/0/15-21 про відмову у звільненні з посади судді Довгинцівського районного суду у відставку.

Відмову мотивувала тим, що у період з 23 травня 2013 року до 21 серпня 2019 року Середня не обіймала посаду судді та не здійснювала правосуддя у зв`язку з її звільненням з посади судді за порушення присяги. Відтак виснувала, що означений проміжок часу не може бути зарахований до стажу роботи, який дає судді право на відставку.

Велика Палата Верховного Суду дійшла такого висновку.

«Як слушно зазначив суд першої інстанції, цей спір стосується питання наявності у позивачки двадцятирічного стажу роботи на посаді судді, який дає їй право піти у відставку.

Предметом судового контролю є рішення ВРП про відмову у звільненні позивачки з посаді судді через брак у неї необхідного двадцятирічного стажу.

Як убачається з обставин справи, окреслені правовідносини є спірними лише у частині обчислення строку роботи на посаді судді. Стосовно інших двох складових стажу спору як такого нема.

Як уже мовилося, ВРП своє спірне рішення мотивувала тим, що:

1) з 23 травня 2013 року до 21 серпня 2019 року Середня не обіймала посаду судді та не здійснювала правосуддя у зв`язку з її звільненням з посади судді за порушення присяги, отже, зазначений період не може бути зарахований до стажу роботи, який дає судді право на відставку;

2) 08 червня 2018 року Середня отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, що також унеможливлює зарахування спірного стажу до стажу судді.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що внаслідок скасування Постанови Верховної Ради України від 23 травня 2013 року у частині звільнення з посади судді відпала єдина правова підстава для припинення її повноважень як судді.

Правильним є й висновок суду першої інстанції, що у разі скасування судом рішення про звільнення особи з посади судді остання продовжує перебувати у статусі судді, відновлення цього статусу та поновлення на посаді не потребує спеціальних рішень інших органів.

Слушними є й міркування суду про те, що вжите у пункті 1 частини першої статті 137 Закону № 1402-VIII поняття «робота на посаді судді судів України» охоплює як час фактичної безперервної праці на такій посаді, так і період вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням з неї. Позивачка була суддею, яка знаходилася у вимушеному прогулі. На цей період часу поширюється дія пункту 1 частини першої статті 137 Закону № 1402-VIII у разі визначення її стажу роботи на посаді судді судів України. Позивачка була позбавлена можливості здійснювати правосуддя через обставини, які не залежали від неї особисто.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач трактував пункт 1 частини першої статті 137 Закону № 1402-VIII не у точній відповідності із силою цієї норми і тому помилково виснував про відсутність підстав для зарахування позивачці до стажу роботи, який дає судді право на відставку, періоду з 23 травня 2013 року до 21 серпня 2019 року.

Нема підстав не погодитися й позицією суду про некоректність посилання відповідача на факт отримання позивачкою свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю як на підставу, що унеможливлює зарахування їй відповідного періоду до стажу роботи на посаді судді, оскільки сама по собі ця подія не спростовує того, що позивачка не зі своєї волі не могла виконувати повноваження судді.

Велика Палата не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги, позаяк її доводи в ході розгляду справи, не знайшли свого підтвердження.

Повторюючись, зазначимо, що автор скарги покликався на переоцінку встановлених ВРП обставин про відсутність у позивачки визначеного законом стажу на посаді судді, потрібного для відставки, до якої (переоцінки) ніби вдався суд першої інстанції. Такого роду дії, з погляду апелянта, є неприпустимими й достатніми для втручання в судове рішення. Однак для визнання таких доводів апелянта нема об`єктивних чинників.

Як убачається з оскаржуваного рішення, ВРП трактувала цю норму надмірно формально, прив`язавши її застосування до фактичного зайняття особою посади судді та здійснення нею правосуддя.

Під час здійснення правосуддя існують випадки, коли за певних умов суддя не може здійснювати правосуддя.

Такі випадки поділяються на дві категорії.

До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді, зокрема відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, при проведенні кваліфікаційного оцінювання та застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя.

Друга категорія охоплює випадки, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою. Наприклад, припинення роботи суду у зв`язку з військовими діями, стихійним лихом, нездійснення суддею правосуддя у разі ліквідації, реорганізації суду, перебуванням судді у відряджені, тимчасова непрацездатність, перебування у різного роду відпустках (основна, додаткова, соціальна), у зв`язку з мобілізацією відповідно до вимог Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Очевидним є також те, що суддя може не здійснювати правосуддя після відрахування його зі штату та звільнення.

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Держава своєю чергою забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130 Основного Закону України).

Судді здійснюють правосуддя шляхом реалізації судової влади в межах повноважень, якими вони наділені відповідно до Основного Закону України та закону про судоустрій. Судді виконують свої обов`язки на професійній основі, мають однаковий юридичний статус, основу якого становлять спільні елементи, незалежно від місця суду в системі судоустрою чи від адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді. Однаковість юридичного статусу усіх суддів обумовлена, зокрема, наявністю єдиного порядку набуття статусу судді, сукупністю прав та обов`язків судді, єдністю юридичних гарантій, які надають суддям можливість бути неупередженими, об`єктивними, безсторонніми та незалежними. Із набуттям статусу судді пов`язане й набуття передбачених Конституцією та законами України гарантій незалежності, на чому неодноразово наголошував Конституційний Суд України у своїх рішеннях.

Конституційний Суд у своєму Рішенні від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 зазначав: «Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу...Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо)...» (абзац п`ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

У нашому випадку позивачка втратила статус судді (шляхом звільнення за порушення присяги) не з своєї волі, вона не мала наміру звільнитися з посади судді. Такі дії (звільнення у зв`язку з порушення присяги судді) стали предметом судового контролю, за наслідками якого встановлено неправомірність звільнення позивачки з посади судді.

Після звільнення позивачки і до часу скасування судом Постанови Верховної Ради України (на підставі якої вона була звільнена) та видання наказу про скасування наказу про відрахування зі штату у позивачки поза її волею не було можливості здійснювати правосуддя.

Як уже зазначалося, невід`ємним елементом статусу суддів, зокрема, є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення.

У більшості випадків, коли суддя не здійснює правосуддя (окрім випадків застосування до судді дисциплінарного стягнення), йому (судді) виплачується суддівська винагорода. Отримання від держави матеріального забезпечення, зокрема суддівської винагороди, нерозривно пов`язує цю особу з її статусом судді.

З матеріалів справи встановлено, що за час вимушеного прогулу позивачці виплатили середній заробіток судді з утриманням страхових внесків. Зокрема, за період з 27 липня 2013 року до 31 грудня 2018 року виплати були здійснені на виконання рішення суду, а за період з 1 січня до 17 вересня 2019 року ці кошти виплачені у безспірному порядку.

Тут варто зазначити відразу, що статус судді не завжди можна ототожнювати зі здійсненням правосуддя, адже статус судді «отримується» з моменту видання відповідного акта про призначення, а здійснювати правосуддя суддя може після прийняття присяги та зарахування до штату відповідного суду, який функціонує.

Отож у контексті спірних правовідносин Велика Палата вважає за потрібне визнати, що період з 23 травня 2013 року до 21 серпня 2019 року, який ВРП вважає за неможливим зарахувати до стажу роботи, що дає судді право на відставку, має властивості такого, що зараховується до стажу роботи на посаді судді.

У світлі сказаного видається незбагненним, чому причини нездійснення суддею повноважень судді в часі з 23 травня 2013 року до 21 серпня 2019 року ВРП сприймає негативно, визнає такими, що позивачка в той час не обіймала посаду судді та не здійснювала правосуддя. З цього приводу в оскаржуваному рішенні ВРП не наводить мотивів відносно того, чому причини, через які позивачка не з власної волі тривалий час не могла здійснювати повноважень судді, не доказують правомірність її прагнень отримати право на відставку судді.

Є очевидним та безсумнівним, що 23 травня 2013 року є датою прийняття Верховною Радою України Постанови про звільнення позивачки з посади судді, а 21 серпня 2019 року є датою ухвалення Великою Палатою як судом апеляційної інстанції постанови про залишення без змін рішення суду першої інстанції від 12 березня 2019 року.

17 вересня 2019 року виконувач обов`язків голови Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області видав наказ № 139к-тр «Про скасування наказу», яким скасував наказ цього суду про відрахування зі штату цього суду судді на виконання Постанови Верховної Ради України від 23 травня 2013 року № 311-VІІ «Про звільнення суддів». За цим наказом ОСОБА_1 як суддя мала також стати до роботи з 18 вересня 2019 року; мала право на отримання з 18 січня 2019 року щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 40 % від посадового окладу відповідного до штатного розпису.

Отож якщо [ймовірно, неясно] ВРП вважає, що до «відставочного» стажу судді має зараховуватися час, коли вона після поновлення свого права приступила до виконання своїх повноважень судді (18 вересня 2019 року), але не повинен зараховуватися час від дати звільнення за наче «порушення присяги судді» (23 травня 2013 року) до дати відновлення діяльності на цій посаді, бо вона нібито фактично не виконувала своїх повноважень, то такого змісту міркування не є об`єктивно-зумовленими, виправданими; вони суперечать принципам законності й, особливо, справедливості.

З 18 вересня 2019 року Середня мала стати до виконання повноважень судді, оскільки перепон, які б унеможливлювали виконання цих повноважень, не стало. Якщо б вона не виконувала цих повноважень з цього дня, то не вправі була б очікувати на зарахування до вислуги років, що дають право на відставку судді, тих днів, коли б вона від цієї дати з якихось неповажних причин не виконувала повноважень судді.

Водночас у судовому порядку на законних підставах було встановлено, що з 23 травня 2013 року суддя не з власної волі була позбавлена можливості виконувати повноваження судді. Якщо заперечувати реальність того, що суддя з вини Вищої ради юстиції, Верховної Ради України з 23 травня 2013 року не виконувала повноважень судді, і не зараховувати цей час до стажу, що не дає право на відставку судді, то тоді фактично відбувається заперечення цієї реальності.

Виглядає, що компетентний орган ніби непрямо, іншим способом виправдовує звільнення позивачки за «порушення присяги», оскільки таким чином визнає, що вона мовби без поважних причин не виконувала повноважень судді. Але такий підхід не є справедливим.

Є очевидним, що судове визнання незаконним відсторонення позивачки від виконання повноважень судді на тривалий проміжок часу дозволяло їй очікувати відновлення її права не тільки на отримання відшкодування судової винагороди за час вимушеного прогулу, але й на зарахування до стажу роботи на посади судді, того часу роботи, який вона могла б набути, але об`єктивно не змогла цього зробити через тимчасове протиправне обмеження здійснення нею цих повноважень. Зарахування часу, впродовж якого позивачка не здійснювала повноважень судді, до «відставочного» стажу по суті є формою реалізації поновленого її права як на здійснення повноважень судді, так і на отримання соціально-матеріальних та правових заходів, котрі б забезпечували належне та повноцінне проживання судді після її виходу у відставку.

Тому вкотре треба зазначити, що ВРП діяла протиправно, коли без наведення мотивів і аргументів, які б основувалися на законі, не зарахувала до стажу, що дає право на відставку, час, протягом якого вона не працювала на посаді судді, з описаної вище ситуації.

Велика Палата повторює, що висновки суду першої інстанції про те, що у період з 23 травня 2013 року до 21 серпня 2019 року позивачка перебувала у вимушеному прогулі і цей період часу охоплюється дією пункту 1 частини першої статті 137 Закону №1402-VIII у разі визначення її стажу роботи на посаді судді судів України, є правильними, законними і обґрунтованими.

Апелянт стверджував, серед іншого, що суд першої інстанції втрутився в дискреційні повноваження конституційного органу державної влади і тим, що зобов`язав ВРП повторно розглянути заяву позивачки від 01 жовтня 2021 року та зважити на висновки суду про перебування судді у певний конкретний період у вимушеному прогулі, який охоплюється дією пункту 1 частини першої статті 137 Закону №1402-VIII у разі визначення її стажу роботи на посаді судді судів України, вийшов за межі своїх повноважень. Але для такого твердження нема підстав.

З матеріалів справи та й з тексту оскаржуваного судового рішення випливає, що ВРП не зобов`язувалася ухвалити якесь конкретне рішення на користь позивачки. У цій справі суд встановив, у чому полягає протиправність дії ВРП, визначив, як треба розуміти положення матеріальної норми, що регулює питання стажу, що дає право на відставку судді, і вирішив, що ВРП має повторно розглянути заяву позивачки про звільнення у відставку. За цим рішенням ВРП під час повторного розгляду не обмежувалася (була вільна) у виборі одного з варіантів рішення за наслідками розгляду заяви від 1 жовтня 2021 року, але у виборі цього варіанта повинна зважати на правові висновки суду.

Наведені та інші згадані в апеляційній скарзі ВРП покликання не спростовують висновків суду і не містять жодних вагомих підстав для визнання його протиправним, необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню», - зазначила ВП ВС.

Отже, ВП ВС вирішила апеляційну скаргу ВРП залишити без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 3 серпня 2022 року - без змін.

Автор: Наталя Мамченко