Відсутність міжнародного договору не може бути підставою для відмови у виконанні іноземного судового рішення: КЦС ВС

Нормою частини першої статті 462 ЦПК України визначено дві правові підстави (умови), за яких рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні:

• перша - це наявність міжнародного договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України;
• друга - за принципом взаємності.

Про це нагадав Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №199/3311/18.

Так, у зазначеній справі, враховуючи предметну сферу укладеного батьками дитини договору від 16 липня 2015 року, включно з договором від 10 червня 2013 року, ратифікованого постановою Суду з сімейних справ від 20 липня 2015 року, і беручи до уваги, що заявник є громадянином Ізраїлю, який просив надати дозвіл на примусове виконання на території України цієї постанови лише у частині його участі у вільному спілкуванні з дочкою ОСОБА_5, цей міжнародний сімейний спір підпадає під сферу дії Гаазької конвенції про батьківську відповідальність, право, що застосовується, визнання і виконання судових рішень та співробітництво у сфері батьківської відповідальності 1996 року.

Оскільки зазначена Гаазька конвенція 1996 року ратифікована Україною, проте не є чинною для держави Ізраїль, тому її положення не можуть бути застосовані у цій справі.

Крім того, Україна та держава Ізраїль не мають будь-якого іншого міжнародного багатостороннього договору, який би регулював питання визнання і виконання судових рішень у цій категорії справ, і не мають також двостороннього договору про правову допомогу у цивільних і сімейних справах.

Відмовляючи у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про визнання та надання дозволу на примусове виконання на території України рішення іноземного суду, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що між Україною та державною Ізраїль не укладено міжнародного договору про взаємне надання правової допомоги, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, щодо визнання та примусового виконання рішень судів держави Ізраїль на території України, проте, виходячи зі змісту частини першої статті 462 ЦПК України, відсутність міжнародного договору не може бути підставою для відмови у визнанні та виконанні іноземного судового рішення, оскільки у такому випадку застосовується принцип взаємності.

Для правильного застосування принципу взаємності як умови для визнання і виконання іноземного судового рішення є важливими положеннями частини другої статті 462 ЦПК України: «У разі якщо визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності, вважається, що він існує, оскільки не доведено інше».

Положення статті 462 ЦПК України дозволяють зробити такі висновки:

1) відсутність міжнародного договору не може бути перешкодою для визнання і надання дозволу на виконання на території України іноземного судового рішення, останнє може бути здійснено на основі принципу взаємності; 2) наявність взаємності презюмується (правило сприятливого ставлення щодо визнання і виконання іноземних судових рішень);

3) доказування зворотного (відсутність забезпечення взаємності в іноземній державі) покладається на заінтересовану особу (боржника).

Матеріали справи не містять доказів наявності того, що держава Ізраїль не забезпечує взаємність у визнанні та виконанні на своїй території рішень, ухвалених українськими судами.

Крім того, посилання суду апеляційної інстанції на дипломатичний порядок надіслання судових доручень, передбачений Гаазькою конвенцією про цивільний процес 1954 року, у цій справі не є коректним, виходячи з наступного.

У 2000 році Україна ратифікувала Гаазьку конвенцію про надіслання судових і несудових документів у цивільних і торговельних справах 1965 року, якою замінено дипломатичний порядок відносин щодо надіслання судових доручень більш простим - через центральні органи юстиції, і відповідно до статті 22 цієї конвенції у відносинах між Державами-Сторонами, які є також Сторонами Гаазької конвенції про цивільний процес 1954 року, ця конвенція замінює положення статей з 1 по 7 попередньої конвенції.

У цій справі предметом клопотання ОСОБА_1 є не виконання судового доручення, а визнання і отримання дозволу на виконання іноземного судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 465 ЦПК України клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду безпосередньо стягувачем (його представником).

Таким чином, громадянин Ізраїлю вчинив правильно, звернувшись до відповідного суду України із клопотанням про визнання та надання дозволу на примусове виконання на території України рішення іноземного суду.

Вимоги до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду визначені статтею 466 ЦПК України. Частиною третьою цієї статті передбачено перелік документів, які мають бути додані до клопотання.

Отже, зазначені положення Конвенції та вимог закону спростовують висновки суду апеляційної інстанції про те, що за відсутності укладеного міжнародного договору про взаємне надання правової допомоги, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, щодо визнання та примусового виконання рішень судів держави Ізраїль на території України у суду першої інстанції не було правових підстав для визнання на надання дозволу на примусове виконання указаного судового рішення, оскільки така підстава передбачена наведеною нормою статті 462 ЦПК України за принципом взаємності.

Відповідно до вимог частини першої статті 392 ЦПК України, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника.

У відповідності до частини першої статті 463 ЦПК України, рішення іноземного суду може бути пред`явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред`явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.

Статтею 465 ЦПК України встановлено, що клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду безпосередньо стягувачем (його представником) або відповідно до міжнародного договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, іншою особою (її представником).

Згідно статей 81, 82 Закону України «Про міжнародне приватне право», в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили. Визнання та виконання рішень, визначених

у статті 81 цього Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України.

Частиною шостою статті 467 ЦПК України передбачено, що розглянувши подані документи, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання.

Статтею 468 ЦПК України встановлені підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, яких у цій справі не встановлено.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду надав судам методичну інформацію щодо спірних питань застосування законодавства про продовження процесуальних строків під час дії карантину.

Також ми говорили, що КЦС ВС роз’яснив, хто є належним відповідачем у спорах щодо спадщини.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.