Поширення недостовірної інформації: Велика Палата ВС розтлумачила основні аспекти

Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов’язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

Законодавство, що регулює відносини, пов’язані з поширенням недостовірної інформації шляхом передання її по радіо, телебаченню, не передбачає, що докази поширення такої інформації (докази транслювання чи ретранслювання телерадіоорганізацією передачі зі спірною інформацією) можуть бути отримані виключно в порядку, передбаченому ЗУ «Про телебачення і радіомовлення». На цьому наголосила Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи № 905/902/20.

За частиною першою статті 94 ЦК України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

За змістом частини першої статті 201 ЦК України ділова репутація належить до особистого немайнового блага, яке охороняється цивільним законодавством, а частина друга статті 34 Господарського кодексу України вказує на те, що поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов’язаних з особою чи діяльністю суб’єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб’єкта господарювання, є дискредитацією суб’єкта господарювання.

Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації (частина третя статті 277 ЦК України).

При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про спростування недостовірної інформації, поданого на захист ділової репутації, є сукупність таких обставин:

а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб;

б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;

в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності;

г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Тож обставина поширення спірної інформації входить до предмета доказування у відповідній справі.

Поширенням інформації вважається опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв’язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Громадянин або юридична особа мають право вимагати від телерадіоорганізації спростування поширених у її програмі чи передачі відомостей, які не відповідають дійсності та/або принижують честь і гідність особи. Заяву з вимогою спростування має бути подано до телерадіоорганізації у письмовій формі протягом 14 днів з дня поширення таких відомостей з письмовим повідомленням про це Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. На вимогу заявника телерадіоорганізація зобов’язана надати йому можливість безкоштовного прослуховування (перегляду) відповідного фрагмента програми чи передачі або надати копію запису фрагмента з відповідною оплатою.

Однак звернення громадянина або юридичної особи до телерадіоорганізації зі скаргою в порядку статті 64 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» не є обов’язковою передумовою звернення до суду за захистом недоторканості ділової репутації, адже передбачає право, а не обов’язок особи на звернення до телерадіоорганізації зі скаргою щодо змісту відповідних програм та передач та, відповідно, на отримання копії запису фрагмента зі спірної інформацією. Право на судовий захист ділової репутації не залежить від того, чи скористалися громадянин чи юридична особа правом вимагати від телерадіоорганізації спростування недостовірної інформації в позасудовому порядку.

Тому сплив установленого законом 14-денного строку зберігання трансльованої передачі та незвернення заявника до телерадіоорганізації протягом цього строку з відповідною (відповідними) вимогою (вимогами) у порядку частин третьої, п’ятої статті 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» про спростування недостовірної інформації та/або про надання копії запису фрагмента передачі не позбавляє його можливості захистити свої права у судовому порядку з дотриманням принципу змагальності сторін, суть якого полягає, зокрема, в тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (пункт 5 частини третьої статті 2, частина третя статті 13 та частина перша статті 74 ГПК України).

Стаття 73 ГПК України передбачає, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи, а одним із засобів доказування є електронні докази.

Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 ГПК України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.

Згідно зі статтею 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Допустимість доказів за статтею 77 ГПК України полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов’язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 78 ГПК України).

Водночас законодавство, що регулює відносини, пов’язані з поширенням недостовірної інформації шляхом передання її по радіо, телебаченню, не передбачає, що докази поширення такої інформації (докази транслювання чи ретранслювання телерадіоорганізацією передачі зі спірною інформацією) можуть бути отримані виключно в порядку, передбаченому Законом України «Про телебачення і радіомовлення».

Відповідно до змісту вказаних норм, для досягнення мети здійснення судового розгляду, позивач має право надати або відеозапис, отриманий у порядку статті 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», або відеозапис з електронного інтернет-джерела (електронної платформи), на якому (якій) розміщено відеоролик. Якщо особа не має такого запису і надає копію, отриману з інших джерел, відповідно до частини п’ятої статті 96 ГПК України суд може витребувати відеозапис за наявності сумніву у відповідності поданого відеозапису оригіналу. Якщо відеозапис не зберігся взагалі, то сторони мають право доводити факти порушеного права у справі будь-якими доказами.

Відповідно до вимог частини першої статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Ключовими принципами статті 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд. Так, у рішенні від 17 січня 1970 року у справі Delcourt v. Belgium (заява № 2689/65) Європейський суд з прав людини зазначив, що «у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення». У рішенні від 4 грудня 1995 року у справі Bellet v. France (заява № 23805/94,) Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

Здійснюючи апеляційний перегляд справи, Східний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що позивач не дотримав вимог статті 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» та не надав суду доказів виходу в етері спірного сюжету з недостовірною інформацією. Проте суд апеляційної інстанції не врахував, що чинне законодавство, що регулює відносини, пов’язані з поширенням недостовірної інформації шляхом транслювання її по телебаченню, не передбачає, що докази поширення такої інформації можуть бути отримані виключно в порядку, передбаченому Законом України «Про телебачення і радіомовлення».

Відтак суд апеляційної інстанції не надав оцінки наявним матеріалам справи на предмет того, чи містяться в них дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги позивача, не врахував, що по суті передбачені статтями 48 та 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» порядок та термін на звернення зі скаргою щодо змісту програми не можуть бути обмеженням особи у праві на судовий захист, гарантований як статтею 6 Конвенції, так і нормами національного законодавства.

Ураховуючи викладене, межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування постанови Східного апеляційного господарського суду від 20 травня 2021 року та направлення справи до цього суду для нового апеляційного розгляду.

Раніше ми розповідали, що ВП ВС вирішить виключну правову проблему про подвійне стягнення виконавчого збору.

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Youtube Право ТВ, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.