Встановлення факту, що має юридичне значення, щодо загибелі військовослужбовця під час захисту Батьківщини внаслідок збройної агресії можливе лише у судовому порядку, - ВС

Встановлення факту, що має юридичне значення, щодо загибелі військовослужбовця під час захисту Батьківщини внаслідок збройної агресії рф проти України можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації.                    

Від встановлення факту загибелі військовослужбовця при виконанні військової служби внаслідок збройної агресії залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав заявника як члена сім`ї загиблого військовослужбовця.

Тобто, відповідний юридичний факт має індивідуальний характер, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника, а саме: отримання загиблим статусу жертви міжнародного збройного конфлікту з подальшим отриманням членами сім`ї загиблого допомоги від гуманітарних організацій та можливості звернення членів сім`ї загиблого до міжнародних судів із відповідними вимогами.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 5 грудня 2022 року по справі №490/6057/19-ц.

Історія справи

Жінка звернулася до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, російська федерація.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 5 вересня 2014 року її чоловік та батько її сина був призваний до лав Збройних сил України у зв`язку з мобілізацією.

Брав безпосередню участь у бойових діях та забезпеченні їх проведення, захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей у складі військової частини.

Під час артилерійського обстрілу вогневого опорного пункту українських військових сил у селищі Чернухіне Попаснянського району Луганської області її чоловік отримав поранення й після надання першої медичної допомоги він з волонтерами та іншими військовослужбовцями на автомобілі швидкої медичної допомоги був направлений до Артемівської лікарні.

Під час переїзду автомобіль підірвався на міні, її чоловік із того часу вважається таким, що зник без вісти.

15 червня 2015 року слідчим управлінням Управління МВС України в Миколаївській області встановлено, що її чоловіка, який безвісно зник у зоні бойових дій на території Донецької - Луганської областей, встановлено як загиблого.

Вважає, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, розпочатих рф, її чоловік загинув у лютому 2015 року під час захисту Батьківщини на території Донецької та Луганської областей України у районі Дебальцеве, де згідно з численними повідомленнями 09-10 лютого 2015 року була найгарячіша точка збройного конфлікту. А тому саме внаслідок військової агресії рф на території цих областей України порушено невід`ємне право на життя, передбачене статтею 27 Конституції України, статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Посилаючись на викладене та на те, що звернення до суду обумовлено тим, що вона має на меті визначити статус її чоловіка як жертви міжнародного збройного конфлікту, тобто як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 3 липня 1954 року, просила встановити юридичний факт загибелі чоловіка під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької та Луганської областей України внаслідок збройної агресії рф проти України.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року провадження у справі закрито.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що законодавством передбачено позасудову процедуру надання особам статусу сім`ї загиблого під час антитерористичної операції (АТО). Чоловік вже має статус загиблого, причина смерті якого пов`язана із захистом Батьківщини, що підтверджується відповідними матеріалами справи, наданими самим заявником.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 4 жовтня 2021 року ухвала суду першої інстанції залишена без змін.

Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у позасудовому порядку встановлено, що чоловік загинув та були видані відповідні висновки військово-лікарської комісії (ВЛК) і встановлено причину травми, яка стала причиною смерті, а, отже, вказане не може бути встановлено у судовому порядку. Факт збройної агресії російської федерації проти України на Сході країни встановлено рядом нормативно-правових актів.

Позиція Верховного Суду

У листопаді 2021 року жінка подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій вказує на те, що отримання нею від гуманітарних організацій допомоги залежить від наявності встановленого судом факту загибелі чоловіка внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

Законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між пораненням, загибеллю військовослужбовців у зоні проведення бойових дій на сході України та військовою агресією російської федерації.

Суд не звернув уваги на те, що вона просила встановити не юридичний факт збройної агресії російської федерації проти України, а юридичний факт того, що загибель її чоловіка під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької - Луганської областей України відбулася внаслідок збройної агресії російської федерації проти України. Факт загибелі внаслідок збройної агресії російської федерації проти України у лютому 2015 року не є загальновідомим. Цей факт має індивідуальний характер та стосується виключно загиблого та членів його сім`ї.

Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16, від 21 березня 2018 року у справі № 428/12368/16, від 21 березня 2018 року у справі № 417/3852/17, від 12 квітня 2018 року у справі № 243/7029/17, від 06 червня 2018 року у справі № 428/13977/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16, від 12 вересня 2018 року у справі № 755/14659/16.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної  палати  Касаційного цивільного суду від 5 вересня 2022 року справу № 490/6057/19-ц прийнято до свого провадження та призначено до розгляду ВС у складі Об'єднаної палати КЦС.

Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати КЦС мотивована наявністю застосування судом касаційної інстанції у різних палатах принципово різного підходу до розуміння статті 315 ЦПК України, що викликає необхідність усунення виявлених розбіжностей у практиці їх розгляду Верховним Судом.

Верховний Суд неодноразово зазначив про можливість встановлення не самого факту поранення, смерті чи вимушеного переселення внаслідок збройної агресії російської федерації, а про можливість встановлення причинно-наслідкового зв`язку між певною подією та збройною агресією російської федерації.

У справі, що переглядається, та у справах № 711/7922/17 і № 707/52/17 заявники зверталися до суду з метою встановлення факту, що має юридичне значення, у порядку, передбаченому статтею 315 ЦПК України. Метою встановлення такого факту є визначення статусу загиблих військовослужбовців як осіб, які перебували під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка набрала чинності 21 жовтня 1950 року, ратифікована Президією Верховної Ради Української PCP від 3 липня 1954 року, тобто отримати статус жертви міжнародного збройного конфлікту; порушення невід`ємного права на життя, передбаченого статтею 27 Конституції України, статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року з подальшим отриманням допомоги від гуманітарних організацій.

На думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від встановлення факту загибелі чоловіка заявниці при виконанні військової служби внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, залежить виникнення та реалізації особистих та майнових прав заявниці як дружини загиблого військовослужбовця. Тобто, відповідний юридичний факт має індивідуальний характер, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника, а саме: отримання загиблим статусу жертви міжнародного збройного конфлікту з подальшим отриманням членами сім`ї загиблого допомоги від гуманітарних організацій та можливості звернення членів сім`ї загиблого до міжнародних судів із відповідними вимогами.

Верховний Суд вважає, що суди, розглядаючи заяву жінки , не звернули уваги на суть та мету цієї заяви - встановлення причинно- наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації проти України.

Суди попередніх інстанцій розділили вимогу заявника на встановлення факту смерті військовослужбовця та факту військової агресії російської федерації, зробивши висновок про те, що у першому випадку такі факти судами не встановлюються, а в другому - про загальновідомість факту через закріплення його на державному рівні на підставі нормативно-правових актів.

Фактичною ж підставою звернення до суду заявника стала необхідність встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю та збройною агресією російської федерації проти України з метою подальшого отримання допомоги від гуманітарних організацій.

Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2020 року у справі №711/7922/17 (провадження № 61-41461св18), та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року у справі № 707/52/17 (провадження № 61-3784св18).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати КЦС погоджується з такими висновками колегії суддів Першої судової палати КЦС та вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2020 року у справі № 711/7922/17 (провадження № 61-41461св18), та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року у справі № 707/52/17 (провадження № 61 -3784св18).

Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Відповідно до частин першої та другої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту, в тому числі, смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Аналіз зазначених норм права свідчить про те, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Таким чином у судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

При зверненні до суду із заявою про встановлення юридичного факту важливе значення має мета його встановлення, оскільки саме вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки.

Статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що крім положень, які виконуються в мирний час, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. В усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конвенції може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.

Статтею 4 Конвенції передбачено, що нейтральні держави за аналогією застосовують положення цієї Конвенції щодо поранених і хворих, а також медичного та духовного персоналу збройних сил конфлікту, прийнятих або інтернованих на території їхніх держав, а також знайдених померлих.

Дійсно, факт загибелі в судовому порядку встановлений бути не може, проте, обґрунтовуючи необхідність встановлення факту того, що чоловік загинув при виконанні військової служби  у лютому 2015 року на території Донецької - Луганської областей України внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, заявниця акцентувала увагу на відсутність іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між загибеллю її чоловіка та військовою агресією російської федерації, оскільки такий порядок законодавством не визначено.

Разом із тим, по суті факт загибелі є обґрунтуванням необхідності встановлення іншого факту.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та ІІІереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня  2010 року у справі «Меньшакова проти України»).

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до Рішення КСУ від 1 грудня 2004 року К» 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Краска проти Швейцарії» від 19 квітня 1993 року визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

У справі, яка є предметом перегляду Об`єднаної палати, встановлено, що чоловік заявниці безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення АТО в Донецькій та Луганській областях та загинув в зоні АТО.

Причиною його смерті, відповідно до витягу з протоколу засідання Центральної ВЛК зі встановлення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травми, каліцтва у колишнього військовослужбовця від 12 травня 2016 року є травма «Розтрощення та обвуглення декількох ділянок тіла». Травма та причина смерті пов`язані із захистом Батьківщини.

Факти збройної (військової) агресії російської федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами частини третьої статті  82 ЦПК України.

Статтею першою Закону України від 6 грудня 1991 року № 1932-ХІІ «Про оборону України» збройна агресія визначається як застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

За наслідками військової агресії російської федерації прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

Відповідно до абзацу 2 постанови Верховної Ради України від 04 лютого 2015 року №145-VІІІ «Про Заяву Верховної Ради України про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами російської федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» із 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія російської федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки.

Крім того, постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року                   № 129-VІІІ законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором.

Силові дії російської федерації, що тривають із 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «;d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.

Звертаючись із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 звертала увагу на те, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий російською федерацією, загинув її чоловік ОСОБА_3 . Вказувала, що від встановлення цього юридично значимого для неї та її малолітньої дитини факту залежить виникнення прав та обов`язків, у тому числі щодо отримання ними відповідної допомоги.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що законодавством передбачено позасудову процедуру надання особам статусу сім`ї загиблого під час АТО. У позасудовому порядку вже встановлено, що чоловік загинув та були видані відповідні висновки ВЛК і встановлено причину травми, яка стала причиною смерті, а, отже, вказане не може бути встановлено у судовому порядку. Факт збройної агресії російської федерації проти України на Сході країни встановлено рядом нормативно-правових актів.

Між тим, суди попередніх інстанцій, розглядаючи заяву, не звернули уваги на суть та мету цієї заяви, а саме: встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю її чоловіка та військовою агресією російської федерації проти України.

Розділивши її вимогу на встановлення факту смерті військовослужбовця та факту військової агресії російської федерації, суди, по суті, зробили висновок про те, що, у першому випадку, такі факти суди не встановлюють, а в другому, - про загальновідомість факту через закріплення його на державному рівні на підставі нормативно-правових актів.

Водночас не звернули увагу на те, що звернення заявниці в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, обумовлено необхідністю визначення статусу її чоловіка, як жертви міжнародного збройного конфлікту, особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених нормами міжнародного гуманітарного права (що складається з Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року, Додаткових протоколів до них, інших міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України) та отримання заявником допомоги від гуманітарних організацій (Міжнародного Комітету Червоного Хреста, Міжнародної Федерації товариств Червоного Хреста і Червоного півмісяця, Товариства Червоного Хреста України).

Відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки має правові наслідки лише для заявниці та її малолітньої дитини.

Отже, фактичною підставою звернення до суду стала необхідність встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю її чоловіка та збройною агресією російської федерації проти України з метою подальшого отримання допомоги від гуманітарних організацій.

Ураховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про закриття провадження у цій справі, не врахувавши, що встановлення факту, що має юридичне значення, щодо загибелі чоловіка під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької та Луганської областей України внаслідок збройної агресії російської федерації проти України можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації.

Зважаючи на викладене та з урахуванням наведених вище положень закону, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що висновки суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України є помилковими з огляду на те, що законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією Російської Федерації

За вказаних обставин Верховний Суд приймає аргументи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права.

З урахуванням наведеного, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2020 року у справі № 711/7922/17 (провадження № 61-41461 св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року у справі №707/52/17 (провадження № 61 -3784св18), в якій суд за аналогічних обставин дійшов протилежного висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

З огляду на те, що оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, тому Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, скасувати оскаржені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки

Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.

Встановлення факту, що має юридичне значення, щодо загибелі військовослужбовця під час захисту Батьківщини внаслідок збройної агресії російської федерації проти України можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації.

Від встановлення факту загибелі військовослужбовця при виконанні військової служби внаслідок збройної агресії російської федерації проти України залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав заявника як члена сім`ї загиблого військовослужбовця.

Тобто, відповідний юридичний факт має індивідуальний характер, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника, а саме: отримання загиблим статусу жертви міжнародного збройного конфлікту з подальшим отриманням членами сім`ї загиблого допомоги від гуманітарних організацій та можливості звернення членів сім`ї загиблого до міжнародних судів із відповідними вимогами.

Отже, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, касаційну скаргу жінки задовольнив частково, рішення судів скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.