ЄСПЛ висловився щодо продовження тримання під вартою судді, яка була заявницею, за підозрою у корупції

ЄСПЛ розглянув справу CVIKOVÁ v. Slovakia щодо продовження тримання під вартою заявниці – судді, підозрюваної у вчиненні корупційних злочинів, без наведення обґрунтованих та відповідних підстав застосування запобіжного заходу такого рівня суворості і встановив порушення. Про це повідомили у Верховному Суді.

Обставини справи

Заявниця – суддя, разом з низкою інших осіб як з судової системи, так і з поза її меж, стала об'єктом широкомасштабного розслідування ймовірної організованої корупції в судовій системі Братиславського краю.

20 серпня 2019 року Національне агентство з розслідування організованої злочинності (Národná kriminálna agentúra) розпочало розслідування за підозрою в отриманні неправомірної вигоди, зловживанні службовим становищем та втручанні в незалежність судової влади невстановленою кількістю осіб, які працювали у судовій системі та поза нею. Основні підозри полягали в тому, що деякі судді в судах Братиславського краю виносили упереджені рішення в обмін на неправомірну вигоду, яку вони отримували за вказівками третьої особи, переданими через суддю та агента Міністерства юстиції.

Згодом B, C та інших суддів попросили здати свої мобільні телефони, а дані, що містилися в них, були піддані експертному аналізу. Ця операція та текстові повідомлення з мобільного телефону приватної особи А, в яких фігурували вищезгадані та інші особи, потім були поступово опубліковані в ЗМІ.

Опубліковані матеріали включали повідомлення між А та С, в яких заявниця нібито допомагала іншому судді, D, розглядати справу, розподілену на останню, і в якій компанія, пов'язана з А, подала позов про виплату великої суми грошей на підставі векселя («справа про вексель»). Зокрема, стверджувалося, що заявниця діяла на прохання С, і в обмін на оплату, надану А і передану їй С, заявниця консультувала D, як поводитися з запереченнями одного з відповідачів, підготувала проєкт рішення, яким задовольнявся позов, і підтримала D, будучи присутньою на судовому засіданні, на якому D приймала це рішення.

24 січня 2020 року Спеціалізований кримінальний суд («SCC») видав ордер на обшук квартири заявниці, оскільки дійшов висновку про наявність обґрунтованої підозри, що там можуть бути знайдені докази, які мають відношення до кримінального провадження, зокрема мобільні телефони та інша інформація, а також пристрої інформаційно-комунікаційних технологій («пристрої ІКТ») та доходи, отримані злочинним шляхом. Цей ордер було доведено до відома заявниці 29 січня 2020 року, після чого невідкладно відбувся обшук.

5 травня 2020 року заявниця оскаржила ордер на обшук, подавши скаргу до Конституційного суду, стверджуючи, що не було достатніх або відповідних підстав для видачі ордеру, а також, що його видача була непропорційною та свавільною. Зокрема, як вона стверджувала, в ордері використовувалися стандартні формулювання, а єдиною конкретною причиною для обшуку її помешкання було те, що вона була присутня на судовому засіданні у справі про вексель. Вона зробила це у свій особистий час як представник громадськості, що було цілком законно. Більше того, суд утримався від призначення менш інтрузивних заходів, зокрема, вилучення відповідно до статті 89 Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК) об’єкта, необхідного як доказ у кримінальному провадженні, з причин, пов'язаних з іншими особами, але не з нею самою. В результаті виконання ордеру «дані, які не мають жодного суттєвого або особистого зв'язку з провадженням, опинилися в розпорядженні третіх осіб».

7 липня 2020 року Конституційний Суд відхилив скаргу заявниці на ордер на обшук як явно необґрунтовану, визнавши обґрунтування в ордері «у поєднанні з діями, в яких обвинувачувалася заявниця», достатнім. Він також зазначив, що хоча SCC не зобов'язував заявницю видати об'єкти, які шукали, відповідно до статті 89 КПК, слідчі попросили її зробити це відповідно до статті 104 КПК, і обшук був проведений лише після того, як вона не відповіла на це прохання. 7 січня 2022 року вилучені об'єкти були повернуті заявниці.

Тим часом 9 березня 2020 року заявниці, A, С, D, чотирнадцяти суддям та іншим особам було пред'явлено обвинувачення за тридцятьма пунктами різних злочинів, пов'язаних з підозрами у корупції, зловживанні службовим становищем та втручанні у незалежність судової влади у зв'язку з інформацією, що містилася у письмовому повідомленні з телефону А. Крім цього письмового повідомлення, обвинувачення ґрунтувалися головним чином на викривальних показаннях, наданих B. Дії, в яких обвинувачувалася заявниця, полягали, зокрема, в її передбачуваному втручанні у вексельну справу, про яку йшлося вище.

12 березня 2020 року Конституційний Суд надав згоду на внесення клопотання про тримання заявниці під вартою, зазначивши, що заявниці було пред'явлено обвинувачення згідно з відповідними процесуальними вимогами; процедура, що передувала поданню запиту, була дотримана, а запит на отримання згоди Конституційного Суду був поданий у встановлені строки. Згода не була самим рішенням про взяття заявниці під варту, а лише передумовою для розгляду судами загальної юрисдикції підстав для її тримання під вартою. Мета конституційного провадження обмежувалася перевіркою того, чи не були обвинувачення проти заявниці «абсолютно необґрунтованими або надзвичайно свавільними», щоб захистити судову владу від будь-яких зловживань з боку виконавчої або прокурорської влади. У справі заявниці таких зловживань встановлено не було.

13 березня 2020 року SCC залишив заявницю, C, D та п'ятьох інших обвинувачених під вартою. Як і у випадку з іншими особами, які перебували під вартою, дії заявниці в окремих справах мали бути переглянуті, і існував ризик того, що вона може спробувати перешкодити розслідуванню. Відтак, її тримання під вартою було необхідним відповідно до підпункту «b» пункту 1 статті 71 КПК.

Суд вважав, що мета тримання під вартою не могла бути досягнута альтернативними засобами, зважаючи на характер справи та необхідність заслухати більшу кількість свідків, які на тому етапі ще не були встановлені.

5 серпня 2020 року SCC вирішив, що заявницю має бути звільнено з-під варти. Спираючись на аргументацію, прийняту Другою палатою Верховного Суду у справі двох співучасників заявниці, він встановив, що всі докази, в які заявниця потенційно могла втрутитися, вже були отримані слідчими.

24 серпня 2020 року П'ята апеляційна палата Верховного Суду скасувала рішення від 5 серпня 2020 року та відхилила клопотання заявниці про звільнення. У рішенні, серед іншого, зазначалося, що голова цієї секції отримав ex proprio motu вилучений документ з квартири заявниці, і що він фактично є детальним планом захисту судді D щодо її участі у вексельній справі.

Володіння заявницею цим документом та її контакти з B та іншим суддею до слухання справи в Раді суддів були конкретними обставинами, які обґрунтовували занепокоєння, що заявниця може спробувати втрутитися у здійснення правосуддя.

Скарга заявниці до Конституційного Суду на це рішення через вирішення Верховним Судом справи з інших підстав, ніж висувала прокуратура, й, зокрема, порушення принципу змагальності була відхилена ним як необґрунтована.

Тим часом сторона обвинувачення звернулася за судовим дозволом на продовження строку тримання заявниці під вартою понад встановлений законом семимісячний строк (до 11 жовтня 2020 року). Клопотання було відхилено в першій інстанції SCC 21 вересня 2020 року, а за проміжною апеляційною скаргою прокуратури заявницю було звільнено з-під варти постановою Першої апеляційної палати Верховного Суду від 8 жовтня 2020 року через те, що причини тримання її під вартою перестали існувати.

До ЄСПЛ заявниця скаржилася на те, що її тримання під вартою було необґрунтованим і свавільним та порушило її права, передбачені підпунктом «с» пункту 1 і пунктом 3 статті 5 Конвенції. Зокрема, вона також стверджувала про порушення статті 8 Конвенції унаслідок проведення обшуку її житла.

Оцінка Суду

ЄСПЛ повторив, що відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, особа може бути затримана в рамках кримінального провадження лише з метою доставлення її до компетентного судового органу за обґрунтованою підозрою у вчиненні правопорушення. «Обґрунтованість» підозри, на якій має ґрунтуватися арешт, є невіддільною частиною гарантії, викладеної в підпункті «с» пункту 1 статті 5 Конвенції. Наявність обґрунтованої підозри передбачає наявність фактів або інформації, які б переконали об'єктивного спостерігача втому, що відповідна особа могла вчинити правопорушення. Однак те, що можна вважати обґрунтованою підозрою, залежить від усіх обставин (див. рішення у справі Selahattin Demirtaş v. Turkey (№ 2) [GC], № 14305/17, § 314, від 22 грудня 2020 року, з подальшими посиланнями) (пункт 57 рішення).

Тримання під вартою

Що стосується самої заявниці, то коли її було взято під варту, суди встановили, що ризик змови існував, зокрема, на підставі її стосунків з С.

Заявницю вважали однією з підозрюваних широкого кола системної, прихованої та організованої корупції, зосередженої навколо С. Крім того, оскільки було необхідно заслухати інших свідків, суди встановили, що мета тримання заявниці під вартою не могла бути досягнута за допомогою менш інвазивних засобів. Ці висновки були переглянуті Конституційним Судом. З огляду на статус заявниці як судді, рішення про притягнення її до кримінальної відповідальності також було переглянуто до її затримання на предмет наявності ознак явного свавілля (пункт 75 рішення).

Беручи ситуацію в цілому та враховуючи також делікатний характер обвинувачень, складність провадження та тримання заявниці під вартою на дуже ранній стадії розслідування, ЄСПЛ вважав, що підстави для тримання її під вартою були «відповідними» та «достатніми». Більше того, він не виявив жодних ознак свавілля у розумінні своєї практики (див., наприклад, рішення у справі Saadi v. the United Kingdom [GC], № 13229/03, §§ 68 та 69, ECHR 2008 та, в контексті підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, Stašaitis v. Lithuania, № 47679/99, §§ 67 та 68, 21 березня 2002 року; Khudoyorov v. Russia, № 6847/02, §§ 25, 38, 131 та 157, ECHR 2005-X (витяги); Nakhmanovich v. Russia, № 55669/00, § 70, 2 березня 2006 року; та Belevitskiy v. Russia, № 72967/01, §§ 19 та 91, 1 березня 2007 року) (пункт 76 рішення).

Підсумовуючи ЄСПЛ не може визнати, що тримання заявниці під вартою суперечило її правам за статтею 5 Конвенції, оскільки воно було обґрунтованим (пункт 77 рішення).

Продовження тримання під вартою

Однак ситуація є інакшою, коли йдеться про продовження тримання заявниці під вартою. Зокрема, 5 серпня 2020 року, коли вона вже перебувала під вартою протягом чотирьох місяців і двадцяти п'яти днів, SCC постановив звільнити її з-під варти на тій підставі, що подальше тримання її під вартою з метою запобігання її втручанню у здійснення правосуддя більше не могло бути виправданим (див. пункт 28 цього рішення). Після оскарження стороною обвинувачення це рішення було скасовано Верховним Судом 24 серпня 2020 року, і заявниця залишилася під вартою (див. пункт 30 цього рішення).

Незалежно від структури та інших частин останнього рішення, видається, що суть підстав для тримання заявниці під вартою з метою запобігання її перешкоджанню здійсненню правосуддя була визнана такою, що випливає «перш за все з характеру інкримінованих дій ... та з особливостей особистості підозрюваних та їхніх стосунків». У зв'язку з цим ЄСПЛ зазначив, що стосовно заявниці ці висновки не мали подальшого індивідуального обґрунтування, так само як і підстави, на які посилалися суди на підтримку висновку про неможливість заміни тримання заявниці під вартою альтернативними заходами (характер справи, необхідність заслухати інших свідків, які, однак, не були відомі на той час, і межі довіри судів до того, що відповідні особи мають достатньо позитивні риси особистості).

Рішення від 24 серпня 2020 року у своєму обґрунтуванні містило посилання на вилучений документ з квартири заявниці без висунення стороною обвинувачення будь-якого такого аргументу та без надання заявниці можливості прокоментувати його. У подальшому ході провадження, коли заявниці було надано можливість пояснити, чому цей документ опинився у неї,

Верховний Суд у своєму рішенні від 8 жовтня 2020 року погодився з тим, що володіння заявницею цим документом фактично не свідчить про будь-яку змову.

Крім того, в рішенні від 24 серпня 2020 року містилося посилання на контакт заявниці з В та іншим суддею до слухання в Раді суддів, як на конкретну обставину, що обґрунтовувала побоювання, що заявниця може втрутитися у здійснення правосуддя, проте цей аргумент не був взятий до уваги в рішенні від 8 жовтня 2020 року про звільнення заявниці з-під варти, де Верховний Суд зазначив, що з моменту прийняття рішення від 24 серпня 2020 року ситуація по суті не змінилася (пункт 79 рішення).

За цих обставин ЄСПЛ вважав сумнівним, чи були причини продовження тримання заявниці під вартою на даній стадії провадження «відповідними» та «достатніми». Далі він розглянув питання про те, чи були національні органи влади достатньо ретельними при здійсненні провадження (пункт 80 рішення).

У зв'язку з цим суди на всіх етапах тримання заявниці під вартою констатували наявність елементів пасивності з боку органів прокуратури.

У своєму рішенні від 24 серпня 2020 року Верховний Суд поставив під сумнів, чи мала сторона обвинувачення намір взагалі продовжувати справу. Останні процесуальні дії щодо заявниці були вчинені 25 червня 2020 року, і жодних подальших дій не планувалося. Актуальність цієї очевидної бездіяльності не зменшувалася тим фактом, що дії, в яких обвинувачувалася заявниця, були частиною більш масштабної підозрюваної злочинної схеми, оскільки, як було конкретно зазначено в рішеннях щодо її звільнення, передбачувана участь заявниці у цій схемі була найнижчого порядку, і вона притягалася до відповідальності за одним єдиним пунктом (пункт 81 рішення).

З огляду на ці міркування ЄСПЛ вважав, що не було встановлено, що після відхилення її клопотання про звільнення подальше тримання заявниці під вартою було необхідним (пункт 82 рішення).

Розглядаючи скаргу заявниці, Конституційний Суд постановив, що критерієм для прийняття рішення є те, чи ґрунтувалося рішення, яке заявниця оскаржувала, на елементах, які були їй відомі та щодо яких вона мала можливість висловити свої зауваження. Він дійшов висновку, що ці умови були дотримані у її справі. Однак ЄСПЛ вважав, що цей висновок було підірвано двома факторами (пункт 98 рішення).

По-перше, в оскаржуваному рішенні Верховний Суд сам відзначив бездіяльність прокуратури та поставив під сумнів, чи справді вона мала намір вести справу, що могло вплинути на майбутні рішення щодо продовження тримання під вартою обвинувачених у цій справі. Тому особливо важливо, що Верховний Суд прийняв рішення про тримання заявниці під вартою на підставах, які не були наведені стороною обвинувачення (див., mutatis mutandis, PSMA, spol. s r.o. v. Slovakia, № 42533/11, § 75, 9 червня 2015 року).

По-друге, суд послався на факт володіння заявницею вилученим документом, який був отриманий Верховним Судом за власною ініціативою.

Хоча про існування цього документа та володіння ним заявницею було відомо органам влади з моменту обшуку її квартири 29 січня 2020 року, немає жодних ознак того, що органи влади покладалися на нього раніше як на підставу вважати, що існував ризик змови з боку заявниці. Тому вона не могла очікувати необхідності відповісти на це питання в серпні 2020 року. ЄСПЛ також вважав показовим, що коли пізніше в ході провадження заявниці було надано можливість пояснити, чому вилучений документ опинився у неї, це пояснення було прийнято і, оскільки стан доказів був по суті таким самим, як і на момент ухвалення рішення від 24 серпня 2020 року, її було звільнено (пункти 100–101 рішення).

Отже, питання, про яке йшла мова, було явно актуальним, і той факт, що Верховний Суд поклав його в основу свого рішення, не заслухавши прокуратуру і не надавши заявниці можливості прокоментувати його, було несумісним з вимогами до належної процедури перегляду законності тримання заявниці під вартою за пунктом 4 статті 5 Конвенції (пункт 102 рішення).

Щодо скарги заявниці за статтею 8 Конвенції ЄСПЛ не мав жодних сумнівів щодо застосування цього положення, і що було втручання у права заявниці, які захищаються цією статтею (пункт 109 рішення).

Скарга стосувалася ордеру на обшук, який ґрунтувався на статті 99 та інших статтях КПК. Не було жодних сумнівів у тому, що ордер на обшук слугував одному або декільком інтересам, дозволеним пунктом 2 статті 8 Конвенції, і ЄСПЛ вважав, що він слугував таким інтересам – запобіганню заворушенням чи злочинам. Залишалося встановити, чи він був необхідним у демократичному суспільстві для цілей цього положення (пункт 111 рішення).

ЄСПЛ відзначив, що в ухвалі про проведення обшуку були наведені підстави для висновку про наявність обґрунтованої підозри, що у квартирі заявниці можуть бути знайдені відповідні докази, зокрема пристрої ІКТ. Окрім того, Суд взяв до уваги Конституційного Суду про те, що мета пропозиції добровільно видати річ згідно зі статтею 89 КПК була досягнута у справі заявниці шляхом направлення слідчим запиту про таку видачу згідно зі статтею 104 КПК ще до виконання ухвали про проведення обшуку.

Загалом ЄСПЛ не вбачив ознак порушення прав заявниці за статтею 8 Конвенції, й скарга за цією статтею була відхилена.

Висновок

Відсутність порушення підпункту «с» пункту 1 та пункту 3 статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність) щодо періоду до відхилення клопотання заявниці про звільнення (рішення від 24 серпня 2020 року).

Порушення підпункту «с» пункту 1 та пункту 3 статті 5 Конвенції щодо періоду після відхилення клопотання заявниці про звільнення (рішення від 24 серпня 2020 року).

Порушення пункту 4 статті 5 Конвенції. Рішення в цій справі ухвалене Палатою 13 червня 2024 року та набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.