Homo publicus: соціальні понадможливості чи правова вразливість?

11:31, 3 января 2019
Частина 1. Інформаційні спори публічних осіб і четвертої влади в руслі практики ЄСПЛ.
Homo publicus: соціальні понадможливості чи правова вразливість?

Ірина Венедіктова,
доктор юридичних наук, професор,
завідувач цивільно-правових дисциплін ХНУ імені В.Н. Каразіна,
арбітр МКАС при ТПП України,
член науково-консультативної ради при ВС

При реалізації і захисті прав та інтересів фізичних осіб проблемним залишається питання визначення фізичної особи як особи приватного або публічного права. Дане розмежовування фізичних осіб обумовлено тим, що деякі норми цивільного законодавства не у повному обсязі поширюються на фізичних осіб публічного права. Саме відносини із захисту честі та гідності, ділової репутації, створення та використання зображення публічних фізичних осіб, звуження цих прав для конкретних категорій осіб викликає в цивілістиці жваву дискусію.

В різних країнах використовують різні терміни для позначення добре відомих людей. А саме, існують такі категорії: «відомі особи», «особи, які належать до сучасної історії», «особи, які досягли суспільного визнання», «історичні особи», «публічні особи», «публічні діячі», «публічні фігури». На думку В. Яковенко, публічні особи — це всі ті, хто за своїм становищем у суспільстві перебуває в центрі обставин, які привертають загальний інтерес. Резолюція ПАСЕ №1165 (1998) «Право на приватність» містить визначення, відповідно до якого публічні фігури — це особи, які займають державні посади і/чи використовують державний ресурс, а також усі ті, хто відіграє певну роль у громадському житті, чи то в галузі політики, економіки, мистецтва, соціальної сфери, спорту чи будь-якій іншій сфері. 

У вітчизняному законодавстві поняття "публічні діячі" було закріплено тільки лише в прийнятому 14 жовтня 2014 р. Законі України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму". Даний закон містить поділ публічних діячів на такі категорії: іноземні, ті, хто виконує значні функції у міжнародній організації, національні.

Світова практика регулювання фінансового моніторингу велику роль приділяє поняттю "політично значущі особи" (від англ. politically exposed persons — PEP). Це визначення використовується для фізосіб, які наділені (або були наділені) значними публічними функціями в певній державі (глави держав або урядів, великі політичні діячі, вищі урядові чини і т.ін.).

Законодавче розмежування статусу «приватної» та «публічної» особи є важливим питанням, оскільки на сьогодні в цивільному законодавстві відсутнє розмежування норм судового захисту честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди приватних та публічних осіб. Такі права фізичної особи, як на власне зображення, як і право на приватне життя, в багатьох країнах обмежено для фізичних осіб, які є публічними фігурами.

У юридичній науці критерієм виявлення фізичної особи публічного права є наявність суспільного інтересу щодо інформування про діяльність такої особи. При цьому поняття «суспільний інтерес» характеризується як таке, що не може мати чітко окреслених рамок, не може бути наперед визначеним. Судова практика визначає, що зміст та межі суспільного інтересу потребують окремого встановлення судом у кожному конкретному випадку.

Статус публічної не позбавляє фізичну особу захисту від втручання в особисте життя, а тому постає питання про межі правомірності такого втручання. Сучасна наукова думка з цього приводу майже єдина та пропонує встановити загальне правило, відповідно до якого втручання в особисте життя публічної особи, навіть за наявності суспільного інтересу не може принижувати її гідність.

Відповідно до п. 21 Постанови пленуму Верховного Суду України №1 від 27.02.2009 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» при   поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних  осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі — Декларація), схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради  Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998)  Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя. В ній вказується, що публічними  фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).

У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися "виставити" себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах  масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

А priori межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж звичайного громадянина. Більш того, публічні особи свідомо і неминуче відкриваються для можливого грунтовного висвітлення їх слів, вчинків та способу життя.

Доцільно також звернути увагу на багату практику Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) стосовно взаємодії публічних осіб з засобами масової інформації. Щодо свободи преси прецедентною є справа «Лінгенс проти Австрії». Пан Петер Лінгенс, журналіст, в жовтні 1975 року опублікував в австрійському журналі "Profil" дві статті, в яких критикував колишнього австрійського канцлера пана Бруно Крайські за підтримку колишніх членів SS та за сприяння терпимому ставленню до колишніх нацистів. Канцлер подав два приватні позови на пана Лінгенса. Він вважав, що деякі фрагменти статей, згадані вище, є наклепом. Австрійські суди визнали пана Лінгенса винним в наклепі, оскільки він не зміг довести правдивість своїх думок, оскільки такі вислови були поза межами допустимої судами критики пресою політичних діячів.

У 1982 році пан Лінгенс подав заяву до ЄСПЛ проти Австрії, оскаржуючи своє засудження за наклеп і посилаючись на порушення ст. 10 (Свобода вираження поглядів) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ЄСПЛ зазначив, що свобода вираження поглядів, гарантована  пунктом 1 статті 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї "інформації" чи тих "ідей", які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких "демократичне суспільство" неможливе.

Ці принципи мають особливе значення, коли йдеться про пресу. Хоча преса не повинна переступати меж, встановлених для "захисту репутації інших осіб", на ній лежить обов'язок повідомляти інформацію та ідеї на політичні теми так само, як і в інших сферах, які становлять громадський інтерес. І не лише засоби масової інформації мають завдання повідомляти таку інформацію та ідеї, а й громадськість має право отримувати їх.

Крім того, свобода преси дає громадськості одну з найкращих  можливостей дізнатися про ідеї та позиції політичних  лідерів і сформувати свій погляд на них. У більш загальному плані  свобода  політичних  дискусій  лежить в самій основі концепції демократичного суспільства, якою пройнята вся Конвенція.

Відповідно, межі допустимої критики є ширшими, коли вона  стосується власне політика, а не приватної особи. На відміну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського загалу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості. Безсумнівно, пункт 2 статті 10 дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на політиків також, навіть коли вони не  виступають як приватні особи; але в цьому разі вимоги такого  захисту мають розглядатися у зв'язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань.

ЄСПЛ спостеріг, що слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних  суджень не можна. У зв'язку з цим суд зауважив, що факти, на яких пан Лінгенс грунтував свої оціночні судження, були незаперечними, як і його добросовісність. В результаті суд дійшов висновку, що мало місце порушення ст. 10 Конвенції.

Стосовно цитування журналістами думок інших осіб прецедентною є справа «Тома проти Люксембургу», де приводом до позову стали наклепницькі зауваження заявника щодо посадових осіб, зроблені ним у радіопрограмі. Темою програми були лісовідновлювальні роботи, які проводилися після сильних буревіїв.

Суди Люксембургу зобов'язали заявника сплатити на користь кожного із позивачів по 1 франку компенсації моральної шкоди та відшкодувати вартість судових витрат. Обгрунтуванням такої позиції судів стало те, що заявник, не відмежувавшись від запропонованих ним слухачам цитат, без будь-яких доказів чи  іншої аргументації сказав, що усі, крім однієї, посадові особи Комітету лісового господарства є корумпованими.

Ключовим питанням справи стало визначення того, чи національні органи державної влади належним чином скористалися своїм розсудом, поклавши на заявника обов'язок відшкодувати збитки, завдані ним шляхом недобросовісного інформування громадськості.

ЄСПЛ дійшов висновку, що загальна вимога до журналістів дистанціюватися від використовуваних ними цитат та їхнього змісту за умови, що ці цитати можуть зачіпати третю сторону, не узгоджується із роллю, котру відіграє преса у виконанні завдання поширення інформації про події, думки та ідеї інших осіб. У цій справі суд дійшов висновку, що аналіз радіопрограми заявника в цілому дає підстави вважати, що пан Тома завжди зауважував про початок цитування статті свого колеги, а також характеризував цю статтю як таку, котра сформульована дуже жорстко. Крім того, пан Тома неодноразово ставив запитання третій стороні у цій справі — власникам лісів — щодо того, чи є, на їхню думку, висновки, зроблені його колегою обґрунтованими.

Важливим прецедентним рішенням ЄСПЛ стосовно захисту приватного життя  публічних осіб є справа «Ганновер проти Німеччини». Від початку 90-х років XX століття принцеса Монако Кароліна фон Ганновер веде кампанію — часто звертаючись до судів — у різних  європейських  державах,  аби не допустити опублікування фотографій  щодо її приватного життя в сенсаційній пресі.

У рішенні від 15 грудня 1999 року Федеральний Конституційний суд видав заявниці припис, яким заборонялось опублікування її фотографій з дітьми на тій підставі, що необхідність захисту їхнього приватного життя є важливішою, ніж захист життя дорослих.

Проте Конституційний суд вважав, що заявниця, яка безперечно є "публічною фігурою", має толерантно ставитись до оприлюднення своїх фотографій,  зроблених у публічному місці, навіть якщо вони  зображують її у сценах повсякденного життя, а не під час виконання нею її офіційних обов'язків. У зв'язку з цим Конституційний суд посилався на свободу преси та на правомірний інтерес громадськості, яка має знати, як ця особа загалом поводиться в громаді.

Розглядаючи заяву ЄСПЛ дійшов висновку, що не було сумнівів, що опублікування різними німецькими журналами фотографій заявниці щодо її повсякденного  життя, де сфотографована вона сама чи з іншими людьми, торкається сфери її приватного життя.

Хоча свобода вираження поглядів поширюється і на опублікування фотографій, у цій сфері захист прав і репутації інших осіб набуває особливого значення, оскільки стосується поширення не "ідей", а зображень, які містять дуже особисту, навіть інтимну "інформацію" про особу. Мало того, фотографії, які з'являлись у таблоїдах, часто були зроблені в атмосфері наполегливого домагання, яке викликало в даної особи дуже сильне  відчуття вторгнення у її приватне життя чи навіть переслідування.

Суд вважав, що громадськість не мала легітимного інтересу знати про місцеперебування Кароліни фон Ганновер чи про те, як вона загалом поводиться у приватному житті, навіть у тому випадку, якщо вона з'являється в місцях, які не завжди можна назвати ізольованими і які є добре відомими громаді. Навіть якби такий загальний інтерес існував, оскільки журнали мають певну комерційну  заінтересованість  в опублікуванні фотографій та статей, на думку суду, ці інтереси мали підпорядковуватися праву заявниці  на ефективний захист її приватного життя.

З урахуванням усіх зазначених вище чинників та попри дискреційні повноваження, що надаються державі у цій сфері, суд  дійшов висновку, що німецькі суди не забезпечили справедливого балансу конкуруючих інтересів. Відповідно, Суд постановив, що було порушення статті 8 Конвенції.

Виходячи з практики ЄСПЛ найнижчий рівень захисту репутації має уряд і інші державні органи, їх можна критикувати найбільше.

Далі йдуть публічні особи — це відомі політики, громадські діячі, їх рівень терпимості трохи менше, а рівень захисту трохи вище.

Ще нижче ступінь сприйняття критики передбачається у рядових державних і муніципальних службовців, які можуть бути невідомі широким верствам населення. Наприклад, це чиновники, які виконують якісь конкретні функції в адміністрації. Але вони теж повинні бути більш терпимі, ніж звичайні громадяни, тому що в конкретних ситуаціях їх дії можуть бути дуже важливі для населення.

Наступні — це судді. З одного боку судді — це люди, які виконують важливі державні функції. Але Європейський Суд вважає, що суддів не можна сильно критикувати, тому що, крім питань свободи вираження поглядів та захисту репутації, піднімаються питання авторитету правосуддя як такого. Якщо всі будуть критикувати суддів, в тому числі і безпідставно, то це може повністю підірвати довіру до судової влади.

Наприклад, якщо якась приватна особа очолює фірму, яка перемогла в конкурсі на виконання державного або муніципального замовлення, то вона буде мати публічний інтерес більший, ніж у звичайного громадянина. Або людина, яка є підсудною по резонансній справі, що викликає інтерес у журналістів. У цих випадках ставлення до людини виходить за рамки приватних і, відповідно, знижується рівень терпимості до критики.

Отже, представники засобів масової інформації повинні розуміти певні максимальні і мінімальні межі втручання та висловлювань стосовно життя різних публічних осіб та вміти розмежовувати публічне та приватне життя таких осіб і поважати його так само як приватне життя звичайних громадян. З іншого боку, і самі представники ЗМІ виступають публічними особами — їх дослухаються, вони формують суспільну думку в розрізі Резолюції ПАСЕ №1165 (1998). І їхній статус також потребує розгляду в цьому зрізі.

 

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Навіщо НАЗК проводить експертизу законопроекту про адвокатуру
Сегодня день рождения празднуют
  • Людмила Бывшева
    Людмила Бывшева
    судья Высшего административного суда Украины
  • Николай Короткевич
    Николай Короткевич
    судья Верховного Суда Украины
  • Валерий Лашевич
    Валерий Лашевич
    судья Киевского апелляционного суда
  • Галина Мостовая
    Галина Мостовая
    судья Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел
  • Евгения Тополюк
    Евгения Тополюк
    судья Луганского апелляционного суда