З приводу концепції щодо модернізації Цивільного кодексу України (рекодифікації)

Інна Валентинівна Спасибо-Фатєєва,

доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент Національної академії правових наук України,
професор кафедри цивільного права №1
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Немає успішного кодексу без соціальної потреби в ньому.

(Р. Кабріяк Кодифікації)

Невелика передмова

З Р. Кабріяком важко не погодитися хоча б тому, що в ньому міститься твердження, яке має коріння в загальній посилці: потреба викликає шляхи та способи її задоволення, або попит породжує пропозицію. Така потреба в новому Цивільному кодексі (далі — ЦК), безумовно, була в Україні вже у кінці 90-х років минулого сторіччя — це ми маємо намір довести в статті. І навпаки: за відсутності потреби в будь-чому з'явилося щось приречене на незатребуваність і на відмирання. А це яскраво демонструє прийняття в 2003 році Господарського кодексу (далі — ГК), що також буде розкрито в цій статті в міру можливості (враховуючи жанр газетної публікації), щоб уникнути закидів у голослівності або в упередженості.

А нам залишається не так вже й багато — визначити цю потребу в сучасних реаліях, коли вже йдеться не про кодифікацію, а про рекодифікацію, і показати способи її задоволення. Про це йшла мова на Третьому Міжнародному юридичному форумі (Харків, вересень 2019 р.), де було загальним чином сформульоване та глобальне завдання, яке перед нами стоїть. На засіданнях ГО «Цивілістична платформа» обговорення було продовжено, прийняте рішення запропонувати своє бачення рекодифікації та висловити деякі пропозиції.

Словом, настав час включатися в масштабний проект, іменований «рекодифікація», і в розвиток цієї ідеї нами пропонується почати з тих основоположних питань, які тут будуть викладені, і без відповідей на які рухатися по шляху до рекодифікації просто неможливо. Їх всім нам слід обміркувати і обговорити. Всі вони дуже непрості, і відповіді на них не можуть бути миттєвими або вичерпними. Це лише початок процесу, але його пора запускати.

Ми віддаємо собі звіт у тому, що не тільки деякі з пропозицій, а й навіть поставлені тут питання можуть викликати незгоду колег-цивілістів і безсумнівно викличуть запеклий опір колег-господарників. Ми також припускаємо, що надані тут оцінки стану правового регулювання цивільних відносин будуть підтримані далеко не всіма. Можливо, вони здадуться в якійсь мірі категоричними, десь — непопулярними тощо. Але це наші власні оцінки, яких ми можемо дотримуватися, нікому не нав'язуючи. З ними можна погоджуватися або не погоджуватися, але вони виникли, звичайно, не просто на порожньому місці. Ми їх висловлювали у своїх книгах і статтях, спираючись на аналіз тих чи інших норм і правових механізмів. Тому наші оцінки стану правового регулювання не голослівні.

Однак оцінки — це справа суто суб'єктивна, але є величезний пласт об'єктивних реалій, проблемність яких не можна не відчути ні практикам, ні науковцям, ні викладачам, ні студентам. Але про все по порядку.

Трохи про рекодифікацію цивільного права в Україні і нагальну потребу в ній

Коли йдеться про потреби не фізіологічні і життєві, а набагато вищого соціального рівня, їх завжди непросто сформулювати. Але все ж ми спробуємо це зробити коротко і чітко: потреба в кодексі — це потреба в правовій визначеності. І відчувають її абсолютно всі сегменти нашого суспільства та його члени, оскільки цивільне право — це та сфера правового регулювання, яка стосується будь-якої людини, будь-якої юридичної особи і публічного утворення. І не тільки будь-якого, а й усіх і завжди, бо правове регулювання власності, договорів, відшкодування шкоди та інших аспектів нашого буття затребуване усіма.

Правова визначеність важлива тому, що всі хочуть і повинні знати правила, за якими вони вступають в цивільні правовідносини і які повинні бути зрозумілі, доступні, несуперечливі та відповідати сучасним реаліям (економічним, соціальним, технічним, інформаційним).

З цього випливає, що правова визначеність — це поштовх і мета, стимул і орієнтир для кодифікації. У свою чергу, вона знаходиться в постійному русі, оскільки мінливі не тільки зазначені вище реалії, а й ті правові форми, які для них були призначені. Саме право змінюється, тому що воно — безпосередня частина мінливою соціального середовища. Способи та форми його змін також різні — об'єктивне право приростає новими законами або змінами до існуючих законів, доктринами, правовими позиціями вищих ешелонів судової влади, практикою ЄСПЛ.

І необхідність у кодифікації з'являється (або загострюється при наявності кодексу, що вимагає оновлення) тоді, коли право досягає такого ступеня розпилення і розгалуження, що це стає нестерпним (Кабріяк Р. Кодификации. — М.: Статут, 2007, с. 115). До цього триває довгий етап прилаштування до змін, доповнень і розростання норм в кодексі та в різних законах. Маса зусиль витрачається на прагнення підігнати те нове, що з'явилося у законодавстві, під існуюче — пишуться дисертації, статті, проводяться конференції. Однак неминуче настає момент, коли все це стає безглуздим внаслідок системної проблеми, яка виникла або виявилася і без вирішення якої «підгонка» не дає ніяких позитивних результатів.

У якийсь момент законодавство і його кокон (доктрини, судова практика та ін.) починає здаватися купою мотлоху, і тоді потрібно рішення про те, що з цим робити.

Можливо, ситуацію з цивільним законодавством не варто було б характеризувати настільки патетично, якби приріст його норм відбувався в нормальному режимі розвитку суспільних відносин. Однак такий його стан обумовлений не лише самим цивільним законодавством, а й тісно пов'язаний з «кризою жанру» ГК, який з чиєїсь злої волі, реалізованої на початку XXI ст., тісно вплівся в регулювання цивільних відносин. Немов хтось серед пшениці посіяв і кукіль. Втішає хоча б те, що останні не розростаються як бур'яни, а відмирають самі — ГК поступово «усихає» зі скасуванням багатьох його норм. Проте, він не тільки свого часу зіграв вкрай негативну роль через встановлення інших правових механізмів у порівнянні із запропонованими ЦК, а й своїм існуванням не дозволяє реформувати те, чого сучасне суспільство гостро потребує. Коротенько ми про це скажемо нижче, а більш детально про зазначене нами було багато написано з приведенням аргументації і пропозицій[1].

Реакція з боку прихильників господарської концепції цілком зрозуміла і очікувана — ніхто, як це водиться, й не збирається зізнаватися в своїх помилках. Замість цього прокручується вкотре заїжджена платівка про спорідненість українського ГК торговим або комерційним кодексам західних країн, чого, звичайно, і в помині немає і бути не може в силу самої концепції, покладеної в основу нашого ГК як регулятора вертикальних і горизонтальних «господарських» відносин одночасно.

Втім зараз не про це, тому що наші реалії демонструють відсутність того суб'єкта, який би велів кинути цей Кодекс в «безодню вод» історії і забути про нього як про мару. Тому слід, ймовірно, йти іншим шляхом, запропонувавши реформування ЦК таким чином, щоб від ГК залишилися «ріжки та ніжки», і тоді контора «Роги і копита» як акумулятор господарського права може і збанкрутувати (якщо комусь до цього часу ще не ясно, що сама ідея ГК була мертвонародженою).

Проблема посилюється введенням в нашу українську дійсність подібності прецедентів, якими є правові позиції Верховного Суду. Якщо з такими непросто в країнах з відповідними традиціями і правовою культурою, то в Україні подібний підхід часто ускладнює розуміння тих чи інших цивілістичних категорій і далеко не завжди вказує на шляхи вирішення колізій. Особливо якщо Верховний Суд переглядає свої ж правові позиції, а законодавство в цей період часу не змінювалося. Інакше кажучи, сукупність правових позицій Верховного Суду по цивільним спорам (я сюди, звичайно, відношу і господарську юрисдикцію, яка має справу по суті із спорами про захист суб'єктивних цивільних прав у підприємницькій сфері, корпоративних відносинах та ін.) — масив досить хиткий, в якому можна загрузнути і потонути. Хоча якщо судова практика вирівняє нарешті своє становище в зоні третьої гілки влади, то стан цього масиву як джерела права має знайти нову якість.

В цілому ж реформа процесуального законодавства і судової влади призвела до того, що у судів з'явилися нові механізми впливу на право матеріальне. Не оцінюючи те, добре це чи погано, оскільки це факт вже об'єктивний, слід передбачити механізм, що дозволяють вписувати ці судові нормотворчі акти в тканину регулювання цивільних правовідносин.

Рекодифікація і наукова думка

Не тільки цивілісти, а й фахівці вважають, що ЦК 2003 року об'єктивно став кодексом, заснованим на продуманій і послідовно втіленій науковій концепції. Очевидних і грубих недоліків цієї концепції застосування норм ЦК протягом 15 років не виявило. Тому не може йтися про те, що причиною модернізації ЦК є його недоліки, які треба усунути.

Об'єктивно і те, що цей Кодекс не був схильний до настільки частих змін, як більшість інших кодексів (Податковий, Кримінальний, процесуальні та ін.), що говорить само за себе. Між тим внесення до нього змін було викликано аж ніяк не удосконаленням його правових механізмів або усуненням прогалин. Причини були іншими — зміни в ЦК слідували за прийняттям або внесенням змін до законів, які так чи інакше стосувалися (зазвичай побічно) цивільних правовідносин на догоду певним зацікавленим у цьому колам.

Загалом же концепція, закладена в ЦК, довела свою дієвість. Однак з розвитком ринкових відносин в умовах глобалізації економічних зв'язків безумовно виявляються закономірності економічного розвитку різних країн, що має знайти відображення у цивільному законодавстві. Останнє вимагає перегляду відповідних правових механізмів з урахуванням досвіду правозастосування і тлумачення судами цивільних норм. До цього залучаються і науковці, які, осмислюючи та аналізуючи практику застосування норм ЦК, коментують її і формують наукові позиції. Системний аналіз цього матеріалу нерідко набуває ранг інституційного, за допомогою якого осмислюються цивілістичні інституції в цілому на предмет їх об'єктивних змін.

Звідси формується завдання приведення у відповідність із новим рівнем суспільних, в першу чергу економічних відносин, інститутів, норм і навіть основних принципів цивільного законодавства. Так, якщо на початку 2000-х років і майже до останнього часу багато уваги приділялося принципу свободи договору з усіма наслідками, що випливають з цього, у формуванні цивільних норм та у їх застосуванні, то нині акценти все більше зміщуються на типові форми договорів, публічні договори, договори про приєднання, біржові контракти і т.п. Причому практично в усіх соціальних сферах — від біржової і аукціонної торгівлі до придбання споживачами товарів, в тому числі через електронну комерцію.

Що стосується іншої основи для української рекодифікації — зближення правових механізмів ЦК України з підходами регулювання відносин у праві Європейського Союзу, підтримки одноманітності регулювання цивільних відносин, то в українській цивілістиці багато зроблено в цьому напрямку, але ще більше належить зробити. На жаль, поки не знайшли законодавчої затребуваності аналітичні наукові роботи цивілістів, які доводять не тільки найнижчий рівень господарського законодавства, помилковість і шкідливість його «концепції», а й містечковість, вузькість, замкнутість на наших пострадянських економічних реаліях, реформувати які немає чи то сил, чи то бажання. Але ми все ж сподіваємося, що розум і намір йти шляхом європейського розвитку в питаннях економіки і правотворчості візьмуть верх над зусиллями прибічників господарського права продовжувати чахнути в атмосфері ГК, перебуваючи в полоні ілюзій про його потрібність.

Відносно зв'язку науки і законотворчості важливо замітити два протилежні процеси. З одного боку, треба «рятувати науку від кодексу» (Р.Кабріяк, с. 177), бо правова наукова думка ніколи не повинна замикатися на коментуванні кодексу, а йти далі, виявляючи недоліки і висуваючи пропозиції щодо його поліпшення. Проте нерідко наукові дослідження носять саме коментаторський характер, їм не дістає творчої наукової думки і новизни, які так необхідні особливо при рекодифікації.

З іншого боку, наука повинна мати можливість втілити в кодексі всі свої напрацювання. Природно, це можливо, коли науковці будуть допущені до процесу його розробки і прийняття. Втім тут, звичайно, теж треба знати міру, оскільки зазвичай всяка дисертація містить пропозиції щодо зміни законів і ЦК, а їх втілення продемонструвало б абсолютну розбалансованість кодексу.

Також важливо врахувати, що кодекс призначений для користувача, а не для втілення будь-яких вчень (Р.Кабріяк, с. 423), в тому числі задля збереження іміджу та авторитету, лобістських ініціатив, бюрократичних прагнень довести потрібність, моди, нарешті.

З наукових позицій слід зазначити на ті аспекти, які необхідно обумовити перед початком рекодифікації. Це, по-перше, ефекти кодексів; по-друге, уточнення їх концептуальної основи; по-третє, основні питання, з відповідей на які варто почати процес модернізації кодексів. Виходячи з цього, необхідно: запропонувати концепцію оновлення ЦК та його оновлену структуру. Про це піде мова нижче.

Про так звані ефекти кодексів  

У процесах кодифікації і рекодифікації питання про ефекти, які очікуються від кодексу, не тільки досить цікаве, але і сама його постановка бачиться продуктивною. Спробуємо це довести, спираючись на роботу того ж Р. Кубріяка, цитованого нами в епіграфі.

1. 1. Ефект розриву. Помічено дуже влучно і слід визнати цей ефект вельми значущим. Звичайно, прийняття кодексу або його реновація повинні знаменувати собою принципово нову фазу систематизації цивільного законодавства. Застосовуючи відомий метод, можна сказати: «від кількості (численних законів і змін до них, в тому числі в діючий кодекс) — до якості». Причому повинен бути зроблений саме якісний стрибок. Чи вийшло це в Україні у 2003 році і вийде в цей раз, коли ми стоїмо на початку шляху рекодифікації?

Стверджувати те, що прийняття в 2003 р нового ЦК демонструвало в повній мірі ефект розриву, думаю, не варто. Звичайно, що закладені в нього ідеї могли б самі по собі претендувати на подібний ефект, але свого часу він знітився прийняттям паралельно з ЦК ще і ГК, концепція якого не передбачала ніякого розриву в порівнянні з радянським законодавством. Ті ж юридичні особи, названі господарюючими суб'єктами, ті ж ерзац-права господарського відання та оперативного управління. Ті ж норми, взяті з існуючих на той момент законів не тільки практично без переробки і переосмислення, а й навіть вже скасованих. З усього цього ліпилися норми і публічного і приватного права (що втім вважалося вінцем концепції господарського права). Про це краще не скажеш, ніж в невигадливій попсовій пісеньці тих часів «я його зліпила з того, що було».

Все це місиво вельми погано пахло і тому було і залишається нелегкотравним. Згодом спеціальне законодавство, норми якого за чиїмось бажанням потрапили до ГК (антимонопольне, податкове, інтелектуальної власності, стандартизації, сертифікації та ін.), розвивалося за своїми канонами, не звертаючи ніякої уваги на ГК. Протиріччя ж усувалися скасуванням все більшої кількості норм цього кодексу і без того малочисленних, в результаті чого ГК поступово всихає, ставши по суті мумією радянського господарського права, вбрану в сіряк ринкової економіки власного пошиття.

Проте, об'єктивно існуючий стан речей не заважає прихильникам ГК продовжувати робити одні і ті ж заяви на протязі вже 15 років — про його необхідність і відповідність торговим або комерційним кодексам інших країн. Ці висловлювання немає сенсу коментувати, оскільки на цей рахунок все вже було не один раз сказано з приведенням аргументів, з якими господарники зі зрозумілих причин погодитися ніяк не можуть.

Так ось, щоб можна було вести мову про ефект розриву, муміфіковану священну корову, якою  ще комусь здається ГК, треба поховати. Без цього ми вдруге матимемо напівреформу. Розрив необхідний, інакше сенсу в рекодифікації взагалі не буде, бо її прогресивні ідеї з використанням європейського досвіду кодифікації, націлені на подолання тих протиріч в правовому статусі юридичних осіб, правовому режимі майна, відповідальності, будуть блокуватися нормами ГК з його атавізмами радянського права, якими є державні та комунальні підприємства, права господарського відання та оперативного управління тощо.

2. Ефект кристалізації. З прийняттям нового кодексу або його реновації законодавець передбачає обмежити неконтрольоване прискорення правотворчості. З кожним роком воно набирає обертів, охоплюючи все більше сфер соціального життя, заглиблюючись в деталі і, як не парадоксально, тим самим не усуваючи проблеми в правозастосуванні, а породжуючи все нові. Цей правовий рух дедалі більше уподібнюється до броунівського, яке неминуче позначається на ЦК (і, як правило, негативно).

До того ж не слід забувати про два дуже важливих аспекти в цьому відношенні, що стосуються законотворчої роботи взагалі, яка в Україні проводиться у відсутність ясної і прозорої процедури підготовки та прийняття законів. Перше: неприкрите лобіювання деяких законів, норми яких нерідко містять механізми, що приводять до розбалансування підходів, закладених в ЦК. Друге: непрофесіоналізм осіб, які готують проекти законів, а також і депутатського корпусу, багато хто з якого просто не можуть зрозуміти і оцінити пропоноване в законопроектах.

Законотворчість в Україні нагадує каламутний потік, в який як в Ганг входять всі, хто бажає і здатний долучитися до цього процесу. В результаті ми маємо цивільне законодавство з плаваючими в ньому уламками норм ЦК і з відстійником з норм ГК, що регулюють ті ж цивільні відносини, йменовані господарськими.

Ст.4 ЦК при цьому погано спрацьовує, тому що розуміється найчастіше як механічне внесення до цього кодексу змін разом із прийняттям нового закону, що вимагає цього. Тобто законотворчий процес ніяк не орієнтується на ЦК, ніяк не співвідноситься з його концепцією та ідеями, а руйнує його. У той час як повинно бути якраз навпаки: є високий стандарт — ЦК, і є необхідність в подальшій правотворчості, погляд на що повинен бути крізь призму ЦК — чи не буде протиріччя, тим більше системного. І вже в разі, якщо є принципова необхідність у зміні його значущих підходів і механізмів, що диктуються розвитком відносин, це можна робити.

Іншими словами, омертвіння процесу вдосконалення законодавства бути не повинно, але сам цей процес має демонструвати солідаризацію з ЦК. Для цього в реновірованому кодексі слід передбачити достатньо правових механізмів як основоположних і фундаментальних орієнтирів для розвитку законодавства. І при цьому на якийсь проміжок часу (відносно чималий) має вистачити того позитивного правотворчого «заряду», закладеного в новий кодекс, щоб уникнути холостого бігу законодавчих змін.

3. Ефект оцінки, тобто оцінюється дієвість норм кодексу в сукупності. Полеміка з тих чи інших питань має привести до природного результату — кодекс повинен довести своє позитивний вплив на регулювання цивільних відносин. Його позиціонування константи в світі мінливих величин має продемонструвати його фундаментальність і здатність лідирувати в часі та в законодавчому полі, прийнятність і можливість застосування в різних економічних умовах.

Звичайно, цьому має передувати ретельна розробка його норм як на концептуальному рівні, так і на рівні впровадження концепції. В іншому випадку оцінка буде мати прямо протилежний ефект. Якщо ми зараз уподібнимося законодавцю, який приймає закони як пече млинці, в історичному розрізі наша діяльність буде провальною, а в соціальному — в кращому випадку непродуктивною. В гіршому ж — вона стане ще однією грудкою на труну похованих соціальних сподівань на нормальний рівень регулювання цивільних відносин в широкому сенсі слова, тобто включаючи підприємницькі та ринкові в цілому відносини.

В контексті ефекту оцінки значущий ще один аспект — важливо визначитися з тим, чи слід визнавати за ЦК юридичну силу, що перевищує силу окремих законів. В цьому сенсі слід ще раз згадати про горезвісну ст.4 ЦК, ідея якої полягала в наділенні цього Кодексу свого роду лідерством по відношенню до інших законів.

Можна ще поглибити питання про ефект ЦК і запропонувати виходити з його оцінки як акумулятора всіх норм, розосереджених сьогодні не тільки в діючих ЦК та ГК, але і в Сімейному, Житловому і Земельному кодексах. Тоді ми зможемо досягти високого, «купольного» рівня регулювання всіх цивільних відносин, оскільки під куполом цього регулятора будуть зібрані воєдино всі норми, що регулюють їх об'єкти, суб'єкти, їх права та обов'язки в різних сферах — підприємницькій, сімейній, земельній, житловій та ін. Це дозволить припинити дубляж в регулюванні й усунути колізії.

І якщо ми прийдемо до рішення, що ЦК буде лідирувати в середовищі законів, що регулюють в тій чи іншій мірі цивільні відносини або побічно позначаються на них, тоді важливо визначитися з основними поняттями, врегульованими в ЦК, які не підлягають зміні у спеціальному законодавстві.

4. Ефект повноти покликаний відобразити здатність ЦК врегулювати всі цивільні відносини. Тоді відразу виникають питання про універсальність такого регулювання; про можливості вичерпно врегулювати ці відносини або про правові механізми, які закладаються в ЦК і дозволяють учасникам цивільних правовідносин регулювати відносини між собою так само, як це було б зроблено законодавцем; про ступінь деталізації і про те, чи припускають норми ЦК прийняття підзаконних нормативно-правових актів.

У свою чергу, це і блок питань про тлумачення і підходи до його здійснення, чому в ЦК присвячено вкрай мало місця.

Це і, нарешті, співвідношення норм ЦК з нормами спеціальних законів, яке сьогодні химерно переплітаються. Так, якщо норми про інтелектуальну власність містяться в ЦК, ГК та спеціальних законах, причому в ЦК є загальна частина і спеціальна, — тобто три і більше рівня регулювання, то щодо юридичних осіб інша ситуація. Акціонерні товариства, наприклад, регулюються ЦК та законом «Про акціонерні товариства», з прийняттям якого норми ЦК скасовані не були. Навпаки, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю регулюється тільки однойменним законом, прийняття якого у 2018 р. супроводжувалося скасуванням норм ЦК про такі товариства. (Регулювання цих юридичних осіб в ГК не береться до уваги, тому що воно там не містить абсолютно ніякого навантаження).

Тобто безліч цивільних законів вимагає прийняття принципового рішення — чи треба дублювати аналогічні норм в ЦК або в ньому передбачити лише основоположні норми, і якщо так, то які відносини вони повинні та в якій мірі. Адже якщо це буде норма, скажімо, подібна ст. 81 ГК України, то в такому «регулювання» немає ніякої необхідності. Детальне ж регулювання за наявності спеціальних законів також оцінюється не менше негативно.

Уточнення концептуальної основи ЦК і основні питання, які потребують відповідей

Далі будуть сформульовані окремі основоположні питання, які насамперед потребують відповідей, та ті, що слідують із них. Це лише спроба в першому наближенні загострити увагу на деяких проблемах для того, щоб юридична громадськість задумалася над ними, проаналізувала, доповнила, відкинула, дала напрямок для шляхів їх вирішення.

Питання першого порядку пов'язані зі структурою ЦК і сферою його регулювання, а також понятійного характеру.

1. Чи будуть існувати ЦК і ГК, в якому також регулюються цивільні відносини?
2. Якщо так, то чи збережено буде в ГК існуючу концепцію (про вертикально-горизонтальні господарські відносини), чи він стане подобою Торгового або Комерційного кодексу інших країн з виведенням за межі його регулювання всіх відносин, пов'язаних з управлінням економічними відносинами? В останньому випадку в Україні буде знов-таки два кодекси, але принципово іншого ґатунку. Тоді важливо те, хто буде визначати концепцію їх співвідношення. Видається, що навряд чи варто залучати для цього тих осіб, які продовжують відстоювати ГК в сучасному його вигляді. Однак це зовсім не стосується всіх науковців, що працюють в сфері господарського права, серед яких є ті, дослідження, знання та досвід яких можуть бути цілком корисними в процесі рекодифікації.
3. Чи можливо вести мову про три закони: ЦК, Торговий кодекс і публічний закон в сфері управління економікою?
4. Якщо буде прийнято рішення про існування тільки одного кодексу — ЦК — то треба прийняти і принципове рішення про наявність в ньому деяких норм, що регулюють відносини, суміжні з приватними (наприклад, державної реєстрації прав, юридичних осіб), а також моделей, які застосовуються в регулюванні публічним правом (держорганів як юридичних осіб, принципових питань порядку з створення, реорганізації і припинення).
5. Чи є необхідність в існуванні окремо Сімейного кодексу або його все ж включити в ЦК? Якщо йти цим шляхом, то чи має сенс зберігати структуру Сімейного кодексу в окремій книзі ЦК або «перерозподілити» норми Сімейного кодексу серед інших книг і розділів ЦК (наприклад, в положеннях про фізичних осіб, праві спільної власності та ін.).
6. Визначитися з основними поняттями, врегульованими в ЦК, які не підлягають зміні в спеціальному законодавстві.
7. Чи будуть вичерпними деякі переліки, що містяться в ЦК (наприклад, видів, підстав, форм щодо осіб, правочинів, майна, прав та ін.), чи допустити можливість поміщення в різних законах інших елементів цих переліків. Так, це стосується видів або організаційних форм юридичних осіб, підстав для визнання правочинів недійсними, нотаріального посвідчення правочинів та ін. Треба продумати всі випадки, які можуть бути врегульовані в кодексі вичерпно.

І навпаки, можливо, деякі інститути варто переглянути, зробивши відкритим перелік видів, форм та ін.? Наприклад, цінні папери зробити подобою securities.

Деякі загальні замітки з приводу структури ЦК і нових сфер регулювання

Нижче нами буде запропонована структура ЦК, яка в деякій мірі відрізняється від існуючої (див. Додаток). Вона викладена схематично і назви підрозділів ЦК навмисно позбавлені чітких формулювань задля уникнення зайвої дискусії з цього приводу. Для нас натепер важливо обговорити принципову побудову структури ЦК, після чого вже можна переходити до деталізації.

Не вдаючись у детальні подробиці, чому має бути присвячена більш глибока за змістом наукова праця, дамо загальні пояснення щодо структури  ЦК і тут викладемо лише деякі основні напрямки реформування окремих цивільно-правових інститутів. В продовження ж цієї статті помістимо пояснення щодо регулювання в ЦК юридичних осіб та корпоративних прав, речових прав, нерухомості, договірного, спадкового права і права інтелектуальної власності.

До Глави 2 Розділу «Основні положення» варто було би  зосередити регулювання підстав виникнення та здійснення цивільних прав и виконання цивільних обов'язків, включаючи загальні положення про правочини, що було би логічним. А існуючі норми про правочини розосередити між главою 2 та Книгою про зобов’язання (договори). У главі 2: про загальне регулювання правочину як юридичного факту, його видів, форми та порядку вчинення. В іншому параграфі цієї глави — про Загальні засади захисту — помістити норми про недійсність правочинів, уникаючи дроблення та повторів. Тоді захист набуде більш глибокий і завершений характер, а правочин як правомірний юридичний факт не буде плутатися зі своєю протилежністю — правопорушенням, яким є юридичний факт, вчинений в порушення вимог дійсності правочинів і його наслідки є суто захисним правовим механізмом.

Прийшов час розширити і підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, включивши до них акти органів юридичних осіб. Судова практика доводить затребуваність визначення того, що вони собою являють. В актах судової влади зазначається лише на те, що рішення загальних зборів — не правочин, а акт. Проте, яким є цей акт, залишається без пояснень. Цим начебто вирішуються проблеми судової практики через відсікання норм про правочини у спорах про визнання недійсними рішень загальних зборів. Але з іншого боку, вказівка лише на те, що це рішення є актом, мало що пояснює, адже поняття акту різне: і правочин є актом як дією, але є й нормативні та регулятивні акти. Чи є рішення органів юридичної особи відмінним від цих актів – потребує вирішення.

Оскільки здійснення і захист цивільних прав передбачає і дії через представників і в певні строки, то думається, що доцільніше було б їх регулювання також помістити в цій частині ЦК.

Розділ про фізичних осіб пропонується доповнити двома напрямками регулювання: сімейні відносини та особисті немайнові права, що також було б логічним і містило б комплексне регулювання правового становища цих суб'єктів. В такому випадку необхідності в Сімейному кодексі взагалі не буде, а майнові відносини подружжя, що зводяться до спільної власності, слід розташувати у відповідній частині ЦК, що регулює правовий режим спільної власності.

Тим самим, по-перше, було б більш повним регулювання фізичних осіб; по-друге, вдалося б уникнути непотрібного дублювання і конкуренції норм між ЦК і Сімейним кодексом; по-третє, в певній мірі позбутися від тих положень останнього кодексу, які є відносно нормативними і ще більше відносно цивільно-правовими.

Інші книги ЦК, можливо, варто було б формувати за критерієм не прав, а відносин: корпоративні, речові, спадкові, зобов'язальні, інтелектуальної власності, що було б логічним, з огляду на предмет і сферу регулювання цивільним правом саме відносин.

Залишається невирішеним питання про міжнародне приватне право — включати його в ЦК або залишити регулювання спеціальним законом. В останньому випадку, напевно, слід буде відповідні норми помістити в Загальних положеннях або в окремій Книзі.

Додаток

Книга 1. Загальні положення

Глава 1. Цивільні правовідносини

1. Поняття та види.
2. Сфера регулювання.
3. Загальні засади та джерела.
4. Законодавство (цивільне та інше). Вживані поняття. Міжнародні акти.
5. Саморегулювання: договір, внутрішні акти, м’яке право.
6. Звичай.
7. Тлумачення
8. Суб’єкти.
9. Об’єкти.
10. Цивільні права та обов’язки: майнові, особисті немайнові, організаційні, корпоративні.

Глава 2. Виникнення, здійснення та захист цивільних прав, виконання цивільних обов’язків

1. Загальні положення. Правочини

1. Підстави виникнення/ набуття прав та обов’язків
2. Загальні засади здійснення
3. Зловживання правом
4. Правочини. Види.
5. Умови чинності. Презумпція правомірності. Наслідки недодержання умов
6. Форма правочину
7. Порядок вчинення правочину

2. Представництво

3. Загальні засади захисту

3.1. Підстави захисту.

3.2. Негативні наслідки порушення суб’єктивних цивільних прав.

3.3. Способи захисту. Самозахист.

3.4. Судовий захист. Принципи. Аналогія. Доктрини.

3.5. Відшкодування шкоди.

3.6. Відшкодування моральної шкоди

3.7. Компенсація

3.8. Стягнення неустойки

3.9. Недійсність правочину

3.11. Визнання акту незаконним

3.12. Визнання права

3.13. Примусове припинення права

4. Строки здійснення та захисту суб’єктивних цивільних прав та виконання обов’язків

Глава 3. Фізичні особи

• 1. Загальні положення про фізичних осіб
• 2. Особисті немайнові права фізичних осіб
• 3. Сімейні відносини

Глава 4. Юридичні особи

Глава 5. Участь публічних утворень в цивільних правовідносинах

Книга 2. Корпоративні відносини

Книга 3. Речові відносини

Глава 1. Об’єкти. Речі. Нерухомість. Земля. Житло. ЄМК. Майно

Глава 2. Підстави набуття та припинення права власності

Глава 3. Відносини щодо спільного майна

Глава 4. Відносини щодо прав на чужі речі.

Книга 4. Спадкові відносини

Книга 5. Відносини у сфері інтелектуальної власності

Книга 6. Зобов’язальні відносини

Глава 1. Загальні положення про зобов’язання

Глава 2. Виконання. Способи забезпечення. Наслідки невиконання

Глава 3. Договірні зобов’язання

Глава 4. Недоговірні зобов’язання