Як переселенцю стягнути моральну шкоду, завдану збройною агресією

Суворовський районний суд м. Одеси задовольнив позов переселенки з Донеччини у справі №523/16451/18 до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією Росії проти України.

Суд стягнув з Російської Федерації (місцезнаходження Посольства Російської Федерації в Україні: 03049, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27) на користь позиваки моральну шкоду в розмірі 1 132 176,50 гривень.

Позивачка свої вимоги обґрунтувала тим, що в квітні 2014 року, після незаконної анексії Автономної Республіки Крим та на момент початку збройної агресії Російської Федерації проти України, а саме — на території Луганської та Донецької областей, вона була вимушена переміститися до підконтрольної Україні території — в Одесу Одеської області.

Внаслідок збройної (військової) агресії Російської Федерації проти України були порушені права позивачки, передбачені розділом II Конституції, Європейською конвенцією, Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни 1949 року, іншими міжнародними актами, зокрема такими, як право на життя, право на повагу честі та гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії.

Позивачка пояснила, що Збройною агресією Російської Федерації проти України та окупацією частини території Донецької області позиваці завдано істотної моральної шкоди. До початку збройної агресії та окупації частини території Донецької області позивачка була повноправним громадянином України — держави, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Проживаючи на території міста Донецька (Україна), позивачка мала налагоджений побут і можливість вести повноцінне життя.

При вирішенні вимог позивачки про компенсацію моральної шкоди суд застосував практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення ЄСПЛ у справі Луізідоу проти Туреччини (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), відповідно до якого Туреччина зобов’язана сплатити позивачу компенсацію, зокрема, й за моральні страждання через незаконну окупацію північної частини Кіпру, де народилась та проживала позивачка, турецькими збройними силами.

У рішенні Європейського суду з прав людини зазначено, що внаслідок окупації північної частини території Кіпру позивачка зазнала моральних страждань, які полягали в психологічному стражданні через неможливість проживати на території, де вона народилась та законно мешкала, відчутті страху та безпорадності.

Отже, виходячи із норм, закріплених у Європейській конвенції, Європейський суд з прав людини зазначив, що збитки, нанесені особі через порушення прав та законних інтересів, встановлених в Європейській конвенції, можуть мати не тільки матеріальний, а й моральний характер, а також мати характер множинності.

Враховуючи тривалість порушень прав та законних інтересів позивачки (більше чотирьох років) та з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, суд вважає законним обраний позивачкою спосіб стягнення компенсації за завдану матеріальну та моральну шкоду у вигляді одноразової суми, яка покриває всі порушення, що були допущені Російською Федерацією відносно неї.

Вирішуючи питання щодо розміру такої компенсації за спричинену позивачці моральну шкоду, суд виходив із тривалості порушення, яке продовжує існувати й на даний час, його наслідків для позиваки, яка до цього часу не може повноцінно влаштувати свій побут (не має свого власного житла, сталого місця проживання тощо), віку позивачки, для якої такі кардинальні зміни її життя є складними та обтяжливими.

Відповідно до Гельсінського заключного акта наради з Безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 р. суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларацією прав людини та Гельсінським заключним актом наради з Безпеки та співробітництва в Європі, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи з викладеного, держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземними судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров’я людини, а також нанесення шкоди її майну.

Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради з Безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон, Росія вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст.2 Статуту ООН, а тому суд дійшов висновку про відсутність у неї судового імунітету.

 Аналогічні позови суди задовольнили у справах №752/11084/19, №752/11085/19, №463/640/19 та інших.