Верховний Суд: невиконання вимог керівника не може бути підставою відсторонення працівника

Касаційний цивільний суд Верховного Суду у постанові від 1 квітня 2020 року по справі № 761/12073/18 висловив позицію стосовно підстав відсторонення працівника.

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У квітні 2018 року працівник звернувся з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», у якому просив суд визнати незаконними та скасувати накази уповноваженої особи Фонду від 4 січня 2018 року № 03 «Про вжиття заходів реагування та відмову окремих працівників від належного виконання своїх обов`язків», від 4 січня 2018 року № 04 «Щодо режиму простою працівників структурних підрозділів», стягнути з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 33 497,73 грн.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що з 3 жовтня 2016 року він перебуває у трудових відносинах з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит». Наказом уповноваженої особи Фонду його відсторонено від посади заступника директора департаменту по роботі з правоохоронними органами ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит». Наказом уповноваженої особи Фонду від 4 січня 2018 року № 04 для працівників, у тому числі і для нього, введено режим простою з 4 січня 2018 року до особливого розпорядження уповноваженої особи Фонду. Зазначені накази про відсторонення від посади та введення простою не були належним чином доведені до його відома, унаслідок чого він був протиправно позбавлений інформації про період простою, його причини, дату закінчення, режим роботи, робочий час та форму оплати праці, чим порушено його права.

Позивач зазначав, що вказані накази прийняті за відсутності визначених законодавством підстав для відсторонення працівників, з порушенням статті 46 КЗпП України, а тому є незаконними та підлягають скасуванню. Відповідач не вживав відповідних заходів для забезпечення трудових прав позивача, збереження його зайнятості, необґрунтовано відсторонив його від посади, зменшив розмір заробітної плати, чим порушив його трудові права.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 30 січня 2019 року позов задоволено частково. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відсутні підстави для відсторонення позивача від роботи, передбачені статтею 43 КЗпП України, та введення для нього режиму простою. Із урахуванням того, що позивачу за час відсторонення сплачувалась 2/3 частини заробітної плати, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 1/3 частини невиплаченої заробітної плати.

Постановою Київського апеляційного суду від 4 липня 2019 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 січня 2019 року залишено без змін.

Доводи касаційної скарги та позиції інших учасників

У липні 2019 року уповноважена особа Фонду звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 4 липня 2019 року, справу направити на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що у зв`язку з відсутністю правових норм у законодавстві України, які б регулювали проведення службового розслідування та відсторонення працівників від займаної посади на час проведення службового розслідування у правовідносинах поза межами проходження державної служби, необхідно застосовувати аналогію закону та аналогію права.

Водночас суди не застосували до спірних правовідносин статті 4, 6 КЗпП України, статті 8, 9 Цивільного кодексу України та статтю 72 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII). Суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки стягнув з відповідача суму невиплаченої заробітної плати, а не середній заробіток за час вимушеного прогулу, неправильно застосував положення статті 117 КЗпП України та статтю 36 Закону від 23 лютого 2012 року № 4452-IV «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-IV).

Також заявник подав клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, на його думку, зазначена справа має фундаментальне значення для розвитку права, оскільки відсутні правові норми в законодавстві України, які б регулювали проведення службового розслідування та відсторонення працівників від займаної посади на час проведення службового розслідування у правовідносинах поза межами проходження державної служби; вважає, що зазначена справа має фундаментальне значення для забезпечення формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки оскаржувані рішення ухвалені всупереч висновкам Верховного Суду, що викладені у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 686/2001/15-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 757/2216/15-ц та у постанові Пленуму Верховного Суду України від 20 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці».

Позиція Верховного Суду

Статтею 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Відсторонення працівника від роботи – це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Працівник має право оскаржити наказ про відсторонення від роботи у встановленому законом порядку.

Разом з тим за змістом статті 46 КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом.

Такої підстави відсторонення, як відмова виконувати розпорядження уповноваженої особи Фонду та вчинення дій, направлених на протидію законних вимог керівника, нормами статті 46 КЗпП України не передбачено, будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би надавав право роботодавцю відсторонювати від посади працівника за невиконання вимог керівника відповідачем, не зазначено.

З урахуванням неведеного суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про незаконність наказу від 4 січня 2018 року № 3 про відсторонення позивача від роботи.

Доводи відповідача про те, що при відстороненні позивача від займаної посади роботодавець застосовував аналогію закону та аналогію права, зокрема частину першу статті 72 Закону № 889-VIII, відповідно до якої на час здійснення дисциплінарного провадження державний службовець може бути відсторонений від виконання посадових обов`язків, є безпідставними. Позивач не є державним службовцем, а тому положення зазначеного закону не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Відповідач мав керуватися нормами статті 46 КЗпП України, яка містить вичерпний перелік підстав відсторонення працівника від роботи.

Правовий висновок про те, що статтею 46 КЗпП України встановлений вичерпний перелік випадків відсторонення працівника від роботи висловлено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 755/6458/15-ц (провадження № 61-18651св18).

Відповідно до статті 34 КЗпП України простій - це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.

Згідно з частинами першою та другою статті 113 КЗпП України час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу). Про початок простою, крім простою структурного підрозділу чи всього підприємства, працівник повинен попередити власника або уповноважений ним орган чи бригадира, майстра, інших посадових осіб.

За змістом статті 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

За вказаних обставин, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання незаконним наказу від 4 січня 2018 року № 04 «Щодо режиму простою працівників структурних підрозділів» в частині позивача. Посилання заявника на те, що введення режиму простою для посади позивача обумовлено неможливістю призначення на його посаду іншої особи та відстороненням позивача від роботи не відповідає вимогам статті 34 КЗпП України.

Водночас, як зазначив ВС, дійшовши обґрунтованого висновку про незаконність наказів, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли неправильного висновку про вирішення позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача суми невиплаченої заробітної плати з огляду на таке.

З повним текстом рішення можна ознайомитися за посиланням.

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Youtube Право ТВ, щоб бути в курсі найважливіших подій.