Показання свідків обвинувачення та захист прав обвинуваченого: уроки двох румунських справ для України

ДРОЗДОВ Олександр Михайлович

професор, доктор юридичних наук,

заслужений юрист України, адвокат,

член Комісії з питань правової реформи при Президентові України,

член Апеляційної палати НАЗЯВО,

член Науково-консультативних рад при Конституційному Суді України та Верховному Суді,

почесний професор кафедри кримінального права та кримінології, міжнародного публічного права та міжнародних відносин Юридичного факультету Університету Барселони (м. Барселона, Королівство Іспанія),

професор кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука» (м. Рівне, Україна),

доцент кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (м. Харків, Україна)

ДРОЗДОВА Олена Валеріївна

доцентка, кандидатка юридичних наук, адвокатка,

почесна професорка кафедри кримінального права та кримінології, міжнародного публічного права та міжнародних відносин Юридичного факультету Університету Барселони (м. Барселона, Королівство Іспанія),

доцентка кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука» (м. Рівне, Україна)

І. Рішення ЄСПЛ у «Северін проти Румунії» (Severin v. Romania) (заява № 20440/18) від 8 жовтня 2024 року стосувалося кримінальних проваджень проти колишнього члена Європейського парламенту після публікації статті в The Sunday Times, а саме використання доказів, отриманих за власною ініціативою журналістами під час розслідування корупції в Європейському парламенті^[1].

У цьому рішенні Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ, Суд) одноголосно постановив, що НЕ було порушення статті 6 §§ 1 та 3 (d) (право на справедливий судовий розгляд/право допитувати свідків) Європейської конвенції з прав людини (Конвенція).

Справа стосувалася справедливості кримінального провадження проти пана Северіна за звинуваченням у отриманні хабарів під час перебування на посаді члена Європейського парламенту (ЄП). Провадження, за результатами якого заявник отримав чотирирічний термін ув'язнення, було ініційоване після публікації статті двома британськими журналістами Sunday Times, які видавали себе за лобістів і пропонували заявнику гроші в обмін на його підтримку певних законодавчих поправок, поданих до Європейського парламенту.

У ЄСПЛ заявник стверджував, що двоє журналістів діяли як агенти-провокатори. Він також скаржився на використання румунськими судами записів журналістів та на те, що журналістів допитували в обставинах, які, на його думку, були несприятливими для його захисту.

Щодо твердження про те, що британські журналісти діяли як агенти-провокатори, Суд зазначив, що немає доказів участі держави у цій справі і що двоє журналістів весь час діяли як приватні особи.

Що стосується кримінального провадження в цілому, Суд вважав, що заявнику було надано адекватні гарантії для реалізації його прав на захист. Враховуючи можливу вагу доказів, отриманих або наданих журналістами - особливо записів - і труднощі, які їх використання могло створити для захисту, Суд зазначив, що заявник мав можливість висунути свої аргументи перед національними судами, де вони були розглянуті у спосіб, сумісний з положеннями статті 6 Конвенції. Суд також вважав, що спосіб допиту свідків під час провадження також відповідав цьому положенню і дозволив заявнику ефективно реалізувати свої права.

Обставини справи. Заявник, Адріан Северін, є громадянином Румунії, який народився в 1954 році і проживає в Румунії. На той час він був членом Європейського парламенту (ЄП).

У 2011 році британський щотижневик The Sunday Times опублікував статтю, яка натякала на корупційні дії в Європейському парламенті, зачіпаючи кількох членів ЄП, включаючи заявника. Стаття була результатом журналістського розслідування двох британських журналістів Sunday Times, яке стосувалося ряду членів ЄП.

Згідно зі статтею, журналісти зустрічалися із заявником під вигаданими іменами п'ять разів у Страсбурзі та Брюсселі між груднем 2010 року та березнем 2011 року, видаючи себе за представників лондонської консалтингової компанії. Вони запропонували йому оплачувану роль члена консультативної ради цієї компанії, яку заявник прийняв. Потім, за даними статті, він вжив заходів для зміни проекту поправки до європейської директиви (Директива 94/19/ЄС про схеми гарантування вкладів) відповідно до запитів журналістів, після чого надав їм рахунок за свої послуги.

Журналісти записали свої особисті та телефонні розмови із заявником і зберегли електронні повідомлення, якими вони обмінювалися з ним.

Через кілька днів після публікації статті було розпочато розслідування щодо заявника за підозрою у зловживанні своїм становищем члена ЄП.

Пізніше того ж року Європейський парламент зняв парламентський імунітет заявника на прохання румунських органів влади.

У 2013 році справу заявника було передано до суду у Вищому касаційному суді (у складі трьох суддів) за звинуваченнями у прийнятті хабарів та торгівлі впливом. У 2016 році його було визнано винним за цими звинуваченнями і засуджено до трьох років і трьох місяців ув'язнення. І заявник, і прокуратура оскаржили це рішення.

У 2017 році колегія з п'яти суддів Вищого суду відхилила апеляцію заявника і, розглянувши апеляцію прокуратури, збільшила у вироку заявнику покарання до чотирьох років ув'язнення. Один із суддів колегії висловив окрему думку, вважаючи, що заявника слід було виправдати за звинуваченням у прийнятті хабарів і визнати винним лише у торгівлі впливом.

Під час судового розгляду заявник безуспішно оскаржував законність використання як доказів проти нього заяв журналістів та записів особистих розмов, вимагаючи їх вилучення з матеріалів справи. Він також стверджував, що журналісти діяли як агенти-провокатори.

У 2018 році Вищий суд відхилив надзвичайну апеляцію, подану заявником.

Покликаючись на статтю 6 §§ 1 та 3 (d) (право на справедливий судовий розгляд/право допитувати свідків) Конвенції, заявник скаржився на те, що кримінальне провадження проти нього було несправедливим, зокрема через використання записів журналістів та той факт, що журналістів було заслухано в обставинах, які, за його твердженням, були несприятливими для захисту.

Заяву було подано до ЄСПЛ 25 квітня 2018 року.

Рішення ЄСПЛ. Щодо твердження заявника про те, що британські журналісти діяли як агенти-провокатори, Суд зазначив, що немає доказів участі держави у цій справі, і що двоє журналістів Sunday Times діяли як приватні особи. Як Суд раніше встановив, скарга на підбурювання з боку приватної особи – яка не діяла за вказівками чи під контролем влади – повинна розглядатися з точки зору загальних правил доказування, а не з точки зору підбурювання. Відповідно, Суд вирішив розглянути, як збирання доказів у такий спосіб могло вплинути на справедливість провадження проти заявника в контексті кримінального провадження в цілому.

Щодо скарги заявника на використання записів журналістів, Суд зазначив, що матеріали справи в румунських судах містили кілька доказів, отриманих внаслідок обміну інформацією між заявником і двома журналістами, зокрема аудіовізуальні записи, зроблені під час їхніх зустрічей. Він зауважив, що ніщо в матеріалах справи не свідчить про те, що Вищий суд не проявив обережності, необхідної за обставин справи, при прийнятті таких доказів. Далі він зазначив, що використання таких записів, як записи журналістів – зроблених за їхньою власною ініціативою та з використанням власного обладнання – на той час було дозволено внутрішнім законодавством у кримінальному провадженні. Нарешті, він зазначив, що Вищий суд належним чином розглянув аргументи заявника про те, що використання таких доказів було незаконним, і відхилив їх. За цих обставин справа не порушувала жодних питань, пов'язаних з використанням незаконно отриманих доказів. Крім того, Вищий суд розглянув твердження заявника про те, що записи не є справжніми та/або були відредаговані, а також його прохання про експертний висновок з цього питання. Румунські суди відхилили ці запити і обґрунтували своє рішення, пояснивши, що такий висновок не має відношення до справи. Крім того, заявник та його адвокати мали доступ до всіх записів, і Вищий суд надав йому можливість подати детальні заперечення щодо їх змісту. Нарешті, записи були відтворені на відкритому засіданні Вищого суду в присутності заявника та його представників. Суд дійшов висновку, що заявнику було надано достатню можливість оскаржити автентичність записів та заперечити проти їх використання. Крім того, записи не були вирішальним фактором у засудженні заявника, оскільки в матеріалах справи були й інші докази, а журналісти також давали показання румунським органам влади.

Щодо скарги заявника на те, що журналістів допитували в несприятливих для захисту умовах, Суд зазначив, що спочатку їх опитували британські органи влади за запитом про міжнародну правову допомогу під час розслідування прокуратури. Потім їх заслухали самі судді Вищого суду за допомогою відеоконференції.

Щодо запиту про міжнародну правову допомогу, одним з головних аргументів заявника було те, що на показання журналістів вплинули румунські органи влади. Суд зазначив, що саме британські органи влади – а не румунська прокуратура – опитували свідків на цьому етапі провадження і що саме вони єдині мали безпосередній контакт з ними.

Щодо проведення допиту журналістів у режимі відеоконференції, Суд зазначив, що судді Вищого суду мали можливість заслухати свідків у режимі реального часу під час судового засідання 24 листопада 2015 року. Він зауважив, що рішення про допит свідків за у режимі відеоконференції прийняли не органи прокуратури, як стверджував заявник, а саме судді Вищого суду. Адвокати заявника також мали можливість опитати свідків. З рішення Вищого суду випливало, що відеоконференція використовувалася тому, що свідки, як іноземні громадяни, не могли бути присутніми на слуханні. Тому Суд вважає, що використання відеоконференції для отримання доказів – що саме по собі не суперечить Конвенції – переслідувало у цій справі законну мету належного здійснення правосуддя, і що спосіб її проведення відповідав вимогам щодо дотримання прав захисту, викладеним у статті 6 Конвенції. Крім того, заявник був присутній на засіданні 24 листопада 2015 року, і його адвокати мали можливість опитати двох свідків.

Щодо того, що відеоконференція нібито була ускладнена технічними проблемами і була скорочена, Суд зазначив, що заявник не порушував ці питання перед національними судами. У будь-якому випадку, він не довів своїх тверджень і не пояснив, як ці труднощі могли підірвати загальну справедливість провадження.

Нарешті, Суд зазначив, що показання свідків залишалися послідовними протягом усього провадження і що Вищий суд мав можливість оцінити їх правдивість та достовірність. У зв'язку з цим Суд нагадав, що його роль не полягає в тому, щоб ставити під сумнів оцінку національними судами доказів, поданих їм, якщо їхні висновки не можна вважати довільними або явно необґрунтованими – чого не було в цьому випадку.

У підсумку ЄСПЛ виснував, що кримінальне провадження в цілому надало заявнику адекватні гарантії для реалізації його прав на захист. Враховуючи можливу вагу доказів, отриманих або наданих журналістами – особливо записів – і труднощі, які їх використання могло створити для захисту, Суд зазначив, що заявник мав можливість висунути свої аргументи перед національними судами, де вони були розглянуті у спосіб, сумісний з положеннями статті 6 Конвенції. Суд також вважав, що спосіб допиту свідків під час провадження також відповідав цьому положенню і дозволив заявнику ефективно реалізувати свої права. Відповідно, порушення статті 6 §§ 1 та 3 (d) Конвенції не було.

Це рішення ЄСПЛ має важливе значення для України з наступних причин.

1. Підтверджує важливість свободи преси та журналістських розслідувань у боротьбі з корупцією, особливо на найвищому рівні.
2. Встановлює баланс між правом на справедливий суд та суспільним інтересом у викритті корупції.
3. Дає «зелене світло» використанню доказів, отриманих журналістами (за умови, що вони діють як приватні особи, а не як агенти держави) у кримінальних провадженнях, що може стати додатковим інструментом у боротьбі з корупцією в Україні.
4. Як джерело права має слугувати орієнтиром для українських судів при розгляді подібних справ.

У контексті євроінтеграційних прагнень України та необхідності посилення боротьби з корупцією, це рішення ЄСПЛ демонструє, що журналістські розслідування та їх результати можуть бути ефективним та законним інструментом у протидії корупції на найвищих рівнях влади.

ІІ. Друга справа, яку розглянув ЄСПЛ в контексті дотримання вимог ст. 6 Конвенції стосувалася засудження заявника - службовця Міністерства внутрішніх справ на той час - за підробку документів та зловживання службовим становищем. У своєму рішенні по справі "Miron v. Romania» (заява № 37324/16) ЄСПЛ від 5 листопада одноголосно постановив, що НЕ було порушення статті 6 § 1 (право на справедливий суд) Конвенції^[2]. Справа стосувалася справедливості кримінального провадження. Заявник стверджував, що суд першої інстанції, який його засудив, не досліджував безпосередньо показання ані у свідків, ані у його співобвинувачених. Іншими словами. справа "Мірон проти Румунії" порушує ключове питання: як забезпечити справедливість судового розгляду при зміні складу суду під час тривалого кримінального провадження? Це особливо актуально в контексті дотримання принципу безпосередності дослідження показань, речей і документів.

ЄСПЛ дійшов висновку, що за обставин справи та з огляду на підхід заявника до провадження і врівноважувальні заходи, вжиті суддями, які розглядали справу в обох інстанціях - які за власною ініціативою безпосередньо отримали показання у співобвинувачених та особливо важливого свідка - використання судами запису інших показань при ухваленні рішень було сумісним з вимогами права заявника на справедливий суд і не порушило суті цього права. Крім того, наявність аудіозапису на додаток до письмового протоколу цих інших показань у цій справі змогла забезпечити додаткову гарантію.

Обставини справи. Заявниця, Адріана-Лаура Мірон, є громадянкою Румунії, яка народилася в 1977 році і проживає в Бухаресті.

19 грудня 2012 року прокуратура окружного суду Бухареста передала до суду справу заявниці та чотирьох інших державних службовців з Департаменту управління людськими ресурсами Міністерства внутрішніх справ ("DGRU") за звинуваченням у підробці документів та зловживанні службовим становищем. Їх звинувачували в незаконному прийнятті на роботу D.R.C. та виплаті йому зарплати за фіктивну роботу. D.R.C. також постав перед судом за звинуваченням у пособництві цим злочинам.

У проміжному рішенні від 4 червня 2013 року окружний суд Бухареста задовольнив клопотання одного з колег заявниці та співобвинуваченого (N.G.) та іншого співобвинуваченого про розгляд справи за спрощеною процедурою відповідно до статті 320¹ Кримінально-процесуального кодексу. Суд засудив цих двох співобвинувачених до коротких термінів ув'язнення. Потім вони дали показання як свідки у кримінальному провадженні проти заявниці.

Протягом трьох засідань, починаючи з 19 лютого 2014 року, окружний суд у складі одного судді заслухав показання заявниці та двох інших співобвинувачених. D.R.C. вирішив зберігати мовчання. Суд також заслухав показання одного з семи свідків, які раніше давали показання під час розслідування, а саме державного секретаря, чий підпис був підроблений.

У судовому засіданні 30 квітня 2014 року окружний суд запитав сторони, чи оскаржують вони докази, зібрані під час кримінального розслідування. Заявниця заявила, що не оскаржує, але має сумніви щодо правдивості показань її співобвинувачених і бажає допитати свідків, які раніше давали показання під час розслідування. Вона просила долучити до справи письмові документи та архівні відеозаписи входів до будівлі DGRU, а також заслухати свідка, а саме заступника директора фінансового департаменту міністерства. Прокуратура, зі свого боку, просила заслухати як свідків двох колишніх колег заявниці, які раніше були засуджені. Ці клопотання були задоволені.

14 травня 2014 року у присутності адвоката, обраного заявницею, окружний суд у складі одного судді заслухав показання п'яти з семи свідків, які раніше давали показання під час провадження. Додатковий свідок захисту дав показання на наступному засіданні 25 червня 2014 року перед іншим суддею одноособово. З 17 вересня 2014 року до кінця провадження у першій інстанції окружний суд з новим суддею одноособово, M.M.O., двічі відкладав судовий розгляд, щоб дати заявниці можливість уточнити нове клопотання про докази та змінити адвоката.

На слуханні 26 листопада 2014 року через нового обраного адвоката заявниця подала нове клопотання про надання документів та виклик двох нових свідків. Суд частково задовольнив клопотання щодо документальних доказів і частково відхилив його щодо двох свідків на тій підставі, що допит одного з цих свідків не був необхідним для суду, щоб вирішити питання про законність прийняття на роботу, і що не було потреби в показаннях іншого свідка, оскільки він був керівником апарату державного секретаря, який вже дав показання. Суд заслухав показання двох колишніх колег (включаючи N.G.), які раніше були засуджені. N.G. надав детальний опис інструкцій, наданих заявницею, та того, як було організовано прийняття на роботу. Суд також заслухав показання сьомого і останнього зі свідків, які раніше давали показання під час розслідування, а саме чоловіка іншої колишньої колеги заявниці, яка давала показання разом з N.G. Було зроблено аудіозапис показань свідків, про що суд повідомив сторони. 21 січня 2015 року під час усних дебатів заявниця повторила своє попереднє клопотання про докази. Суд першої інстанції відхилив клопотання як таке, що вже було розглянуто і не містило жодних нових підстав.

У рішенні від 24 лютого 2015 року окружний суд засудив заявницю до умовного терміну ув'язнення на один рік за підробку документів та зловживання службовим становищем, базуючи своє рішення на всій сукупності доказів у матеріалах справи. Він кілька разів посилався на показання N.G. (колеги та співобвинуваченого) та на документальні докази. Суд також спирався на заяви інших співобвинувачених та на показання державного секретаря, який не підписував меморандум або наказ, що призвели до прийняття на роботу, та інших додаткових свідків.

Прокуратура та заявниця оскаржили рішення від 24 лютого 2015 року до Апеляційного суду Бухареста.

На слуханні 4 грудня 2015 року, з огляду на докази в матеріалах справи та в присутності адвоката, обраного заявницею, Апеляційний суд відхилив як нерелевантне клопотання заявниці про надання документальних доказів та заслуховування двох свідків, яким їй було відмовлено в першій інстанції. Апеляційний суд заслухав показання заявниці, яка в основному підтвердила свої попередні заяви, та двох її співобвинувачених, один з яких лише послався на свої попередні показання. D.R.C. продовжував зберігати мовчання.

В остаточному рішенні, винесеному 14 грудня 2015 року, Апеляційний суд, відхиливши апеляцію заявниці та задовольнивши апеляцію прокуратури, збільшив їй строк покарання за вироком до двох років умовного ув'язнення. У відповідь на апеляційну скаргу заявниці щодо способу збирання доказів Апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції дотримався статті 354 § 2 Кримінального процесуального кодексу, яка забороняла зміни у складі суду після початку усних дебатів. Він також встановив, що безумовне повторення процесу збору доказів кожного разу, коли змінюється склад суду, було б надмірно процедурним, явно виходило б за межі намірів законодавця і затягувало б провадження, не сприяючи встановленню істини. Апеляційний суд також зазначив, що заявниця підняла цей аргумент лише в апеляції, тоді як вона могла б попросити, щоб відповідні свідки дали показання, коли їй була надана така можливість, якщо вона вважала, що зазнала шкоди в цьому відношенні.

Посилаючись на статтю 6 (право на справедливий суд) Конвенції, заявниця скаржилася, що кримінальне провадження проти неї було несправедливим, оскільки національні суди не дотрималися принципу безпосередності.

Заяву було подано до ЄСПЛ 15 червня 2016 року.

Рішення ЄСПЛ. Суд мав розглянути, якою мірою суддя M.M.O., який перейняв справу і ухвалив вирок, яким було засуджено заявницю в першій інстанції, безпосередньо заслухав показання її співобвинувачених та свідків; якою мірою заявниця оскаржувала їхню достовірність; і, нарешті, які заходи були вжиті як суддею M.M.O., так і згодом Апеляційним судом щодо підходу заявниці до провадження.

Суд зазначив, що суддя M.M.O., який перейняв справу як одноособовий суддя на досить просунутій стадії кримінального провадження, безпосередньо заслухав показання трьох свідків, а саме двох колишніх колег заявниці, які раніше були засуджені, включаючи N.G., та третьої особи. Крім того, Апеляційний суд у цій справі безпосередньо заслухав показання заявниці та її співобвинувачених. Причина, з якої він не взяв показання D.R.C. до уваги, полягала в тому, що той бажав зберігати мовчання протягом усього провадження.

Суд зазначив, що суди, які розглядали цю справу, обґрунтовували свої рішення всію сукупністю доказів. Однак обґрунтування, наведене в цих рішеннях, показало, що документальні докази мали значну вагу, враховуючи, що питання, яке розглядалося, стосувалося процедури прийняття на роботу разом із законодавчими та нормативними зобов'язаннями. Ці документи були доповнені показаннями свідків, зокрема N.G., який дав показання безпосередньо судді M.M.O. Кілька збіжних елементів вказували на особливо важливу роль, яку відіграли в судовому процесі детальні показання N.G., якого заявниця контролювала і якому доручила скласти документи та організувати прийняття на роботу, про яке йдеться. З рішень національних судів було очевидно, що інші показання, які не були безпосередньо заслухані суддею M.M.O. у першій інстанції або згодом Апеляційним судом, зробили лише дуже обмежений внесок в обґрунтування судів, які засудили заявницю.

Суд також зазначив, що хоча заявниця на самому початку досудового провадження просила поставити запитання свідкам та її співобвинуваченим - що їй було дозволено і таким чином вона змогла вільно допитати їх за допомогою обраного нею адвоката - вона не зверталася із таким клопотанням після того, як справу перейняв суддя M.M.O.

Крім того, хоча суддя M.M.O. двічі відкладав судовий розгляд, щоб дати заявниці можливість уточнити її клопотання про докази та змінити адвоката, заявниця у своїх подальших клопотаннях не посилалася на необхідність повторного заслуховування раніше допитаних свідків - навіть свідка захисту - чи співобвинувачених. Вона лише просила надати документальні докази та заслухати двох нових свідків, що було відхилено з наведенням обґрунтування. Аналогічно, Суд зазначив, що заявниця жодного разу не уточнила, якого раніше допитаного свідка чи свідків вона хотіла б, щоб знову дали показання перед суддею M.M.O., або які аспекти вона хотіла б таким чином уточнити. Більше того, вона не просила Апеляційний суд знову заслухати показання відповідних свідків; вона просто повторила те саме клопотання про докази щодо виклику нових свідків.

Тому Суд не був переконаний, що підхід до провадження, обраний заявницею, яка мала кілька можливостей попросити, щоб свідки знову дали показання, був мотивований справжнім сумнівом щодо достовірності тих, хто вже давав показання в ході провадження, тобто до того, як суддя M.M.O. вступив у справу в суді першої інстанції.

Суд дійшов висновку, що за обставин справи та з огляду на підхід заявниці до провадження та врівноважувальні заходи, вжиті суддями, які розглядали справу в обох інстанціях - які за власною ініціативою безпосередньо заслухали показання співобвинувачених та особливо важливого свідка, а саме N.G. - використання судами запису інших показань при ухваленні рішень було сумісним з вимогами права заявниці на справедливий суд і не порушило суті цього права. Крім того, наявність аудіозапису на додаток до письмового протоколу цих інших показань у даній справі змогла забезпечити додаткову гарантію.

Таким чином, ЄСПЛ постановив, що не було порушення статті 6 § 1 Конвенції.

Рішення ЄСПЛ у справі "Мірон проти Румунії" є актуальним для України з кількох причин.

1. В Україні часто відбувається зміна складу суду під час тривалих кримінальних проваджень, що може викликати питання щодо дотримання як такого загального положення судового розгляду про незмінність складу суду, так засади кримінального провадження щодо безпосередності дослідження показань, речей і документів.
2. Це рішення підкреслює важливість фіксування технічними засобами судового засідання і процесуальних дій, зокрема аудіозаписів, що є актуальним у контексті цифровізації кримінального провадження.
3. ЄСПЛ вкотре наголосив на важливості активної позиції обвинуваченого та його захисту, що є важливим аспектом розвитку змагальної системи правосуддя в Україні.
4. Рішення дає орієнтири для українських судів щодо балансу між ефективністю кримінального провадження та дотриманням прав обвинувачених.
5. Воно може слугувати орієнтиром для подальшого вдосконалення кримінального процесуального законодавства та судової практики.

^[1] URL: https://hudoc.echr.coe.int/fre?i=001-236136.

^[2] URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-237789.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.