Компенсація витрат відповідача або третьої особи у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду

Єлизавета Дем’янова

начальник відділу узагальнення судової

практики та систематизації законодавства

Східного апеляційного господарського суду                 

Положеннями статті 55 Конституції України закріплено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Водночас статтею 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Частинами першою, третьою статті 131-2 Конституції України визначено, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура, засади організації і діяльності якої та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.

Зазначеним приписам Конституції України кореспондує стаття 16 ГПК України, положеннями якої передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою, а представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відтак, право на правничу допомогу – це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб’єктами права.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, метою впровадження якого є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Безумовно, основною метою впровадження цього принципу в процесуальному кодексі є компенсація особі, на користь якої ухвалено судове рішення, понесених нею витрат для залучення адвоката як представника для надання професійної правничої допомоги з метою ефективного захисту своїх прав в суді.

Вказаний принцип та відповідний йому механізм визначення, доведення, розподілу та відшкодування витрат на правничу допомогу закріплений у главі 8 ГПК України «Судові витрати».

Судові витрати – це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв’язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати – це витрати держави, які вона несе у зв’язку з вирішенням  конкретної справи (п. 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц).

Так, частиною 1 ст.123 ГПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до частини третьої ст. 123 ГПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

За приписами ч. 1 ст. 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (ч. 2 ст. 126 ГПК України).

Виходячи з аналізу наведених норм, розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 4 ст. 126 ГПК України).

Статтею 129 ГПК України регламентовано загальні правила розподілу судових витрат, пов’язаних з розглядом справи, положення якої (статті) є універсальними. Відповідно до ч. 5 ст. 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, порядок розподілу витрат у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду визначено нормами статті 130 ГПК України. Так, відповідно до частини п`ятої статті 130 ГПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Аналіз норм процесуального кодексу, якими врегульовано питання розподілу судових витрат: стаття 129 ГПК України (розподіл судових витрат) та стаття 130 ГПК України (розподіл судових витрат у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду) дає підстави для висновку, що в разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду суд зобов`язаний виходити з положень частини п’ятої статті 130 ГПК України. Отже, для стягнення компенсації здійснених витрат, пов’язаних з розглядом справи, заявнику необхідно довести, а суду - встановити і зазначити про це в судовому рішенні, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені в ході розгляду справи та в чому вони виражені.

Тобто стягнення з позивача компенсації понесених учасником справи витрат, у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду, можливе лише у випадку встановлення необґрунтованості дій позивача. Отже відповідач повинен обґрунтовано заявити про наявність витрат, які виникли у зв`язку із поданням позову до нього і у подальшому закриттям провадження  у справі або залишенням його без розгляду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що стягнення з позивача компенсації понесених відповідачем витрат у разі закриття провадження у справі можливе саме у випадку необґрунтованості дій позивача, та звертала увагу, що сам по собі факт закриття провадження у справі не підтверджує ні відсутність спору позивача з відповідачем, ні відсутність предмету спору, ні свідоме порушення позивачем правил суб`єктної юрисдикції та не свідчить про наявність безумовних підстав для компенсації судових витрат відповідачу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 640/1029/18, ухвали Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 906/961/17, від 08.07.2020 у справі № 810/3711/18).

У Верховному Суді склалася стала та послідовна практика застосування цієї норми процесуального закону. Так, в постановах від 18.06.2019 у справі № 922/3787/17, від 09.07.2019 у справі № 922/592/17, від 25.07.2019 у справі № 910/11310/18, від 21.01.2020 у справі № 922/3422/18, від 26.04.2021 у справі № 910/12099/17, від 26.05.2022 у справі № 905/460/21, від 01.11.2023 у справі № 905/85/23, від 06.06.2024 у справі № 905/1840/21, від 02.12.2024 у справі № 904/217/24, суд касаційної інстанції виходив з того, що у разі закриття провадження у справі відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Отже, відповідач повинен обґрунтовано заявити про наявність витрат, які виникли у зв`язку із поданням позову до нього і у подальшому - із закриттям провадження у справі.

Тобто стягнення (з позивача) компенсації понесених (відповідачем) витрат, зокрема і витрат на правничу допомогу у разі закриття провадження у справі, можливе лише у випадку встановлення необґрунтованості дій позивача (така правова позиція є сталою і послідовною, та викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25.04.2024 у справі № 903/1079/23, від 20.06.2023 у справі № 925/1372/21, від 11.05.2023 у справі №921/811/21, від 25.04.2023 у справі № 924/341/22, від 10.10.2023 у справі № 907/636/20).

Своєю чергою, ГПК України не містить норм, які б встановлювали критерії визначення необґрунтованості дій позивача. Проте, відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16.02.2021 у справі № 905/121/19, від 13.05.2021 у справі № 910/16777/20, від 15.09.2021 у справі № 902/136/21, від 18.01.2022 у справі № 922/2017/17, очевидно, що під такими діями можна розуміти таку реалізацію позивачем своїх процесуальних прав, внаслідок якої виникають підстави для закриття провадження або залишення позову без розгляду. Тобто, ч. 5 ст. 130 ГПК України не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості/ необґрунтованості, а тому такі встановлюються судом у кожній справі відповідно до встановлених обставин.

Разом з тим, поняття "необґрунтованість дій позивача" не є тотожним таким поняттям як "зловживання правом", "неправомірність дій" або ж "встановлення того, що спір виник внаслідок необґрунтованих дій позивача" (така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 01.12.2022 у справі 922/2017/17).

Окрім того, поняття "необґрунтовані дії позивача" не є тотожним поняттю "необґрунтований позов", адже законодавець свідомо визначив як підставу для компенсації саме дії позивача, які є необґрунтованими, а не заяву по суті спору – позов. Тобто предметом дослідження в даному випадку не може бути надання оцінки обґрунтованості позовних вимог, яка здійснюється судом при прийнятті рішення по суті спору.

Обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Отже, відповідно до приписів частини п`ятої статті 130 ГПК України для стягнення компенсації здійснених відповідачем витрат, пов`язаних з розглядом справи, відповідачу необхідно довести, а суду - встановити і зазначити про це в судовому рішенні, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені в ході розгляду справи та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяв позивач недобросовісно та пред`явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - порушення прав та інтересів відповідача; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується тощо. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 18.06.2019 у справі №922/3787/17, від 09.07.2019 у справі №922/592/17, від 24.03.2021 у справі №922/2157/20, від 21.01.2020 у справі №922/3422/18, від 26.04.2021 у справі №910/12099/17, від 19.04.2021 у справі №924/804/20, від 25.04.2024 у справі № 903/1079/23.

Оскільки наведена норма частини п’ятої статті 130 ГПК України не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості/ необґрунтованості, то такі слід встановлювати суду у кожній справі окремо, відповідно до встановлених обставин перебігу спірних правовідносин. Така позиція узгоджується із висновками наведеними у додатковій постанові Касаційного господарського суду від 26.05.2022 у справі №905/460/21.

Реалізація позивачем права на звернення до суду із позовом у будь-якому випадку зачіпає та має вплив на права та інтереси особи, визначеної ним відповідачем. Отримавши звернений до себе позов, відповідач цілком логічно з метою ефективного захисту своїх прав змушений звертатися за професійною правничою допомогою адвоката, яка є оплачуваною працею, і така оплата у вигляді гонорару здійснюється на підставі укладеного між адвокатом та його клієнтом договору про надання правової допомоги.

В той же час, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.07.2023 у справі № 911/3312/21 зазначила, що при компенсації правничих витрат відповідача у справі за рахунок позивача із застосуванням частини п`ятої статті 130 ГПК України має бути встановлена необґрунтованість дій позивача, пов`язаних з розглядом справи, та необхідність понесення витрат відповідачем з надання правничої допомоги в порушеній позивачем справі (необхідність ознайомлення адвокатом з матеріалами справи, подання відзиву відповідачем у справі, участь адвоката в судових засіданнях, вчинення дій щодо збирання доказів та інше).

Таким чином, компенсація витрат позивачем за надану правничу допомогу відповідачу у випадку залишення позову без розгляду здійснюється з дотриманням загальних процесуальних гарантій щодо розподілу судових витрат за наслідком розгляду спору по суті, з дотриманням вимог, передбачених частиною п`ятою статті 126, частиною восьмою статті 129 ГПК України.

Процедура розгляду заяви про розподіл судових витрат у випадку залишення позовної заяви без розгляду має здійснюватися з урахуванням особливостей, визначених частиною п`ятою статті 130 ГПК України, та з урахуванням загальної чи спрощеної процедури позовного провадження, яка застосовувалася щодо розгляду позовної заяви в конкретній справі. У такому випадку процесуальним законом відповідачу надається право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, яким він може скористатись або не скористатись.

Задоволення заяви про компенсацію здійснених витрат відповідача відповідно до частини п`ятої статті 130 ГПК України не є усуненням судом неповноти судового рішення, а залежить виключно від волевиявлення самого відповідача, не передбачає дискреційних повноважень та власної ініціативи суду щодо розгляду вказаного питання, на противагу приписам статті 244 ГПК України.

Ухвала суду про компенсацію судових витрат після закриття провадження у справі чи залишення позову без розгляду є судовим рішенням про розподіл судових витрат, яке приймається за наслідком розгляду відповідного клопотання відповідача з урахуванням принципів диспозитивності та змагальності сторін. 

Верховний Суд у складі об’єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 21.05.2021 у справі № 905/1623/20 серед іншого, дійшов такого висновку: - аналіз статей 129, 130 ГПК України дає підстави для висновку, що у разі залишення позову без розгляду, суд зобов`язаний виходити з положень частини 5 статті 130 ГПК України, оскільки вказана норма є спеціальною.

У постанові від 18.06.2019 у справі № 922/3787/17 Верховний Суд дійшов висновку, що сукупний аналіз норм процесуального кодексу, якими врегульовано питання розподілу судових витрат, статей 129, 130 Господарського процесуального кодексу України, дає підстави для висновку, що у разі залишення позову без розгляду суд зобов`язаний виходити з положень частини 5 статті 130 зазначеного Кодексу, оскільки вказана норма є спеціальною. У разі залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Отже, відповідач повинен обґрунтовано заявити про наявність витрат, які виникли у зв`язку із поданням позову до нього і залишенням його у подальшому без розгляду.

У постанові від 09.07.2019 у справі № 922/592/17 Верховний Суд зазначив, що обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Отже, відповідачу слід було довести, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені в ході розгляду справи та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяв позивач недобросовісно та пред`явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - ущемлення прав та інтересів відповідача; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується тощо (пункт 4.2.3 постанови).

Зазначені правові позиції були враховані судами під час розгляду справи № 905/1623/20, а також установлено недоведення відповідачем неправомірності та необґрунтованості дій позивача щодо звернення до господарського суду із позовом.

Зокрема, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що згідно з положеннями пункту 7 частини 1 статті 226 ГПК України залишення позову без розгляду на підставі цієї норми реалізується лише у випадку, якщо від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору, надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді. Положення пункту 7 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України наділяють виключно відповідача правом на подання такої заяви; реалізація цього права відбувається лише за власною волею відповідача.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що положення наведеної статті не свідчать про неможливість розгляду справи господарським судом у разі відсутності відповідної заяви відповідача.

Ураховуючи викладене та встановлені судами обставини щодо недоведення відповідачем необґрунтованості дій позивача щодо звернення до господарського суду з позовом про стягнення грошових коштів внаслідок порушення зобов`язань за договором, Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду вважає правильними висновки судів про відмову у задоволенні клопотання відповідача про стягнення судових витрат. 

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 02.12.2022 у справі № 910/12184/20 звернула увагу, що неявка повноважного представника позивача, належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи, у судове засідання у разі неподання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності та неповідомлення причин такої неявки, можуть кваліфікуватися як необґрунтовані у розумінні частини п`ятої статті 130 ГПК України. При цьому саме на позивача покладається обов`язок доведення неможливості вчинення ним відповідних процесуальних дій.

Тому не можна вважати обґрунтованим посилання суду апеляційної інстанції на не зазначення в ухвалі місцевого господарського суду від 16.08.2021 про обов`язковість явки учасників судового процесу в засідання суду. Адже застосування наведеного припису пункту 4 частини першої статті 226 ГПК України не ставиться у залежність від того, чи вказувалося (або не вказувалося) в ухвалі суду про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі про обов`язковість явки учасника судового процесу в засідання суду.

З урахуванням наведеного ОП КГС дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції у розгляді справи дійшов передчасного висновку про те, що відповідач не довів, а суд не встановив, що здійснені відповідачем витрати пов`язані з розглядом справи внаслідок необґрунтованих дій позивача, які могли б стати підставою для вимоги відповідача про компенсацію здійснених останнім витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина п`ята статті 130 ГПК України). 

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 13.04.2023 у справі №904/1478/19 дійшла висновку, що у випадку відмови позивача від позову і закриття провадження у справі на підставі пункту 4 частини першої статті 231 ГПК України у відповідача згідно з першим реченням частини третьої статті 130 ГПК України виникає право на відшкодування йому за рахунок позивача понесених витрат, до яких належить і судовий збір, і витрати, пов`язані з розглядом справи.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 02.12.2024 у справі № 904/217/24 підтримав позицію судів про те, що звернення позивача до суду в даному випадку не можна вважати необґрунтованими діями, оскільки конституційне право звернення до суду залишається незмінним навіть при наявності третейського застереження.

У постанові від 23.04.2024 у справі № 922/4179/23, якою додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 21.02.2024 залишено без змін з урахуванням мотивувальної частини, викладеної у цій постанові, Східний апеляційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для компенсації понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу на підставі ч. 5 ст. 130 ГПК України, з огляду на таке.  

Як свідчать обставини вказаної справи, пред`являючи позов до відповідача, саме як до фізичної особи-підприємця, прокурор посилався на обставини виникнення та існування між нею та позивачем правовідносин щодо використання в її господарській (підприємницькій) діяльності земельної ділянки для експлуатації та обслуговування належної їй нежитлової будівлі під магазин. Проте, провадження у даній справі було закрито судом відповідно до пункту 1 частини 1 статті 231 ГПК України з огляду на те, що спір у справі № 922/4179/23 відноситься до юрисдикції місцевого загального суду та підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства. При цьому, місцевий господарський суд дійшов висновку, що позивач не довів належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами в порядку ст. 76-79 ГПК України обставини використання фізичною особою - підприємцем спірної земельної ділянки в період 2020, 2021 років та у січні, лютому 2022 року в господарській, комерційній діяльності, і тому дані правовідносини виникли між Харківською міською радою та громадянкою як фізичною особою, а не суб`єктом підприємницької діяльності.

Перевіряючи наведені позивачем в апеляційній скарзі доводи, колегією суддів також встановлено, що в заяві про ухвалення додаткового рішення відповідач зазначав про необґрунтованість дій позивача, які полягали на його думку, в тому, що прокурор, звертаючись з позовом до Господарського суду Харківської області в порядку господарського судочинства, посилався на акт обстеження від 27.06.2023 спірної земельної ділянки, складений головним спеціалістом сектору інспекційної роботи Інспекції з контролю за використанням та охороною земель комунальної власності Департаменту земельних відносин Харківської міської ради, який був наданий прокурору цим Департаментом. Також відповідач звертав увагу, що представник Харківської міської ради на стадії підготовчого провадження заперечував проти задоволення заяви відповідача про закриття провадження у справі, стверджуючи, що позивачем надано належні, допустимі та достатні докази на підтвердження того, що відповідачем використовувалася спірна земельна ділянка та розташоване на ній нерухоме майно в своїй господарській діяльності. Оскільки вказані обставини були спростовані судом в ухвалі від 05.02.2024, тому витрати відповідача на професійну правову допомогу стали наслідком саме необґрунтованих дій позивача та прокурора, який діяв в його інтересах.

Окрім того, в суді апеляційної інстанції представник відповідача зазначив, що він звертав увагу суду першої інстанції та у відзиві на позовну заяву посилався на недотримання позивачем положень Порядку добровільного відшкодування безпідставно збережених коштів за використання земель комунальної форми власності на території м. Харкова з порушенням вимог законодавства, затвердженого рішенням 22 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 17.10.2018 №1247/18, зокрема, щодо невиконання органом місцевого самоврядування обов`язку щодо вжиття заходів добровільного (досудового) врегулювання спору у даних правовідносинах, що також свідчить про необґрунтованість його дій.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що в розділі 1 "Документальні матеріали та наявна інформація" акту обстеження від 27.06.2023 зазначено, що ФОП  з 05.12.2007 по теперішній час використовує спірну земельну ділянку без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав у відповідності до ст. 125, 126 Земельного кодексу України. Також, в розділі 2 "Обстеження на місцевості" акту зроблено висновок, що земельна ділянка використовується відповідачем для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі літ. «А-1» під магазин.

Колегія суддів погодилася  з доводами відповідача, що вказані дії позивача, в тому числі, по необґрунтованому складанню акту, призвели до помилкового звернення прокурора з даним позовом до господарського суду та наступного закриття провадження у справі. Окрім того, слушними апеляційний господарський суд вважав і доводи відповідача щодо недотримання позивачем затвердженого ним же вказаного вище Порядку добровільного відшкодування безпідставно збережених коштів за використання земель комунальної форми власності на території м. Харкова з порушенням вимог законодавства, що призвело до передчасного звернення з позовом до суду та позбавило відповідача можливості в досудовому порядку без понесення відповідних додаткових судових витрат укласти з позивачем відповідний договір про добровільне відшкодування безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки.

Колегією суддів також зазначено, що закриття провадження у справі не може нівелювати права відповідача на отримання компенсації понесених ним судових витрат, необхідність яких була породжена реалізацією прав на судовий захист у рамках ініційованого прокурором в інтересах держави в особі позивача судового спору.

Під час розгляду справи № 922/1164/23 колегія суддів Східного апеляційного господарського суду у постанові від 30.01.2024 дійшла висновку, що такі дії як неявка позивачів у призначені судом засідання не підпадають під критерій необґрунтовані. При цьому судом враховано, що поняття "необґрунтованість дій позивача" не є тотожним таким поняттям як "зловживання правом", "неправомірність дій" або ж "встановлення того, що спір виник внаслідок необґрунтованих дій позивача".

Суд першої інстанції першочергово дослідив матеріали позовної заяви та визнав їх такими, що відповідають нормам ГПК України і відкрив провадження у справі. До стадії розгляду по суті господарський суд не перейшов. З моменту відкриття провадження у справі до моменту залишення позовної заяви без руху пройшов певний час не з вини позивачів. З урахуванням означеного не можна стверджувати, що позивачі протидіяли розгляду даної справи.

Звернення позивачів до суду із даним позовом не може розцінюватися як їх необґрунтовані дії, як про це стверджує відповідач, оскільки наявність або відсутність порушеного права особи, яка звернулася до суду з позовом, повинен встановити суд під час розгляду справи по суті та з`ясування фактичних обставин справи.

Згідно з ч.1-3 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 ГПК України.

За загальним правилом, обов`язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості.

Щодо досліджуваної справи, то обставини, викладені у заяві про компенсацію судових витрат відповідачем не доведені, належні та допустимі докази в обґрунтування цих обставин не надані, з огляду на викладене місцевим господарським судом зроблено необґрунтований висновок про наявність підстав для задоволення цієї заяви.

У постанові від 07.08.2023 у справі № 922/719/16 (922/4345/21) колегією суддів Східного апеляційного господарського суду звернуто увагу на те, що залишення позову без розгляду за заявою позивача є практичною реалізацією принципу диспозитивності господарського судочинства, адже саме учаснику справи належить право розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Так, перевіривши зміст поданої ліквідатором заяви про залишення позовної заяви без розгляду, колегія суддів встановила, що у вказаній заяві містяться посилання на п. 5 ч. 1 ст. 226 ГПК України та на ч. 2, 4 ст. 226 ГПК України, проте не зазначено будь-яких причин подання такої заяви.

Можливість подання зазначеної заяви позивачем до суду дійсно передбачена положеннями ГПК України (пункт 5 частини першої статті 226 цього Кодексу). При цьому ліквідатор звернувся із заявою про залишення позову без розгляду до початку розгляду справи по суті. У свою чергу, місцевий господарський суд встановив відповідність цієї заяви вимогам наведених положень чинного процесуального законодавства, що і стало підставою для її задоволення. Однак в даному випадку суд апеляційної інстанції в цілому врахував обставини звернення позивача із позовом та перебіг спірних правовідносин в межах справи № 922/719/16 (922/4345/21) в суді першої інстанції.

Колегія суддів зазначає, що залишення позову без розгляду не може нівелювати права відповідача на отримання компенсації понесених ним судових витрат, необхідність чого була породжена реалізацією своїх прав на судовий захист у рамках ініційованого позивачем судового спору. У даному випадку (залишення позову без розгляду з підстави, встановленої пунктом 5 частини першої статті 226 ГПК України) не є необхідними такі ознаки, як недобросовісність, зловживання чи незаконність, оскільки законодавець у такому випадку чітко визначив інший термін - "необґрунтованість", який є відмінним від наведених, а, заявляючи про залишення позову без розгляду із зазначеної підстави, позивач усвідомлює ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням ним таких процесуальних дій, в т.ч. передбачених частиною п`ятою статті 130 названого Кодексу. Подання заяви про залишення позову без розгляду є виключно свідомим волевиявленням позивача, яке відповідач не міг передбачити, і вчинення позивачем цієї дії не нівелює наслідків отримання відповідачем правової допомоги адвоката, яка потребує оплати. При цьому самим фактом звернення до суду із такою заявою позивач визнав передчасність пред`явлення позову до відповідача, а, отже, необґрунтованість вчинення ним відповідної процесуальної дії (вказані висновки наведені в постанові Верховного Суду від 6 лютого 2023 року у справі № 917/243/22).

Отже, враховуючи зазначені вище обставини, апеляційний господарський суд зазначає, що в даному випадку звернення позивача із заявою про залишення позову без розгляду без наведення жодних мотивів та підстав для її подання - є необґрунтованою дією позивача (вказана правова позиція узгоджується із висновками Верховного Суду наведеними в постановах від 15.09.2021 у справі № 921/661/20).

У постанові від 11.11.2021 у справі № 917/3/21, залишеній без змін постановою КГС ВС від 02.02.2022, Східний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що твердження відповідача про необґрунтованість дій позивача, що полягали у зверненні до суду із заявою про залишення позову без розгляду з метою подання нового позову з додаванням усіх необхідних документів та доказів, є безпідставними, оскільки позивач діяв виключно в межах норм ГПК України, а частина четверта статті 226 ГПК України прямо передбачає право на повторне звернення позивача до суду у разі залишення його позову без розгляду.

Таким чином, суд апеляційної інстанції за результатами оцінки доводів сторін і дослідження матеріалів справи виснував про відсутність доказів необґрунтованості дій позивача чи свідчень зловживання ним своїми процесуальними правами при поданні заяви про залишення позову без розгляду, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні заяви відповідача про ухвалення додаткового рішення у цій справі.

Окрему увагу хотілось би звернути на те, що системний аналіз судової практики свідчить про неоднозначність в підходах Верховного Суду щодо вирішення заяв третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору про відшкодування витрат на професійну допомогу, поданих на підставі положень ч. 5 ст. 130 ГПК України.

Так, у додаткових ухвалах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 910/14162/17 та від 23.07.2021 у справі № 910/13025/19, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідно до частини тринадцятої статті 129 ГПК України судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги.

Аналіз статей 129 -130 ГПК України дає підстави для висновку, що у разі закриття провадження у справі суд зобов`язаний виходити з положень частини п`ятої  статті 130 ГПК України, оскільки вказана норма є спеціальною (близька за змістом правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 18.06.2019 у справі №922/3787/17, від 09.07.2019 у справі № 922/592/17). 

В свою чергу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 13.01.2022 у справі № 922/836/21 дійшов висновку, що частинами 1, 3, 4 статті 45 ГПК України установлено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Отже, наведені положення процесуального законодавства свідчать про те, що у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Тобто право на відшкодування судових витрат, в тому числі витрат на професійну правничу допомогу надано виключно позивачу та відповідачу. Вказана процесуальна норма є абсолютно визначеною та розширеного тлумачення не передбачає. Тому, відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відшкодування понесених витрат на професійну правничу допомогу, господарськими судами правильно застосовано наведені положення Господарського процесуального кодексу України.

При цьому судами правильно відхилено посилання скаржника на положення частини 13 статті 129 ГПК України, відповідно до якого судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того, заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги, оскільки у цій справі розгляд спору по суті не відбувся, так як позивач подав заяву про залишення позову без розгляду. Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.08.2018 у справі № 910/23235/17.

Водночас, протилежної позиції дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 20.01.2023 у справі № 911/1237/21, в якій виснував, що відповідно до частини тринадцятої статті 129 ГПК України судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги.

Аналіз норм процесуального кодексу, якими врегульовано питання розподілу судових витрат: стаття 129 ГПК України (розподіл судових витрат) та стаття 130 ГПК України (розподіл судових витрат у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду) дає підстави для висновку, що в разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду суд зобов`язаний виходити з положень частини п`ятої статті 130 ГПК України. 

В провадженні Східного апеляційного господарського суду також перебували справи, предметом розгляду яких були заяви третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору про відшкодування витрат на професійну допомогу на підставі положень частини 5 ст. 130 ГПК України.

Зокрема, у постанові від 29.08.2023 у справі № 922/667/23 суд апеляційної інстанції із посиланням на судову практику Верховного Суду, викладену в постанові від 20.01.2023 у справі № 911/1237/21, додаткових ухвалах від 20.05.2021 у справі № 910/14162/17 та від 23.07.2021 у справі № 910/13025/19 зауважив, що звужене тлумачення положень ч. 5 ст. 130 ГПК України щодо кола осіб, які мають право на відповідну компенсацію здійснених витрат виключно до відповідача, та обмеження такого права для третьої особи на його стороні, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, буде необґрунтованим та несправедливим, оскільки таке право прямо передбачено положеннями ч. 13 ст. 129 ГПК України в залежності від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги.

Залишення позову без розгляду не може нівелювати права третьої особи на отримання компенсації понесених нею судових витрат, необхідність чого була породжена реалізацією своїх прав на судовий захист у межах ініційованого позивачем судового спору. 

Нещодавно Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.12.2024 у справі № 921/357/20 висловила правову позицію, якою розширила коло осіб, які можуть звертатися з заявою про компенсацію здійснених витрат на підставі ч.5 ст. 130 ГПК України. Зокрема, у разі закриття провадження за скаргою або залишення скарги без розгляду на стадії судового контролю за виконанням судових рішень, державний (приватний) виконавець може заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій особи, яка оскаржувала його рішення, дії чи бездіяльність. 

Враховуючи викладене, на нашу думку, законодавцю було б доцільно розширити перелік учасників процесу,  які мають право на звернення до суду в порядку ч. 5 ст. 130 ГПК України. Це сприятиме дотриманню принципу правової визначеності, дозволить уникнути неоднозначного тлумачення змісту цієї норми.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.