Примусова мобілізація: судова практика між обов’язком захищати країну і правом на справедливість

За роки повномасштабної війни питання примусової мобілізації перетворилося на один із найскладніших викликів для правової системи України. Зважаючи на численні випадки «бусифікації», у Верховній Раді обговорюють законодавчі ініціативи щодо впровадження цифрових механізмів контролю. Водночас національні суди та Європейський суд з прав людини поступово формують правові межі допустимого втручання держави у сферу військового обов’язку.

Тривожна статистика: «бусифікації» – бути…

Воєнний стан надає державі розширені повноваження, але не скасовує принцип верховенства права. Україна входить у фазу, де оборонна необхідність зіштовхується з вимогою процедурної справедливості.

Динаміка звернень до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини виглядає як графік наростання системної напруги в країні. Якщо у 2022 році було зафіксовано лише 18 скарг щодо порушень у сфері мобілізації, то у 2023 році їх стало 514, у 2024 – 3312, а в 2025 році ця кількість перевищила 6127. Таке негативне зростання не можна пояснити лише вимогами воєнного часу. Йдеться про масштабний запит суспільства на захист процедурних гарантій.

У численних зверненнях і скаргах повторюються одні й ті самі мотиви: незаконне обмеження свободи пересування, доставлення до ТЦК без належних письмових підстав, недопуск адвокатів, ігнорування медичних документів щодо відстрочки. Переважно громадяни не заперечують самого конституційного обов’язку захисту держави. Конфлікт виникає навколо способу, у який цей обов’язок забезпечується.

На цьому фоні в публічному просторі з’являється ідея посилення адміністративного контролю. Нещодавно народний депутат Андрій Горбенко заявив, що суспільство «нікуди не подінеться» від механізму так званої «бусифікації». Йдеться про інтеграцію військових реєстрів із фінансовими системами, яка дозволить автоматично блокувати рахунки громадян у разі неоновлення військово-облікових даних або виявлення невідповідностей.

Фактично держава розглядає можливість переходу від фізичного примусу до алгоритмічного. Якщо раніше були примусові доставлення до ТЦК, то тепер обіцяють – цифрове блокування активів без окремого судового рішення. За логікою ініціаторів, це начебто доволі швидкий і ефективний спосіб дисциплінувати військовозобов’язаних. Нардеп Горбенко аргументує жорсткість підходу критичною ситуацією з мобілізаційним ресурсом: за його оцінками, кадрового резерву може вистачити приблизно на півтора року. У цьому контексті держава шукає інструменти, які дозволять мінімізувати ухилення і втримати контроль над людським ресурсом.

Проте автоматичне блокування рахунків створює серйозні ризики для права власності. Будь-яка технічна помилка в реєстрі може призвести до фактичної фінансової ізоляції людини – неможливості отримати зарплату, оплатити лікування чи виконати зобов’язання перед контрагентами. Якщо арешт відбувається без попереднього судового контролю, держава зобов’язана забезпечити негайну та ефективну процедуру оскарження.

Окремий вимір дискусії – молодь віком 18-22 років. У парламенті обговорюється можливість запровадження для цієї категорії 6–12-місячної служби, зокрема для тих, хто має право виїзду за кордон. Запропонована ініціатива покликана зменшити витік трудового ресурсу та підтримати оборонну систему. Водночас вона порушує питання соціальної справедливості: чи буде цей обов’язок розподілений рівномірно, які компенсаційні механізми передбачатимуться?

Тривожна статистика омбудсмена і політичні заяви депутатів формують нову реальність: мобілізаційна політика виходить за межі військового адміністрування і дедалі глибше інтегрується у фінансову та соціальну сферу.

Без права на затримання: ТЦК – не поліція

Національні суди стали своєрідним майданчиком для визначення державних повноважень у військовій сфері. Розглядаючи справу №160/6554/25, Третій апеляційний адміністративний суд зазначив: фізичне затримання і примусове транспортування громадянина не належать до компетенції ТЦК. Такі дії можливі лише в межах повноважень правоохоронних органів, причому відповідно до закону.

«Отже, представники ТЦК не мають права затримувати громадян і тим паче примусово доправляти їх до територіальних центрів комплектування. Повноваження проводити адміністративне затримання та примусово доправляти громадянина до ТЦК мають лише працівники поліції. Військовослужбовці, які здійснюють оповіщення військовозобов`язаних, такого права не мають. Працівники ТЦК можуть ініціювати затримання лише в разі, коли людина перебуває в розшуку за ігнорування повісток, але фізично затримувати і доставляти особу може тільки поліція. Будь-яке самостійне затримання представниками ТЦК є незаконним», – наголосив Третій апеляційний адміністративний суд.

На підставі викладеного суд постановив: апеляційну скаргу військовозобов’язаного задовольнити частково, рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду – скасувати та прийняти у справі нове судове рішення, визнати протиправним і скасувати наказ начальника місцевого ТЦК  в частині призову до військової частини, а також зобов`язати військову частину прийняти рішення про звільнення від проходження військової служби та виключити солдата зі списків особового складу військової частини.

Як свідчить судова практика, затримання осіб входить до компетенції Національної поліції та інших правоохоронних органів у випадках, визначених у КУпАП. До цього переліку центри комплектування не віднесено. Конституція України забороняє використання Збройних Сил чи інших військових формувань для обмеження прав громадян або повалення конституційного ладу.

Водночас Верховний Суд формує більш складну конструкцію. У постанові від 5 лютого 2025 року у справі КАС ВС зазначив: порушення процедури мобілізації, зокрема відсутність медичного огляду – не означає автоматичного звільнення зі служби. Призов визнається незворотним юридичним актом. Якщо особа придатна до служби, формальні порушення не відновлюють її попередній статус.

Водночас Верховний Суд сформував правову позицію, яка має більш складну конструкцію. У постанові від 5 лютого 2025 року у справі №160/2592/23 КАС ВС зазначив: порушення процедури мобілізації, зокрема відсутність проведення обов’язкового медичного огляду, саме по собі не є підставою для автоматичного звільнення особи з військової служби. Суд виходить із того, що акт призову на військову службу під час мобілізації має характер незворотного юридичного акта. За умови встановлення придатності особи до військової служби формальні процедурні порушення, допущені під час мобілізації, не тягнуть за собою відновлення її попереднього правового статусу.

У цій справі позивач просив визнати протиправними дії місцевого ТЦК щодо призову на військову службу під час мобілізації, а також зобов`язати військову частину прийняти рішення про його звільнення з особового складу ЗСУ. На обґрунтування позовних вимог він зазначив, що було вчинено протиправні дії щодо його призову, оскільки позивачу не було проведено медичного обстеження стану його здоров`я. Проте Касаційний адміністративний суд ВС ухвалив рішення на користь військової частини.

«Суд наголошує, що відновлення порушеного права повинно відбуватися в межах спірних правовідносин, відповідно, за участю їхніх учасників. Водночас зобов`язання військової частини звільнити особу з військової служби виходить за межі правовідносин між ТЦК і відповідачем щодо порядку призову його на військову службу під час мобілізації, яка є предметом розгляду в цій справі»  – підкреслив КАС ВС.

Ця позиція вказує на прагнення зберегти стабільність оборонної системи навіть ціною обмеження реституційних наслідків для конкретної особи. Касаційний кримінальний суд уточнив момент початку служби: для мобілізованих ним є дата фактичного відправлення до військової частини, а не складання присяги. Це має безпосереднє значення для кваліфікації ухилення і визначення кримінальної відповідальності.

Також варто враховувати міжнародний підхід. Стаття 4 Європейської конвенції прямо виключає військову службу з переліку забороненої примусової праці. Проте ЄСПЛ послідовно наголошує: будь-яке втручання має бути законним, необхідним і пропорційним. Процедури повинні бути чіткими, передбачуваними та забезпечувати ефективне оскарження. Мобілізація як така не заперечується ні на національному, ні на міжнародному рівні. Під контролем перебуває саме спосіб її реалізації. Судова практика свідчить: держава має право вимагати виконання обов’язку, але не може діяти довільно.

Ризики і виклики: конфлікт між обов’язком і справедливістю

Україна опинилася у ситуації, коли мобілізація перетворюється з військового механізму на індикатор якості державного управління. З одного боку є об’єктивна необхідність обороноздатності, скорочення мобілізаційного ресурсу, потреба в ефективності на полі бою. З іншого – зростання кількості скарг, судові рішення про перевищення повноважень ТЦК і дискусії щодо цифрового контролю.

«Бусифікація» символізує новий етап цієї трансформації. Алгоритм замінює фізичний примус, але ризик довільності не зникає: він лише набуває цифрової форми. Якщо система блокує рахунок автоматично, то механізм захисту має бути не менш швидким і технологічним. Інакше виникає дисбаланс між силою держави і можливостями громадянина.

У нинішніх умовах місцеві суди готові зупиняти перевищення повноважень і визнавати порушення процедур. Водночас Верховний Суд підкреслює незворотність призову, навіть якщо процедура була недосконалою. Це означає, що правовий захист не завжди призводить до фактичного відновлення статусу особи. У довгостроковій перспективі вирішальним фактором стане довіра до держави. Якщо органи влади зуміють поєднати оборонну необхідність із чіткими процедурами і пропорційними інструментами контролю, мобілізаційна політика стане частиною правової держави. Якщо ж алгоритми і адміністративні рішення випереджатимуть гарантії захисту, конфлікт між обов’язком і справедливістю лише посилиться.

Головний виклик полягає в забезпеченні того, щоб мобілізація здійснювалася виключно в законний спосіб і не набувала ознак свавільного застосування примусу. Запровадження воєнного стану не скасовує конституційних прав і свобод людини, а лише допускає їх тимчасове обмеження в обсязі, необхідному для захисту національної безпеки. Саме дотримання принципів законності та пропорційності визначає не лише ефективність оборони держави, а й збереження її правової легітимності.

Усі ці процеси – судова практика, європейські стандарти, цифрові механізми контролю – формують нову архітектуру мобілізаційної політики. Україна стоїть перед вибором: або посилення примусу без достатніх гарантій, або складна, але правова модель, де оборонна необхідність поєднується з повагою до чітко визначених процедур. Від цього залежить не лише ефективність призову, а й довіра до держави. А довіра – це ресурс, який неможливо мобілізувати наказом.

Автор: Валентин Коваль

 Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.