Незручні запитання до судді: відверте інтерв’ю з головою Хмільницького міськрайонного суду Оленою Павлюк

Цей фах існував ще в давніх цивілізаціях, і без нього важко уявити справедливість та ухвалення важливих рішень. Сьогодні це професія, яку часто обговорюють, однак не завжди громадяни мають можливість поставити запитання напряму, через що вона залишається овіяною безліччю міфів. Водночас далеко не всі володіють необхідною інформацією про роботу судді, натомість значно частіше довіряють чуткам чи неперевіреній інформації.

 Саме тому сьогодні ми спілкуємося з головою Хмільницького міськрайонного суду, суддею Оленою Павлюк, і ставимо ті незручні та непрості запитання, відповіді на які люди хотіли б почути.

Олено Олексіївно, який був Ваш шлях до професії судді і чи, обираючи цю професію, усвідомлювали, що від Ваших рішень безпосередньо залежатимуть долі людей?

Власне, з цього усвідомлення і зародилося моє бажання стати суддею. Свою роботу в системі правосуддя я розпочала на посаді помічника судді апеляційного адміністративного суду. Саме в той час велику частину нашої роботи (насправді це були десятки і сотні тисяч справ) займали спори з приводу перерахунку пенсій. І щоразу я розуміла, що за кожною справою – чиєсь життя, доля, роки трудового стажу. Вже тоді я усвідомлювала, що від судових рішень, проєкти яких я готувала, залежала справедливість для кожного з таких позивачів. Звичайно ж зараз, працюючи вже суддею, відчуття відповідальності за долю інших людей значно розширилося, але це та частина професії, яка для мене дуже відповідальна і важлива.

Чи розуміли Ви на початку кар’єри, що в роботі судді майже завжди буде сторона, яка залишиться незадоволеною рішенням?

Так, звичайно, до цього я була готова. Насправді мистецтво суддівської роботи – прийняти не просто законне рішення, обґрунтувати його нормами законодавства, а й ухвалити його справедливо. Особливість моєї роботи в тому, що поки я розглядаю справу, я не маю права схилитися на ту чи іншу сторону, виявляти прихильність до будь-чиїх аргументів, спілкуватися з учасниками чи коментувати їх слова. Судовий процес побудований так, щоб кожен мав рівні можливості переконати суд у своїй правоті. Зі сторони може здаватися, що суддя просто на півслові зупиняє або не дозволяє задавати відверті запитання, бо ось такий він жорстокий, злий і зарозумілий. Насправді ж за кожною дією в процесі – чіткі процесуальні норми. І лише при написанні рішення я можу так би мовити «поспілкуватися» з учасниками. Коли у рішенні ти відповідаєш на аргументи кожної зі сторін, і детально описуєш, чому ті чи інші доводи приймаються або ні – ти даєш людині розуміння своєї позиції. Хтось може з нею погодитись, хтось ні. Зазвичай незгодна сторона може моє рішення оскаржити до суду вищої інстанції, який можливу помилку виправить. Проте мені б все ж хотілося, щоб незадоволеність судовим рішенням не була інституційною незадоволеністю правосуддям.

Як Ви особисто навчилися приймати негатив від сторін по справах і не сприймати  його як щось суто особисте?

Я сприймаю свою роботу як дещо фундаментальне, адже рішення суду може впливати на долі багатьох людей, навіть поколінь. Моє завдання – допомогти вирішити проблему так, як цього вимагає законодавство і справедливість, не реагуючи на будь-який негатив у свій бік. Все це частина моєї роботи. Не думаю, що, наприклад, лікар особисто сприймає негатив, коли видаляє уражені тканини пацієнта, щоб людина в майбутньому одужала. Він теж бачить свою мету – допомогти і вилікувати.

Олено Олексіївно, чи були у практиці моменти, коли Вам здавалося, що емоційне навантаження занадто велике, і Ви замислювалися про зміну професії?

Бажання піти з професії поки що не виникало. Разом з колегами ми пережили пандемію коронавірусу, початок і роки повномасштабного вторгнення. Зараз суди в Україні працюють ще й в умовах неймовірно високого навантаження і кадрового дефіциту. Звичайно, я, як і будь-який працюючий громадянин, стикаюся з емоційним вигоранням, втомою. Судді, знаєте, не ті супергерої з кіно – ми всі люди, але розуміємо свою відповідальність і обраний шлях.

Чи відомо Вам про випадки тиску, непрямих натяків чи погроз у Вашій професії? Чи стикалися з такими випадками?

Особисто я з такими випадками не стикалася. В цілому багато що залежить від того, як кожен сприймає ту чи іншу ситуацію. Для когось негативна публікація в соцмережі, телефонні дзвінки до суду – це вже елемент тиску. Іноді ж колеги розповідають і про більш серйозні ситуації, що схожі на сюжети кримінальних новин. В будь-якому разі про всі такі випадки судді зобов’язані повідомляти Вищу раду правосуддя і правоохоронців, адже за втручання у діяльність судових органів передбачено кримінальну відповідальність. ВРП регулярно розглядає такі повідомлення і вживає відповідні заходи.

Олено Олексіївно, а чи є справи, які особливо Вам запам’яталися? Чому?

Мені особливо запам’ятовуються справи за участю дітей. Відчуваю особливу відповідальність, коли приймаємо рішення про усиновлення чи позбавлення батьківських прав, коли розглядаємо кримінальні справи про злочини відносно неповнолітніх. Це здебільшого дуже непрості життєві історії. І в цей момент по суті чужа людина має прийняти рішення, що вплине на всю подальшу долю дитини.

Чи були судові рішення, після яких Ви щось переосмислили у власному житті або почали інакше дивитися на людей?

У кримінальних справах мене досі вражає людська жорстокість. Як легко людина може розповідати на допиті про вчинене нею вбивство, іноді навіть без будь-якого каяття. Що стосується цивільних справ, то іноді суд виступає лише інструментом з’ясування особистих стосунків. Такі справи зазвичай важко розглядати, оскільки в них емоції часто переважають над фактами і доказами, а жодне рішення ніколи не згасить існуючий конфлікт.

Як Ви для себе знаходите баланс між буквою закону і внутрішнім відчуттям справедливості?

Це дуже цікаве і непросте питання. У Старому Завіті є такі слова: «І нехай тече правосуддя, як вода, а справедливість – як сильний потік». Ми всі – держава, суспільство і громадяни – маємо дуже високий запит на справедливість. Та все ж не варто забувати, що справедливість – це вектор законності і правосуддя, а не їх протилежність.

Олено Олексіївно, з висоти Вашого досвіду, що б сказали людині, яка розглядає для себе професію судді, але ще не до кінця розуміє, з чим їй доведеться зіткнутися?

Спробуйте себе на посаді секретаря або помічника судді хоча б на рік. Обов’язково поспілкуйтеся з кількома суддями, запитайте їх думку, чи підходите ви для цієї професії. Це дасть краще розуміння, як працює суд і що робить суддя. Подумайте, чи готові брати на себе відповідальність і пожертвувати публічністю, адже суддя не перестає бути суддею ані вдома, ані на відпочинку. Якщо бажання і сили залишаться – тоді вперед! Конкурсні процедури зараз відкриті, інформація про них загальнодоступна. І завжди пам’ятайте, що бути суддею – це шлях, а не мета.

Олено Олексіївно, назвіть три міфи про професію судді, які б вам хотілося розвіяти в першу чергу.

Найперше – що працювати суддею легко. Іноді чую щось на кшталт: «та що там – стукнув молоточком по столу, підписав рішення – ось і вся робота». Ну, молоточків у нас насправді немає (посміхається). Та й засідання – це лише приблизно чверть суддівського навантаження . Робота судді не закінчується, навіть коли ми знімаємо мантії і зачиняємо кабінети. Іноді гарна мотивація рішення приходить до тебе десь за обідом чи у заторі. Іноді, щоб прийняти рішення про позбавлення людини волі, ти просиш вдома нікого тебе не турбувати усі вихідні. Знаєте, це зовсім нелегко…

Другий міф – це недоторканність як привілей. Уявіть собі ситуацію: ви судитесь з великою і могутньою корпорацією. А потім велика і могутня корпорація подає позов на вас. Що б ви найбільше очікували від судді у цих справах? Думаю, щоб він їх розглядав неупереджено і незалежно, без будь-якого тиску, а лише на підставі закону. Гарантії незалежності судді – це в першу чергу гарантії для людей, які звертаються до суду. Гарантії того, що суддя виконає свою роботу якісно, ефективно і справедливо. А недоторканність не дорівнює відсутності відповідальності.

Що стосується третього міфу, думаю це уявлення про те, що судді живуть якесь інше, окреме від усіх життя. З цим міфом особисто я стикаюсь чи не найчастіше. Коли, реєструючись десь на благодійному марафоні чи при донорстві крові, називаєш місце роботи, і люди дивуються, що прийшов суддя. Так, судді – теж люди. Ми купуємо продукти в магазинах і на ринках, відвідуємо театри і кіно, в нас є родини і друзі, ми підтримуємо Сили оборони України і ходимо в укриття. І так само віримо і чекаємо на нашу Перемогу!

Олено Олексіївно, дякую Вам за розмову та відверті відповіді!

І я Вам вдячна!

Коротка біографія:

Олена Павлюк

У 2008 році закінчила з відзнакою юридичний факультет Ужгородського національного університету. Після здобуття вищої освіти працювала за фахом на посаді юрисконсульта, а з 2011 року – на посадах державної служби у державних органах, зокрема й у суді. У липні 2020 року призначена на посаду судді Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області. Заслужений юрист України

Автор: Наталя Міщук

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.