Чоловік закрив дружину в квартирі, щоб вона з ним не розлучилася: Верховний Суд розцінив це як катування
Межа між умисним спричиненням тілесних ушкоджень і катуванням на практиці не завжди є очевидною. Особливо коли насильство використовується не лише для завдання болю, а й для психологічного тиску, залякування чи примушування потерпілої особи до певної поведінки. Саме тому для судів вирішального значення набуває встановлення не лише характеру заподіяних ушкоджень, а й мети, з якою діяла особа.
У постанові у справі № 344/15512/21 від 20 травня 2026 року Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду розглянув питання щодо відмежування катування від заподіяння легких тілесних ушкоджень, оцінки доказів у справах про незаконне позбавлення волі та критеріїв доведення вини поза розумним сумнівом.
Обставини справи
Суди встановили, що обвинувачений прибув до квартири, де перебувала його дружина, яка раніше повідомила про намір розірвати шлюб.
Перебуваючи у квартирі, чоловік зачинив вхідні двері та заблокував їх меблями, унеможлививши потерпілій вільно залишити приміщення. Надалі він продовжив утримувати її всупереч волі та не дозволяв вийти з квартири.
За матеріалами справи, обвинувачений, прагнучи примусити дружину не розлучатися з ним і продовжувати спільне проживання, дістав ножі, завдавав собі порізів, а також наніс потерпілій порізи та численні удари по різних частинах тіла. Потерпіла перебувала під контролем обвинуваченого протягом приблизно двох годин.
У результаті потерпіла отримала перелом носової кістки, різані рани, численні садна, синці та інші тілесні ушкодження, що підтверджено медичними документами та висновком судово-медичної експертизи.
Суд першої інстанції визнав обвинуваченого винуватим, зокрема, за ч. 2 ст. 146 та ч. 1 ст. 127 КК України. Після нового апеляційного розгляду апеляційний суд залишив висновки щодо винуватості за цими статтями без змін та призначив покарання у виді трьох років позбавлення волі.
Захист у касаційній скарзі наполягав, що в діях засудженого відсутній склад катування та незаконного позбавлення волі, а його дії слід було кваліфікувати лише як умисне легке тілесне ушкодження.
Позиція Верховного Суду
Суд зауважив, що поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як ті, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і ті, що визначають його суб'єктивну сторону.
З одного боку, стандарт доведення поза розумним сумнівом передбачає, що сумнів не повинен бути суто умоглядним, а має ґрунтуватися на певних установлених судом обставинах або недоведеності важливих для справи обставин, що дає підстави припускати такий розвиток подій, який суперечить версії обвинувачення і який неможливо спростувати наданими сторонами доказами.
З іншого боку, для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням
Суд вирішив, що у цьому кримінальному провадженні зазначений стандарт було дотримано, а висновки судів ґрунтувалися на сукупності показань потерпілих, свідків, медичних документів, висновку експерта та результатах огляду місця події.
Щодо кваліфікації дій засудженого Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду у тому, що обвинувачений зачинив та заблокував двері квартири, чим унеможливив їх відчинення як з середини, так і ззовні, протягом тривалого часу, перебуваючи у вищевказаній квартирі разом із потерпілою, завдавав їй численні удари руками в різні ділянки тіла та порізи ножем (чим спричинив фізичні страждання) з метою примусити потерпілу не розлучатись з ним та продовжувати спільно проживати.
Тобто обвинувачений піддавав потерпілу протягом тривалого проміжку часу саме катуванню, з метою досягнення бажаного для себе результату, шляхом нанесення протягом тривалого проміжку часу систематичних та численних тілесних ушкоджень, які викликали сильний біль, образу, що в комплексі завдали сильного фізичного болю та морального страждання.
ВС погодився з тим, що насильницькі дії полягали у заподіянні психічних і фізичних страждань, очікуванні потерпілою смерті протягом двох годин, позбавленням свободи, завданні болю.
Окремо Верховний Суд висловився щодо доводів захисту про недопустимість протоколу огляду місця події і вказав, що кримінальний процесуальний закон не встановлює конкретного місця, де повинні бути оглянуті вилучені речі і документи уповноваженими особами, тому такі обставини не мають жодного значення для правомірного отримання результатів огляду вказаних предметів.
Суд також наголосив, що помилкове зазначення назви слідчої дії не зумовлює недопустимість отриманих даних за результатом її проведення, адже слідчим був фактично проведений огляд, який повністю узгоджується з положеннями ст. 237 КПК України.
Керуючись вищевикладеним, Верховний Суд залишив без змін вирок апеляційного суду та відмовив у задоволенні касаційної скарги захисту.
Отже, Суд підтвердив, що утримання дружини проти її волі, завдання їй фізичних і психічних страждань та насильство з метою не допустити розірвання шлюбу утворюють склад катування та незаконного позбавлення волі. Також ВС нагадав про стандарт доведення вини поза розумним сумнівом і зазначив, що формальні помилки в назві слідчої дії самі по собі не роблять доказ недопустимим.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
