Врахування добросовісності як однієї з загальних засад цивільного законодавства при формуванні судової практики

10:55, 3 января 2019
Чому, бажаючи продемонструвати суспільству нове обличчя правосуддя шляхом відступу від якомога більшої кількості правових висновків Верховного Суду України, ВП ВС насправді повертається до принципу соціалістичної законності.
Врахування добросовісності як однієї з загальних засад цивільного законодавства при формуванні судової практики

Ярослав Романюк,
суддя Верховного Суду України у відставці,
голова Верховного Суду України в 2013-2017 роках, 
доктор юридичних наук

1 січня 2019 року виповнилося 15 років від дня набрання чинності Цивільним кодексом України. Прийшовши на зміну Цивільному кодексу Української РСР 1963 року, новий Цивільній кодекс України приніс в цивільно-правовий обіг низку прогресивних новел. Одним з таких нововведень є віднесення до загальних засад цивільного законодавства категорій справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України). Насправді такі поняття не є чимсь аж надто новим у цивільноправових відносинах. Зокрема, ще в римському праві учасникам цивільного обігу рекомендувалося вибудовувати свої взаємовідносини так, як це прийнято серед чесних, добропорядних людей (ut inter bonos agier oportet), а суддям вирішувати спори по совісті (ex fide bona). Норма, яка змушує сторону зобов’язання зважати на інтерес іншої сторони зобов’язання, міститься в частині другій параграфу 241 прийнятого наприкінці XIX століття і чинного донині Німецького цивільного уложення.

Разом з тим п’ятнадцятирічний досвід застосування положень Цивільного кодексу України засвідчує, що категорії справедливості та добросовісності не стали тим фундаментом, на якому вітчизняні учасники цивільного обігу вибудовують свої відносини. Радше навпаки: спостерігається намагання домінуючого на ринку учасника нав’язати своєму слабшому контрагенту невигідні йому умови, слабші, а також і рівні, нерідко намагаються надурити своїх контрагентів. Цьому подекуди сприяють недобросовісні адвокати, для яких категорія добросовісності є чимсь з розряду філософських, а не правових понять. Такі правники свідомо запроваджують в практику всілякі схеми, що формально ґрунтуються на точному застосуванні закону, а насправді є зловживанням правом, здобуваючи на цьому дешеву популярність в необтяжених глибокими правовими знаннями громадян та отримуючи від цього немалу матеріальну вигоду.

Припиняти такі явища мала б судова практика, стаючи на захист добросовісної сторони. Для цього потрібне не формальне, буквальне, позитивістське розуміння, тлумачення і застосування закону, а його розуміння і застосування змістовне, спрямоване на ухвалення справедливого по своїй суті рішення, яке б ґрунтувалося на нормі закону з врахуванням загальних засад цивільного законодавства, що якраз і відповідало би принципу верховенства права, який, як зазначається в частині першій статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє, і яким, відповідно до частини першої статті 129 Конституції України, суддя керується, здійснюючи правосуддя.

Саме так підлягають застосуванню норми закону в правопорядках країн старої демократії, на які ми повсякчас рівняємось. Наприклад, стаття 1135 Цивільного кодексу Франції говорить про те, що правочин зобов’язує не лише до того, що в ньому формально передбачено, але і до його наслідків, які поняття справедливості пов’язує із суттю зобов’язання.

Європейський суд з прав людини також вказує, що одним із елементів передбаченого пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий розгляд справи судом є змістовне, а не формальне тлумачення правової норми (рішення у справі «Бентем проти Нідерландів» від 23 жовтня 1985 року, заява № 8848/80, п. 32).

Однак національні суди дуже несміливо вдаються до формування судової практики з врахуванням таких загальних засад цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність і розумність, і надалі надаючи перевагу «точному» застосуванню правової норми. Причину цього вбачаю в принципі соціалістичної законності, який за десятки років радянського минулого міцно вкорінився в нашу правову свідомість. Як зазначає Венеціанська комісія в своїй Доповіді «Верховенство права», схваленій на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року, «в країнах, досвід яких пов'язаний із поняттям соціалістичної законності, не було загальної концепції верховенства права, а було набагато вужче поняття точного виконання законів, засноване на дуже позитивістському підході. Таке розуміння все ще може підтримуватися практикою і унеможливлювати розвиток значно об’ємнішого окреслення чіткої сутності верховенства права; за такого розуміння право сприймається набагато швидше як інструмент влади, ніж як цінність, яку не можна порушувати» (п. 33 Доповіді).

Спроби змінити такий підхід, спрямувати судову практику в русло змістовного застосування закону з врахуванням загальних засад цивільного законодавства були зроблені Верховним Судом України. На одній з таких справ, в рішенні за результатами розгляду якої Верховним Судом України було викладено відповідний правовий висновок, зосереджу свою увагу. Фабула справи така:

Позичальник отримав в банку кредит, з метою забезпечення повернення якого передав в іпотеку квартиру на одній з вулиць в центральній частині м. Києва. В анкетах позичальника, а також в самому договорі іпотеки позичальник стверджував, що ні в шлюбі, ні у фактичних шлюбних відносинах він не перебуває, квартира належить лише йому на праві приватної власності і ніхто з третіх осіб права на квартиру не має. Цю інформацію він підтвердив відповідними документами.

Строк повернення кредиту сплив, однак його повернуто не було. Розмір заборгованості на той час сягнув майже 2 млн доларів США. За таких обставин судом було постановлено стягнути з позичальника суму заборгованості та звернуто стягнення на передану в іпотеку квартиру.

Після цього іншим судом в порядку окремого провадження було встановлено факт проживання позичальника впродовж більш ніж 20 років з жінкою у фактичних шлюбних відносинах, а одночасно і право спільної сумісної власності як на передану в іпотеку квартиру, так і на ще 2 квартири в центрі м. Києва, також зареєстрованих на позичальника.

Отримавши таке рішення, дружина звернулася до суду з позовом про визнання договору іпотеки недійсним з тих підстав, що своєї згоди на передачу квартири в іпотеку вона не давала.

Суд першої інстанції, точно слідуючи приписам закону, відповідно до яких майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку за згодою усіх співвласників (стаття 578 Цивільного кодексу України, частина третя статті 65 Сімейного кодексу України, частина друга статті 6 Закону України «Про іпотеку») позов задовольнив, а апеляційний та касаційний суди з такими висновками погодились.

Верховний Суд України ухвалені у справі судові рішення скасував та ухвалив нове рішення, яким відмовив в позові. Верховний Суд України виходив з того, що конкретну норму закону необхідно застосовувати не формально, а з врахуванням загальних засад цивільного законодавства, зокрема, принципів справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України), стаючи на захист добросовісних осіб. Вимогами розумності та справедливості мають керуватися і особи при укладенні договору (стаття 627 Цивільного кодексу України).

Як було встановлено судами, позичальник свідомо приховав від банку таку важливу обставину, як належність іпотечної квартири ще й дружині. Банк, навіть проявивши розумну обачність, не мав можливості довідатися про це, адже квартира зареєстрована лише на позичальника, згідно з відмітками в паспорті він неодружений, відповідно до довідки з житлово-експлуатаційної організації, сторонні особи в квартирі не проживають. З огляду на те, що позичальник в описаній ситуації діяв недобросовісно, Верховний Суд України став на бік добросовісної сторони — банку, вказавши, що за такої ситуації договір іпотеки може бути визнаний недійсним лише за умови, якщо дружина доведе, що банк знав, або за всіма обставинами (проявивши розумну обачність) міг дізнатися про належність спірної квартири крім позичальника ще і їй, а вона своєї згоди на передачу квартири в іпотеку не дала.

Та і справді, якщо чоловік, діючи недобросовісно щодо своєї дружини, знехтував її інтересами та поза її волею встановив обтяження на спільну квартиру, то чи повинна потерпати від цього особа, в чиїх інтересах обтяження встановлене, і від якої факт поширення на квартиру режиму спільної власності чоловік приховав? Хіба не справедливо, щоб в разі звернення стягнення на квартиру подружжя відновило право дружини за рахунок іншого спільного майна або його грошової компенсації? Тим більше що в описаній справі така можливість була, адже на позичальника було зареєстровано ще кілька квартир.

Викладений Верховним Судом України в рішенні у цій справі правовий висновок щодо необхідності застосування конкретної норми закону з урахуванням загальних засад цивільного законодавства та необхідності підтримки добросовісної сторони і припинення можливих зловживань має значення не лише у банківських спорах. Насамперед він актуальний при вирішенні спорів, які виникають з договорів відчуження майна. Скажімо, унеможливлює зловживання в разі спроб повернути собі відчужену земельну ділянку після спорудження на ній будинку. Або квартиру чи автомобіль після того, як проведено їх ремонт чи їх ринкова вартість зросла з інших причин.

Такий правовий висновок знайшов своє продовження і в інших категоріях справ, розглянутих Верховним Судом України (наприклад, справи про визнання договору іпотеки недійсним з тих підстав, що, як зясувалося після накопичення боргу за кредитом, права на іпотечну квартиру має неповнолітня дитина, а іпотекодавець приховав цю обставину під час укладення договору іпотеки). Він знайшов своє відображення і поширення і в практиці судів нижчого рівня.

Однак такий підхід Верховного Суду України не був підтриманий Великою Палатою Верховного Суду і нещодавно вона від описаного вище правового висновку відступила. Мотиви для відступу від цього правового висновку Велика Палата зазначила наступні: 1) відсутність згоди дружини в нотаріально посвідченій формі позбавила чоловіка необхідних повноважень для укладення договору іпотеки квартири, яка належить їм обом на праві спільної сумісної власності; 2) закон не пов’язує наявність чи відсутність згоди обох з подружжя на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, хто уклав договір, ні з добросовісністю контрагента за договором, і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності його сторін.

Щодо другого аргументу, то, як на мене, він якраз і демонструє, наскільки важко і повільно відбувається злам у нашій правовій свідомості, перехід від зашкарублого позитивістського підходу, характерного для принципу соціалістичної законності, яким суди керувалися в радянський період, до проголошеного нині принципу верховенства права. Адже хіба потрібно в кожній конкретній нормі закону нагадувати про необхідність її застосування з урахуванням загальних засад цивільного законодавства і передбачати наслідки нехтування цими засадами? Хіба категорією добросовісності, як однією з загальних засад цивільного законодавства, не повинні бути пронизані всі без винятку правовідносини учасників цивільного обігу без зайвого про це нагадування? Хіба судова практика не повинна формуватись, базуючись на загальних засадах цивільного законодавства, утверджуючи їх в цивільних правовідносинах? Та хіба лише у цивільних?

Щодо першого аргументу, то абзац другий частини другої статті 369 Цивільного кодексу України встановлює презумпцію згоди всіх співвласників у разі вчинення одним із них правочину щодо розпорядження спільним майном, якщо інше не встановлено законом. Іншого для описаних вище випадків законом не встановлено. Більше того, аналогічна норма міститься і в частині другій статті 65 Сімейного кодексу України, відповідно до якої при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Насправді Велика Палата Верховного Суду підтримала практику судів Російської Федерації щодо застосування статті 35 Сімейного кодексу Російської Федерації. Відповідно до цієї судової практики укладений одним із подружжя договір щодо розпорядження спільним майном визнається недійсним через відсутність усної або простої письмової згоди другого з подружжя лише якщо буде доведено, що інша сторона договору знала або завідомо повинна була знати про відсутність згоди іншого з подружжя на укладення договору. Але якщо законом вимагається нотаріально посвідчена форма згоди другого з подружжя на розпорядження спільним майном, то в разі її відсутності суди не ставлять дійсність договору в залежність від обізнаності іншої сторони договору про відсутність такої згоди і визнають договір недійсним лише з підстав відсутності згоди другого з подружжя на його укладення.  

До речі, така судова практика критикується в юридичній літературі саме через несправедливе ставлення до добросовісного набувача. Та і зміст статті 35 Сімейного кодексу Російської Федерації не є тотожним ні змісту статті 369 Цивільного кодексу України, ні змісту статті 65 Сімейного кодексу України.

Оскільки український законодавець встановив презумпцію згоди на всі випадки, не виокремлюючи ті з них, коли для неї вимагається нотаріальне посвідчення, то й договір може бути визнаний недійсним лише в тому разі, якщо тим співвласником, який такої згоди не дав, буде доведено, що набувач знав про те, що на майно поширюється режим спільної власності і інший співвласник згоди на розпорядження ним не дав, або за обставинами справи, міг про це довідатися, проявивши розумну обачність.

Схожий підхід запроваджений законодавцем у відносинах з участю юридичних осіб (абзац другий частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України), відповідно до якого у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Застосовуючи цю норму для вирішення спору між юридичними особами, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказує, що обсяг повноважень та добросовісність дій її представника є внутрішніми питаннями юридичної особи, а тому факт недобросовісного укладення представником договору з перевищенням своїх повноважень сам по собі не є підставою для визнання цього договору недійсним. Такий договір може бути визнаний недійсним в тому разі, якщо буде встановлено, що контрагент юридичної особи за договором діяв недобросовісно або нерозумно, тобто знав, або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не міг не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи (рішення від 18 червня 2018 року у справі № 908/4550/15, п.п. 4.9; 4.16). 

Практика, коли Касаційний господарський суд ставить дійсність договору в залежність від добросовісності його сторін, має своє поширення і в інших випадках, коли законодавець прямо не встановлює наслідків недобросовісних дій осіб. Так, за наявності формальних підстав для визнання договору недійсним з підстав, передбачених статтею 234 Цивільного кодексу України, Касаційний господарський суд погодився з необхідністю відмови в позові з тих підстав, що позивач діяв недобросовісно та допустив зловживання правом (рішення від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17).

То чому при рівності всіх учасників цивільних правовідносин за схожої правової ситуації підхід для юридичних осіб повинен бути одним, а для фізичних іншим?

Вагомого значення добросовісності поведінки учасників справи надає також і Європейський суд з прав людини (рішення у справі «Лінгенс проти Австрії» від 08 липня 1986 року, заява № 9815/82, п. 46; рішення у справі «Фрессо і Руар проти Франції» від 21 січня 1999 року, заява № 29183/95, п. 55; рішення у справі «Карабет та інші проти України» від 17 січня 2013 року, заяви №№ 38906/07 і 52025/07, п. 276).

Днями Верховний Суд відзначив першу річницю від початку своєї роботи. Зроблено за рік, що минув, немало. Мали місце і цілком виправдані відступи від помилкових правових висновків Верховного Суду України. Помилки траплялися, адже, як відомо, не помиляється той, хто не працює. Не уникла помилок, на мою думку, і Велика Палата Верховного Суду. Хочеться вірити, що і в описаній справі Велика Палата Верховного Суду помилилася. Саме помилилася, а не, бажаючи продемонструвати суспільству нове обличчя правосуддя шляхом відступу від якомога більшої кількості правових висновків Верховного Суду України, насправді повертається до принципу соціалістичної законності, якому давно місце на звалищі історії. Адже в рекламний лозунг Верховного Суду винесено зовсім інший принцип — принцип верховенства права.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Податкові спори: погляд з Польщі
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Андрей Осаулов
    Андрей Осаулов
    судья Шевченковского районного суда Киева
  • Богдан Лозинский
    Богдан Лозинский
    судья Франковского районного суда Львова
  • Валерий Картере
    Валерий Картере
    судья Высшего  хозяйственного суда Украины