Конкуренція принципів: обов’язковість судового рішення чи обов’язковість дотримання юрисдикції?

09:14, 23 сентября 2019
Якщо держава запроваджує спеціалізовану судову систему, то недоліки цієї системи, зумовлені нечіткістю правового регулювання та несталою судовою практикою, не повинні мати негативних наслідків для людини.
Конкуренція принципів: обов’язковість судового рішення чи обов’язковість дотримання юрисдикції?

Володимир Кравчук
суддя Верховного Суду

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 354 Кодексу адміністративного судочинства України порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов’язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження, незалежно від доводів касаційної скарги.

Скасування судових рішень та закриття провадження у справі, яка розглянута з порушенням предметної юрисдикції, незалежно від доводів касаційної скарги, прямо передбачено законом. Однак це правило не може вважатися безумовним.

У постанові від 05.09.2018 у справі №1107/58/12 з посиланням на рішення ЄСПЛ у справі «Буланов та Купчик проти України», «Сутяжник проти Росії» Верховний Суд дійшов висновку про неможливість скасування рішень, що набрали законної сили, з мотивів порушення лише юрисдикції, якщо юрисдикційний спір вже було вирішено судом. У цій справі Суд аналізував правову проблему з позиції балансу між суспільним інтересом у забезпеченні розгляду справи судами відповідно до їхньої юрисдикції, з одного боку, і суспільним інтересом у забезпеченні правової визначеності, з другого боку, і не знайшов нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності.

Суд відзначив, що наявність попередніх судових рішень, в яких вирішено питання щодо юрисдикції, є обставиною, що повинна враховуватися під час застосування абзацу 2 ч. 1 ст. 354 КАС України.

Згодом такий підхід було підтримано Верховним Судом у справах №815/2550/15 (постанова від 13.02.2019 — п. 27-38), №804/7591/15 (постанова від 21.08.2019 — п. 35-38).

Подальшого розвитку цей підхід отримав у постанові від 11.09.2019 у справі №826/6879/16. У цій справі ухвалою окружного адміністративного суду позивачу було відмовлено у відкриті провадження з мотивів непідсудності справи адміністративному суду. Проте ухвалою апеляційного адміністративного суду ухвалу суду першої інстанції скасовано, а справу направлено для продовження розгляду.

Суд відзначив, що юрисдикційний спір було вирішено на користь адміністративної юрисдикції. Касаційному оскарженню ухвала суду апеляційної інстанції не підлягала. Ухвала набрала законної сили, а отже була обов’язковою як для учасників справи, так і для суду, що розглядав справу. Суд першої інстанції, а згодом і апеляційний, зобов’язаний був розглянути справу по суті, як адміністративну.

Згодом судова практика змінилася, і на час касаційного розгляду справи вже був висновок Великої Палати Верховного Суду про належність справи цієї категорії до справ цивільної юрисдикції. Позивач, знаючи про цю практику, клопотав не вдаватися до «правового пуризму» і розглянути скаргу по суті.

Отож постало питання щодо конкуренції правових норм: з одного боку, щодо обов’язковості до виконання судового рішення, що набрало законної сили (ч. 2 ст. 14 КАС України), а з другого боку, щодо обов’язковості скасування судового рішення, що ухвалено з порушенням предметної юрисдикції (абз. 2 ч. 1 ст. 354 КАС України).

Вирішуючи цю правову проблему, Суд виходив з того, що суспільний інтерес, який полягає у тому, щоб справу розглядав «суд, встановлений законом», і суспільний інтерес, який полягає у тому, щоб суди виконували свої власні рішення і діяли послідовно, є важливими, рівнозначними і підлягають захисту.

Водночас, відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України обов’язковість судового рішення належить до основних засад судочинства. Розміщення цієї норми у главі 1 «Основні положення» розділ І «Загальні положення» Кодексу адміністративного судочинства України підкреслює її принциповий характер. Відтак, застосування норми про обов’язковість скасування рішення суду, ухваленого з порушенням юрисдикції, яка міститься у абз. 2 ч. 1 ст. 354 КАС України, не повинно призводити до порушення принципу обов’язковості судового рішення.

Відповідно до першого речення частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».

Враховуючи назву Конвенції, її метою є захист прав саме людини. Тлумачення усіх її положень, зокрема і ст. 6, повинно відбуватися саме під цим кутом та в інтересах людини.

Європейський суд з прав людини неодноразово встановлював порушення Україною через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами:

  • рішення від 09.12.2010 у справі «Буланов та Купчик проти України»(«Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви №7714/06 та №23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (п. 27-28, 38-40);
  • рішення від 01.12.2011 у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява №34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (п. 13-14, 23, 25-26);
  • рішення від 17.01.2013 у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява №52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (п. 116, 119, 122-125);
  • рішення від 21.12.2017 у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява №55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (п. 13, 18-24).

Право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції, є правом людини, якому кореспондує відповідний обов’язок держави. Складовою цього обов’язку є забезпечення незалежного, безстороннього суду, який створений та діє відповідно до закону. Саме держава повинна створити судову систему, яка здатна забезпечити право на справедливий суд.

Якщо держава запроваджує спеціалізовану судову систему, то недоліки цієї системи, зумовлені нечіткістю правового регулювання та несталою судовою практикою, не повинні мати негативних наслідків для людини.

Вищенаведені положення свідчать про те, що недотримання державою вимоги ч. 1 ст. 6 Конвенції щодо права на справедливий розгляд справи «судом, встановленим законом», не може тлумачитися як така, що вимагає скасування судового рішення і закриття провадження у справі, якщо порушено імперативні вимоги щодо юрисдикції суду. Якщо справедливий розгляд справи забезпечено, то порушення юрисдикції не свідчить про порушення статті 6 Конвенції.

Відтак, скасування судового рішення з мотивів порушення юрисдикції не забезпечує право людини на справедливий суд. Цей висновок стає очевидним, якщо юрисдикційний спір попередньо було вирішено судом і сторони не скаржаться на вирішення справи неповноваженим судом.

З огляду на пріоритет прав людини та необхідність забезпечення їх ефективного захисту, під час розв’язання конкуренції правових норм ч. 2 ст. 14 і абз. 2 ч. 1 ст. 354 КАС України, Суд надав перевагу конституційному принципу обов’язковості судового рішення. Суспільний інтерес, що полягає у дотриманні судової юрисдикції, не може превалювати над обов’язковістю судового рішення. Відтак, не можна скасовувати судові рішення через порушення юрисдикції, якщо юрисдикційний спір вже було вирішено судовим рішенням раніше, на стадії відкриття провадження в адміністративній справі.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Нові реалії судової влади України: як ухвалювали законопроект №1008
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Борис Желик
    Борис Желик
    председатель Хозяйственного суда Черновицкой области