Чи потрібен інститут наставництва (менторства) для молодих суддів

Андрій Іванов

суддя Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

Закінчився 2019 рік. Переглядаючи статистичні дані про свою роботу за минулий рік, помітив, що в моє провадження за цей час надійшло 2893 справи, з яких 2418, тобто 83,5%, я розглянув.

Як і у багатьох інших суддів, у мене були звичайні робочі дні, коли я мав розглядати приблизно 30 різних справ — цивільних, кримінальних, справ про адміністративні правопорушення тощо. До цієї чималої купи справ ще, як слідчий суддя, я інколи отримував у своє провадження до 70 подань органів досудового розслідування в день.

Аналізуючи статистику, задумався про дві речі. По-перше, наскільки відомо, визначена Державною судовою адміністрацією модельна кількість справ становить 183 справи на рік на одного суддю. Такі розрахунки, як вже зрозуміло, не відповідають реальній дійсності. По-друге, в чому полягає секрет явища, що дає можливість мені та іншим працюючим у таких умовах суддям все ж таки вдало розглядати кожен рік тисячі справ з постановою в них рішень?  

Маючи вищу юридичну освіту та досвід навчання на факультеті підготовки професійних суддів, я почав працювати у суді в 2005 році. Спочатку секретарем судового засідання, потім помічником судді, помічником голови суду, керівником апарату суду. І тільки у 2009 році я отримав суддівську мантію. Відверто скажу, що перші справи, які я отримав у провадження, навіть якщо це були справи про адміністративні правопорушення, були найскладнішими у моїй суддівській кар’єрі, незважаючи на досить тривалий попередній досвід роботи в суді.  

Чи було б мені зараз достатньо для розгляду майже ста справ у день лише вищої юридичної освіти чи безлічі прочитаних книжок на юридичну тематику? Відповім однозначно — ні! Можна навіть не сумніватись.

Тобто рушійною силою, яка дає змогу суддям приймати складні рішення, є досвід. У сукупності із практично засвоєними знаннями, навичками, життєвим досвідом, заснованим на пережитому, він і дає судді можливість успішно вправлятися з щоденним навантаженням.

Досвіду не можна навчитись. Немає ніяких практикумів, семінарів чи курсів з отримання досвіду. Не можна отримати досвід розгляду справ за одну мить або придбати його. Отримати досвід можна тільки, роками слухаючи справи, роками приймаючи рішення, роками гортаючи томи судових справ або прислуховуючись до порад старших колег, які це все пройшли до вас.

Що робити із тим досвідом, який є? Відповідь теж очевидна. Використовувати його в роботі та ділитись ним. Наставництво — це відносини, в яких досвідченіша чи більш обізнана особа допомагає менш досвідченій або менш обізнаній засвоїти певні компетенції

Можна назвати наставництво на американський лад — менторством. Яке не дуже відрізняється від наставництва та є процесом неформальної передачі знань, соціального капіталу і психологічної підтримки, що сприймаються як значимі для праці, кар'єри чи професійного розвитку. Менторство передбачає тривалу неформальну комунікацію між особою, що набула більшого досвіду та знань (ментором), і особою, що їх потребує (протеже).

Чому я пишу про досвід та наставництво (менторство)? Будемо сподіватись, що вже скоро велика кількість молодих суддів із суддівських доборів різних років все ж прийдуть працювати у місцеві суди. Так, всі вони пройшли складну процедуру добору, склали іспити та показали високий рівень знань. Однак, на мою думку, необхідно створити в суддівських колективах атмосферу підтримки молодих суддів більш досвідченими колегами.

Молодих суддів закликаю не соромитись, звертатись до досвідчених суддів по допомогу, а досвідчених суддів — всіляко допомагати молодим засвоїти нелегкі питання та навички в роботі!