Касаційні фільтри у цивільних справах: проблемні питання судового правотлумачення та правозастосування

15:17, 15 июня 2020
Фільтри касаційного перегляду — це обов’язковий елемент самообмеження юрисдикції ВС. Але це мають бути справедливі касаційні фільтри, без численних оціночних термінів та необмеженого розсуду судді ще на стадії допуску скарги.
Касаційні фільтри у цивільних справах: проблемні питання судового правотлумачення та правозастосування

Дмитро Луспеник,

Суддя, Секретар Пленуму Верховного Суду, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного процесу,

спеціально для «Судово-юридичної газети»

Відповідно до ст. ст. 3, 8, 9, 21 і 55 Конституції України право на судовий захист і доступ до правосуддя відноситься до невідчужуваних прав і свобод людини й одночасно виступає гарантією захисту всіх інших прав і свобод, що визнаються та гарантуються згідно із загальноприйнятими принципами і нормами міжнародного права.

Із наведених конституційних положень у взаємозв’язку зі ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод випливає, що правосуддя як таке повинно забезпечувати ефективне поновлення в правах і відповідати вимогам справедливості.

Конституційний захист права на судовий захист включає в себе такі правові позиції:

- відсутність можливості переглянути помилковий судовий акт не узгоджується з універсальною в судочинстві вимогою ефективного поновлення в правах шляхом відправлення правосуддя, яке б відповідало вимогам справедливості, применшує та обмежує це право;

- у рамках здійснення судового захисту прав і свобод можливе оскарження судових рішень і дій (бездіяльності) будь-яких державних органів, в тому числі й судових.

Гарантоване Конституцією України право на судовий захист має на увазі створення державою необхідних умов для ефективного і справедливого розгляду справи саме в суді першої інстанції, де підлягають вирішенню всі суттєві для визначення прав і обов’язків сторін питання. Допущені же судом першої інстанції помилки повинні усуватися судом другої (апеляційної) інстанції в процедурах, найбільш приближених до провадження в суді першої інстанції. Також слід зазначити, що право на справедливий судовий розгляд в розумні строки незалежним і неупередженим судом має на увазі кінцевість і стабільність судових актів, а також їх виконання: саме цим обумовлено перенесення основного тягаря перегляду рішень суду першої інстанції в ординарну (звичайну) судову інстанцію – апеляційну.

Касаційний перегляд судових рішень, що набрали законної сили, як додатковий спосіб забезпечення правосудності судових рішень, має на увазі можливість його використання лише у випадку, коли заінтересованою особою були вичерпані всі звичайні (ординарні) способи оскарження судового рішення до набрання ним законної сили.

Оскільки перевірка судових актів, що набрали законної сили, означає, по суті, можливість подолання кінцевості цих судових актів, законодавець повинен встановити такі інституціональні і процедурні умови їх перегляду в касаційному порядку, які б відповідали вимогам процесуальної ефективності, економії у використанні засобів судового захисту, відкритості здійснення правосуддя, виключали б можливість затягування чи необґрунтованого судового розгляду й тим самим забезпечили справедливість судового рішення і, разом з цим, правову визначеність, включаючи визнання законної сили судового рішення, їх неспростовність (res judicata), без чого неможливо досягти справедливого балансу публічно-правових і приватноправових інтересів.

ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці протягом тривалого часу дотримується послідовного підходу, відповідно до якого п. 1 ст. 6 ЄКПЛ передусім надає широкий спектр гарантій під час провадження в суді першої інстанції, однак не зобов’язує держав-учасниць засновувати суди апеляційної та касаційної інстанції. Разом з тим, якщо останні створені, то особі має гарантуватися дотримання гарантій п. 1 ст. 6 ЄКПЛ і на рівні цих судів, хоча у таких випадках можуть застосовуватися менш суворі стандарти, зважаючи на специфічні властивості проваджень у таких судах, їх функції, обсяг вже наданих гарантій права на справедливий судовий розгляд у конкретній справі у судах нижчих інстанцій.

З цієї точки зору ЄСПЛ розрізняє функції та завдання судів апеляційної та касаційної інстанцій: якщо апеляційний перегляд розглядається як мінімальний стандарт оскарження, то касаційний перегляд традиційно вважається екстраординарним з огляду на особливий характер суду касаційної інстанції як суду найвищої інстанції, специфіку його повноважень з точки зору обмеження виключно питаннями права, більший ступінь формальності процедур.

Така позиція загалом знайшла своє відтворення під час реформування вітчизняного цивільного процесуального законодавства у ході конституційної реформи щодо правосуддя 2016 року.  

Зазначені тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення низки процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження. Якщо раніше ст. 129 Конституції України передбачала як одну із засад судочинства забезпечення апеляційного та касаційного перегляду судових рішень, то наразі вона гарантує забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

Зазначене нововведення, незважаючи на подекуди скептичне ставлення, цілком відповідає практиці ЄСПЛ та загальним тенденціям процесуальної політики провідних європейських демократій (Німеччина, Словенія, Австрія та інші). Зокрема, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на оскарження судових рішень не є абсолютним та підлягає обмеженню з боку держави, що обумовлене статусом та функціями Верховного Суду як найвищого у державі судового органу. Зокрема, легітимними обмеженнями права на доступ до касації визнавалися ціновий поріг оскарження, вимога щодо обов’язкового представництва адвокатом в суді вищої інстанції, обмеження строків касаційного оскарження тощо.

Особливий статус суду касаційної інстанції, яким є Верховний Суд, – фундаментальна умова гармонізації функцій у інстанційній системі судів. Так, у Рекомендації № R(95)5 щодо запровадження та покращання функціонування систем і процедур оскарження у цивільних та господарських справах Комітет Міністрів Ради Європи зазначив, що при розгляді можливих заходів щодо судів третьої інстанції державам слід виходити із того, що справи вже пройшли слухання в двох інших судах. Оскарження в суді третьої інстанції мають передусім відбуватися щодо справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад, справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання мають значення для широкого загалу. При цьому від особи, яка подає скаргу слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей (ст. 7).

Зазначена практика обмеження доступу до провадження у суді найвищої інстанції спостерігається і в інших європейських державах. Наприклад, відповідно до § 543 ЦПК Німеччини подача скарги до Федеральної Судової Палати, що є судом третьої інстанції, допускається у випадках, коли правовий спір має принципове значення або  подальший розвиток права чи забезпечення єдності судової практики вимагають прийняття рішення ревізійною судовою інстанцією. Відповідно до ст. 367а Закону про цивільне судочинство Словенії Верховний Суд надає допуск до ревізії, якщо в її рамках розглядаються питання права, що мають фундаментальне значення або якщо зміни в законодавстві чи збереження одноманітності судової практики вимагають ухвалення рішення Верховним Судом. До таких ситуацій, наприклад, відносять випадки, коли при розгляді правового питання рішення апеляційного суду відрізняється від практики Верховного Суду чи відсутня як судова практика останнього, так і єдина практика апеляційних судів, або ж якщо розглядається правове питання, щодо якого відсутня універсальна практика Верховного Суду. Аналогічні підстави для касаційного оскарження судових рішень містяться у законодавствах інших зарубіжних держав, наприклад, Австрії та Хорватії.

На наш погляд, введення процесуальних фільтрів касаційного оскарження відіграє позитивну роль у забезпеченні ефективності касаційного провадження, а також сприяє підвищенню авторитету Верховного Суду як найвищого судового органу, що здійснює екстраординарний перегляд з найбільш важливих правових питань. Крім того, важливим є той факт, що обмеження у доступі до касації, наприклад, у малозначних справах, не є абсолютними (п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК).

Ми повинні усвідомити, що без касаційних фільтрів в Україні не буде належної касації, яку ми всі хочемо мати, оскільки Верховний Суд просто не зможе нормально працювати і виконувати основну функцію – забезпечити єдність й сталість судової практики.

Фільтри касаційного перегляду — це обов’язковий елемент самообмеження юрисдикції ВС, інакше суд касаційної інстанції як екстраординарна стадія процесу перетвориться в ординарну (звичайну) процесуальну діяльність. Не думаю, що всі хочуть, аби в Україні було три суди – перша, апеляція і касація з однаковими функціями та повноваженнями.  

Але це мають бути справедливі касаційні фільтри, зрозумілі не лише суддям, а й споживачам суддівських послуг, без численних оціночних термінів та необмеженого розсуду судді ще на стадії допуску скарги.  

По-друге, касаційні фільтри повинні допомагати, а не перешкоджати, виконувати основне завдання судочинства – ефективний захист порушених прав і одночасно забезпечити доступ до правосуддя, а право на подачу і розгляд касаційної скарги це і є тим самим доступом до суду.

І, напевно, найголовніше – нові касаційні фільтри, запроваджені Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (Закон), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, повинні застосовуватись більш формалізовано лише після того, коли належним чином запрацюють суди першої і апеляційної інстанцій, коли суди будуть заповнені суддями, а законодавство протягом певного періоду (не менше 5 років) буде стабільним.  

Позитивним, що є у наведеному Законі, – це бажання законодавця чітко визначити критерії допуску справ до Верховного Суду, хоча вони дещо розмиті й неоднозначні. Але це дасть можливість структурувати не лише судове рішення, а й касаційну скаргу, робити її більш виразною, правовою, як для рівня та повноважень суду касаційної інстанції.   

Разом з тим через неоднозначність деяких спірних питань цього Закону існує, на жаль, різне його правозастосування як серед касаційних судів, так і всередині одного касаційного суду. Але це нові процедури, і тому потрібна певна практика й потрібен час, аби уніфікувати правові позиції. Проблема в тому, що при різному підході до вчинення деяких процесуальних дій касаційний суд не може передати справу на розгляд ні об’єднаній палаті касаційного суду, ні ВП ВС, оскільки повноваженнями перевірити касаційну скаргу на предмет відповідності її формі і змісту, визначеними процесуальним законом, відкрити касаційне провадження наділена лише колегія суддів касаційного суду.

Важливим є те, що Закон набрав чинності з 08.02.2020 і ретроспективної дії в часі йому не надано. Тому до раніше поданих касаційних скарг закон не застосовується (п. 2 Перехідних положень, згідно з яким касаційні скарги, подані до набрання чинності цим законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання ним чинності). Підтвердженням цьому є і ч. 3 ст. 3 ЦПК – провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення процесуальної дії.

Надавши загальну характеристику касаційним фільтрам, перейдемо до їх короткого аналізу.

Частина 2 ст. 389 ЦПК, яка врегульовує процедуру касаційних фільтрів, наведеним вище Законом повністю викладена в новій редакції, крім загальних фраз, які існували у минулій редакції.

З точки зору юридичної термінології, для процесуального закону, який і так є імперативним у своєму методі правового регулювання, зазначити термін «виключно» є зайвим. Тим більше таке не можна зазначати щодо повноважень Верховного Суду, який є найвищим у державі судовим органом, і у силу конституційного закону про судоустрій зобов’язаний забезпечити єдність судової практики. Тобто Закон про судоустрій зобов’язує Верховний Суд забезпечити єдність судової практики, а інший, зазначений вище Закон, забороняє Верховному Суду у певних випадках відкривати касаційне провадження.   

Умови застосування пункту 1 ч. 2 ст. 389 ЦПК:

а) необхідність врахування подібних правовідносин. Безумовно, враховуючи різноманітність фактичних обставин справи, дати йому чітке законодавче визначення важко, тому діє оціночне поняття. З теорії права відомо, що до складу правовідносин входять: суб’єкт, об’єкт та зміст (взаємні права й обов’язки). Для подібності правовідносин це враховується, але наявності простої тотожності цих трьох критеріїв замало і не завжди є вірним.  

Судова практика визнає судовими рішеннями у подібних правовідносинах такі рішення, де подібними є: 1) предмети спору, 2) підстави позову, 3) зміст позовних вимог, 4) встановлені судом фактичні обставини, а також має місце 5) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. При цьому зміст правовідносин з метою з’ясування їх подібності в різних судових рішеннях визначається обставинами кожної конкретної справи.

Разом з тим не може відноситись до подібних правовідносин лише посилання на постанови Верховного Суду із загальних питань правозастосування. Так, нерідко у касаційних скаргах є посилання на постанову Верховного Суду, в якій зазначаються теоретичні викладки про те, що рішення суду – найважливіший акт правосуддя, має відповідати принципу верховенства права тощо. Таке посилання може бути лише додатковим.  

На мою думку, дуже спірним моментом є те, аби ще на стадії відкриття касаційного провадження у справі (без наявності справи та усіх її матеріалів) вирішувати питання про подібність правовідносин. Це небезпечно у контексті розуміння ст. 6 Конвенції щодо справедливого судового розгляду. Чи є у суду вибір? Є. І цим є виконання завдання судочинства (ст. 2 ЦПК) і ст. ст. 6, 13 Конвенції.     

б) суд апеляційної інстанції при ухваленні судового рішення не врахував постанову Верховного Суду при застосуванні норми права. При правозастосуванні виникли питання, мав на увазі законодавець лише постанови нового Верховного Суду, чи і судові рішення Верховного Суду України? Але суд не може їх не враховувати, а, по-друге, згідно з Перехідними положеннями ЦПК від висновку Верховного Суду України можна відступити. Отже, на  них можна посилатися, але лише на його постанови, тобто ті, які були прийняті Верховним Судом України як судом четвертої інстанції, які можуть бути перевірені Верховним Судом на предмет необхідності відступлення (п. 7 Перехідних положень ЦПК). Ними не можуть бути рішення чи ухвали Верховного Суду України, ухвалені до 2010 року, коли Суд був касаційним судом, коли він ухвалював саме рішення, а не постанови по суті спору. Не є підставою допуску скарги до касації – це посилання на постанови Пленуму Верховного Суду України, оскільки вони мають рекомендаційний характер.  Але, якщо є лише рішення чи ухвала Верховного Суду України, прийняті до 2010 року, і новий Верховний Суд свого висновку у подібних правовідносинах не зробив, то у касаційній скарзі краще посилатися на п. 3 цієї норми права і зазначати, що висновок Верховного Суду відсутній.

Суттєва складність для правозастосування цих касаційних фільтрів – знати про відступлення від висновку Верховного Суду, тому необхідно вивчати практику палати, об’єднаної палати касаційного суду, практику ВП ВС, які за законом мають право відступати від іншого висновку.

в) необов’язкове зазначення в постанові суду апеляційної інстанції постанови Верховного Суду. Слід звернути увагу на те, що закон передбачає правову конструкцію не «не застосував», а «не врахував». Це різна етимологія. Незазначення постанови Верховного Суду чи номера справи не означає, що апеляційний суд розтлумачив і застосував норму права не у спосіб, визначений Верховним Судом. Помилка касаційних скарг у тому, що нерідко зазначається що, якщо апеляційний суд не зазначив постанову Верховного Суду, то вказується, що висновку Верховного Суду немає. Але ж судді Верховного Суду знають свої правові висновки і звичайно, що такі скарги, як правило, не проходять за пунктом 3. Навпаки, наявність такого правового висновку є підставою для відмови у відкритті касаційного провадження.

Певним недоліком законодавчої техніки є те, що зазначено лише про суд апеляційної інстанції, а про суд першої інстанції – нічого. Краще було зазначити – в оскаржених судових рішеннях. Адже в касаційному провадженні є маса процесуальних нюансів: перша інстанція зазначила постанову Верховного Суду, а апеляційний суд залишив судове рішення без змін, але змінив деякі мотиви, або апеляційний суд не врахував деякі норми права, але рішення суду є вірним, а з формальних підстав рішення суду не може бути скасовано тощо.

Важливим недоліком для застосування всіх нових касаційних фільтрів є відсутність офіційної систематизації правових висновків Верховного Суду, навіть немає певного класифікатора розглянутих Судом справ. Цю проблему Верховний Суд технічно сам не може вирішити. Є й певні інші технічні моменти, наприклад Верховний Суд не може день в день направити в реєстр судових рішень ухвалене рішення: є коректура, підписи 5 суддів чи 3 суддів, а у ВП ВС – 21 судді, при цьому можливе ухвалення вступної та резолютивної частин судового рішення, а потім хтось із суддів захворів або у відрядженні тощо. Отже, особа сьогодні подала касаційну скаргу, мотивувала певним висновком Верховного Суду, а завтра чи через кілька днів до реєстру надійшло судове рішення, ухвалене ще до написання скарги, де від цього висновку Суду відступлено. У чому тоді вина автора касаційної скарги? Принцип легітимного очікування порушується.

Тут важливо мати на увазі й інше. Відступлення могло бути не від тієї постанови Верховного Суду, яка зазначена у скарзі, а від іншої подібної, але висновок той самий і тоді касаційна скарга прийнята теж не буде. Адже відступати від усіх судових рішень не потрібно, застосовується остання правова позиція, на що неодноразово наголошувала ВП ВС.  

Інша складність у правотлумаченні і правозастосуванні нових касаційних фільтрів – це питання про те, що таке «правовий висновок» Верховного Суду. У законі немає його поняття, визначення чи форми викладення. Більше того, ЦПК чомусь зобов’язав зазначати висновок щодо застосування норми права лише палату, об’єднану палату та ВП ВС (ч. 2 ст. 416), хоча 99% судових рішень ухвалюється колегіями суддів касаційного суду.

Ще одна практична проблема. Це розуміння висловлення законодавця – відступлення Верховного Суду від висновку. Відомо, що Верховний Суд України, на жаль, дуже часто змінював свою правову позицію, не вказуючи, що відступає від свого попереднього висновку. Проблема і в тому, що об’єднана палата касаційного суду,  ВП ВС використовують термін «уточнення правового висновку», не відступаючи від нього, що не заборонено ЦПК. Але у цій редакції Закону законодавець використав формулу «відступлення від висновку». Практика має дати порядок застосування і бажано, аби він був однаковий. Вважаю, що суд повинен застосовувати постанову Верховного Суду чи Верховного Суду України сутнісно, а не формально.  

Хотів би наголосити, що нечітке визначення в процесуальному законі касаційних фільтрів, їх переліку може призвести до ситуації, коли право Верховного Суду на дискрецію, яке він безумовно має мати, але коли ще на стадії прийняття скарги (допуску до касації) кожна справа оцінюється суб’єктивно, через незрозумілі оціночні чинники фільтрів, цим не повною мірою буде забезпечуватися реалізація принципу верховенства права.   

Умови застосування пункту 2 ч. 2 ст. 389 ЦПК:   

Зразу же постає питання юридичної техніки, оскільки тут законодавець у цій нормі права використовує вже не «урахування», а «застосування» постанови Верховного Суду, тобто посилання в оскарженому судовому рішенні має бути обов’язково. Отже, якщо суд апеляційної інстанції з якихось причин не зазначив цей висновок, що погано, тоді автор касаційної скарги має сам його віднайти і вказати у скарзі.

Недоліком цього законодавчого положення є оціночне поняття, розсуд суду на предмет «обґрунтованості» підстав відступлення від висновку Верховного Суду. Також виникає питання щодо правового висновку Верховного Суду України. Адже згідно з п. 7 Перехідних положень ЦПК при відступленні від його висновку справа направляється на розгляд ВП ВС. Отже, ще на стадії відкриття касаційного провадження доводиться визначатися із «обґрунтованістю», «умотивованістю», «подібністю правовідносин», тому зазначати, що є підстави для відступлення ще зарано і це може бути використано для обґрунтованого відводу судді за наперед висловлену правову позицію.

Умови застосування пункту 3 ч. 2 ст. 389 ЦПК 

Нерідко у касаційних скаргах зазначається, що у постанові апеляційного суду відсутній висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Це є невірним й такі скарги не приймаються, оскільки законодавець зазначає, що має бути відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах, а не у судовому рішенні. 

Спірним є моменти, коли в касаційній скарзі одночасно є посилання на п. 1 і на п. 3 ч. 2 ст. 389 ЦПК, що по суті є неможливим. 

Умови застосування пункту 4 ч. 2 ст. 389 ЦПК 

Цей пункт є відсилочним до ст. 411 ЦПК, в якій зазначені процесуальні підстави для скасування судового рішення. При цьому ч. 1 ст. 411 ЦПК – це безумовні підстави для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд, а не ухвалення нового рішення, як нерідко зазначається у скаргах. Це має важливе значення, оскільки інакше Верховний Суд ставить під сумнів доводи касаційної скарги. Наприклад, у скарзі зазначається на неповноважний склад суду чи про участь судді, якому обґрунтовано заявлено відвід, або розглянуто справу без цієї особи, чи її не залучили до участі у справі, а рішенням суду вирішено питання про її права/обов’язки. І якщо при цьому у касаційній скарзі проситься, наприклад, залишити рішення першої інстанції в силі або ухвалити нове рішення, то звичайно, що виникають питання обґрунтованості скарги та її мотивів, адже ця особа не хоче, аби її залучили до участі у справі (отже, її права не порушуються), або не хоче, аби справу розглянув належний склад суду, знаючи, що Верховний Суд як суд права нові докази не досліджує, не приймає та не переоцінює обставини.  

Частина 3 ст. 411 ЦПК – це процесуальні порушення, які вплинули й унеможливили встановлення фактичних обставин та мають значення для правильного вирішення справи.

Складність в юридичній техніці цієї норми права така. Пункт 1 ч. 3 ст. 411 ЦПК передбачає, що суд не дослідив зібрані у справі докази, але при умові оскарження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 3 ч. 2 ст. 389 ЦПК. Дуже складна юридична конструкція, оскільки в інших пунктах ч. 3 ст. 411 ЦПК такої відсилки немає. Але якщо суд дослідив докази, але з порушенням порядку його дослідження, адже ЦПК дає чіткий і обов’язковий алгоритм дослідження доказів? Наприклад, порушено порядок допиту свідків, неповнолітніх дітей чи письмові докази невірно досліджені? Суворе дотримання процесуальної процедури при дослідженні судових доказів має глибокий сенс: воно покликане гарантувати отримання якісного доказового матеріалу, на підставі якого не тільки сторони, а й суд може дійти безпомилкових висновків про існування чи відсутність фактів у справі, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну та припинення прав і обов’язків. При цьому дослідження кожного виду засобу доказування має свою специфіку, тому в законі чітко визначено як процедуру дослідження, так і послідовність дослідження того чи іншого засобу доказування. Відповіді у законі на це немає. 

Умови застосування абзацу 6 ч. 2 ст. 389 ЦПК:

Він стосується виключно процесуальних ухвал, а не постанов по суті спору, навіть якщо апеляційний суд прийняв постанову за наслідками перегляду ухвали районного суду, оскільки за змістом п. 2 ч. 1 ст. 389 ЦПК визначальним є касаційне оскарження ухвали суду першої інстанції після апеляційного перегляду, не вказуючи на те, яке судове рішення прийме апеляційний суд.

При касаційному оскарженні процесуальних ухвал посилання на правові висновки Верховного Суду  не є обов’язковим.

Надавши короткий аналіз новим касаційним фільтрам, хочу повторити, що вони є складними як у судовому праворозумінні, так і у правозастосуванні. Є й інші проблеми у правозастосуванні останніх касаційних фільтрів.  

Два суперечливі правові наслідки незазначення обов’язкової підстави касаційного оскарження

Вимоги до форми і змісту касаційної скарги викладені у ст. 392 ЦПК, у п. 5 ч. 2 якої вказано про обов’язкове зазначення підстави подання касаційної скарги.

Недоліком Закону є два різні правові наслідки невиконання цієї вимоги закону. Так, у ч. 2 ст. 392 ЦПК зазначається про залишення касаційної скарги без руху у разі незазначення підстави касаційного оскарження, тобто є можливість усунення недоліку скарги (ч. 2 ст. 393 ЦПК). А у п. 4 ч. 4 ст. 393 ЦПК зазначено інший правовий наслідок. Це – автоматичне повернення касаційної скарги. Наслідок – можливий пропуск строку касаційного оскарження при повторному поданні скарги.

Яка норма права має пріоритет? Як забезпечити баланс між цими двома нормами права? Незазначення підстави оскарження – це зловживання процесуальним правом? Це питання, які Верховний Суд має вирішити.

Безумовно, що незазначення підстави оскарження не може бути зловживанням правом. Невикористання права – це не зловживання правом. Межа між добросовісним використанням своїх цивільних процесуальних прав і зловживанням ними є доволі умовною.

Причина такого законодавчого дисбалансу у тому, що вносячи зміни до процесуального закону і закріплюючи нові касаційні фільтри, законодавець не виключив п. 4 ч. 3 ст. 393 ЦПК, який приймався законодавцем з 15.12.2017, але при іншій редакції п. 5 ч. 2 ст. 392 ЦПК, в якій було зазначено лише про загальне посилання на неправильне застосування закону взагалі, тобто без зазначення нових обов’язкових підстав оскарження. 

Зазначивши проблемні питання правотлумачення нових касаційних фільтрів, недосконалість юридичної техніки, вважаю, що на початковому етапі їх застосування, без відповідної й сталої касаційної практики їх розуміння Верховний Суд не повинен формально їх застосовувати і тим самим консервувати помилки попередніх судових інстанцій, допускаючи можливе існування судової практики «харківської», «одеської», «львівської» тощо.

Загалом погоджуючись із необхідністю удосконалення процесуальних касаційних фільтрів, оскільки проблемою касаційного перегляду, а саме надзвичайної перегруженості суду касаційної інстанції завжди була так звана всеосяжність касаційного оскарження, а не в межах виваженої необхідності для здійснення судом касаційної інстанції завдання щодо забезпечення правильного й однакового застосування судами норм матеріального і процесуального права, вважаю за необхідне звернути увагу на тлумачення процесуальних гарантій у складі верховенства права та реалізації принципу верховенства права у цивільному судочинстві, яке з точки зору верховенства права має стати стандартом судового правотлумачення і судового правозастосування, елементами якого при розгляді справ у порядку цивільного судочинства мають бути такі елементи, як законність (у розумінні правовості законів), правова визначеність, пропорційність і право на справедливий судовий розгляд, а субстантивним елементом повинно стати визнання пріоритетності прав людини.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Вища рада правосуддя, МВФ та проблеми судової влади: інтерв'ю заступника голови ВРП
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Юрий Слива
    Юрий Слива
    судья Киевского апелляционного суда
  • Валентин Палий
    Валентин Палий
    судья Высшего хозяйственного суда Украины
  • Анна Майбоженко
    Анна Майбоженко
    судья Оболонского районного суда Киева