Завдання Верховного Суду як суду касаційної інстанції

17:35, 18 декабря 2018
Основне завдання ВС — забезпечення єдності судової практики, але з тим, аби не була вихолощена сама суть доступу до правосуддя.
Завдання Верховного Суду як суду касаційної інстанції

Дмитро Луспеник, 
суддя, Секретар Пленуму Верховного Суду, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного процесу

Наразі в Україні триває судова реформа та реформа суміжних правових інститутів, яка покликана підвищити рівень ефективності правосуддя та забезпечити фізичним та юридичним особам дієвий захист прав та інтересів в суді.

02.06.2016 Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» та Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (нова редакція), які набрали чинності 30.09.2016.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» запропоновано, зокрема: 1) перехід до триланкової системи судів: місцеві суди, апеляційні суди та Верховний Суд (ВС).

Перехід до триланкової судової системи та утворення нового ВС як єдиного в державі суду касаційної інстанції є чи не найголовнішою новелою конституційного та судоустрійного законодавства.

Завдань перед ВС та очікувань від нового ВС дуже багато.

Не забуваючи про те, що у випадках, визначених процесуальним законом, ВС здійснює правосуддя як суд першої або апеляційної інстанції, слід визначити завдання ВС саме у процесуальній сфері як суду касаційної інстанції.  

1. ВС є найвищим судом в системі судоустрою України, найголовнішим завданням якого є забезпечення сталості та єдності судової практики.

Наразі ВС має демонструвати і я впевнений демонструє це — роботу іншої якості, тому що у ВС є можливість і шанс, маючи нове процесуальне підґрунтя та кадровий склад, забезпечити єдність судової практики, що є складовою принципу правової визначеності та верховенства права.

Виконання судами завдань цивільного судочинства всебічно залежить від ухвалення у конкретних справах законних, обґрунтованих і справедливих рішень. Досягнення таких результатів забезпечується численними процесуальними гарантіями, які діють у провадженні суду першої інстанції. Законність та обґрунтованість судового рішення забезпечується також наявністю такого ефективного засобу, як апеляційне оскарження судових рішень, що не набрали законної сили. Проте цим не виключається можливість вступу у законну силу помилкових, необ'єктивних і несправедливих судових рішень.

Зазначені обставини потребують запровадження додаткових гарантій забезпечення законності судових рішень. Такою гарантією є касаційне оскарження і перегляд ВС судових рішень, що набрали законної сили.

На відміну від суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції не розглядає справу повторно. Його основною функцією є перевірка законності судових рішень, у яких суд апеляційної інстанції не усунув істотні порушення закону, допущені судом першої інстанції, або сам їх допустив, і забезпечення однакого застосування закону. 

У рішенні у справі «Тудор проти Румунії» Європейський суд з прав людини вказав, що роль найвищої судової інстанції кожної держави полягає в тому, щоб вирішувати суперечності у судовій практиці. Європейський суд з прав людини дає чітку відповідь: забезпечення єдності судової практики — завдання найвищої судової установи кожної держави. І не тільки Європейський суд з прав людини, а й інші органи Ради Європи відводять саме найвищій судовій установі в державі таку важливу роль.

Завданням Верховного Суду є не тільки і навіть не стільки вирішення конкретного спору. ВС повинен у передбачений процесуальним законом спосіб (шляхом розгляду конкретного спору та перевірки окремого процесуального судового рішення) витлумачити, як правильно застосовувати норму матеріального права, що була неоднаково застосована судами з тією метою, щоб надалі спрямувати судову практику в єдино правильне русло.

Тому завданням ВС має бути не лише формування єдиної судової практики застосування законодавства, а й забезпечення єдності національного права та однакового застосування законів усіма судами.  

2. Проте варто згадати, що право ВС на тлумачення правових норм у процесі розгляду конкретних справ дискутується, заперечуючи таке право ВС. Дехто вважає, що Верховний Суд не повинен займатися тлумаченням норм права, оскільки це — виключна прерогатива Конституційного Суду України, а тому Верховний Суд перебирає на себе ті повноваження, які належать і мають належати єдиному суду конституційної юрисдикції.

Проте, на нашу думку, завданням Конституційного Суду України є тлумачення Конституції України та законів через призму її норм на предмет відповідності норм закону положенням Конституції. Головне завдання Конституційного Суду України в цьому процесі — перевірити, чи не порушуються, не утискуються законами проголошені Конституцією права і свободи людини і громадянина.

Однак тлумачення правової норми судом у процесі вирішення спору з метою застосування закону до конкретних правовідносин, які виникли між сторонами, — одночасно і процесуальне право, і обов’язок суду. Жоден суд не може ухвалити рішення, не витлумачивши норму закону, яку він застосовує.

Більше того, Венеціанська комісія й Дирекція з технічного співробітництва Генеральної Дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи у спільному висновку № 588/2010 висловилася про те, що в основі ідеї створення верховного суду лежить саме надання ним як найвищим судовим органом загального тлумачення законодавства і в такий спосіб — забезпечення однакового застосування закону всіма судами на території держави. Саме таким шляхом ідуть європейські країни.

Отже, одним із завдання ВС є тлумачення закону як спосіб забезпечення однакового застосування закону всіма судами на території держави.

3. Незважаючи на те, що процедура перегляду судових рішень чітко визначена у процесуальному законодавстві України, у наукових колах дискусія про компетенцію (повноваження) ВС: про відмежування завдань, що випливають з перегляду, від завдань, що випливають з розгляду справ (через призму підстав звернення до суду першої інстанції та підстав звернення до суду вищих інстанцій) продовжується постійно.

Як зазначалося, перегляд судових рішень у порядку касаційного оскарження як одна із самостійних стадій процесу має за мету усунення помилок, що містяться в судових рішеннях, що набрали законної сили та забезпечення єдності судової практики.

Нове процесуальне законодавство, на відміну від раніше діючого, посилений акцент направило на нормах, які посилюють значення та процесуальний статус ВС з питань застосування і тлумачення норм матеріального та процесуального права. Така активна увага до вищестоящої думки в судовій системі не може не відобразитися на стрижньовій складовій судової системи — незалежності суддів. Проблема суддівської незалежності — це не лише гарантії, що надаються й гарантуються державою, а й гарантії незалежності від вищестоящих судів.

Обов’язковість для нижчих судів судових рішень ВС випливає з вимоги ст. 417 ЦПК України (аналогічно інші кодекси), згідно з якою вказівки суду касаційної інстанції, з яких скасовані рішення, є обов’язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи. Є й ч. 4 ст. 263 ЦПК (аналогічно інші кодекси) про те, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах ВС.

Разом із тим суддівський розсуд — необхідна складова незалежності суду. Знаходячись поза межами прецедентної судової системи, суд проявляє свій розсуд у тому, що вирішує спір, ґрунтуючись виключно на статутному праві, самостійно даючи йому тлумачення, виходячи зі змісту, значення конкретного закону, галузі права і законодавства в цілому у рамках індивідуальних особливостей обставин конкретної справи, що розглядається.

Отже, становище нижчих судів все більше на даний час зводиться до проблеми знаходження між конкретним прецедентом і висновком ВС з певної категорії справ, висловлених у судовому рішенні. Недивно, що суд першої інстанції може втрачати свою незалежність як правозастовуючого органа: адже незалежність існує завдяки не стільки наявністю нарадчої кімнати і законодавчо передбаченій тайні ухвалення рішення, скільки ступенем свободи суддівського розсуду в процесі вирішення справи.  

У більшості ж випадків обов’язковості правозастосування нижчі суди підкорені тлумаченням, які надаються вищими судами по зовнішньо побідним (схожим) обставинам.

Разом з тим вимоги процесуальної норми про обов’язковість висновків і мотивів ВС формально дають право вищому суду вказувати, яку норму матеріального права необхідно застосовувати при вирішенні конкретної справи. З урахуванням прямо зафіксованих положень зазначеної норми права, які передбачають обов’язковість для нижчих судів вказівок вищої інстанції, що стосуються необхідності вчинення процесуальних дій (вони можуть бути пов’язані із необхідністю залучення до участі у справі нових учасників процесу, з дослідженням нових доказів, встановленням обставин тощо) створюється дисгармонічна правова ситуація: вищий суд має право визначити необхідність застосування нижчим судом норми матеріального права, але в силу можливої трансформації суб’єктного складу чи доказової бази, цей же суд не має реальної можливості точно визначити відповіді на питання, визначені нормою права, яка вказує, що саме суд має встановити та вирішити при ухваленні судового рішення.  

Разом з тим слід мати на увазі, що обов’язковість таких вказівок ВС має певні межі. Так, суд касаційної інстанції не вправі давати вказівки, що зумовлювали б наперед висновки про доведеність чи недоведеність тих чи інших обставин справи, про перевагу одних доказів перед іншими, їх достовірність, а також про те, як саме має бути застосована норма матеріального права і яке рішення має бути ухвалено при новому розгляді справи.

Ці межі повинні дотримуватись судом касаційної інстанції з урахуванням дії в цивільному процесі принципу незалежності суддів і підкорення їх лише закону.

Слід також зазначити, що при невиконанні судом першої чи апеляційної інстанцій при новому розгляді справи обов’язкових вказівок суду касаційної інстанції судове рішення підлягає скасуванню. Проте підставою для скасування судового рішення буде не невиконання вказівок суду касаційної інстанції, наданих при скасуванні попередньо ухваленого судового рішення, а наявність у справі допущених судом помилок, які залишитись не усуненими внаслідок невиконання вказівок касаційної інстанції, що призвело до неправильного вирішення справи.

Касаційна інстанція, скасовуючи рішення нижчестоящого суду, не повинна обмежуватися посиланням на їх невиконання, так як невиконання вказівок не тягне за собою автоматичного скасування рішення, а повинна навести мотиви того, що невиконання таких вказівок призвело до ухвалення незаконного рішення.      

Отже, у ВС особливі завдання, які не співпадають із завданнями нижчих судів. ВС суд перевіряє правильність судових рішень нижчих судів і така перевірка судових рішень випливає із додаткової гарантії для особи, яка звертається до суду за судовим захистом. Тому завдання ВС — перевірка правильності вчинених процесуальних дій у контексті дотримання форми процесу як гарантії прав осіб, які беруть участь у справі, і достовірності доказів, якими обґрунтоване рішення (перевірка застосування норм процесуального права), так і перевірка правильності застосування норм матеріального права.

4. Фільтри касаційного перегляду — це обов’язковий елемент самообмеження юрисдикції ВС, інакше суд касаційної інстанції як екстраординарна стадія процесу перетвориться в ординарну (звичайну) процесуальну діяльність.

Надані новим процесуальним законом процесуальні фільтри ВС застосовує поки що не у повній мірі. Громадськість, правозахисники вимагають, аби кожна справа чи касаційна скарга, яка надійшла до ВС, обов’язково була розглянута. Ми цю проблему розуміємо.  

Але, оскільки касаційний перегляд судових рішень виступає в якості додаткової гарантії реалізації конституційного права на судовий захист і забезпечення правосудності судових рішень, коли вичерпані всі засоби захисту в судах першої та апеляційної інстанцій, підстави такого перегляду не повинні відкривати можливості касаційного провадження лише з метою повторного розгляду справи та виправлення помилок, які мають бути усунені у звичайних судових процедурах перевірки судових рішень, що не набрали законної сили.

Так, стаття 129 Конституції України серед основних засад здійснення правосуддя визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

Метою діяльності суду касаційної інстанції є доведення (встановлення) наявності чи відсутності суддівської помилки при ухваленні судового рішення. Для ВС, який переглядає судові рішення, що набрали законної сили, доведення суддівської помилки пов’язано лише з перевіркою законності судового рішення.

При цьому процедура перегляду судових рішень, що набрали законної сили, має відповідати певним вимогам. По-перше, перегляд рішень, що набули законної сили, може здійснюватися лише вищими судами, які виступають як наступна інстанція щодо судів, рішення яких переглядаються. По-друге, право на ініціювання такого перегляду не може належати посадовим особам держави, які не брали участі у розгляді справи в суді першої та апеляційної інстанцій. По-третє, право порушити провадження щодо перевірки судового рішення, що набрало законної сили, повинно бути обмежене певним часом. По-четверте, під час провадження щодо перевірки рішень, що набрали законної сили, не може відбуватися повторний розгляд справи по суті. Суди повинні мати повноваження лише щодо усунення судових помилок, допущених судами, що попередньо розглядали справу. По-п’яте, усунення судових помилок має здійснюватися по можливості судом, що розглядає скаргу на рішення, без передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції. По-шосте, Європейський суд з прав людини виходить з того, що Конвенція та Протоколи до неї не створюють обов’язок держави засновувати апеляційні та касаційні суди, але там, де вони є, до їх діяльності має застосовуватися ст. 6 Конвенції, тобто перегляд рішень, що набрали законної сили, має здійснюватися з додержанням права на справедливий судовий розгляд.

Головною причиною перенавантаження раніше ВСУ, потім вищих спеціалізованих судів як судів касаційної інстанції було встановлення у судочинстві всеосяжного касаційного оскарження судових рішень, а не в межах виваженої необхідності для здійснення судом касаційної інстанції завдання щодо забезпечення правильного і однакового застосування судами норм матеріального і процесуального права.

При цьому чинний раніше порядок (процедура) касаційного провадження не відповідав призначенню вищого судового органу держави як органу, призваного забезпечити правильне і однакове застосування судами норм матеріального і процесуального права, оскільки він фактично зрівняв суд касаційної інстанції в своїх повноваженнях з місцевим та апеляційним судом, адже практично вимушений вирішувати не лише будь-яку справу по суті, а й ті процесуальні питання, в яких спір по суті не вирішується.

Наведене вимагало оптимізації процедур касаційного оскарження судових рішень, що набрали законної сили, за рахунок введення системи «фільтрів» та процедури допуску касаційної скарги до розгляду судом касаційної інстанції, а також удосконалення повноважень суду касаційної інстанції. Втручання у справу, рішення по якій набрало законної сили, повинно бути виключенням, а не використанням широко наданих різних можливостей.

Враховуючи позицію Європейського суду з прав людини, можна стверджувати, що введення «фільтрів» та процедури допуску ніяким чином не порушує права на доступ до суду, оскільки останнє вже буде реалізовано при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій. Крім того, вжиття вказаних заходів буде забезпечувати справедливий баланс між приватними та публічними інтересами, гарантувати своєчасність усунення судових помилок.

Практика національних європейських законодавств щодо існування «фільтрів» допуску до касації демонструє різні підходи до вирішення цього питання. Як правило, такими «фільтрами» можуть бути: обмеження ціни позову (Німеччина, Нідерланди, Франція, Бельгія, Австрія, Швеція) або виду судового рішення, що може бути оскаржене (Німеччина, Нідерланди, Франція); необхідність отримання дозволу на оскарження з боку суду, що виніс судове рішення, чи вищого суду (Англія, Австрія, Німеччина, Норвегія); обмеження підстав, за якими судове рішення може бути оскаржене (Німеччина, Австрія); необхідність попереднього оскарження судового рішення в апеляційному порядку (Литва); встановлення обов’язку внести до депозиту суду суми на відшкодування можливих судових витрат (Індія); встановлення для сторони, що оскаржує судове рішення, обов’язку попереднього виконання рішення (Франція); попередній розгляд касаційної скарги колегією суддів (Австрія, Франція) та інше.

З метою побудови ефективної моделі касаційного перегляду судових рішень, що набрали чинності, в Україні впроваджено цілу систему процесуальних «фільтрів»: 1) обов’язкове попереднє апеляційне оскарження судового рішення, 2) обмеження ціни позову (малозначні справи) та 3) виду судових рішень, що можуть бути переглянуті, 4) додержання умов допуску касаційної скарги до розгляду, 5) перевірка обґрунтованості касаційної скарги, наслідок чого може бути відмова у відкритті касаційного провадження чи залишення касаційної скарги без задоволення при попередньому розгляду справи (за правилами ЦПК України). Вказані процесуальні «фільтри» доцільні з точки зору ефективності законодавства, тим більше, що Комітет міністрів Ради Європи у своїй Рекомендації відносно введення в дію та покращення функціонування систем та процедур оскарження у цивільних та торгових справах № R (95) 5 від 07.02.1995 р. рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. 

Виходячи з високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до дискреційних повноважень Верховного Суду, враховуючи значущість справи для забезпечення єдності судової практики через призму судової процедури. Тому для касаційного оскарження законодавець, у тому числі, обрав і обмеження ціною позову.

Отже, надзвичайно важливим завданням ВС є належне використання наданих законом фільтрів касаційного оскарження судових рішень з метою виконання основного завдання ВС — забезпечення єдності судової практики, але з тим, аби не була вихолощена сама суть доступу до правосуддя. 

При цьому повністю погоджуємося з думкою судді ВС Кравчука В. М., який у статті «Нова філософія Верховного Суду — правовладдя» зазначав, що всі судові рішення, в яких суд відхилився від практики ЄСПЛ, повинні допускатися до касаційного перегляду, незважаючи на малозначність справи. Інакше таке рішення буде предметом розгляду ЄСПЛ й відповідної сатисфакції з держави.

Тому встановлення в законі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення.

Разом з тим, слід зазначити, що застосування таких процесуальних фільтрів, у тому числі використання інституту малозначних справ, має бути однаковим у аналогічних справах.

5. Завданням ВС є вироблення правової традиції, згідно з якою безмотивне, неаргументоване відступлення від свого ж правового висновку є неможливим. Це забезпечить стабільність судової практики, авторитет ВС, а отже, й судової влади в цілому.

Якщо таке трапляється, то про це обов’язково має бути аргументовано зазначено в самому судовому рішенні з посиланням на ґрунтовні підстави, зокрема: 1) попередні рішення були помилкові, 2) неефективні у захисті порушеного права, 3) чи застосований підхід застарів унаслідок розвитку суспільних відносин чи правового регулювання.        

Крім того, вимога правової визначеності та захисту законних очікувань в судовому процесі ще не гарантує право на незмінну судову практику. Самі по собі зміни в ній не суперечать належному здійсненню правосуддя, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень. Однак наявність глибоких та довгострокових розходжень в судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. Саме на державу покладається обов’язок створити в своїй правовій системі ефективні механізми, що дозволяють подолати можливі розбіжності в судові практиці. У процесуальних кодексах такі механізми запроваджені.

Слід відмітити, що незважаючи на те, що розходження повинні мати «довготерміновий характер», ЄСПЛ в своїй практиці не визначив жодних критеріїв, які б давали можливість достовірно встановити строк, дотримання якого не призводить до порушення принципу правової визначеності. Ним визнається, що моментального вирішення проблеми не існує й може вимагатися певний час для формування одноманітних підходів в праворозумінні. Наприклад, майже дворічний строк існування неоднакової судової практики стосовно чисельної групи осіб було визнано таким, що не призвів до порушення норм Конвенції, оскільки у подальшому були вжиті заходи для забезпечення її єдності (справа «Албу та інші проти Румунії»). При цьому, аналіз окремих рішень ЄСПЛ дає можливість дійти до висновку, що при оцінці строку має звертатися увага на складність проблеми, з якою стикаються суди, суспільну важливість та невідкладність питання, що потребує врегулювання, особливості системи судоустрою відповідної країни.

Наведене, однак, не означає, що судова практика не може з часом змінюватися, однак, такий відступ судом останньої інстанції повинен бути розумно обґрунтованим.

6. Завданням ВС як суду касаційної інстанції є ревізія ключових правових позицій ВСУ, де є сумнів, де є різні висновки, де суди їх не сприймають. Це імперативна норма процесуального закону, яка зобов’язує новий ВС як суд касаційної інстанції це робити. Зазначу, що за 10 місяців цього року роботи КЦС надіслав до ВП ВС майже 25 судових рішень, в яких пропонував відійти від правового висновку, висловленого ВСУ. На сьогодні наші аргументовані доводи та мотивовані підстави почуті ВП ВС і у 19 випадках відступлено від правового висновку, раніше висловленого ВСУ. Це немало і це дуже суттєво для єдності судової практики.

7. Немаловажним завданням ВС є й наступне.

1 серпня 2018 року вступив у дію Протокол № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 2 жовтня 2013 року, що дозволяє національним судам отримувати у ЄСПЛ консультації у справах про захист прав людини. Протокол ратифіковано Україною із заявою Законом № 2156-VIII від 05.10.2017.

Відповідно до статті 10 Протоколу № 16 до Конвенції також визначається, що найвищим судом, який зможе звертатися до Європейського суду з прав людини є Верховний Суд.

У частині 1 статті 1 Протоколу № 16 зазначається, що Вищі судові установи Високої Договірної Сторони, як визначено відповідно до статті 10, можуть звертатися до Суду щодо надання консультативних висновків з принципових питань, які стосуються тлумачення або застосування прав і свобод, визначених Конвенцією або протоколами до неї. Також стаття 1 Протоколу № 16 визначає обставини, за яких національні Вищі судові установи можуть звертатися до ЄСПЛ. По-перше, справа повинна перебувати у провадженні національної Вищої судової установи, що звернулася з клопотанням отримати консультативний висновок. По-друге, національна Вища судова установа повинна зазначити причини свого запиту і надати інформацію щодо відповідних юридичних та фактичних обставин справи, яка перебуває у провадженні.

Отже, ВС при ухваленні відповідних змін до законодавства має запровадити дієвий механізм преюдиційного запиту як важлива складова забезпечення єдності судової практики.

8. Завданням Верховного Суду, як і кожного судового органу, є захист прав, свобод та інтересів осіб шляхом розгляду і вирішення справ, що передбачає прийняття рішень по суті спору. ВС виконує функцію касації, а не ревізії. Тому необхідно враховувати, що формальне направлення справ на новий судовий розгляд перетворює Верховний Суд на «проміжну ланку» судової системи та призводить до збільшення строків розгляду справ, порушення розумних строків.

9. У статті 46 судоустрійного закону чітко передбачено й інше завдання ВС. Це вимога закону до ВС, яку ВС не може ігнорувати й не виконувати: п.10-1) з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні окремих категорій справ узагальнює практику застосування матеріального і процесуального законів…; п.10-2) за результатами … узагальнення судової практики надає роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства при вирішенні судових справ.

У пункті 71 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів для Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначається, що вищі судові органи можуть сприяти поліпшенню якості судових рішень, розробляючи рекомендації для судів нижчого рівня, привертаючи їхню увагу до принципів, що застосовуються згідно з існуючою практикою.

Повноваження щодо роз’яснення законодавства мають вищі судові органи не лише Україна, а й інші держави. Такий механізм забезпечення єдності судової практики застосовується, наприклад, у Польщі, Угорщині та Словенії.

Власне, такі роз’яснення законодавства у вигляді постанов Пленуму ВСУ та вищих спеціалізованих судів були доволі ефективними в Україні, а тому варто було б вирішити, як таке законодавче завдання найвищого судового органу, яким є ВС, виконувати і в який спосіб. Просто не виконувати – це означатиме, що законодавець прийняв «мертву» норму.

При цьому зазначені роз’яснення як результат узагальнення судової практики є максимально наближеними до практики судів першої та апеляційної інстанцій, враховують різні підходи до застосування законодавства, охоплюють більшість спірних питань судової практики у справах відповідної категорії.

Роз’яснення законодавства у постановах Пленуму по суті є офіційною позицією Верховного Суду щодо вирішення проблемних питань судочинства, що значно полегшує відправлення правосуддя судами нижчого рівня, створює підґрунтя для подальшого формування стабільної судової практики.

Постанови Пленуму в умовах фрагментарності законодавства та наявності у ньому безлічі колізій є часто єдиним орієнтиром не лише для судів, а і для усіх учасників правовідносин, які мають діяти за визначеними, передбачуваними нормами, в тому числі й тими, що потребують роз’яснення. До того ж, не з усіх проблемних питань судової практики можуть бути ВС ухвалені відповідні судові рішення.

Постанови Пленуму, як правило, отримують широкий резонанс, детально аналізуються, з їх урахуванням визначається поведінка учасників правовідносин. Крім того, роз’яснення, викладені у постановах Пленуму, більше відповідають встановленій ст. 57 Конституції України гарантії осіб знати про свої права та обов’язки порівняно з необхідністю знайомитись з усією судовою практикою у відповідній сфері.

Роз’яснення законодавства у постановах Пленуму є також більш гнучкими з точки зору оперативності реагування як на законодавчі зміни, так і на потреби суспільного розвитку шляхом внесення відповідних змін. Крім того, роз’яснення можуть бути надані в постанові Пленуму завчасно, коли неясність закону є очевидною, що дозволить запобігти судовим помилкам у той час, як прецедент — це, в основному, уже виправлення такої помилки.

Підсумовуючи, можна зазначити, що формувати прецедентну судову практику має лише один судовий орган — Верховний Суд, який наділений повноваженнями суду касаційної інстанції, тобто перевіряти законність судових рішень, що набрали законної сили. Касаційне оскарження є природною функцією Верховного Суду, що і виражає сенс розуміння конституційної формули «найвищого суду».

Сила судових рішень ВС має проявлятися не в обов’язковості для нижчих судів, а в аргументованості, переконливості, відповідності вимогам верховенства права, а звідси — в їх високій авторитетності для судів нижчих інстанцій.

Показником досягнення та виконання завдання ВС стане довіра українського народу до судової системи.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Що приготувала друга хвиля акції «Урок справедливості» для школярів
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Владимир Бутенко
    Владимир Бутенко
    член Высшей квалификационной комиссии судей Украины
  • Светлана Логинова
    Светлана Логинова
    судья Хмельницкого горрайсуда Хмельницкой области
  • Анатолий Степанюк
    Анатолий Степанюк
    судья Шестого апелляционного административного суда