Рада розглядає зміни до процесуальних кодексів: які зауваження висловлені

14:12, 15 января 2020
Головне юридичне управління надало зауваження до законопроекту про зміни до процесуальних кодексів.
Рада розглядає зміни до процесуальних кодексів: які зауваження висловлені

Головне юридичне управління надало свої зауваження до проекту Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (реєстр. №2314).

Найбільш суттєвими з них є наступні:

  1. На думку управління, окремі положення проекту не мають відношення до предмета його регулювання.

Так, згідно з назвою проекту, він має врегульовувати питання щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ.

Натомість містить положення, які обмежують права громадян щодо забезпечення позову (виключення із переліку заходів забезпечення позову встановлення обов’язку вчиняти певні дії (стаття 137 ГПК України) та зміни до інших статей ЦПК України та КАС України), щодо апеляційного оскарження (зміни до статті 277 ГПК України та відповідних статей ЦПК України та КАС України); щодо касаційного оскарження (зміни до статті 287 ГПК України та відповідних статей ЦПК України та КАС України) тощо.

У зв’язку з цим, на думку ГЮУ, задекларована у проекті мета навряд чи буде досягнута.

  1. У змінах до частини третьої статті 39 ГПК України, частини третьої статті 40 ЦПК України, частини четвертої статті 40 КАС України визначені різні підходи до вирішення заявлених відводів, залежно від часу надходження заяви про відвід.

Так, наприклад, відповідно до змін до статті 39 ГПК України, якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу і заява про такий відвід надійшла до суду за три робочі дні (або раніше) до наступного засідання, то вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому частиною першою статті 32 цього Кодексу.

Якщо заява про відвід судді надійшла до суду пізніше, ніж за три робочі дні до наступного засідання, то така заява не підлягає передачі на розгляд іншому судді, а питання про відвід судді вирішується судом, що розглядає справу.

Аналогічні положення передбачені і до ЦПК України та КАС України.

Різні підходи не враховують такої засади судочинства, як рівність перед законом та судом, містять дискримінаційні ознаки, а також не узгоджуються з такими загальними засадами судочинства, як справедливе та неупереджене вирішення судом спорів у господарських, цивільних та адміністративних відносинах.

  1. Змінами до частини шостої статті 39 ГПК України, частини шостої статті 40 ЦПК України, сьомої статті 40 КАС України передбачено, що питання про відвід судді Великої Палати не підлягає передачі на розгляд іншому судді та розглядається Великою Палатою.

Натомість, порівняно з чинною редакцією зазначених статей, залишилося не вирішеним питання, чи може брати участь у такому розгляді суддя Великої Палати, якому такий відвід заявлено.

Управління пропонує наступне: якщо такий суддя може брати участь у розгляді, то доцільно це прямо зазначити, в іншому випадку на практиці можуть виникати труднощі із застосування цієї норми, що не сприятиме дотриманню вимог статті 8 Конституції України.

Крім того, у частині сьомій статті 39 ГПК України, частині сьомій статті 40 ЦПК України, частині одинадцятій статті 40 КАС України передбачено, що відвід вирішується «невідкладно». Однак з огляду на оціночний характер використаного поняття та опис в зазначених статтях різних випадків, коли вирішується питання про відвід, зрозуміти, в які саме терміни має розглядатися відвід, неможливо. Існуюча редакція норми викладена більш конкретно.

Як відомо, основним елементом принципу верховенства права, передбаченого статтею 8 Конституції України, є принцип правової визначеності, відповідно до якого юридичні норми мають бути чіткими, ясними і недвозначними, оскільки інше не може забезпечити їх однакове застосування та не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці. На це звертав увагу і Конституційний Суд України у відповідних рішеннях (рішення від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005, від 29 червня 2010 року №17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року №10-рп/2011 тощо).

  1. Змінами до статей 137 ГПК України, 150 ЦПК України, 151 КАС України пропонується:

1) виключити з переліку заходів забезпечення позову певні заходи (наприклад, встановлення обов’язку вчинити певні дії (стаття 137 ГПК України та стаття 151 КАС України) та передачу речі, що є предметом спору, на зберігання іншій особі, яка не має інтересу в результаті вирішення спору (статті 137 ГПК України, 150 ЦПК України);

2) замінити у статті 150 ЦПК України такий захід забезпечення позову, як встановлення обов’язку вчинити певні дії, заходом - встановлення обов’язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин;

3) заборонити забезпечення позову шляхом зупинення актів Кабінету Міністрів України та кадрових комісій органів прокуратури (зміни до пункту 1 частини третьої статті 151 КАС України);

4) заборонити вжиття заходів забезпечення позову, які полягають в (або мають наслідком) припиненні, відкладенні чи зупиненні чи іншому втручанні у проведення конкурсу, аукціону, торгів, тендера чи інших публічних конкурсних процедур, які проводяться від імені держави (державного органу), територіальної громади (органу місцевого самоврядування) або за участю призначеного державним органом суб'єкта у складі комісії, що проводить конкурс, аукціон, торги, тендер чи іншу публічну конкурсну процедуру;

5) викласти у новій редакцій пункт 10 частини першої статті 137 ГПК України та пункт 10 частини першої статті 150 ЦПК України, передбачивши, що позов забезпечується «іншими заходами у випадках передбачених законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України».

Такі пропозиції юристи вважають неприйнятними з таких міркувань.

По-перше, як відомо, забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів. Заходи щодо забезпечення позову обов'язково повинні застосовуватися відповідно до їх мети, з урахуванням безпосереднього зв'язку між предметом позову та заявою про забезпечення позову.

До того ж забезпечення позову допускається як до пред’явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Таким чином, виключення із переліку заходів забезпечення позову певних заходів може на практиці призвести до ускладнення чи унеможливити виконання рішення суду або ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

По-друге, використане формулювання «іншими заходами у випадках, передбачених законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України» є досить розмитим, з нього не вбачається, про які саме закони йдеться, що свідчить про недотримання принципу правової визначеності.

Крім того, запропоновані зміни не враховують вимог статей 22, 55, 64 Конституції України, відповідно до яких при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, права і свободи людини і громадянина захищаються судом, право на захист судом не може бути обмежене, навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

По-третє, що стосується розширення переліку випадків, коли забороняється застосовувати заходи забезпечення позову, то зазначене так само не враховує вимог статей 22, 55, 64 Конституції України.

Конституція України, передбачивши, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, заклала передумови для побудови системи державної влади за стандартами правової держави. Визнання принципу верховенства права і закріплення за Конституцією України статусу акту, який має найвищу юридичну силу, зумовлює необхідність побудови відповідної моделі стримувань і противаг, виходячи з необхідності дотримання принципу самостійності і рівності у здійсненні повноважень кожної з гілок влади.

Основний Закон України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3). Оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (частина п'ята статті 8).

Відповідно до частин другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб.

У Конституції України передбачено, що делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (стаття 124).

Крім того, Конституція України в якості однієї з основних засад судочинства, визначила рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (стаття 129). Необхідність слідування цьому конституційному принципу (засаді) унеможливлює внесення змін до процесуального законодавства, якими окремим суб'єктам судочинства надавались би певні преференції. У даному випадку йдеться про законодавче позбавлення суду загального права зупиняти акти Кабінету Міністрів України та кадрових комісій органів прокуратури.

Право забезпечення адміністративного позову не може бути обмежене, оскільки це вступає в суперечність із статтею 22 Конституції України, відповідно до якої при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя), статтею 55, яка гарантує звернення до суду з метою захисту своїх прав і свобод, з приписами статті 64 Конституції України, яка забороняє звужувати право на захист в суді, в іншому випадку відбувається як суттєве обмеження прав громадян на судовий захист, так і суттєве звуження суддівської дискреції.

Як відомо, однією з проблем в Україні є дуже низький показник виконання судових рішень. За умови невиконання рішення суду, право на суд не є гарантованим, а є примарним. Саме тому з метою гарантування реального виконання рішення суду за заявою сторін або з ініціативи суду під час судового розгляду можуть застосовуватися заходи для забезпечення позову, і їх перелік не може звужуватися.

Ці самі зауваження стосуються і запропонованих проектом змін щодо заборонити вжиття заходів забезпечення позову, які полягають в (або мають наслідком) припиненні, відкладенні чи зупиненні чи іншому втручанні у проведення конкурсу, аукціону, торгів, тендера чи інших публічних конкурсних процедур, які проводяться від імені держави (державного органу), територіальної громади (органу місцевого самоврядування) або за участю призначеного державним органом суб'єкта у складі комісії, що проводить конкурс, аукціон, торги, тендер чи іншу публічну конкурсну процедуру.

До того ж зазначені зміни можуть призвести до порушення положень статей 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якими передбачені право на справедливий суд та на ефективний засіб юридичного захисту.

Порушене у проекті питання полягає не стільки в недосконалості процесуального законодавства, скільки в ігноруванні окремими суддями його приписів під час практичного застосування. Однак ця проблема мала б вирішуватися шляхом притягнення винуватих осіб до відповідальності.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19.10.2009 №26-рп/2009 також звертав увагу на те, що встановлена заборона судам здійснювати забезпечення позову унеможливлює виконання рішень суду, прийнятих в окремих справах, що фактично означає неможливість реалізації особами права на судовий захист, гарантований статтею 55 Конституції України. Згідно зі статтею 64 Основного Закону України, право на судовий захист не може бути обмежене.

Відповідно до частини третьої статті 8 Основного Закону держави, в Україні гарантується звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції України. Тому принцип верховенства права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність.

Крім того, акти уряду поділяють на нормативно-правові та індивідуальні. У частині першій статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначається, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов’язкові для виконання акти — постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України. При цьому відсутні підстави щодо скасування заборони зупинення дії акту Кабінету Міністрів України ненормативного характеру як засобу забезпечення позову, оскільки це може негативно позначитися на захисті прав та інтересів учасників відповідних справ.

  1. Змінами до частини другої статті 170 ГПК України, частини другої статті 183 ЦПК України, частини першої статті 167 КАС України передбачено, що до заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, додаються докази їх надіслання (надання) іншим учасникам справи (провадження).

Юристи звертають увагу, що зазначене питання не є предметом регулювання зазначених статей, оскільки у цих статтях визначаються загальні вимоги до форми і змісту письмової заяви, скарги, клопотання, заперечення.

Тому вони пропонують зазначені положення розмістити у тих розділах кодексів, які присвячені питанням, пов’язаним із виконанням судових рішень.

  1. Змінами до частини другої статті 231 ГПК України, зокрема, передбачено, що якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті (спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства), суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

Водночас передбачено, що суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз’яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутись до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об’єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який ухвалив постанову про закриття провадження у справі.

У разі надходження до суду справи, що підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, після закриття провадження Верховним Судом чи судом апеляційної інстанції в порядку цивільного чи адміністративного судочинства, провадження у справі не може бути закрите з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті.

Проте процесуальна діяльність суду апеляційної інстанції та суду касаційної інстанції унормована відповідно главою 1 «Апеляційне провадження» та главою 2 «Касаційне провадження» розділу IV «Перегляд судових рішень» ГПК України. При цьому підстави закриття апеляційного провадження судом апеляційної інстанції визначені статтею 264 ГПК України, а підстави закриття касаційного провадження судом касаційної інстанції — статтею 296 ГПК України. У зв’язку з цим питання, врегульовані у другому реченні частини другої статті 231 ГПК України в редакції проекту, не можуть бути предметом регулювання статті 231 ГПК України. З огляду на предмет регулювання вони мають бути викладені відповідно у главах 1 та 2 розділу IV «Перегляд судових рішень» ГПК України.

 Головне юридичне управління запропонувало такі зміни:

«Частину першу статті 278 доповнити абзацом такого змісту:

«У разі скасування (повністю або частково) судового рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, із закриттям провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої цієї статті 231 цього Кодексу, суд апеляційної інстанції повинен також роз’яснити позивачеві про наявність у нього права на протязі десяти днів звернутись до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією…»;

«Частину першу статті 313 доповнити абзацом такого змісту:

«У разі скасування (повністю або частково) судового рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, із закриттям провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої цієї статті 231 цього Кодексу, суд касаційної інстанції повинен також роз’яснити позивачеві про наявність у нього права на протязі десяти днів звернутись до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією…».

Аналогічні зауваження та пропозиції стосуються і відповідних змін до ЦПК України та КАС України.

  1. Проектом запропоновані зміни до статті 267 ГПК України, статті 365 ЦПК України, статті 306 КАС України. Цими змінами передбачається, що у разі встановлення, що рішення суду першої інстанції може вплинути на права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції залучає таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Проте слід врахувати, що питання залучення вказаних осіб до участі у справі має вирішуватися на стадії відкриття відповідного провадження у справі, а тому відповідне положення слід було врегулювати і в статтях 262 ГПК України, 359 ЦПК України, 300 КАС України.

Крім того, питання залучення особи до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, регулюється статтями 50 ГПК України, 53 ЦПК України, 49 КАС України. Однак зміни до цих статей відповідних кодексів проектом не вносяться з метою узгодження норм та врегулювання питання залучення зазначених осіб судом апеляційної інстанції. У зв’язку з цим на практиці можуть виникати труднощі щодо їх застосування.

  1. Проектом пропонуються зміни до статей 278 ГПК України, 377 ЦПК України, 319 КАС України, зміст яких зводиться до того, що у разі закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі на підставі, що спір не підлягає вирішенню в порядку відповідного судочинства, суд за заявою позивача в порядку письмового провадження постановляє ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків об’єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. У випадку існування підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого належить вирішення спору.

Варто зауважити, що зазначені зміни не можуть бути предметом регулювання зазначених вище статей, оскільки вони стосуються підстав для скасування судового рішення.

  1. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 277 ГПК України, суд може скасувати судове рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими.

Аналогічні положення містять і чинні статті 376 ЦПК України, 317 КАС України.

Натомість проектом запропоновано внести уточнені зміни до зазначених статей 277 ГПК України, 376 ЦПК України, 317 КАС України шляхом доповнення їх словами «якщо апеляційну скаргу обґрунтовано такою підставою».

У разі прийняття цих змін створиться ситуація, за якою судове рішення буде визнано законним, незважаючи на те, що у його ухваленні брав участь «неправомочний» суддя, лише тому, що про це не було зазначено у апеляційній скарзі.

Крім того, такі пропозиції не враховують вимог статті 22 Конституції України та можуть призвести до порушення права на апеляційне оскарження (стаття 129 Конституції України) тим більше, що в розділі ІІ проекту не вирішено питання, що робити з апеляційними скаргами, які не відповідають таких вимогам, але подані та не розглянуті судами.

  1. Стаття 287 ГПК України передбачає право касаційного оскарження. Відповідно до частини другої цієї статті підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Аналогічні положення містять і чинні статті 389 ЦПК України, 328 КАС України.

Однак проектом вносяться зміни до зазначених статей процесуальних кодексів, якими передбачено відповідні «процесуальні» фільтри для визначення підстав касаційного оскарження судових рішень.

За такої ситуації право громадян на касаційне оскарження та на судовий захист, порівняно з нині чинними положеннями, суттєво обмежується, що не враховує вимог статей 22, 55, 129 Конституції України.

Як відомо, касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках є однією з основних засад судочинства в Україні, відповідно до статті 129 Конституції України.

Конституційний Суд України (далі — КСУ) вже неодноразово у своїх правових позиціях зазначав, що право на апеляційне та касаційне оскарження не може бути звужено.

Так,

- у рішенні від 11.12.2007 №11-рп/2007 КСУ наголошував, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина;

- у рішенні від 02.11.2011 №13-рп/2011 КСУ зазначав, що Конституція України закріпила основні засади судочинства (частина третя статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема шляхом забезпечення перевірки судових рішень в апеляційному та касаційному порядках, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України);

- у рішенні від 08.04.2015 №3-рп/2015 КСУ зазначив, о право на судовий захист включає в себе, зокрема, можливість оскарження судових рішень в апеляційному та касаційному порядку, що є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, захисту їх від порушень і протиправних посягань, в тому числі від помилкових і неправосудних судових рішень.

Верховна Рада України, визначаючи законом судоустрій та судочинство, повинна встановлювати такий обсяг права учасників судового провадження на інстанційне оскарження рішення місцевого суду, який би забезпечував ефективний судовий захист. Обмеження доступу до апеляційної чи касаційної інстанцій можливе лише у виняткових випадках з обов'язковим дотриманням конституційних норм і принципів. Встановлюючи обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, законодавець повинен керуватися такою складовою принципу верховенства права, як пропорційність.

Таким чином, згідно з Конституцією України допускається можливість обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду (пункт 8 частини третьої статті 129), однак воно не може бути свавільним та несправедливим. Таке обмеження має встановлюватися виключно Конституцією та законами України; переслідувати легітимну мету; бути обумовленим суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим. У разі обмеження права на оскарження судових рішень законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію права на судовий захист і не порушувати сутнісний зміст такого права.

Отже, застосування того чи іншого «процесуального фільтру» для обмеження права на касаційне оскарження має бути об’єктивно виправданим та обґрунтованим, має відповідати основним засадам судочинства, завданням та функціям суду касаційної інстанції; застосування таких обмежень повинно відбуватися через призму реалізації дискреційних повноважень суду касаційної інстанції з урахуванням інтересів держави, суспільства, особи та паралельно з підвищенням якості судочинства в судах першої та апеляційної інстанцій, а також довіри суспільства до останніх.

Крім того, варто нагадати і те, що стаття 22 Конституції України передбачає, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Зазначені зауваження стосуються і інших змін, запропонованих до статей 293, 300, 309, 310, 311, 312 ГПК України та відповідних статей ЦПК України та КАС України, які регулюють питання касаційного провадження, а також змін до статей 296 ГПК України, 396 ЦПК України, 339 КАС України, які доповнені додатковими підставами для закриття касаційного провадження судом касаційної інстанції.

Запропонувавши зміни до статей 287 ГПК України, 389 ЦПК України, 328 КАС України, проектом не пропонуються зміни до їх відповідних положень з метою уточнення таких оціночних понять, як «касаційна скарга стосується права, яке має фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики», «справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу». Натомість змінами скасовується право громадян на касаційне оскарження у справах, з ціною позову, що не перевищує 500 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що також свідчить про порушення статей 22, 55 та 129 Конституції України.

  1. Чинні статті 300 ГПК України, 400 ЦПК України, 341 КАС України визначають межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Проте проектом пропонується зазначені межі звузити з огляду на зміни до статей 287 ГПК України, 389 ЦПК України, 328 КАС України.

Зазначене також не сприятиме гарантуванню права на судовий захист і так само не враховує вимог статей 22, 55, 129 Конституції України. Нині у процесуальному законодавстві відображено доволі збалансований підхід до унормування вказаного питання.

  1. Проектом необґрунтовано збільшуються строки (з 10 до 20 днів) щодо:

- визначення питання про залишення касаційної скарги без руху та повернення касаційної скарги (зміни до статей 292 ГПК України, 393 ЦПК України, 332 КАС України);

- постановлення ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження (зміни до статті 293 ГПК України, 294 ЦПК України, 333 КАС України);

- визначення питання про відкриття касаційного провадження (зміни до статті 294 ГПК України, 294 ЦПК України, 334 КАС України).

Зазначене не сприятиме реалізації мети цього законопроекту, яка полягає у пришвидшенні розгляду справи.

  1. У нових редакціях частини другої статті 293 ГПК України, частині четвертій статті 394 ЦПК України, частині третій статті 333 КАС України передбачено, що суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо «правильне застосовування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення».

Введення в законодавчий обіг таких оціночних понять без чіткого визначення відповідних критеріїв навряд чи є обгрунтованим, оскільки створює можливість довільного тлумачення відповідних правових норм.

  1. Проектом пропонуються зміни до статей 313 ГПК України, 377 ЦПК України, 354 КАС України, відповідно до яких «у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі того, що спір не підлягає вирішенню в порядку відповідного судочинства, суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду. У випадку існування підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого належить вирішення спору».

Такі зміни не можуть бути предметом регулювання зазначених статей, оскільки ці статті визначають підстави для скасування рішення суду.

  1. Змінами до статей 353 ЦПК України, 294 КАС України пропонується виключити з цих статей можливість оскарження ухвали суду першої інстанції щодо відкриття провадження у справі з порушенням правил підсудності окремо від оскарження самого судового рішення. Це пов’язано з іншими положеннями цього законопроекту. Проте такі зміни позбавляють громадян права на апеляційне оскарження та можливості вчасно реагувати на допущене судом порушення, а також скоротити час, який знадобиться для захисту їх прав та інтересів. Це не враховує вимог статей 22, 55 та 129 Конституції України. Адже у разі прийняття запропонованих змін заперечення на таку ухвалу можна буде викласти лише в апеляційній скарзі на рішення суду.
  1. У змінах до частини третьої статті 310 ГПК України, частини третьої статті 411 ЦПК України, частини другої статті 353 КАС України з підстав для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд виключається недослідження судом зібраних у справі доказів, за виключенням наявності відповідних умов, зазначених у змінах, чим, звужуються існуючі права громадян та порушується їх право на справедливий суд. Зазначене не враховує вимог статей 22, 55, 129 Конституції України.
  1. У змінах до статей 322 ГПК України, 426 ЦПК України, 364 КАС України передбачається, що судовий збір не сплачується за подання і розгляд заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами. Запропоновані пропозиції не аргументовані. Такі пропозиції потребують внесення змін до частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір», в якому визначаються платники цього збору, його об’єкти та розміри ставок, випадки звільнення від сплати судового збору тощо.
  1. Проектом пропонуються зміни до 174 ГПК України, 185 ЦПК України, 169 КАС України, частини першої статті 27, статті 266 та пункту 2 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України, які не були предметом розгляду під час прийняття проекту за основу, що не враховує вимог статті 116 Регламенту Верховної Ради України.
  1. Однією з суттєвих новел проекту є розширення переліку малозначних справ у статті 19 ЦПК України. Зокрема, до цієї категорії пропонується віднести справи, у яких ціна позову перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов'язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства); справи про розірвання шлюбу; справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двісті п’ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Враховуючи, що для розгляду малозначних справ передбачене спрощене позовне провадження (пункт 1 частини першої статті 274 ЦПК України), яке характеризується скороченими строками розгляду, відсутністю підготовчого засідання та судових дебатів, можливістю розгляду справи без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, неможливістю розгляду зустрічного позову тощо, обмеженням можливості касаційного оскарження судових рішень у малозначних спорах з метою швидкого вирішення справи, таким чином відбудеться суттєве звуження прав громадян на справедливий судовий розгляд. Тим самим порушуються вимоги статей 22, 55, 129 Конституції України та статей 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Віднесення до сфери спрощеного позовного провадження справ про розірвання шлюбу також не узгоджується із пунктом 1 частини четвертої статті 274 ЦПК України, відповідно до якої в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів і поділ майна подружжя.

Вказана пропозиція не враховує положення статті 111 Сімейного кодексу України щодо вжиття заходів для примирення подружжя та частини сьомої статті 240 ЦПК України щодо можливості призначення судом у справах про розірвання шлюбу строку для примирення.

  1. Проектом пропонується викласти у новій редакції частину третю статті 333 КАС України. Однак запропонована редакція відмінна від чинної лише словом «правозастосовна» практика.

Якщо зміни полягали саме в цьому, доцільно було, відповідно до правил нормопроектування, обмежитися заміною слова.

  1. У розділі ІІ проекту залишилося не вирішеним питання, що робити із заявами про забезпечення позову після прийняття цього проекту як Закону, у разі, якщо вони на момент набрання ним чинності залишаться не розглянутими.

Раніше депутати сперечалися щодо окремих норм законопроекту про децентралізацію влади.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Зарплата працівників апаратів судів: чи буде вирішена проблема, відео
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Игорь Подобед
    Игорь Подобед
    судья Центрального апелляционного хозяйственного суда
  • Владимир Сторчак
    Владимир Сторчак
    судья Седьмого апелляционного административного суда
  • Андрей Ключник
    Андрей Ключник
    судья Святошинского районного суда Киева
  • Виктор Криворотенко
    Виктор Криворотенко
    судья Сумского апелляционного суда
  • Александр Пузанов
    Александр Пузанов
    член Комитета Верховной Рады Украины по вопросам правовой политики