Чи може рішення держави щодо розгляду заяви про надання візи та оскарження заявником цієї відмови в національних судах створити юрисдикційний зв’язок

08:20, 9 октября 2020
Сирійська пара позивалася до Бельгії за відмову у наданні притулку.
Чи може рішення держави щодо розгляду заяви про надання візи та оскарження заявником цієї відмови в національних судах створити юрисдикційний зв’язок
www.coe.int
Следите за актуальными новостями в соцсетях SUD.UA

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) постановив рішення по справі № 3599/18 M.N. and Others проти Бельгії. Вона стосувалося того, чи могло рішення держави щодо розгляду заяви про надання візи та оскарження заявником цієї відмови в національних судах створити юрисдикційний зв’язок.

Обставини справи

Заявники, сирійське подружжя та двоє неповнолітніх дітей поїхали в Бейрут, де вони подали заяви для отримання короткострокової візи до посольства Бельгії в м. Бейрут для отримання дозволу поїхати в Бельгію, щоб подати заяву про надання притулку через конфлікт в Алеппо. Їх запити були розглянуті та відхилені Управлінням зі справ іноземців в Бельгії та після повідомлення Посольством Бельгії про ці рішення заявники подали безуспішні апеляції до судів Бельгії.

Заявники скаржилися відповідно до статті 3 та 13 Конвенції на те, що відмова в наданні їм віз наражала їх на небезпеку жорстокого поводження, у зв’язку з яким вони не мали ефективного засобу судового захисту, а також відповідно до статті 6 § 1 та 13 на необґрунтоване невиконання певних рішень, винесених спочатку на їх користь. Після відмови від юрисдикції Велика Палата оголосила заяву неприйнятною стосовно їх скарг відповідно до статей 3 та 13 Конвенції, виявивши, що заявники не знаходилися в межах юрисдикції Бельгії. Потім вона перекваліфікувала другу скаргу відповідно до статті 6 § 1 та виявила, що незалежно від питання юрисдикції стаття 6 § 1 була незастосовною, оскільки процедура правозастосування, про яку йдеться, не стосувалася «цивільного» права в значенні прецедентного права Суду.

Це рішення Великої Палати цікаве тим, що в ньому було розглянуто, чи має держава контроль і повноваження, і, таким чином, юрисдикцію над особами, які подають заяви для отримання візи в посольствах та консульствах за кордоном. Вона встановила, що держава-відповідач не має екстериторіальної юрисдикції під час розгляду заяв для отримання візи, а також те, що апеляції заявників не створили юрисдикційний зв’язок.

Перше питання, яке було необхідно розглянути, полягало в тому, чи під час розгляду заяви він не є зобов’язуючим для Суду. Ця попередня версія буде замінена остаточною версією, яка охоплюватиме увесь 2020 рік.

5 травня 2020 року для отримання візи держава ефективно здійснювала повноваження або контроль над заявниками, особливо через дії або недоліки її дипломатичних чи консульських агентів за кордоном. На аналіз суду вплинув ряд факторів: заявники ніколи не були на національній території Бельгії; в них не було родини, яка вже існувала до цього, або зв’язків приватного життя з цією державою; в Суді не стверджувалося, що з будь-якого контролю, який здійснюють органи влади Бельгії на сирійських або ліванських територіях виник юрисдикційний зв’язок. Крім того, Суд вважав несуттєвим, хто (органи влади Бельгії на національній території або дипломатичні агенти за кордоном) був відповідальним за прийняття рішень щодо візи, і, таким чином, це не мало жодного значення для того факту, що дипломатичні агенти в цій справі виконували лише роль «поштової скриньки». Проте під час порівняння цієї справи та прецедентного права Європейської комісії з прав людини щодо дій та бездіяльності дипломатичних агентів, Суд визнав, що в цій справі не існувало жодної сполучної ланки, яка б пов’язувала ці справи. Зокрема, заявники не були громадянами Бельгії, які прагнули скористатися захистом свого посольства. Крім того, дипломатичні агенти не здійснювали de facto контроль над заявниками, які добровільно вирішили представляти себе в посольстві Бельгії в м. Бейрут, а не звернутися до будь-якого іншого посольства для того, щоб подати заяви для отримання візи. Потім вони могли залишити приміщення посольства Бельгії без жодних перешкод. Крім того, з урахуванням прецедентного права Суду щодо ситуацій, коли державні посадові особи, які працюють за межами її території, через контроль над будівлями, літаками або кораблями, в яких утримують осіб, мають повноваження і фізичний контроль над цими особами, адміністративний контроль, який мала Бельгія над приміщеннями своїх посольств, не був достатнім для того, щоб взяти під свою юрисдикцію кожну особу, яка зайшла в ці приміщення. Наприкінці, звернуто увагу, що цей контекст принципово відрізнявся від численних справ про вислання, в яких заявники теоретично знаходилися на території відповідної держави - або на її кордоні - і, таким чином, явно знаходилися в межах її юрисдикції.

Отже, на цій підставі в цій справі неможливо встановити екстериторіальну юрисдикцію.

По-друге, Суд встановив, що заявники в односторонньому порядку не могли створити екстериторіальний юрисдикційний зв’язок між ними та Бельгією, лише оскаржуючи рішення щодо візи в судах Бельгії. Велика Палата вважала, що твердження заявників не мали основ в прецедентному праві Суду. Вона посилалася, по-перше, на рішення в справі Markovic and Others v. Italy1, яка стосувалася цивільного провадження за шкоду, завдану громадянам колишньої Сербії та Чорногорії, в італійських судах у зв’язку зі смертю родичів під час ударів авіації НАТО: у цій справі Суд оголосив неприйнятними через відсутність юрисдикції всі скарги заявників, пов’язані з сутністю, окрім однієї скарги, поданої відповідно до статті 6.

Потім Суд покликався на рішення у справі Güzelyurtlu and Others v. Cyprus and Turkey2, в яких провадження, про яке йдеться - яке створило юрисдикційний зв’язок з Туреччиною у зв’язку зі смертями, які відбулися на території острову, що знаходиться під контролем уряду Кіпру - було кримінальним провадженням, відкритим за ініціативою Туреччини (яка мала контроль над «Турецькою Республікою Північного Кіпру») в контексті його процесуальних зобов’язань відповідно до статті 2. Суд вважав, що воно дуже відрізнялося від цієї справи, яка стосувалася адміністративного провадження, відкритого приватними особами, які не мали жодного зв’язку з державою, окрім провадження, яке вони відкрили вільно і без вибору держави, в цій справі в Бельгії, нав’язаному їм будь-яким договірним зобов’язанням. На противагу цьому, позиція уряду була підтримана рішенням Суду в справі Abdul Wahab Khan v. the United Kingdom3 , на яке покладалася Велика Палата: Суд прояснив в цьому рішенні, що лише той факт, що заявник відкриває провадження в державі-учасниці, з якою він не має зв’язку, не може бути достатнім для встановлення юрисдикції цієї держави над ним... Суд вважає, що інший висновок буде закріплювати майже універсальне застосування Конвенції на основі одностороннього вибору будь-якої особи незалежно від того, в якому місці у світі вона опиняється, і тому створюватиме необмежене зобов’язання Договірних Держав надавати дозвіл на в’їзд особі, якій може загрожувати жорстоке поводження, яке суперечить Конвенції, поза межами їх юрисдикції... Велика Палата додала, що саме такий обов’язок буде створений, якщо рішення держави за заявою для отримання імміграційної візи буде достатнім для того, щоб особа, яка подає заяву, підпадала під її юрисдикцію: особа може створити юрисдикційний зв’язок, подаючи заяву і таким чином в деяких випадках викликати зобов’язання відповідно до статті 3, яке б не існувало в іншому випадку. Таке розширення сфери застосування Конвенції також матиме ефект заперечення з боку добре обґрунтованого принципу міжнародного публічного права, відповідно до якого держави-учасниці, згідно зі своїми договірними зобов’язаннями, мають право контролювати в’їзд, проживання та вислання іноземців (Ilias and Ahmed v. Hungary4).

Наприкінці Велика Палата все-таки уточнила, що зазначений вище висновок не створював упереджену думку щодо зусиль, які доклали держави для полегшення доступу до процедур надання притулку через свої посольства та/або консульські представництва.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.

XX съезд судей Украины – онлайн-трансляция – день первый
Telegram канал Sud.ua
XX съезд судей Украины – онлайн-трансляция – день первый
Главное о суде
Сегодня день рождения празднуют
  • Марина Гниличенко
    Марина Гниличенко
    суддя Київського районного суду м. Одеси
  • Віктор Панкулич
    Віктор Панкулич
    суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду