Колізії між нормами цивільного та житлового кодексів у КЦС радять вирішувати на користь ЦК

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 182/7347/18, з огляду на підстави заявленого позову, вирішив, що застосуванню підлягають положення статей 391, та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК Української РСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин.

Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України (правовий висновок, викладений Верховним Судом у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)).

Застосовуючи до регулювання до спірних правовідносин положення статті 116 ЖК Української РСР, та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди не звернули увагу на те, що позивач обґрунтовував позовні вимоги не тільки тим, що відповідачі систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим їх спільне проживання з позивачем у спірному житловому приміщенні, а й посилаючись на те, що він як власник майна відповідно до статті 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у користуванні його власністю, зокрема вимагати виселення відповідачів, яким він надав право користування зазначеним житловим приміщенням тимчасово, на період його проживання за межами України.

Суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін.

При цьому, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та при вирішенні справи застосовує ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обгрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, якою нормою матеріального права потрібно керуватися для вирішення спору.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У даній справі спір виник між власником житлового будинку, який є одночасно і його користувачем, та особами, які не зареєстровані у ньому, але тимчасово користуються зазначеним нерухомим майном за попередньою домовленістю з власником про управління житлом на час його відсутності, у зв'язку з тимчасовим його проживанням за кордоном.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідачі не є членами сім`ї позивача, а тому на них не розповсюджуються положення статті 156 ЖК Української РСР, якою визначені права членів сім`ї власника житлового будинку.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

Статтею 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту, зокрема відповідно до пункту 4 частини першої зазначеної норми, сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Установивши, що позивач, як власник житлового будинку, категорично заперечує проти проживання у ньому відповідачів, які за його згоди вселилися у спірне житлове приміщення на період його проживання за кордоном, тобто тимчасово, тоді як обставини, які надавали їм право на проживання у зазначеному житловому приміщенні припинилися з поверненням позивача на постійне місце проживання до України, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про необгрунтованість заявлених позивачем вимог про усунення йому перешкод у користуванні житловим будинком, шляхом виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення.

Оцінюючи виселення відповідачів із житлового будинку, на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, Верховний Суд вважає, що припинення права користування відповідачами спірним житлом шляхом їх виселення відповідає такому критерію, оскільки:

по-перше, між сторонами існувала домовленість з приводу тимчасового проживання відповідачів у житловому будинку,

по-друге, відповідачі забезпечені іншим житлом.

 У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) вказано, що: «одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов).

Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна».

Зважаючи на те, що сутність негаторного позову полягає в усуненні порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом до суду, з огляду на що з таким позовом особа може звернутися в будь-який час поки існують правовідносини та правопорушення, посилання судів як на підставу відмову у задоволенні позовних вимог, у тому числі і на те, що починаючи з 1996 року він не вчиняв дій щодо усунення перешкод у користуванні майном, є неспроможними.

Обставини справи

У жовтні 2018 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником житлового будинку, 1/2 частина якого належить йому на підставі договору дарування, посвідченого 09 червня 1970 року Першою нікопольською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого у реєстрі за № 2-1342, інша 1/2 частина - на підставі договору дарування, посвідченого 19 грудня 1995 року Першою нікопольською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого у реєстрі за № 2-3286.

У будинку зареєстрований лише він. Крім нього, у зазначеному будинку без реєстрації з 1996 року фактично проживають його сестра та племінниця. На момент їх вселення він постійно працював та проживав у Російській Федерації, а сестра з племінницею погодилися на час його відсутності доглядати за домоволодінням.

В останні роки перед поверненням до України він просив відповідачів покинути належне йому житло, але вони відмовилися.

З 2017 року він постійно проживає у спірному домоволодінні, жодної домовленості між ним та відповідачами щодо користування будинком не існує.

Відповідачі проживають у будинку проти його волі, систематично порушують правила співжиття, що негативно впливає на нього, як на людину похилого віку, оскільки він потребує спокою. Спільне проживання з відповідачами в одному будинку є неможливим і з огляду на те, що сестра тривалий час тримає приблизно десять собак, які проживають у будинку, за ними не доглядає, чим порушує санітарні та гігієнічні норми.

Крім того, відповідачі постійно вчиняють скандали, принижують його перед сусідами. З приводу влаштування відповідачами дебошів, бійок та руйнування належного йому майна, він неодноразово звертався до органів поліції.

Відповідачі не беруть участі в утриманні будинку, його ремонті та оплаті комунальних послуг, чим завдають йому значних матеріальних збитків. Присутність сторонніх осіб у належному йому будинку порушує право приватної власності та перешкоджає йому користуватися та вільно розпоряджатися належним йому майном.

Посилаючись на наведене, позивач просив усунути перешкоди у здійсненні ним права власності на житловий, шляхом виселення з нього відповідачів без надання іншого житлового приміщення.

Заочним рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довів, що відповідачі з 1996 року без його згоди проживають у належному йому будинку, та самоправно зайняли спірне житлове приміщення. У матеріалах справи також відсутні належні та допустимі докази на підтвердження того, що відповідачі ображають позивача чи погрожують йому, пошкодили майно позивача чи систематично порушують правила співжиття, що робить неможливим їх проживання з ним в одному будинку, як і докази того, що до відповідачів застосовувалися будь-які заходи запобігання чи громадського впливу, як підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 116 Житлового кодексу Української РСР.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року залишено без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.

Відмовляючи у задоволенні його вимог суди попередніх інстанцій аргументували свої висновки недоведеністю ним самовільного зайняття відповідачами житлового будинку, систематичного порушення ними правил співжиття, неможливості спільного з ними проживання та застосування до них заходів впливу, що не є безумовною підставою для відмови у задоволенні його позовних вимог, оскільки судами не було ураховано його визначального права, як власника житла, вимагати усунення будь-яких порушень його права власності, у тому числі й виселення відповідачів, які за відсутності будь-яких правових підстав та домовленостей щодо постійного проживання у вказаному житловому приміщенні, за наявності у них власного житла відмовляються виселятися після повернення його на постійне місце проживання. При цьому судами не було ураховано правовий висновок Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, відповідно до якого при вирішенні зазначеного спору, не має значення ким саме спричинено порушення права власника та з яких підстав.

Раніше розповідалося, що із ЦКУ пропонують виключити штрафну неустойку, а відсотки рахувати по-новому.

 Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.