Верховный Суд пришел к выводу о противоречии Конституции отдельных положений УПК относительно невозможности апелляционного обжалования определения следственного судьи о передаче вещественных доказательств для реализации

Верховный Суд пришел к выводу, что положения ст. 309 УПК относительно невозможности отдельного апелляционного обжалования определения следственного судьи о передаче имущества (вещественных доказательств) для реализации, вынесенного на основании п. 2 ч. 6 ст. 100 УПК в уголовном производстве, где ни одному лицу не сообщено о подозрении, не согласуются с положениями ч. 5 ст. 9 УПК, ст. 1 Первого протокола к Конвенции о защите прав человека и основных свобод, не гарантируют лицу эффективной реализации его конституционного права на судебную защиту, не соответствуют критериям справедливости и соразмерности (пропорциональности), не обеспечивают справедливого баланса интересов личности и общества, а потому противоречат требованиям статей 1, 3, 8, 21, частей 4, 5 ст. 41, статей 55, 129 Конституции Украины.

В вопросах такой важности, как прекращение права собственности на основании определения следственного судьи, вынесенного в соответствии с п. 2 ч. 6 ст. 100 УПК Украины, необходим дополнительный предварительный контроль, а не контроль ex-poste, возможность которого наступает тогда, когда возвращение имущества уже невозможно, а его последствием может быть лишь возмещение.

Невозможность обжалования лицом в апелляционном порядке определения следственного судьи о передаче имущества для реализации создает условия, при которых ошибочное решение следственного судьи, действующее в течение длительного времени, может привести к тяжелым необратимым последствиям для лица в виде необоснованного прекращения его конституционного права собственности.

На это Верховный Суд указал в постановлении от 27 марта 2025 года по делу 157/1664/22.

Обставини справи

Слідчий суддя місцевого суду задовольнив клопотання заступника начальника слідчого відділу, погоджене із прокурором, скасував арешт майна, накладений згідно з ухвалою слідчого судді на бурштин, надав дозвіл Державній установі «Державне сховище дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння України» на реалізацію каміння бурштину.

Волинський апеляційний суд ухвалою відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника власника майна на вказану вище ухвалу слідчого судді, оскільки вона не підлягає оскарженню в апеляційному порядку з огляду на положення ст. 309 КПК.

У касаційній скарзі до Верховного Суду власник майна просив скасувати ухвалу апеляційного суду як таку, що перешкоджає можливості здійснення захисту порушеного права, та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Зазначав, що ухвала слідчого судді про надання дозволу на реалізацію вилученого майна є незаконною, оскільки постановлена за наслідками розгляду клопотання, поданого поза межами компетенції сторони обвинувачення, а ухвалення вказаного рішення не віднесено законодавцем до компетенції слідчого судді, а тому вона може бути оскаржена на підставі статей 8, 55 Конституції України, з метою реалізації конституційного права особи на оскарження рішення органу державної влади.

Вказував, що ст. 174 КПК не передбачено можливості слідчого та/або прокурора звертатися з клопотанням до слідчого судді про скасування арешту з майна, застосованого в якості заходу забезпечення кримінального провадження, отже сторона обвинувачення безпідставно звернулася з клопотанням про надання дозволу на реалізацію майна, вилученого у власника, а слідчий суддя незаконно його розглянув, за відсутності таких повноважень.

Звертав увагу, що власник не є підозрюваним, обвинуваченим або особою, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, не є особою, щодо якої здійснюється провадження та щодо якої може бути застосовано захід кримінально-правового характеру у вигляді конфіскації майна.

Власник у кримінальному провадженні володіє лише процесуальним статусом третьої особи (власник, володілець майна). Його причетності до вчинення злочину за викладених у клопотанні органу досудового розслідування обставин не встановлено.

У касаційній скарзі також наведено доводи про те, що слідчий суддя проігнорував наявність та дійсність документів, що свідчать про законність та наявність правових підстав у власника як для здійснення підприємницької діяльності, так і володіння вилученим майном на законних підставах.

Позиція Верховного Суду

За встановленими ухвалою слідчого судді обставинами, під час досудового розслідування слідчим відділенням здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні від 28 грудня 2016 року за ознаками злочинів, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 240, ч. 2 ст. 240 Кримінального кодексу, в ході якого встановлено, що в грудні 2016 року група невстановлених осіб здійснила незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення, а саме бурштину сирцю на території Маневицького (нині Камінь-Каширського) району Волинської області, де було виявлено 68 копанок глибиною від 1 м до 1,5 м для поверхневого його видобутку.

Під час обшуків 25 вересня 2018 року було вилучено бурштин, який було визнано речовими доказами та ухвалою слідчого судді від 8 січня 2019 року накладено арешт.

Ухвалою слідчого судді від 29 грудня 2022 року, постановленою на підставі п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК у цьому кримінальному провадженні, де жодній особі не повідомлено про підозру, серед іншого, надано дозвіл на реалізацію майна (речових доказів) - бурштину.

Верховний Суд звертає увагу, якщо відповідно до положень статті 1 Протоколу № 1 держава зобов`язана вжити заходи у вигляді розслідування, то останнє повинно бути проведене об`єктивно, у розумні строки і неупереджено (рішення у справі «Велікова проти Болгарії» від 18 травня 2000 року, заява № 41488/98, § 80).

Європейський суд з прав людини виходить із того, що мінімальний та ефективний критерій розслідування залежить від обставин справи, які оцінюються на основі сукупності фактів та беруться до уваги разом з реальною роботою, проведеною при розслідуванні (рішення у справі «Новоселецький проти України» від 22 лютого 2005 року, заява № 47128/99, § 103).

Щодо доводів касаційної скарги про те що, відмовивши у відкритті апеляційного провадження з підстав, визначених ч. 4 ст. 399 КПК, апеляційний суд залишив поза увагою загальні засади кримінального провадження, положення статей 8, 55 Конституції України, якими забезпечується право на апеляційне оскарження, Верховний Суд виходить із такого.

За приписами ч. 5 ст. 9 КПК кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду; такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (рішення у справах «Ashingdane v. the United Kingdom» від 28 травня 1985 року, заява № 8225/78, § 57; «Krombach v. France» від 13 лютого 2001 року, заява № 29731/96, § 96).

В ухвалі ЄСПЛ від 8 січня 2008 року щодо прийнятності заяви № 32671/02 у справі «Скорик проти України» зазначено, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак ці обмеження не повинні впливати на користування правом у такий спосіб і до такої міри, що саму його суть буде порушено. Вони повинні відповідати законній меті і тут має бути розумний ступінь пропорційності між засобами, що застосовуються, та метою, яку намагаються досягнути.

Конституційний Суд України сформулював низку юридичних позицій, що є застосовними й у цьому кримінальному провадженні:

- «відповідно до Конституції України та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права визнання, дотримання і захист права власності є обов`язком держави» (абз. 1 п. 4 мотивувальної частини рішення від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008);

- «конституційний імператив щодо непорушності права приватної власності скеровано насамперед на убезпечення власника від протиправного втручання в здійснення ним своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном вільно та на власний розсуд» (друге речення абз. 11 п. 4 мотивувальної частини рішення від 22 червня 2022 року № 6-р(II)/2022).

Як зазначив Конституційний Суд України в рішенні від 22 червня 2022 року № 6-р(II)/2022, приписи ст. 41 Конституції України щодо права кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, щодо заборони протиправного позбавлення права власності узгоджені з приписами ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Застосовуючи наведений припис ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово та послідовно наголошував на тому, що втручання держави у право мирного володіння майном має відповідати певним критеріям, а саме: воно має відповідати принципові законності й переслідувати правомірну (легітимну) мету за допомогою засобів, які є достатньо домірними (пропорційними) меті, яку мають досягти (рішення у справі «Beyeler v. Italy» від 5 січня 2000 року, заява № 33202/96, §§ 108-114).

У рішенні «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, заяви № 23759/03, № 37943/06, ЄСПЛ зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів».

Говорячи про «закон», ст. 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. У свою чергу Суд зазначає, що вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04).

У кримінальному процесуальному аспекті втручання у право особи на мирне володіння майном здійснюється у формі вилучення та накладення арешту на майно як речовий доказ у кримінальному провадженні для належного розгляду кримінальної справи (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04), вилучення та накладення арешту для забезпечення цивільного позову (цивільних вимог потерпілого) у кримінальному провадженні (рішення у справі «Borzhonov v. Russia» від 22 січня 2009 року, заява № 18274/04).

У рішенні «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04, ЄСПЛ зазначив, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі ст. 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

ЄСПЛ зауважує, що повинно існувати розумне співвідношення пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка мала бути досягнута будь-якими заходами, застосованими державою, включаючи заходи, розроблені для контролю використання власності. Ця вимога виражається поняттям «справедливого балансу», яке повинно існувати між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав особи (рішення у справі «Borzhonov v. Russia» від 22 січня 2009 року, заява № 18274/04, § 59).

Для того, щоб визначити пропорційність відповідного заходу, необхідно враховувати його тривалість, а також його необхідність з огляду на прогрес кримінального провадження, наслідки його застосування для відповідної особи та прийняті владою рішення з цього питання (рішення у справах «Georgi Atanasov v. Bulgaria» від 7 жовтня 2010 року, № 5359/04, § 30; «Lachikhina v. Russia» від 10 жовтня 2017 року, № 38783/07, § 59; «Pendov v. Bulgaria» від 26 березня 2020 року, № 44229/11, § 44).

Забезпечення недоторканості права власності є однією із засад кримінального провадження відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 7, ст. 16 КПК.

Право власності може бути обмежене, однак таке обмеження має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, принципів справедливості, рівності та домірності (пропорційності), із забезпеченням справедливого балансу інтересів особи та суспільства, на підставі та в порядку, визначених законами України, з урахуванням актів міжнародного права, позицій ЄСПЛ, за вмотивованим рішенням суду, прийнятим в порядку справедливої судової процедури.

У справі «Case of Veits v. Estonia», рішення від 15 січня 2015 року, заява № 12951/11, § 72, ЄСПЛ вкотре зазначив, що, хоча п. 2 ст. 1 Протоколу № 1 не містить чітких процедурних вимог, його постійною вимогою є надання національним провадженням потерпілій особі розумної можливості звернутись до уповноважених органів державної влади з метою ефективного оскарження заходів, що перешкоджають правам, гарантованим цим положенням).

Конституційний Суд України в рішенні від 13 червня 2019 року № 4-р/2019 вже зазначав, що утвердження правової держави відповідно до приписів ст. 1, другого речення ч. 3 ст. 8, ч. 1 ст. 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні ефективного механізму такого захисту. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

КСУ у своїх рішеннях, зокрема від 25 листопада 1997 року  № 6-зп, від 25 грудня 1997 року № 9-зп, послідовно підкреслював значущість положень ст. 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді.

КСУ у рішенні від 25 листопада 1997 року № 6-зп сформулював юридичну позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті ст. 55 Конституції України має здійснюватися поступово, а саме спрямовуватися на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Ця юридична позиція узгоджується з положеннями ст. 13 Конвенції щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.

Реалізація права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів має відповідати також вимозі стосовно доступності правосуддя, про що зазначено в актах міжнародного права - Загальній декларації прав людини 1948 року (ст. 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (ст. 14), Конвенції (ст. 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 1985 року (п. 4).

Гарантуючи відповідно до ч. 1 ст. 55 Основного Закону України право особи на судовий захист, Конституція України визначає основні засади судочинства, метою закріплення яких є, зокрема, забезпечення неупередженості здійснення правосуддя судом, відповідність винесеного рішення верховенству права, а також своєчасне, ефективне та справедливе поновлення особи в правах протягом розумних строків.

Пунктом 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

КСУ, розглядаючи питання апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, зокрема, у рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної і касаційної інстанцій; перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

На думку КСУ в рішенні від 13 червня 2019 року № 4-р/2019, забезпечення права на апеляційний перегляд справи, передбаченого п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, слід розуміти як гарантоване особі право на перегляд її справи в цілому судом апеляційної інстанції, якому відповідає обов`язок цього суду переглянути по суті справу у спосіб всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження доказів з урахуванням доводів і вимог апеляційної скарги та перевірити законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції. Забезпечення права на апеляційний перегляд справи - одна з конституційних засад судочинства – спрямоване на гарантування ефективного судового захисту прав і свобод людини і громадянина з одночасним дотриманням конституційних приписів щодо розумних строків розгляду справи, незалежності судді, обов`язковості судового рішення тощо.

Законодавчо визначений механізм реалізації права на судовий захист, що включає в себе, зокрема, право на апеляційний перегляд справи, є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя, в тому числі права власності, захисту цих прав і свобод від порушень і протиправних посягань, а також від помилкових і неправосудних судових рішень. Механізм виправлення помилок суду першої інстанції апеляційним судом має відповідати критеріям і вимогам ефективності.

За вимогами ч. 11 ст. 170 КПК заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх незастосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі майна.

За ч. 1 ст. 173 КПК слідчий суддя, суд відмовляють у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту, а також наявність ризиків, передбачених абз. 2 ч. 1 ст. 170 цього Кодексу, за яким завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

При вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, серед іншого, має враховувати: розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб (пункти 5, 6 ч. 2 ст. 173 КПК).

За приписами ч. 3 ст. 174 КПК прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.

Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (ч. 4 ст. 174 КПК).

Відповідно до ч. 4 ст. 131 КПК ухвала слідчого судді або суду про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема арешт майна, припиняє свою дію, серед іншого, після закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Під час досудового розслідування ухвали слідчого судді про арешт майна можуть бути оскаржені в апеляційному порядку (п. 9ч. 1 ст. 309, ч. 3 ст. 392 КПК); постановлені на стадії провадження в суді першої інстанції такі ухвали окремому оскарженню не підлягають, заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення (ч. 2 ст. 392 цього Кодексу).

Статтею 100 КПК визначається порядок зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про спеціальну конфіскацію.

За приписами частини 6 вказаної статті речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню:

1) повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;

2) передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду для реалізації, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;

3) знищуються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду, якщо такі товари або продукція, що піддаються швидкому псуванню, мають непридатний стан;

4) передаються для їх технологічної переробки або знищуються за рішенням слідчого судді, суду, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, а також якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров`я людей або довкілля.

У випадках, передбачених пунктами 2, 4, слідчий за погодженням із прокурором або прокурор звертається з відповідним клопотанням до слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, або до суду під час судового провадження, яке розглядається згідно із статтями 171-173цього Кодексу (ч. 7 ст. 100 КПК).

Розглядаючи питання допустимих меж обмеження гарантованого Конституцією України права власності, КСУ зазначав, що при обмеженні права власності в інтересах суспільства, пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів (абз. 7 пп. 2.3 п. 2 мотивувальної частини рішення від 5 червня 2019 року № 3-р(I)/2019).

При цьому, КПК не передбачає апеляційного оскарження ухвал слідчих суддів про передачу для реалізації майна (речових доказів), постановлених в порядку п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК, виконання яких фактично призводить до припинення права власності, зокрема і на майно, що має індивідуальні ознаки, які відрізняють його від будь-яких інших аналогічних предметів матеріального світу.

За приписами ст. 219 КПК строки досудового розслідування обчислюються лише з моменту повідомлення особі про підозру. Отже, в провадженнях, де особі про підозру не повідомлено, обчислювати такі строки підстав немає.

Відповідно до п. 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається якщо не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, у разі закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, крім випадків вчинення особливо тяжкого злочину проти життя чи здоров`я особи або злочину, за який згідно із законом може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі.

В такій ситуації провадження теоретично може здійснюватися невизначений термін, і ніколи не завершитися, або завершитися за умови, якщо особа, яка залишається в цьому провадженні з 2016 року невідомою для сторони обвинувачення, з`явиться до слідчого чи прокурора за власною ініціативою, або якщо у сторони обвинувачення з`являться інші докази, які дозволять з`ясувати таку особу.

В положеннях статей 100, 309, 170-173 КПК фактично встановлено, що на досудовому розслідуванні не передбачено право на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про передачу майна для реалізації, а якщо обвинувальний акт буде направлено до суду, то у суді першої інстанції (ст. 392 КПК) таке право може бути реалізовано лише з відстрочкою на невизначений термін - до оскарження рішення у справі по суті.

У питаннях такої ваги, як припинення права власності на підставі ухвали слідчого судді, постановленої відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК, необхідним є додатковий завчасний контроль, аніж контроль ex-poste, можливість якого наставатиме тоді, коли повернення майна вже є неможливим, а його наслідком може бути лише відшкодування.

Проте, в положеннях КПК фактично встановлено, що під час досудового розслідування не передбачено право на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації на підставі п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК та похідне від цього рішення припинення права власності, а у суді першої інстанції це право може бути реалізовано з відстрочкою на невизначений термін до оскарження рішення у справі.

Колегія суддів вважає, що неможливість апеляційного перегляду у кримінальному провадженні, де відсутнє повідомлення особі про підозру, ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації на підставі п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК унеможливлює дієву перевірку правомірності припинення конституційного права власності особи на стадії досудового розслідування, строк якого не обчислюється за приписами ст. 219 КПК.

Неможливість оскарження особою в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про передачу майна для реалізації створює умови, за яких помилкове рішення слідчого судді, чинне протягом тривалого часу, може призвести до тяжких невідворотних наслідків для особи у вигляді безпідставного припинення її конституційного права власності.

Надання особі права на апеляційний перегляд ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації на підставі п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК під час досудового розслідування кримінального провадження, де нікому не повідомлено про підозру, є проявом гарантії виконання державою міжнародних зобов`язань зі створення умов із забезпечення кожному дієвого і ефективного юридичного засобу захисту його конституційних прав і свобод відповідно до міжнародних стандартів, потрібною гарантією відновлення порушених прав, свобод і інтересів людини, додатковим механізмом усунення помилок, допущених слідчим суддею, до ухвалення судом рішення по суті під час розгляду кримінальних справ або закриття кримінального провадження за спливом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

За приписами частин 4, 5 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Положення статей 3, 21Конституції України у системному зв`язку з частинами 4, 5 ст. 41, статей 8, 55, 129 Основного Закону при постановленні слідчим суддею ухвали про надання дозволу на передачу майна (речових доказів) на реалізацію у кримінальному провадження, де особі не повідомлено про підозру, гарантують особі, інтересів якої стосується таке рішення, право на судовий захист, у тому числі можливість оскарження в апеляційному порядку вказаного способу припинення її конституційного права на недоторканість права власності.

З аналогічних мотивів КСУ виходив у рішенні від 13 червня 2019 року № 4-р/2019.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що положення ст. 309 КПК щодо неможливості окремого апеляційного оскарження ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації, постановленої на підставі п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК в кримінальному провадженні, де жодній особі не повідомлено про підозру, не узгоджуються із положеннями ч. 5 ст. 9 КПК, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, не гарантують особі ефективної реалізації її конституційного права на судовий захист, не відповідають критеріям справедливості та співмірності (пропорційності), не забезпечують справедливого балансу інтересів особи та суспільства, а тому суперечать вимогам статей 1, 3, 8, 21, частин 4, 5 ст. 41, статей 55, 129 Конституції України, які в цьому кримінальному провадженні Суд застосовує як норми прямої дії.

Чинна редакція п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, згідно з якою однією із основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, закріплює гарантії права на апеляційний перегляд справи, а також передбачає, що випадки оскарження судових рішень визначаються в законі. Проте віднесення цього питання на розсуд законодавця не виключає прямого застосування норм Основного Закону в разі відсутності ефективного механізму захисту гарантованих Конституцією України прав людини внаслідок такого регулювання.

Тлумачення кримінального процесуального законодавства, застосоване апеляційним судом в оскарженій ухвалі, не надає заявнику ефективних засобів юридичного захисту до оскарження рішення слідчого судді, постановленого в порядку п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК, про передачу на реалізацію майна в кримінальному провадженні, яке здійснюється стосовно нетяжкого злочину, і де з 2016 року жодній особі не повідомлено про підозру. Таке рішення не відповідає вимогам кримінального процесуального закону в контексті приписів ч. 5 ст. 9 КПК.

Отже, апеляційний суд дійшов необґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження за апеляційною скаргою представника власника майна на ухвалу слідчого судді про передачу майна для реалізації, постановлену в порядку п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК.

Автор: Наталя Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.