Адміністративний суд як «фабрика ілюзорних сподівань»
Ігор Завальнюк
Суддя-спікер Одеського окружного адміністративного суду,доктор юридичних наук
Поштовхом до ґрунтовного осмислення порушеної проблематики став судовий розгляд адміністративної справи, у якій пенсіонер, тривалий час не отримуючи належні за рішеннями судів виплати та доплати, звинуватив у відповідній бездіяльності безпосередньо саму державу Україна в особі її Уряду. При цьому, варто зазначити, що проблема невиконання державою своїх соціальних зобов'язань, підтверджених остаточними судовими рішеннями, становить один із найскладніших, наймасштабніших та найглибших викликів для правової системи України, її економічної стабільності та міжнародного авторитету. Ця проблематика виходить далеко за межі звичайних публічно-правових спорів між окремим громадянином та державними органами, трансформувавшись протягом останніх десятиліть у системну, багатовимірну кризу, що загрожує основоположним принципам верховенства права та конституційного ладу.
Центральне питання цієї складної практичної дискусії полягає у визначенні першопричини: чи є ця криза прямим наслідком глибокої інституційної дисфункції самої держави (зокрема її законодавчої та виконавчої гілок), чи вона значною мірою породжена внутрішньою неефективністю національних механізмів судового захисту, надмірним формалізмом та нездатністю судів забезпечити належний контроль за виконанням власних рішень?
Європейський суд з прав людини у своїх численних та послідовних рішеннях неодноразово наголошував, що право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним та позбавленим будь-якого практичного сенсу, якби національні правові системи дозволяли, щоб остаточне, обов'язкове судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін.
Відповідно до усталеної міжнародної практики та прецедентного права, забезпечення ефективного доступу до правосуддя вимагає від держави не просто пасивного визнання прав громадянина, а позитивних, активних дій, спрямованих на фактичне поновлення цих прав; у таких обставинах держава не може залишатися бездіяльною, і в цьому контексті європейська юриспруденція не залишає місця для розрізнення між прямими діями та системною бездіяльністю органів державної влади. Відмова або неспроможність держави виконати рішення суду розцінюється як фундаментальне порушення права на ефективний засіб юридичного захисту.
Аналіз поточної ситуації в Україні свідчить про наявність масштабного, перманентного конфлікту між задекларованими в Конституції України та законах України соціальними правами та реальними економічними, бюджетними можливостями держави. Цей розрив призводить до накопичення колосальної, астрономічної заборгованості за судовими рішеннями, яка обчислюється десятками мільярдів гривень.
Відповідні органи виконавчої влади, стикаючись із катастрофічним дефіцитом бюджетного фінансування для покриття цих боргів, вдаються до створення складно формалізованих процедур та активного підзаконного нормотворення з єдиною метою — відтермінування, реструктуризації або фактичного нівелювання фінансових виплат. Водночас судова система, яка генерує ці рішення, виявляється нездатною забезпечити їх примусове виконання через брак дієвих інструментів впливу на розпорядників бюджетних коштів та загальну перевантаженість. Так, суди зобов’язані застосовувати закон і забезпечувати захист прав, однак вони не наділені інструментами прямого впливу на бюджетне планування чи розподіл фінансових ресурсів. За відсутності достатнього фінансування навіть юридично бездоганне рішення може залишатися невиконаним тривалий час.
Отже, детальний аналіз першопричин накопичення заборгованості за соціальними зобов'язаннями безперечно та безальтернативно вказує на домінуючу роль інституційного фактора виконавчої та законодавчої гілок влади. Основною матеріальною причиною невиконання державою соціальних зобов'язань є колосальний, історично сформований розрив між задекларованими в популістських законах соціальними гарантіями та реальними можливостями дохідної частини Державного бюджету України.
Ця проблема має глибоке структурне коріння, що прогресує з кожним бюджетним роком, і особливо різко загострилася на тлі повномасштабної збройної агресії. Держава опинилася в ситуації, коли загальний тягар державного боргу поглинає ресурси, необхідні для соціальних виплат.
Зіштовхнувшись із неможливістю математично профінансувати багатомільярдні борги, виконавча влада, замість ініціювання перед парламентом питання про кардинальне реформування системи соціального забезпечення або скасування фінансово незабезпечених пільг, вдається до створення складних юридичних механізмів бюрократичного гальмування. Ці механізми (через прийняття спеціальних законів та підзаконних актів) мають на меті формально продемонструвати повагу до судових рішень в очах європейської спільноти, але де-факто унеможливлюють їх повне і своєчасне виконання, розтягуючи виплати на десятиліття.
Яскравим прикладом такої інституційної політики було прийняття Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» № 4901-VI, який набрав чинності 1 січня 2013 року та фактично запровадив особливий порядок задоволення вимог до держави, однак його ефективність залежить від бюджетного забезпечення.
Подальшим кроком стало прийняття Кабінетом Міністрів України постанови № 821 від 14.07.2025, яка запровадила так званий «особливий порядок виконання», згідно з яким органи Пенсійного фонду України отримали легалізовану урядом можливість виконувати судові рішення про перерахунок пенсії та виплату різниці не в повному обсязі одноразово (як того вимагає рішення суду), а застосовуючи поетапний механізм виплати боргів, що утворилися за минулий час.
Варто нагадати, що статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов’язковим до виконання. В свою чергу, статтею 370 КАС України визначено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов’язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Отже, хоча зазначені акти формально не скасовують обов’язковість судових рішень, вони трансформують порядок і строки їх виконання, що фактично означає бюджетну реструктуризацію судових зобов’язань держави. Таким чином, проблема набуває ознак конституційного дисбалансу між принципом верховенства права та бюджетною політикою держави.
При цьому, суди, опинившись у ситуації, коли їхні рішення масово ігноруються іншими гілками влади, виявилися інституційно нездатними виробити дієві інструменти примусу держави до виконання її зобов'язань. Крім того, надмірний формалізм та внутрішні проблеми адміністрування правосуддя перетворюють сам процес судового захисту фактично на роки поневірянь.
Таким чином, аналіз спірної проблеми свідчить, що невиконання державою соціальних зобов'язань в Україні є насамперед глибокою структурною, інституційною та макроекономічною кризою самої держави, і лише похідною, вторинною мірою — наслідком процедурної неефективності судового захисту.
Очевидно, що за обставин, що склалися, жодні, навіть ідеально та бездоганно вибудовані судові процедури, не здатні забезпечити примусове виконання майнових рішень проти держави-боржника, якщо на єдиному казначейському рахунку фізично відсутні кошти для покриття цих мільярдних витрат.
Судова система України де-факто опинилася в ролі заручника цієї макроекономічної пастки: керуючись безпосередньо нормами Конституції України, адміністративні суди змушені виносити тисячі законних, але свідомо невиконуваних з фінансової точки зору судових рішень. Це поступово перетворює судову систему з дієвого механізму захисту прав людини на своєрідну бюрократичну «фабрику ілюзорних сподівань».
На наше глибоке переконання, доки держава не синхронізує своє матеріальне соціальне законодавство з реальними економічними показниками, рівнем зовнішнього та внутрішнього боргу, доходною частиною державного бюджету, будь-які спроби подолати проблему невиконання судових рішень виключно юридично-процесуальними інструментами залишатимуться безрезультатною імітацією реформ. Більше того, без цих кроків проблема невиконання судових рішень продовжуватиме руйнувати довіру до державних інституцій та авторитет правосуддя.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
