Екс-начальник ГТУЮ просив увільнити його від обов’язків на час проходження військової служби, але Мін’юст його звільнив — що вирішив Верховний Суд

Екс-начальник Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області у вересні 2023 року звернувся з позовом до Мін’юсту, в якому просив визнати протиправним і скасувати наказ Мін’юсту про його звільнення та поновити на посаді.

Крім того, просив зобов`язати Мін’юст увільнити його від виконання посадових обов`язків начальника ГТУЮ на час проходження військової служби на період з 27 червня 2023 року із збереженням посади та місця роботи.

Зазначив, що наказом Мін’юсту на виконання рішення суду його було поновлено на посаді начальника ГТУЮ, після чого відповідач запропонував позивачу переведення на вакантну посаду державної служби.

Проте 31 липня 2023 року позивач проінформував відповідача про те, що він призваний на військову службу під час мобілізації.

14 серпня 2023 року він звернувся до Мін’юсту із заявою про його увільнення від виконання посадових обов`язків на час проходження військової служби. Натомість, відповідач звільнив його з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області з 24 серпня 2023 року відповідно до пункту 1 ч. 1, абзацу 3 ч. 3 статті 87 Закону «Про державну службу» з припиненням державної служби.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду, позовну заяву задоволено частково, визнано протиправним і скасовано наказ Мін’юсту, зобов`язано Мін’юст увільнити позивача від виконання посадових обов`язків начальника ГТУЮ з 27 червня 2023 року на час проходження військової служби із збереженням посади та місця роботи.

Суди виходили з того, що на позивача як особу, яка проходить військову службу, поширюються гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП щодо збереження посади на час проходження такої служби.

Оскільки правовідносини щодо проходження військової служби виникли у період попередження його про наступне звільнення з посади та пропонування йому вакантних посад до переведення, тобто в період триваючих правовідносин з проходження публічної служби, роботодавець мав увільнити позивача із займаної посади на період несення військової служби.

Міністерство юстиції звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою.

Зокрема, Мін’юст зазначає, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо правозастосування статті 119 КЗпП, за умови зарахування особи до лав Збройних Сил. Зауважує, що на його переконання, матеріали справи не містять жодних доказів проходження позивачем військової служби, адже останній самовільно залишив військову частину з підстав чого наявне кримінальне провадження.

Мін’юст звертає увагу, що у матеріалах справи містяться лист Національної поліції, лист військової частини та витяг з наказу військової частини, які підтверджують, що позивач лише обліковується в списках військової частини, але не перебуває у військовій частині і не виконує військові обов`язки, пов`язані із захистом Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що касаційну скаргу Мін’юсту належить задовольнити частково, а судові рішення судів попередніх інстанцій – скасувати із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції (постанова від 14 березня 2025 року, справа № 280/7366/23).

Спірні правовідносини зводяться до питання правомірності звільнення позивача з посади начальника ГТУЮ відповідно до пункту 1 ч. 1, абзацу 3 ч. 3 статті 87 Закону «Про державну службу», за умови його призову на військову службу та подання ним заяви про увільнення його від виконання обов`язків за вказаною посадою на час проходження військової служби.

Верховний Суд виходив з такого.

Передусім, спірні правовідносини першочергово зародились у площині незаконного звільнення з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області на підставі пункту 11 ч. 1 статті 87 Закону «Про державну службу», тобто у зв`язку з ліквідацією ГТУЮ у Запорізькій області.

Незаконність звільнення позивача з підстав ліквідації державного органу була підтверджена рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 29 листопада 2022 року у справі №280/531/20, яке набрало законної сили, оскільки постановою Третього апеляційного адміністративного суду було залишено без змін.

З метою захисту порушеного права позивача на працю, суд у справі №280/531/20 зобов`язав поновити його на посаді начальника ГТУЮ з 25 грудня 2019 року.

Поновлення позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено, відповідає усталеній практиці Верховного Суду з цього приводу, та передбачає подальше вирішення трудових правовідносин з таким працівником шляхом пропонування йому роботодавцем (його правонаступником у разі реорганізації/ліквідації) переліку вакантних посад, на які він може претендувати, на що він має висловити свою згоду або незгоду.

Відповідно до фактичних обставин цієї справи, така процедура врегулювання трудових правовідносин з позивачем була розпочата на виконання судового рішення, адже позивача було поновлено на посаді начальника ГТУЮ у Запорізькій області, а листом Міністерства юстиції його було попереджено про звільнення та припинення державної служби відповідно до пункту 1 ч. 1 статті 87 Закону «Про державну службу» у зв`язку з реорганізацією державного органу, з одночасним пропонуванням переведення на вакантну посаду державної служби – заступника начальника Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) тимчасово. Про прийняття або відхилення такої пропозиції мав висловитись позивач.

Проте, як встановили суди попередніх інстанцій, наказом начальника ТЦК від 27 червня 2023 року позивача було призвано на військову службу під час мобілізації та направлено до військової частини, про що позивач повідомив відповідача листом від 31 липня 2023 року.

Таку обставину Міністерство юстиції визнало як поважну причину (як і зазначив позивач у своєму листі), адже листом від 11 серпня 2023 року йому повторно внесено пропозиції зайняття посад державної служби, а саме: надано перелік вакантних посад державної служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) та запропоновано переведення на одну з посад, зазначених у листі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 9 серпня 2023 року. Також, позивачу було надано 5 календарних днів на подання заяви про переведення на одну із запропонованих посад відповідно до статті 41 Закону «Про державну службу» або заяву про відмову від переведення. При цьому поінформовано, що ненадання письмової згоди на переведення у термін до 21 серпня 2023 року вважатиметься відмовою від запропонованих посад.

У межах вказаного строку, тобто до 21 серпня 2023 року, до Міністерства юстиції надійшла заява позивача, у якій він просив про його увільнення від виконання посадових обов`язків начальника ГТУЮ у Запорізькій області на час проходження військової служби на період від 27 червня 2023 року із збереженням посади.

Розцінивши цю заяву як відмову від запропонованих посад, на які може бути здійснено переведення, наказом Мін’юсту від 23 серпня 2023 року позивача звільнено з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області 24 серпня 2023 року відповідно до пункту 1 частини першої, абзацу третього ч. 3 статті 87 Закону «Про державну службу» з припиненням державної служби.

У контексті наведеного Верховний Суд вважає, що варто зазначити про таке.

Приписи ч. 2 статті 39 Закону «Про військовий обов`язок і військову службу» №2232-ХІІ визначають, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими ч. 3 статті 119 Кодексу законів про працю, а також ч. 1 статті 53 і ч. 2 статті 57 Закону «Про освіту», ч. 2 статті 44, ч. 1 статті 54 і ч. 3 статті 63 Закону «Про фахову передвищу освіту», ч. 2 статті 46 Закону «Про вищу освіту».

Невиконання цього обов`язку є підставою для притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності (ч. 1 статті 42 Закону №2232-ХІІ).

Наведеній нормі кореспондуються з положенням статті 119 КЗпП.

Так, згідно з ч. 3 статті 119 КЗпП за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету відповідно до Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров`я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) ТЦК, Центральному управлінні або регіональних органах СБУ, відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими (ч. 4 четверта статті 119 КЗпП).

Згідно з частинами 5-6 статті 119 КЗпП, гарантії, визначені у частині третій цієї статті, не поширюються на осіб рядового та начальницького складу служби цивільного захисту, а в частині збереження місця роботи, посади – також на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився.

Гарантії, передбачені частинами 2 і 3 цієї статті, не поширюються на осіб, які визнані винними у вчиненні кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби (військових кримінальних правопорушень) під час особливого періоду і вирок стосовно яких набрав законної сили.

Тож, на основі аналізу наведених вище законодавчих положень висновується, що передбачені ч. 3 статті 119 КЗпП гарантії щодо збереження місця роботи, посади поширюються на працівника з дня прийняття його на військову службу під час дії воєнного стану.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23 березня 2023 року у справі № 200/3471/21, від 30 травня 2023 року у справі № 200/3363/21-а, і саме на її основі суди попередніх інстанцій вирішили цей спір.

У контексті зазначеного варто відхилити довід скаржника про те, що стаття 119 КЗпП не містить в собі заборони на звільнення працівника з ініціативи роботодавця при скороченні чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу, адже така позиція не ґрунтується на правильному застосуванні цієї норми Кодексу в системному зв`язку з положеннями нормативно-правових актів, що визначають засади проходження в Україні військової служби.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що у них суди одночасно покликаються як про проходження позивачем військової служби за мобілізацією, так і з підстав укладення ним контракту.

Варто зауважити, що ці дві підстави прийняття особи на військову службу є різнорідними, а початок проходження військової служби особою по кожній, пов`язується із різними моментами у часі.

Так, відповідно до частини першої статті 24 Закону «Про військовий обов`язок і військову службу» початком проходження військової служби вважається, зокрема:

2) день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) – для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов`язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації;

4) день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) ТЦК або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу СБУ, відповідних підрозділів розвідувальних органів України – для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень висновується, що суди попередніх інстанцій не встановили, на якій саме підставі позивач почав проходити військову службу чи то за мобілізацією, чи то за контрактом. Варто наголосити, що конкретизованість такої підстави стоїть у прямому причинному зв`язку із моментом початку проходження військової служби, оскільки у разі неприбуття позивача з відповідного РТЦК та СП до військової частини для проходження військової служби ставить під сумнів факт початку проходження ним такої служби.

Також, варто зауважити, що обґрунтовуючи відсутність у роботодавця обов`язку збереження за позивачем посади на час проходження ним військової служби, Міністерство юстиції покликається на обставини того, що на його переконання позивач жодного дня фактично військову службу не проходив, здійснив самовільне залишення військової частини, за фактом чого було зареєстроване кримінальне провадження.

Такий довід скаржник обґрунтовує наявністю відкритого кримінального провадження від 4 жовтня 2022 року за підозрою позивача у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 2 статті 15, частиною 2 статті 28, частиною 5 статті 185, частинами 1, 2, 3, статті 358 Кримінального кодексу і до якого в межах цього кримінального провадження застосовуються з 3 липня 2023 року запобіжні заходи.

До того ж, скаржник звертає увагу, що у матеріалах справи містяться лист Національної поліції від 22 липня 2024 року, лист військової частини від 17 вересня 2024 року та витяг з наказу військової частини від 31 липня 2023 року, які підтверджують, що позивач лише обліковується в списках військової частини, але не перебуває у військовій частині і не виконує військові обов`язки, пов`язані із захистом Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.

У касаційній скарзі, Міністерство юстиції серед іншого покликається на неповноту судового розгляду та на невмотивованість судових рішень щодо ненадання оцінки цим суттєвим обставинам справи.

Дійсно, як вже було зазначено, стаття 119 КЗпП визначає, що гарантії, передбачені частинами другою і третьою цієї статті, не поширюються на осіб, які визнані винними у вчиненні кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби (військових кримінальних правопорушень) під час особливого періоду і вирок стосовно яких набрав законної сили.

Зі змісту судових рішень неможливо встановити, чи дійсно щодо позивача наявне відкрите кримінальне провадження, чи стосується воно вчинення військового кримінального правопорушення, та чи визнаний позивач винним у його вчиненні.

Відсутність підтвердження або спростування таких обставин встановлює неможливість забезпечення повного та всебічного з`ясування обставин цієї справи та її правильного вирішення.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів Верховного Суду вбачає передчасними висновки судів попередніх інстанції по суті спору. Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування судових рішень цих судів з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи необхідно взяти до уваги викладене у цій постанові, з`ясувати суттєві обставини справи, від яких залежить правильність вирішення спору як-то: підставу прийняття позивача на військову службу, наявність або відсутність випадків притягнення його до кримінальної відповідальності за вчинення військових кримінальних правопорушень тощо, та в залежності від встановлених обставин на основі повного та всебічного її розгляду надати оцінку спірних правовідносинам.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.