Homo publicus: соціальні надможливості чи правова вразливість? Роздуми у декількох частинах

13:21, 18 февраля 2019
Частина 2. Меседжі круглого столу «Публічні фігури на юридичній шахівниці: дебют тривалої гри».
Homo publicus: соціальні надможливості чи правова вразливість? Роздуми у декількох частинах

Ірина Венедіктова,
доктор юридичних наук, професор,
завідувач цивільно-правових дисциплін ХНУ імені В. Н. Каразіна,
арбітр МКАС при ТПП України,
член науково-консультативної ради при ВС

Питання правового статусу публічних фігур у розрізі відновлення довіри до судової влади, та й взагалі до державних інституцій є нагальним і кричущо болючим в реаліях нашого сьогодення. Відповідь на те, які вектори можливі й доречні для врегулювання питання балансу громадського контролю та втручання в діяльність державних діячів, в їх приватне життя, не може бути простою і однозначною. Залучення «колективного розуму» людей, які є представниками єдиної корпорації правників, для опрацювання напрямів розв’язання цієї задачі стало метою проведення круглого столу в стінах Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за участю вчених- конституціоналістів, цивілістів, міжнародників, фахівців у теорії права, кримінальному, адміністративному праві, соціологів, філософів, політологів, економістів, потужного представництва суддівського корпусу — суддів Конституційного Суду України, Верховного Суду, Харківського апеляційного господарського суду, Господарського суду Харківської області, районних судів Харкова.

Формат заходу передбачав поєднання наукових розвідок із рефлексією практики застосування і, що важливо — підбиття підсумку цієї дискусії соціальним маркером і безумовним авторитетом громадянського суспільства, який, знаходячись над юридичними механізмами і конструкціями, оцінив ступінь корисності та конструктиву нашої дискусії для поступу українського соціуму.

З вітальним словом виступила декан юридичного факультету ХНУ імені В. Н. Каразіна, доктор юридичних наук, професор Кагановська Тетяна Євгеніївна. Вона зазначила, що публічна особа безпосередньо пов’язана з питаннями поваги, репутації, обов’язку, а не лише прав, пільг та привілеїв: «Нашою метою є повернути довіру до діяльності публічних осіб і їхньої відповідності високому статусу «еліти», а не просто ставлення до них як до осіб, які займають вищі адміністративні посади. І в даному випадку відповідальність покладено на самих громадян і на громадянське суспільство. Ми знаходимося у тому стані, що людина, яка може бути гідним державним діячем і політиком, маючи певну репутацію, не захоче йти працювати в державні органи, оскільки державні інституції вже в певному сенсі себе дискредитували».

Розпочав панель наукових доповідей доктор юридичних наук, професор кафедри державно-правових дисциплін юридичного факультету ХНУ імені В. Н. Каразіна, професор Серьогін Віталій Олександрович: «Термін «публічна особа» зовсім нещодавно увійшов до широкого вжитку, але дуже швидко став затребуваним через свою образність і глибину змісту. Втім, як це часто буває, правова доктрина, а відтак і позитивне право відстають від потреб юридичної практики. Яскравий приклад такого відставання — відсутність терміну «публічна особа» в національному законодавстві. Натомість вживаються суміжні терміни: «державний службовець», «посадова особа», «службова особа», «державний діяч», «громадський діяч», «публічний діяч» тощо. У підсумку маємо ситуацію, коли термін є і широко вживається, особливо в науковому дискурсі, але без чіткого розуміння його змісту і бачення можливостей використання в юридичній практиці».

Принагідно відзначимо, що поняття «публічна особа» з’явилося в судовій практиці США у 60-х роках ХХ ст., а до вітчизняної правової системи потрапило з міжнародного права. Його легальне визначення міститься у п. 7 Резолюції 1165 (1998) Парламентської асамблеї Ради Європи (далі — ПАРЄ) про право на недоторканність приватного життя, де зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають публічні посади і/або користуються публічними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузях політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). На сьогодні розробка поняття «публічні особи» пов’язана з активною діяльністю Європейського суду з прав людини, чиї рішення, як відомо, є джерелом права в Україні.

Публічні особи є різноманітними за своїми юридичними властивостями, тож можуть бути класифіковані за багатьма критеріями, зокрема за наявністю чи відсутністю владних повноважень (владні й невладні), за тривалістю володіння статусом (постійні й тимчасові), за громадянською належністю (національні й зарубіжні) тощо.

З огляду на широту теми зосередимо увагу на так званих публічних посадових особах. Згідно з Конвенцією ООН проти корупції (2003 р.), «публічна посадова особа» (англ. public official) означає:

1) будь-яку особу, яка обіймає посаду в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі держави-учасниці, яку призначено чи обрано, праця якої оплачувана чи неоплачувана, незалежно від старшинства;

2) будь-яку іншу особу, яка виконує будь-яку публічну функцію, зокрема для органу публічної влади або публічного підприємства, або надає будь-яку публічну послугу, як це визначається у внутрішньому
праві держави-учасниці і як це застосовується у відповідній галузі правового регулювання цієї держави-учасниці;

3) будь-яку іншу особу, що визначається як «публічна посадова особа» у внутрішньому праві держави-учасниці.

З одного боку, бажання утримати і зміцнити свою владу, а з іншого — побоювання розголосу певних фактів, здатних поставити під сумнів подальше перебування при владі, змушує публічних посадових осіб утримуватись від протиправних чи навіть сумнівних з точки зору законності вчинків і рішень, і в такий спосіб публічність є важливою гарантією законності й правопорядку в державі. Але вона ж робить публічних посадових осіб досить вразливими і може бути використана з метою їх дискредитації чи протиправного тиску на них. Особливо гостро стоїть питання про співвідношення прав публічних посадових осіб з недоторканністю приватного життя, повагою їхньої честі, гідності й ділової репутації, з правами інших громадян, у т.ч. представників ЗМІ, на свободу слова та доступ до інформації. Вирішення названих проблем потребує, зокрема, вироблення чітких і зрозумілих правил поведінки з боку публічних посадових осіб і представників ЗМІ, збалансування їх прав та інтересів.

ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Фон Ганновер проти Німеччини» (2004 р.) зазначив: «Відмінність, встановлена між помітними фігурами сучасності та «відносно» публічними особами, має бути чіткою і очевидною, аби в державі, в якій дотримується принцип верховенства права, конкретна особа мала конкретні вказівки щодо того, як їй треба поводитися. Передусім, такі особи мають точно знати, де і коли вони захищені, а де і коли, навпаки, їм треба чекати втручання інших осіб, особливо бульварної преси».

Тож вбачається необхідним закріплення спеціального правового статусу публічних посадових осіб у національному законодавстві. З огляду на комплексний характер цієї проблеми, оптимальним, на наш погляд, виходом із ситуації була б розробка спеціального закону «Про статус публічних посадових осіб», у якому могли б отримати закріплення, зокрема, такі положення:

  1. Вичерпний перелік публічних посадових осіб, у т.ч. не тільки державних, але й муніципальних службовців, котрі є публічними за посадами. Це передбачає, що певні державні чи муніципальні службовці можуть стати публічними не за посадою, а за фактом (в силу обставин).
  2. Констатація того, що кожна публічна посадова особа має право на повагу до свого приватного життя в усіх випадках, коли не перебуває при виконанні своїх повноважень. Порушення інформаційного прайвесі публічної посадової особи допускається як виняток у тих випадках, коли йдеться про суспільно необхідну інформацію, тобто про інформацію, що є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.
  3. Вирішальним фактором визначення балансу між захистом приватного життя і свободою вираження є те, що саме привносить у публічну дискусію оприлюднення певної статті чи фотографії, що саме у повідомленні про приватне життя публічної особи становить публічний інтерес (див. справу «Принцеса Ганноверська проти Німеччини», 2004 р.). Треба розрізняти зацікавленість публіки (аудиторії) і публічний інтерес. Публічна дискусія не може слугувати виправданням для дифамації щодо публічних посадових осіб.

«Зрозуміло, що сама собою наявність спеціального закону про статус публічних посадових осіб не зможе виправити ситуацію. Втім, так само очевидним є й те, що ефективний механізм правового регулювання у даній сфері здатний забезпечувати баланс між приватними інтересами публічних посадових осіб і публічними інтересами, має спиратися на відповідну нормативну базу», — підсумував Віталій Серьогін.

Я мала честь розгорнути ідею стосовно балансу публічних інтересів громадянського суспільства бути обізнаними і приватних інтересів публічних фігур на прайвесі. Резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя 1185 називає публічними фігурами осіб, які обіймають державні посади і/або користуються державними ресурсами, а також усіх тих, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). Тобто з європейської точки зору публічні фігури — це будь-які особи, здатні впливати на формування думки суспільства, а це не тільки гілки влади, але й журналісти, ЗМІ, блогери.

У юридичній науці критерієм виявлення фізичної особи публічного права є наявність суспільного інтересу щодо інформування про діяльність такої особи. При цьому поняття «суспільний інтерес» характеризується як таке, що не може мати чітко окреслених рамок, не може бути наперед визначеним. Судова практика зазначає, що зміст та межі суспільного інтересу потребують окремого встановлення судом у кожному конкретному випадку. Тільки суспільний інтерес буде тим маркером, що відділяє лінію, коли публічна особа виходить в світ як приватна особа. Більше того, стосовно однієї і тієї ж публічної фігури в кожному конкретному випадку значення і роль суспільного інтересу буде різна.

Баланс інтересів можна окреслити через можливі загрози щодо особистих немайнових прав публічної особи, наслідком яких можуть стати порушення цих прав.

По-перше, щодо порушення прайвесі. Воно отримало юридичне життя в США з 1890 році як «право бути залишеним у спокої». Зараз, як ми бачимо, почалися певні політичні процеси, і саме через порушення прайвесі йде формування і маніпулювання громадською думкою. Звичайна маніпулятивна технологія обезцінювання людини, тому прайвесі має охоронятися досить чітко, щоб потім не вийшло, що особа, яка займає будь-яку публічну посаду, не відповідає взагалі виконанню своєї високої місії.

По-друге, поширення неправдивої інформації, що шкодить діловій репутації. Ми всі з вами юристи і розуміємо, що честь, гідність та ділова репутація — це різні категорії, але для 90% населення це одне й те ж саме. Більше того, вважається, що це все імідж. Уявіть собі: соціальні цінності особистих немайнових прав замінюються іміджем. Що таке імідж? Імідж — це штучне формування образу для популяризації кандидата на будь-яку посаду, але ж нам не треба думати про популяризацію, нам треба думати про професійне виконання своїх обов’язків, відповідність заданим дискреціям.

Знову повертаємось до місії. Людина заходить у публічну сферу виконувати місію. Професор — щоб навчити студента, прищепити йому навички критичного мислення, показати певні еталони стандарту поведінки в професії, вказати на лінійку цінностей. Суддя одягає мантію, щоб зробити цей світ справедливим, розв’язати спір таким чином, щоб люди дійсно довіряли такому рішенню і мали довіру до державних інституцій. Охорона ділової репутації починається з превенції. Цивільний кодекс України в ч. 2 ст. 302 зобов’язує осіб, які поширюють інформацію, переконатися в її достовірності.

Наступні загрози — це порушення честі й гідності з використанням нецензурної лексики та наклепу. Важко не погодитись з Євгеном Захаровим, який в одному зі своїх інтерв’ю зазначав, що нам не вистачає десятка потужних дифамаційних процесів. Законодавство прописано прекрасно, виходить, брак з його виконанням. Ми маємо достатньо механізмів, щоб захищати порушені права.

Загрози балансу інтересів, які виходять з поведінки публічних фігур, призводять до зменшення довіри до державних інституцій, зменшення ефективності функціонування державних органів, і так чи інакше це сприяє корупції та зловживанням посадовим становищем. Нівелювання розвитку державних інституцій гальмує поступ громадянського суспільства, а це — основна задача держави. Все те, що робить публічна фігура у сфері, де вона себе проявляє, має сприяти розвитку соціуму. Безпеці, справедливості і розвитку.

Паплюження образу державного діяча через занадто дорогий одяг та аксесуари на соціально публічних заходах, неетична поведінка, вживання нецензурної лексики, хуліганські вчинки впливають на ставлення громадян до всіх публічних фігур. Тому дуже важливо дбати про певну гігієну в цій сфері і жорстко очищувати систему від людей, які не відповідають образу людини, що представляє державу.

Велике питання із непрофесійністю прийнятих рішень, оскільки вони в кінцевому результаті коштують державному бюджету і усім платникам податків значних коштів. Де аудит цих рішень? Хто прораховує ці збитки і хто за ці збитки має відповідати? У будь-якій сфері. Наприклад, ми радіємо тому, що в нас зараз така активна законопроектна робота, але чекайте, у нас близько 5 тис. нормативних актів, а в преамбулі Житлового кодексу згадуються перемога Жовтневої революції, ленінські ідеї і комуністична партія. А за цим кодексом справляється правосуддя, вчаться студенти і взагалі врегульовується важливий соціальний пласт відносин у країні. Може, таки треба щось робити з тим нормативним матеріалом, який є? Відшліфовувати його, встановлювати там запобіжники від корупційних ризиків. Скільки є нормативного масиву, що містить колізії, можливості зловживань та обходу вимог закону! Сучасні інформаційні можливості, алгоритми, комп’ютерні програми дозволяють усувати ці прогалини і колізії швидко та якісно. Тому, мені здається, ми ставимо сьогодні такі вектори, незручні питання і собі й іншим для того, щоб зрозуміти, що правила індустріального століття не можуть працювати в еру діджітал — ми мусимо думати по-новому. В принципі, у нас є можливості, у нас молода держава, молоді судді, у нас приходять молоді фахівці. Ми мусимо знайти інші механізми, більш дієві, для врегулювання цих питань.

Завідувач кафедри державно-правових дисциплін, доктор юридичних наук, професор Головко Олександр Миколайович зазначив, що «публічні особи залежать від народу, і вони служать не стільки державі, скільки народу, суспільству. Кожен з нас чув і задавався питанням, і це питання: «Хто нами править?» В природі людини є бажання, щоб її інтересами опікувалися найкращі. І аристократія — це не те, що ми собі уявляємо: такий витончений молодий чоловік, дорого одягнутий, з нормальними статками і ще більшими правами, так би мовити, з «голубою кров’ю».

Аристократія — влада кращих! До розуміння такої влади першим прийшов Піфагор, який говорив, що влада кращих — це влада найрозумніших. Пам’ятаємо класичне визначення Аристотеля, що аристократія — це правильна, тобто легітимна форма держави, коли влада належить небагатьом, здійснюється на підставі закону і в інтересах усього суспільства. Ми живемо не в грецькому полісі, і загальна участь громадян у здійсненні грецької демократії незастосовна. Представницька демократія є поєднанням демократичного і аристократичного елементів, що дозволить шляхом виборів сформувати владу кращих і забезпечити організацію управління суспільством. Християнська релігія, гуманізм епохи відродження надали в ідеалі моральних рис управлінню, коли аристократія — це влада не лише розумних, але й моральних людей, гуманістично спрямованих людей, налаштованих на вирішення суспільно значущих питань. Безумовно, реальність і тих, і наступних часів суттєво відрізнялася від цього політико-правового ідеалу. І залишилось досьогодні актуальним питання: «Як же цього досягти практично?»

«Тому сьогодні ми хотіли би з вами обговорити і почути думки, в першу чергу, практиків, яким чином можемо досягти приходу у владу кращих. У нас сьогодні величезний суспільний запит, величезна суспільна потреба на це, — продовжив О. Головко. — Головна вада реформ — відсутність людей, здатних їх реалізувати.

Реформа суду — одна з найважливіших, і головним у ній, на мою думку, є саме кадрове питання. Шановні панове судді, у вас найважливіша професія. Суддя виконує важку для людини функцію: визначити, хто правий, хто ні. Недарма у «Двох трактатах про державне правління» Джона Локка із трьох основних причин виникнення громадянського суспільства і держави він називав потребу в силі, яка б неупереджено розв’язувала б конфлікти, яка б примирювала спір. Тож давайте обговоримо, якими повинні бути соціальні ліфти, які висувають кращих людей, і якими повинні бути соціальні фільтри, щоб не пропустити «токсичних» осіб до влади, до управління державою».

Завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін, доктор юридичних наук, професор Житний Олександр Олександрович звернув увагу на місце публічних осіб у контингенті суб’єктів кримінально-правових відносин: «Якщо ми говоримо про кримінальну відповідальність публічної особи (фігури), то звичайно, маємо враховувати, що остання перебуває у сфері більш активної діяльності (громадської, службової, професійної), має більше прав, повноважень і обов’язків, аніж звичайний «пересічний» громадянин України. І це, безумовно, має адекватно відбиватися не лише на додаткових можливостях, але й на відповідальності цього класу суб’єктів. Так, певні особи представляють державу та суспільство у публічно-правових відносинах. У цьому зв’язку заходи соціального й правового захисту щодо них мають вибудовуватися дещо ретельніше, ніж щодо багатьох інших осіб. Але й вимог до цих публічних «агентів», до їхньої правослухняності, до правомірності їхньої поведінки висувається значно більше.

З урахуванням цих вихідних передумов що ми можемо сказати про місце, яке займають публічні фігури в кримінально-правовому полі?»

Передусім, кримінальне право в силу своєї специфіки та властивості обмежувати права й свободи особи для охорони найважливіших суспільних відносин не терпить невизначеностей, нечіткості, в тому числі й у статусах суб’єктів галузевих правовідносин. При першому наближенні до питання про місце у кримінально-правовому полі того, хто ідентифікується як «публічна фігура», очевидно, навряд чи можна обійтись без давно відомої в галузі категорії «службова особа». Кримінальне право розглядає службових осіб як окреме коло суб’єктів злочинів, це найпоширеніший вид спеціального суб’єкта злочину. Кілька десятків складів злочинів за чинним Кримінальним кодексом України передбачають службових осіб єдиним суб’єктом (як, наприклад, склад службової підробки), а вчинення ще більшого числа злочинів службовою особою визнається обставиною, що посилює кримінальну відповідальність (кваліфікуючою обставиною).

Що ж до категорії «публічність» у характеристиках службової особи, то така ознака в кримінальному законодавстві безпосередньо наразі не використовується. Втім, у кримінальному законі, в положеннях про відповідальність за т.зв. «корупційні злочини», у класифікаціях службових осіб як суб’єктів цих злочинів ця ознака присутня: закон розрізняє службових осіб юридичних осіб публічного права і службових осіб юридичних осіб приватного права. Чи входять ті й інші до кола публічних фігур? Очевидно, що так. Публічною фігурою є й місцевий чиновник, суддя, прокурор, і керівник великої приватної компанії тощо.

«Говорячи далі про відповідальність у кримінально-правовій сфері публічних осіб, не можна не звернути увагу, що наша держава для певного їх кола встановила особливі порядки й ускладнені процедури притягнення до відповідальності, у тому числі до кримінальної. Найбільш відомим і обговорюваним є питання депутатського імунітету. Однак службові імунітети поширюються також на деякі інші категорії публічних фігур (наприклад, суддів). Питання їх доцільності можна обговорювати, — продовжив О. Житний. — Чи не є вони порушенням принципу рівності громадян перед законом? Чи не утворюють касту «недоторканих» для відповідальності? Чи не розбещує це їх та суспільство в цілому? Втім, з іншого боку, знаючи реалії нашого суспільно-політичного життя (відкриті й латентні), ми розуміємо, що кримінальне переслідування наразі може використовується як вплив на діяльність публічних осіб. І можливо, в перехідних умовах, в яких ми існуємо, такі імунітети (хоч і в обмеженому вигляді) ще якийсь час можуть бути збережені».

Продовжуючи розстановку проблемних питань у зазначеному полі, слід звернути увагу також на те, що вчинення деяких видів кримінальних правопорушень публічними фігурами та їх кримінально-правові наслідки у ряді випадків можуть бути не лише «персональними». Йдеться про ті кримінальні правопорушення, коли публічна фігура діє від імені або в інтересах юридичної особи. Розділ XIV-І КК України про заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб у ряді випадків (при вчиненні корупційних злочинів, злочинів терористичного характеру, злочинів проти основ національної безпеки) допускає застосування суттєвих обмежень (а це штраф, конфіскація майна або навіть ліквідація) до тієї юридичної особи (у певних випадках навіть до органу влади!), яку представляє відповідний агент. Для правопорушень приватних осіб загрози такої «подвоєної» відповідальності — персональної й колективної одночасно — як відомо, не передбачається.

Ще одне питання стосується такого специфічного кримінально-правового статусу, як «судимість» та його співвідношення зі статусом публічної фігури. Особа, котра має непогашену або незняту судимість, за законодавством України не допускається до певного «сектору» публічної діяльності. Та якщо судимість знята або погашена, у більшості випадків цей «допуск» поновлюється: особа може балотуватися, призначатися на певні посади (навіть найвищі), займатися певними видами діяльності. Чи є це правильним? «Вважаю, що ні, — наголосив О. Житний. — Судимість підтверджує факт вчинення особою в минулому злочину (кримінального правопорушення). Хоч з часом цей обмежувальний кримінально-правовий статус особи минає, однак підвищені вимоги до репутації, звички до законослухняності, «доброго імені» особи, яка може призначатися або обиратися на певні посади, не зникають. Отже, чи не слід відмовитись від наявності судимості як обмежувального критерію та замінити його на засудження в минулому? Видається, тут є над чим замислитись.

Поряд із цим, підлягає обговоренню й строковий характер такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Якщо особа, будучи публічною фігурою, була позбавлена за вироком суду такого права (особливо, якщо це відбулося при засудженні за значне кримінальне правопорушення — тяжке, особливо тяжке, проти основ національної безпеки, корупційне, проти миру й безпеки людства та міжнародного правопорядку, вчинене винним із використанням свого публічного статусу чи зловживанням ним), то чи має це позбавлення припинятись через кілька років (і відповідна можливість, таким чином, відновлюється), як це передбачає зараз кримінальний закон? «Вважаю, що ні».

Інший кримінально-правовий аспект статусу публічних фігур — якість забезпечення їх кримінально-правового захисту. Так, за посягання на життя, за втручання в діяльність, перешкоджання законній діяльності певного кола таких суб’єктів (службових осіб, найвищих публічних функціонерів, суддів) Кримінальний кодекс України передбачає посилену відповідальність (зокрема, конструюючи усічені склади злочинів та більш суворі санкції за вчинення останніх). Тут особливих претензій до законодавця не може бути. Але не всі права й законні інтереси, які у зв’язку зі своїм статусом має публічна особа в зв’язку зі своєю діяльністю, належним чином зараз захищені кримінальним законом (тобто найсуворішими заходами). Так, наразі потребує обговорення питання про захист приватного життя публічної особи від свавільного втручання до нього, про кримінально-правовий захист від дифамації, від умисного й грубого посягання на честь і гідність, про кримінально-правовий захист від «стокінгу»(нав’язливого переслідування в незаконних особистих інтересах).

«Підводячи підсумки, підкреслю, що в кримінально-правовому аспекті слід зважати на те, що статус публічної фігури надає особі не лише переваги, але й більшу віктимогенність та підвищену відповідальність. Пошук балансу між такими «привілейованістю» та «вразливістю», очевидно, є одним з елементів забезпечення впорядкування статусу публічних фігур у національному правовому полі», — підсумував Олександр Житний.

Керівник відділу реклами і брендінгу ХНУ імені В. Н. Каразіна Гужва Ольга Олексіївна звернула увагу на те, що вимушена публічна приватність — це питання рівноваги в інформаційному світі. Дуже фахово було проведено рефлексію з точки зору практики ділової репутації і порівняння з меседжами у попередніх докладах: «Чому вимушена публічність? Тому що сучасні інформаційні технології створили умови для того, щоб усе те, що відбувається, було надано публічно. Якщо ми проаналізуємо цей захід, то побачимо, що дуже багато людей достали телефони і почали фотографувати початок заходу. Навіщо? Бо в сучасному світі, якщо захід не викладений в соціальних мережах, його начебто і не було. Тобто, якщо ми не присутні в публічному просторі, в інтернет-просторі, то нас ніби не існує. Якщо ми хочемо, щоб все, що ми робимо, мало вплив, щоб був певний діалог, ми повинні там бути».

Сама категорія публічності не є новою, вона виникла ще у 1470 році в Римській імперії, коли були публічні ритуали, коли це було обов’язком. Що змінилося з того часу? Створилися нові умови, в яких було легше нам цей процес здійснювати. Публічні особи поводяться відповідно до необхідного стратегічного результату, спрямованого на репутацію. Репутація — це результат, певні тактичні, стратегічні кроки, які повинні на цей результат працювати. Чи мають наші державні інституції певну комунікативну стратегію? Чи розуміють співробітники, яким суспільство виділило певні публічні ролі, яким має бути представник поліції, суддя, викладач в університеті або в школі? Чи мають вони певне розуміння, певні критерії корпоративної культури і чи знають про це? Друге питання: чи розуміє громадськість цю межу, чи розуміє вона, як кваліфікувати цю інформацію, чи може відрізнити маніпуляцію та технологію від інформації, на яку вона має право? Тобто якщо ми говоримо про репутацію як певний продукт, то репутація і процес побудови, процес збереження репутації — це обмеження прав людини, тому що репутаційні практики, вірніше, їх результат накладає певні обов’язки на публічних осіб. Якщо ви маєте дотримуватись певних корпоративних контактів, бути лояльним до компанії, то ви не можете робити певні речі в публічному просторі, ви не можете висловлювати так, як хочете, ваші емоції, не можете публікувати певні фото, не можете публічно робити певні речі, бо в публічному просторі ви представляєте не тільки себе як приватну особу, а й певну організацію, до якої належите. Громадськість оцінює вас не як приватну особу, яка може собі це дозволити, а як людину, яка представляє певну інституцію.

І тут виникає питання, чи дійсно ми сприймаємо події, певні інституції так, як вони представлені в публічному просторі? Інституції повинні розмовляти з громадськістю, бо розумова побудова діалогу — це саме публічність взагалі в громадянському суспільстві. Ми не можемо на це не звертати уваги. Якщо ми хочемо сформувати певну культуру, ми маємо розуміти, що це буде опосередкована комунікація. Суспільство незнайоме з кожною людиною, офіційною особою. Для цього немає можливостей. Це буде комунікація через певні публічні канали, соціальні мережі. Хто ці мережі контролює? Чи знають публічні особи, як цими каналами треба користуватись? Чи знають вони, який вплив може мати той чи інший коментар? Чи треба взагалі коментувати, реагувати на якісь публікації? Це питання для нас найперше, і якщо починати з вимушеної публічності, то зараз практично всі публічні особи, як би ми їх не визначали, знаходяться в інтернет-просторі. Вони мають іншу публічність і досить часто не розуміють, згідно яких стратегічних правил їх слід сприймати (першопочатково — як представників певних інституцій).

Друга ситуація — це грамотність, медіаграмотність, медіакультура, культура споживання, професіональна етика, професіональні стандарти, в тому числі і журналістів, які формують, беруть велику участь у формуванні образу публічної особи. Але це притаманно не лише публічній особі. Це питанні досить важливе та потребує подальшої дискусії.

Другу частину круглого столу, присвячену зворотньому зв’язку від публічних фігур щодо заявленої тематики, розпочав суддя Верховного Суду, кандидат юридичних наук Крат Василь Іванович: «Рефлексія до всього, що я почув, викликала масу різноманітних думок, які я структурував, у тому числі й для себе. Перше питання, що в мене виникло: чи є я публічною фігурою? Заради цікавості я відкрив Закони України «Про запобігання корупції» та «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення».

У Законі «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів…» до національних публічних діячів належать особи, які протягом останніх трьох років виконували державні функції, і до них віднесені судді Верховного Суду України. Тому з формальної точки зору я до публічних діячів, звичайно, не належу. З точки зору законодавчої техніки ми бачимо, що законом ця ситуація не охоплена.

Я, звичайно, буду більше говорити про цивілістичний аспект, він мені ближчий, я з ним працюю. Ірина Валентинівна дуже детально описала особисту сферу, в тому числі стосовно захисту інформації, права на публікацію фото або заборони такої публікації. Звичайно, це має значення відносно обмежень, пов’язаних з публічною особою. В особистій сфері ми багато чого почули, але має значення і майнова сфера. Не все так однозначно і відносно майнових аспектів. Наприклад, у Законі України «Про запобігання корупції» у нас багато різноманітних договірних конструкцій зачіпається, що не є властивим для непублічних осіб. Щось пов’язане з обмеженнями у договорі дарування, щось — із обмеженнями не здійснювати певну діяльність, яку здійснював на публічній службі. І обмеження ці досить суттєві. І Нацагентству надаються повноваження заявляти позови про недійсність того чи іншого договору. Для звичайних суб’єктів така конструкція нехарактерна і невластива.

В чому ще проявляються ці різноманітні майнові аспекти? В інформуванні про майновий стан, що нехарактерно для звичайних фізичних осіб. Майновий аспект з точки зору цивілістичних конструкцій знаходиться під постійним контролем. Це все обумовлюється специфічним статусом, який накладає публічність. Що з цим усім робити? Сьогодні звучали пропозиції розробити певний законодавчий акт. Як на мене, у нас гарне законодавство. Дуже гарне законодавство. Проблема в тому, що воно не завжди виконується. Стверджувати, що у нас є необхідність розробки певного законодавчого акту? Так у нас їх вже багато. Чи є потреба в тому, щоб окремо регулювати правовий статус публічних осіб? Для захисту особистої сфери є Цивільний кодекс. Його разом з практикою ЄСПЛ цілком досить, щоб відновлювати особисту сферу, якщо вона зазнає втручання. З точки зору майнової сфери також працює Цивільний кодекс. Він дозволяє адекватно реагувати на ті чи інші способи заподіяти майнову чи моральну шкоду. Потрібно тільки зробити відповідне тлумачення, щоб застосовувати усі ці конструкції з точки зору статусу публічної особи. Чи потрібно запроваджувати певні кримінально-правові заходи з точки зору впливу на наклеп? Вочевидь, що ні. Існує відповідний цивільно-правовий інструментарій, і саме його слід використовувати. У нас зараз занадто багато кримінального в інформаційному просторі. Це не той шлях, який дозволяє будувати взаємодію між суспільством і публічною особою».

Суддя Конституційного суду України, кандидат юридичних наук Первомайський Олег Олексійович також поділився своїм баченням піднятих питань: «Під час виборчого процесу, можливо, соціальних негараздів та потрясінь суспільство та правники починають згадувати не лише про майно, а й про немайнові блага та права на них, зокрема честь, ділову репутацію, приватність.

Відома дискусія про право на прайвесі почалася у американців у 1870 р., коли було опубліковано першу статтю відомих авторів, один з яких, Л. Брайндес у подальшому став суддею Верховного Суду США. З того часу правові механізми захисту прайвесі у США набули досконалості. У вітчизняній практиці ми теж періодично повертаємося до питання захисту права на приватність та констатуємо певні недоліки в законодавстві і шляхи покращення захисту цього права або обмежень у його захисті.

Звісно, ще більшу дискусійність можна констатувати у випадках, коли правом на приватність намагаються скористатися так звані публічні особи. З одного боку, вони вимагають також обсягу правового захисту їх приватності, честі, гідності та ділової репутації, як у всіх інших фізичних осіб, з іншого є намагання цю межу приватності публічних осіб змістити у бік максимальної відкритості інформації про майнові та немайнові аспекти життя цих осіб. На мою думку, початкова проблема праворозуміння у цьому питанні пов’язана з розумінням того факту, що сама поява такого поняття як «публічна особа» або «публічна фігура», є наслідком соціальної недосконалості людини, внаслідок чого можна стверджувати, що людина не ідеальна.

З одного боку, саме бажання бути публічною особою, а іншими словами, мати владу, соціальний вплив на інших і т.п. — це вже певне соціальне «збочення». Набуваючи ж цього статуту, тобто отримуючи владу, вплив і т.п., особа дійсно може піддатися корупційним та іншими негативним впливам. З іншого — ті люди, хто постійно та настирливо цікавляться життям таких публічних осіб (людей) за сприяння різного роду таблоїдів, жовтої преси, теж виявляють не найкращі людські риси. Тобто одночасно, по-перше, слід забезпечити розумний суспільний контроль за поведінкою публічних осіб, по-друге, зберегти розумний обсяг приватності для публічних осіб та убезпечити інших від соціальної деградації, яка може відбутися внаслідок того, що людина буде цікавитись життям іншої особи більше, ніж своїм.

У цій дискусії не слід, звісно, забувати, що коли особа стає публічною, наприклад, внаслідок обрання чи признання на державну посаду, вона може почати розвиватися, а може з різних причин почати деградувати, зазнавати корупційних впливів тощо. При цьому інші люди можуть цікавитися життям публічних осіб не тому, що самі ці люди їм цікаві, а з інших, доволі прагматичних міркувань. Наприклад, громадяни, які сплачують податки й потрапляють під владу інших публічних людей, вправі розумно очікувати, що їх податки на зарплати президента, суддів, різного роду чиновників витрачені недаремно. А візьмемо викладача. Він ще не дійшов до аудиторії, а студенти вже про нього говорять: «Зайшов, вийшов…» І дискусія починається ще більша. А який вихід? Не виходити з дому? А коли ти ще кудись далі пішов, то можливості про тебе поговорити є природні для людини. Як тут не попліткувати?

Людина ж — істота соціальна. Не обговорюючи когось іншого, вона як квітка без води. Як може на це реагувати нормальна людина? У суддів є право на відставку. Якщо ти втомився від уваги людей, втомився читати правду про себе і не дуже в Фейсбуці, йди у відставку. Певний час про тебе ще будуть пам’ятати, видумувати причини відставки, а потім забудуть. Тобі цього буде не вистачати, будеш хвилюватися, що про тебе вже не пишуть, і знову підеш у владу. І коли знову будеш у владі, побачиш, що порушують твоє прайвесі, поширюють неправдиву, а інколи й правдиву інформацію, зачіпають твою честь і гідність, зводять на тебе наклеп, і при цьому ти можеш паплюжити образ державного службовця, порушити трудову дисципліну та норми моралі і етики, вчиняти непрофесійні дії і приймати нефахові рішення. Право на помилку закладене у будь-якому процесі, бо інакше не було б апеляції й касації. Тільки Конституційний Суд майже не помиляється, але потім він змінює свою позицію і каже, що ми були не праві. Скоріш за все, хтось кудись зайшов, і про нього почали говорити. По-людськи це неприємно. Про себе багато чого дізнаєшься і розумієш, що тут же не все правда, а лише половина.

Ми ще не дійшли до того, як боротися з правдивою інформацією. За кордоном борються з правдивою інформацією. Якщо ти не публічна особа, поширення інформації про стан твого здоров’я не є припустимим. У нашому ЦК теж це закладено. Тільки у мене питання: а саме існування листка непрацездатності — то вже є порушення цивільного кодексу? Адже там констатується, що ти звернувся за медичною допомогою.

Так от, відповідь на питання, що робити, коли про тебе поширюють недостовірну інформацію, може бути різною. Якщо у тебе є внутрішні сили, ти можеш не боротися і не реагувати на це. Зараз у нас період перехідного правосуддя, і у нас є такі фантастичні інститути, як судді-спікери, є багато чого, коли ми вимушені не мовчати, а пояснювати, і це потрібно робити професійно. Я завжди при цьому згадую: здавалося б, розумна людина, досвідчена, і ви пам’ятаєте, коли ця людина на прес-конференції, яку вона сама зібрала і дала, почала розповідати, що у нас посівають у кабінетах суддів, і це звичайна практика. І саме після цього ця людина пішла у відомому напрямку — до колонії. Тому що з певних причин ця людина вважала, що необхідно відреагувати.

Мені сподобалися ваші думки стосовно кримінально-правових конструкцій, які все ж спрацьовують, і ще стосовно так званих антикорупціонерів, чи є вони публічними особами. Можливо, дійсно є, якщо ми потім бачимо правові наслідки цього. Я говорю про е-декларування. Воно має у найближчі 5 або 150 років поширюватися на державних службовців і на інших осіб? Якщо мова йде про запровадження значної кількості інших складів злочину, які своїм існуванням виправдовують непрофесійність наших органів, то теж велике питання і сумніви. Чи потрібно нам зараз у цій країні боротися з тим, що дуже важко притягти до відповідальності за хабар? І крім хабарництва, з’явилися інші склади злочину, де всупереч принципам кримінального права і процесу особа сама доводить, що вона законно збагатилася, а не незаконно, оскільки вона подала декларацію, а помилки в декларації пов’язані не з її діями, а з діями родича, що подав недостовірну інформацію. І тоді виникає питання: а за які дії чи бездіяльність ти відповідаєш?

Питань величезна кількість, але спочатку нам треба відповісти, чому це з’явилося, навіщо? Сьогодні згадували про ст. 8 Європейської конвенції, але ця інституція стосовно публічних осіб з’явилася не у зв’язку зі ст. 8, а у системному зв’язку зі ст. 10. Є інше засадниче право: свобода вираження, збирання та поширення інформації і т.п. І тут коли відбувається діяльність журналістів, і при всій любові чи нелюбові до них необхідно було з’ясувати, чи може їх діяльність переходити певну межу відносно особи і того, що вона може про себе почути. Стосовно інформації, що з’являється про мене в інтернеті, то мені неприємно. Як я з цим борюся? Менше читаю».

У ході дискусії були запропоновані цікаві думки стосовно публічної сфери, ваги публічних осіб, можливості їх класифікації, недоцільності розробки окремого нормативного акту щодо правового статусу публічних фігур, суспільного інтересу, меж громадського контролю.

Підсумок обговорень, що тривали три з половиною години, підбив декан філософського факультету, доктор філософських наук, професор Карпенко Іван Васильович: «Для мене як філософа розгляд проблеми статусу (в тому числі правового) публічних осіб (homo publicus) на рівні філософського узагальнення є невід’ємним від включення їх у публічну сферу. В ту публічну сферу, визначення якій дає один із засновників сучасної практичної і комунікативної філософії Юрген Габермас: «Публічна сфера — це сфера соціального життя, в якій безпосередньо формується громадська думка. Це форум публічного дискурсу з приводу соціально-політичних проблем життя і розвитку суспільства загалом». Статус публічної особи надають їй те місце, роль, значення та функції, які вона відіграє в публічній сфері. Публічні особи є завжди дійовими особами публічної сфери. Проте не завжди (і не всі) публічні особи, як вони самі себе визначають чи як їх визначає законодавство, є дійсно дійовими особами публічної сфери. І з цього боку можна подискутувати, хто більшою мірою є публічна особа: професор в університетській аудиторії, державний службовець, посада якого належить до категорії «А», чи кондуктор у громадському транспорті. Без жодних образ і для першого, і для другого, і для третього. Адже найголовніше для публічної особи — не посада, яку вона обіймає, а її можливість і здатність впливати на формування громадської думки, на обговорення соціально-політичних проблем життя і розвитку суспільства.

І в продовження цієї думки. В обговоренні йшлося про аристократизацію влади, про моральність публічних осіб, про те, що публічна особа при переході її із публічної сфери в приватний простір втрачає якості публічності і стає приватною особою з певними (в тому числі правовими) наслідками і в ставленні до неї, і в оцінці її діяльності. Мені видається, що аристократизм, висока моральність як людські якості, якщо вони притаманні публічній особі, нікуди не зникають (і не мають зникати) і при переході у приватний простір. Публічна есенція людини, якщо ми визначаємо її як публічну особу, означає, що ця публічність пронизує її всю, в будь-яких просторах, сферах і видах діяльності. Це якраз та ситуація, яка описується знаменитим крилатим висловом: Nomen еst оmen (ім’я — це доля).

Я також звернув увагу на те, що погляди, умовно кажучи, теоретиків і практиків дещо поляризувались у цій аудиторії. Якщо «теоретики» більшою мірою апелювали до важливості точного визначення понять (дефініцій), необхідності створення спеціального інституту публічних осіб, спеціального законодавства, яке б регламентувало діяльність публічних осіб, то «практики» майже цілком задоволені існуючим станом речей, не наполягають на нових визначеннях і законах і, за великим рахунком, вважають, що існуючих визначень і законів цілком досить, щоб унормувати діяльність і кондукторів у громадському транспорті, і суддів високих судів. Цікаво було б прояснити, в чому причина розбіжності поглядів.

І зрештою, багато говорилося про «презумпцію невинуватості». Відомий філософ Мераб Костянтинович Мамардашвілі запропонував говорити про «презумпцію розумності»: якщо не доведено протилежне, людину слід вважати розумною. Можливо, філософи разом з правниками могли б подискутувати з приводу правомірності, змістовного наповнення, філософсько-правових конотацій поняття презумпції публічності?».

Ось такі нотатки основних посилів заходу. На жаль, не вдалось представити і передати дух дискусійної частини круглого столу, але головне, що всі учасники мали активну позицію щодо цього питання, і ця позиція буде «проростати» в їх подальшій діяльності, винесених рішеннях і зроблених управлінських кроках на благо і розвиток нашої держави.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Что юристы ожидают от нового Верховного Суда
Сегодня день рождения празднуют
  • Андрей Василишин
    Андрей Василишин
    судья Северо-западного апелляционного хозяйственного суда
  • Валентина Данишевская
    Валентина Данишевская
    председатель Верховного Суда
  • Елена Евтушенко
    Елена Евтушенко
    судья Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел
  • Марина Якименко
    Марина Якименко
    судья Винницкого апелляционного суда