Реалізація принципу поваги до суду

17:16, 12 ноября 2020
Вчинки судді визначають авторитет всієї судової гілки влади, що зумовлює необхідність ставати кращою версією себе з урахуванням загальнолюдських цінностей.
Реалізація принципу поваги до суду

Ханова Раїса,

кандидат юридичних наук,

суддя Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді, секретар судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів

 

Барікова Анна,

кандидат юридичних наук,

науковий консультант відділу забезпечення роботи секретаря та суддів судової палати управління забезпечення роботи судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів секретаріату Касаційного адміністративного суду

 

У статті 28 Конституції України встановлено право на повагу до гідності, а відповідно до статті 68 Основного Закону йдеться про обов’язок кожного «не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей». Стаття 129 Конституція України закріплює, що за неповагу до суду чи судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.

Згідно зі статтею 1 Кодексу суддівської етики, затвердженого XI черговим з’їздом суддів України 22 лютого 2013 року, суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість і справедливість суду.

Принцип поваги є одним із основоположних щаблів соціальної стабільності та засад життєдіяльності суспільства та держави. Реальна повага до суду є соціально-правовою цінністю, оскільки виникає з огляду на поведінку суддів як представників правосуддя, яка заслуговує на повагу, не лише з урахуванням належного та беззаперечного виконання своїх функціональних обов’язків. Ступінь поваги, зокрема, до суду як елемента загальної та правової культури є барометром як загальної довіри громадянського суспільства до влади, так і показником рівня національної правосвідомості.

Повага до суду насамперед зумовлена тим, наскільки кожна конкретна людина, суспільство в цілому, держава в особі посадових (службових) осіб уповноважених органів вірить у загальнолюдські цінності, такі як правда, добро, справедливість, чесність тощо, а також наскільки ці особи впевнені у високих етичних стандартах поведінки та моральному обличчі суддів. До того ж, суддя є не просто людиною, але й посадовою особою з публічними повноваженнями щодо здійснення судової влади. Це зумовлює доволі жорсткі стандарти поведінки суддів і необхідність підтримання самоповаги представників органів судової влади, бо вчинки одного та кожного конкретного судді визначають авторитет всієї судової гілки влади.

Щодо самоповаги йдеться не про зверхність чи відчуття елітарності суддівської професії, а про необхідність кожного дня ставати кращою версією себе, порівнювати свою поведінку з попереднім досвідом і набором життєвих цінностей, які є спільними та єдиними для кожної людини, попри відмінності в расі, віросповіданні, етнічно-культурних особливостях тощо. Судді, навіть більше ніж представники інших світських професій в цьому світі, мають ставити надзвичайно високі вимоги до себе. Саме особистості, які це усвідомлюють і щоденно реалізують як у буденних вчинках, так і при вирішенні судових справ, об’єктивно вправі ставати суддею чи залишатися на такій посаді.

Міжнародні стандарти щодо поваги до суду

Людство за період свого існування напрацювало стандарти мінімальних зобов’язань щодо поваги до суду. Україна взяла на себе ці зобов’язання. Відповідно, на рівні національного законодавства та його імплементації ці вимоги можна поглибити чи розширити, навіть зробити більш жорсткими, але не вужчими.

Основні принципи незалежності судових органів схвалені резолюціями 40/32, 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року щодо принципів свободи слова та асоціацій у пункті 8, зокрема, вказують, що судді повинні завжди поводитись таким чином, щоб забезпечити повагу до своєї посади та зберегти неупередженість і незалежність судових органів.

У Висновках «Участь судової влади в організації роботи судової системи» Першої експертної комісії Міжнародної Асоціації Суддів (Афіни, 9-13 жовтня 1994 року) також йдеться про довіру до судової влади. Зокрема робиться акцент, що організація роботи судів має здійснюватися не тільки так, щоб суддя міг вільно виконувати свої обов’язки, але й так, щоб зберегти імідж незалежної судової влади в очах громадськості, оскільки це є основою довіри до правосуддя.

Ухвалена Європейська хартія про Закон «Про статус суддів» (Страсбург, 8-10 липня 1998 року) установлює, що цей закон має на меті забезпечення компетентності, незалежності та неупередженості, яких кожна особа законно очікує від судових органів і від кожного судді, якому доручено захищати її права, і він виключає будь-яке положення чи будь-яку процедуру, які могли б похитнути довіру до цієї компетентності, незалежності й неупередженості.

Висновок No 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів у пункті 14 визначає особливості рівня, на якому гарантується судова незалежність, а саме: незалежність судової влади повинна забезпечуватися внутрішніми стандартами якнайвищого рівня. Відповідно, держави повинні включити положення про незалежність судової влади або у свої конституції, або основоположні принципи в країнах, які не мають конституцій, але де повага до незалежності судової влади гарантується давньою культурою та традиціями. Цим стверджується фундаментальна важливість незалежності при визнанні особливої ситуації в юрисдикціях загального права (зокрема, Англії та Шотландії), де існує тривала традиція незалежності, попри відсутність формальних конституцій.

Висновки Консультативної ради європейських суддів (КРЄС) містять деталізовані положення щодо дотримання етичних стандартів як передумови зміцнення довіри до судової влади. Зокрема, у Висновку № 3 (2002) КРЄС до Комітету Міністрів Ради Європи щодо принципів і правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та безсторонності (Страсбург, 19 листопада 2002 року), йдеться про те, що методи, які використовуються для вирішення судових спорів, повинні завжди вселяти довіру. Повноваження, якими наділені судді, безпосередньо пов’язані з такими цінностями, як справедливість, істина й свобода. Стандарти поведінки, які вимагаються від суддів, випливають із цих цінностей і лежать в основі довіри до здійснення правосуддя.

У Висновку уточнено, що суспільна довіра та повага до судової влади є гарантіями ефективності системи правосуддя, тому поведінка суддів розглядається громадськістю як необхідний складник довіри до судів. З метою забезпечення цієї довіри сформульовано певні стандарти поведінки суддів, які насамперед зводяться до таких: 1) судді повинні виконувати свої обов’язки, уникаючи виявів певних уподобань чи упередженості; 2) ухвалюючи рішення, вони не повинні брати до уваги обставини, які виходять за межі застосування юридичних норм; 3) у ході підготовки чи розгляду справи судді свідомо не повинні робити будь-яких коментарів, які можуть бути розцінені як завчасне ухвалення рішення або можуть вплинути на справедливість судового розгляду; 4) судді повинні виявляти рівне ставлення до сторін і високий рівень професійної компетентності; 5) судді також повинні здійснювати правосуддя старанно та з розумною швидкістю.

У підпункті 22 пункту «a» «Безсторонність та поведінка суддів під час виконання своїх судових функцій» уточнено, що суспільна довіра та повага до судової влади є гарантіями ефективності системи правосуддя: поведінка суддів у їхній професійній діяльності, зрозуміло, розглядається громадськістю як необхідна складова довіри до судів.

На підставі пункту 5 Висновку No 4 (2003) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо належної підготовки та підвищення кваліфікації суддів на національному та європейському рівнях (Страсбург, 27 листопада 2003 року, документ No CCJE (2003) Op. No. 4) підготовка є необхідною передумовою, якщо судова влада розраховує та заслуговує на повагу.

Висновки Першої експертної комісії Міжнародної асоціації суддів щодо правил етичної поведінки суддів, їх застосування та дотримання (зустріч у Валль де Браво, 31 жовтня – 4 листопада 2004 року) зосереджені на тому, що дотримання принципів етики, які захищатимуть суддівську незалежність від стороннього впливу, є корисним для підтримки довіри суспільства до судової системи.

Відповідно до Висновку № 7 (2005) КРЄС до уваги Комітету Міністрів РЄ про правосуддя та суспільство (Страсбург, 23-25 листопада 2005 року) суспільство має ставитися з повагою та мати довіру до здатності судів здійснювати свою функцію. Розуміння ролі судової влади в демократичних країнах, зокрема того, що обов’язком судді є справедливе та неупереджене застосування закону, незалежно від можливого соціального або політичного тиску чи впливу, значно відрізняється в різних країнах Європи. Рівень довіри до діяльності судів є неоднаковим. Висновок No 7 (2005) робить акцент на таких положеннях. 


Суди є, та сприймаються такими широким загалом, належним форумом для встановлення юридичних прав і обовʼязків та вирішення повʼязаних з ними спорів. Суспільство з повагою ставиться та має довіру до спроможності судів здійснювати таку функцію (пункт 8).

КРЄС вважає, що для сприяння кращому розумінню ролі судової системи потрібно докласти певних зусиль для якомога надійнішого забезпечення того, що уявлення, яке має суспільство щодо системи правосуддя, є точним та показує ті зусилля, які докладають судді та судові чиновники для здобуття поваги й довіри до спроможності судів виконувати свої функції. Ці дії повинні чітко продемонструвати межі того, що може система правосуддя (пункт 27).

Деякі навчальні програми розраховані на забезпечення того, щоб суди сприймалися в усіх аспектах їхньої роботи такими, що ставляться однаково стосовно всіх сторін, тобто безсторонньо та без будь-якої дискримінації за ознаками раси, статі, релігійних переконань, етнічного походження або соціального стану. Судді та судовий персонал навчаються визначати такі ситуації, коли окремі особи можуть відчувати, що наявний або може застосовуватися упереджений підхід, та вміти владнати такі ситуації так, щоб посилити довіру та повагу до суду. Юристам організовано надається спеціальна етична підготовка, що запобігає тому, щоб вони, навмисно чи ненавмисно, сприяли формуванню недовіри до системи правосуддя (пункт 29).

КРЄС вважає, що для сприяння кращому розумінню ролі судової влади потрібно докласти зусиль для якнайкращого забезпечення того, щоб сприйняття суспільством системи правосуддя було точним та показувало ті зусилля, які докладаються суддями та судовими посадовцями для здобуття поваги та довіри до спроможності судів виконувати свої функції. Ці дії повинні чітко продемонструвати межі того, що може система правосуддя (пункти 24-27, «Б.1»).

У Бангалорських принципах діяльності судді, схвалених резолюцією 2006/23 Економічної і Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року, закріплено необхідність їх запровадження з огляду на те, що довіра суспільства до судової системи та впевненість у моральному авторитеті, чесності та непідкупності судових органів має першорядне значення в сучасному демократичному суспільстві, посада судді має особливий рівень суспільної довіри, судді повинні докладати всіх зусиль для підтримання й поглиблення довіри до судової системи. Йдеться, зокрема, про такі критерії основі попередніх здобутків і заслуг, як незалежність, об’єктивність, чесність та непідкупність, дотримання етичних норм, рівність, компетентність і старанність.

Пункти 1.6, 2.2 цих принципів регламентують дотримання суддею високих стандартів поведінки суддів і відстоювання їх із метою поглиблення громадської довіри до судових органів, що має головне значення для підтримання незалежності судової гілки влади, а також поведінка судді, як процесуальна, так і позапроцесуальна, має сприяти підтримці та зростанню довіри суспільства, представників юридичної професії та сторін у справі до об’єктивності суддів і судових органів. Ці норми надалі були закріплені в Кодексі суддівської етики, затвердженому ХІ черговим з’їздом суддів України 22 лютого 2013 року.

Коментарі щодо Бангалорських принципів поведінки суддів (вересень 2007 року) щодо принципів третьої цінності «Чесність і непідкупність» вказують на відповідність суспільним уявленням, зокрема, що поведінки, яка може послабити ступінь поваги до судді, слід уникати.

Стосовно пункту 5.2 Бангалорських принципів уточнений обов’язок утримуватися від принизливих зауважень. Тобто суддя повинен намагатися діяти так, щоб його поведінка вселяла в будь-якого поміркованого спостерігача обґрунтовану впевненість у його об’єктивності. Судді зобов’язані уникати коментарів, висловів, жестів чи дій, які можна обґрунтовано сприйняти як доказ байдужості чи неповаги до будь-кого.

Коментарі також містять посилання на окремі підходи ісламського права. Так, судді не обов’язково бути людиною поважного віку, однак вік збільшує повагу до посади судді та його авторитет («Судова система в ісламі» (The Judicial System in Islam), проект «Відкрий іслам», www.islamtoday.com). Судова зала – це царина серйозності, стриманості й поваги. Суддя повинен поводитися так, щоб викликати повагу інших.

У Коментарях до пункту 4.6 зазначається, що судді, як і будь-якому громадянину, гарантується право вільного вираження думок, віросповідання, участі в зібраннях та асоціаціях, однак у процесі реалізації таких прав суддя завжди турбується про підтримку високого статусу посади судді та не допускає дій, що не сумісні з неупередженістю і незалежністю судових органів.

Щодо критики судді іншими особами Коментарі щодо Бангалорських принципів зорієнтовані на те, що представники громадськості, а також законодавчих і виконавчих органів можуть публічно висловлювати свою думку про недоліки, упущення чи помилки судді, а також про винесені ним рішення. Дотримуючись загальноприйнятого правила не висловлюватися з приводу політичних питань, суддя зазвичай не відповідає на критику у свій бік. Попри те, що право висловлювати критику на адресу судді обмежується нормами щодо вияву неповаги до суду, зараз ці норми застосовуються рідше, ніж у минулому, коли вони використовувалися для припинення критики в бік судових органів чи конкретного судді або покарання за неї. Замість поглиблення конфлікту через відкриття провадження про неповагу до суду, більш раціональним і мудрим рішенням є ігнорування будь-яких скандальних нападок. Як було зауважено: «правосуддя – це не недоторкана чеснота: вона має випробувати на собі прискіпливу увагу суспільства і почути ввічливі, нехай і різкі, зауваження з боку звичайних людей» (справа «Ембард проти Генерального прокурора Тринідаду і Тобаго» (Ambard v. Attorney General for Trinidad and Tobago), Таємна рада, апеляція на рішення апеляційного суду Тринідаду і Тобаго [1936] AC 322 at 335, виголошено лордом Еткіном).

У Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи від 17 листопада 2010 року зроблене уточнення, що незалежність судової влади забезпечує кожній особі право на справедливий суд і тому є не привілеєм суддів, а гарантією поваги до прав і свобод людини, що дає змогу кожній особі відчувати довіру до судової системи. Коментуючи рішення суддів, виконавча та законодавча влада мають уникати критики, яка може підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї. Їм також слід уникати дій, які можуть поставити під сумнів їхнє бажання виконувати рішення суддів, за винятком випадків, коли вони мають намір подати апеляцію. Судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, оскільки вони є частиною суспільства, якому служать. Зокрема, пункт 13 установлює, що потрібно вжити всіх необхідних заходів для забезпечення поваги, захисту і сприяння незалежності та неупередженості суддів.

Згідно з положеннями Бордоської декларації 2009 року справедливе відправлення правосуддя потребує, зокрема, поваги до незалежності суду, дотримання принципу розподілу влади та обов’язкової сили остаточних судових рішень. Подібний підхід висловлений в пункті 2 Висновку No 12 (2009) Консультативної ради європейських суддів (КРЄС) та Висновку No 4  (2009) Консультативної ради європейських прокурорів КРЄП) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо взаємовідносин між суддями та прокурорами у демократичному суспільстві.

Висновок No (2013) 16 Консультативної Ради Європейських Суддів (КРЄС) «Про відносини між суддями та адвокатами, прийнятий на 14-му пленарному засіданні КРЄС» (м. Страсбург, 13-15 листопада 2013 року) установлює такі вимоги щодо реалізації, зокрема, принципу поваги до суду, що має полегшувати взаєморозуміння та повагу з врахуванням незалежності: стосунки, які витікають із професійної поведінки та які потребують взаємної поваги до ролей та конструктивного діалогу між суддями та адвокатами (пункт 9); взаємоповага, справедливість, честь та гідність, дотримання закону, професіоналізм як одні з етичних принципів (пункт 19); адвокат має підтримувати належну повагу та ввічливість до суду (пункт 20).

У пункті 6 Висновку No 17 (2014) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади (Страсбург, 24 жовтня 2014 року) з урахуванням пункту 45 Висновку КРЄС No 1 (2001) і пункту 34 Висновку КРЄС No 6 (2004) передбачено, що основоположним правилом стосовно індивідуального оцінювання суддів має бути те, що під час нього повністю зберігається повага до незалежності судочинства.

Проміжний Висновок Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії) щодо Закону України «Про очищення влади» (Закон «Про люстрацію») (16 грудня 2014 року, CDL-AD (2014) 044) у пункті 95 закріплює, зокрема, що Закон «Про люстрацію» повинен застосовуватися з дотриманням належної поваги до конституційних норм захисту незалежності суддів.

Творці, зокрема, поваги до суду

У параграфах 55, 59 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Санді Таймс проти Сполученого Королівства» (Sunday Times v. The United Kingdom) від 26 квітня 1979 року (Series A, No. 30) постановлено, що поняття, згадані в тексті, визнаються такими, що входять до терміна «авторитет суду», який закріплений в статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 


У 2019 році Європейський суд з прав людини провів судовий семінар на тему: «Зміцнення довіри до судової влади», який охоплював висвітлення факторів, що відіграють ключову роль у формуванні довіри до судової влади: 1) призначення та звільнення суддів, просування по службі, їх професійні обов’язки; 2) стратегії, які використовуються для зміцнення довіри до судової влади та для підвищення відповідальності інших гілок влади за зміцнення і захист судової влади; 3) мотивування судових рішень.

У цілому судова практика Європейського суду з прав людини зорієнтована на те, що довіра до судової влади пов’язана з легітимністю судів з огляду на такі ознаки судової влади, як загальні цінності (уповноважених осіб і тих, на кого поширюється компетенція), схвалення (відчуття у людини, що моральний обов’язок вимагає підкоритися владі).

З урахуванням принципів і підходів наднаціонального права Європейського Союзу повага до суду має двовимірну природу: 1) право судді вимагати поваги до себе також як до представника держави; 2) обов’язок судді поважати людську гідність учасників судового процесу та дотримуватися вимог загальної та правової культури не під час виконання суддівських функцій. Відповідно, суддя своєю поведінкою та власними морально-етичними складовими судового статусу формує авторитет судової влади та може притягти до відповідальності осіб, які виявляють неповагу до суду.

Така дихотомія є запорукою соціальної стабільності та правових засад життєдіяльності держави та суспільства. Йдеться і про визнання суспільством можливості представляти судову владу суддями, які зобов’язані не завдавати шкоди правосуддю, а також мають виконувати свої професійні функції на основі загальнолюдських цінностей та норм права. У протилежному випадку особа, яка не визнає статусу судді та його здатності вирішувати правові спори, не визнає обов’язковості судових рішень, винесених іменем України, тому фактично не визнає судову (таким чином, і державну) владу в цілому.

Міра поваги до суду є одним із чинників визнання держави правовою. Впевненість у правоті, справедливості, незалежності та об’єктивності суду є запорукою верховенства права, стабільності та миру в державі. Через повагу до суду та визнання авторитетності судової гілки влади втілюється кредит суспільної довіри, коли кожне судове рішення сприймається як істина: кожна особа вважає відповідне судове рішення правильним, справедливим і законним, навіть якщо воно ухвалене не на її користь. У разі незгоди з судовим рішенням гарантоване право на його оскарження, а якщо трапилася судова помилка, то таке рішення підлягає скасуванню в обов’язковому порядку.

Водночас іноді ЗМІ в пошуку сенсацій викривлюють факти, некомпетентно тлумачать судові рішення, висвітлюють насамперед негативні явища в системі судочинства, огульно критикують суди чи суддів тощо. Такий нігілістичний підхід, як правило, зумовлений національною колективною свідомістю, зрештою може зруйнувати фундамент існування судової гілки влади. Реальному розумінню функціонування судів та покращенню поточної соціально-правової культури суддів сприятиме саме достовірна, правдива інформація про поточний стан справ.

Творцями поваги до суду є насамперед судді, які за своїм статусом представляють державу під час здійснення правосуддя, а своєю поведінкою мають утверджувати загальнолюдські та правові цінності. За аналогією до показаних у писанкових мотивах та в межах триєдності світу в цілому, трирідності людської суті йдеться про свого роду абсолютну реальність на основі любові до світу та себе (самоповаги), мудрості, гармонії, сили, зокрема, з огляду на публічні владні функції тощо в межах справедливості законів Всесвіту. У межах матерії та свідомості має зберігатися баланс ясності (чистоти), активності та інертності поведінки.

Упродовж плину долі людини в потойбіччі та реальному (матеріальному) світі в теперішньому часі («на яву») підтримувачем в прагненні висоти думок і відповідних вчинків є система цінностей щодо впорядкування життєдіяльності на основі загальних законів буття, постійне дотримання останніх. Таким чином, трирідність людської суті зумовлена взаємозв’язком матеріальної складової буття, дослідницької суті щодо законів Всесвіту та регулятивної складової стосовно постійного розвитку. З усвідомлення, осягнення єдності та комплексності законів буття вибудовується фізичний аспект існування за підтримки та впливу надбань людства щодо організації життєдіяльності держави та суспільства. У протилежному випадку матеріальне буття буде насамкінець зруйноване, але невдовзі з небуття постане нова реальність. Подібною є максима китайської цивілізації: змінюйся, а то помреш.

З метою формування високо морального статусу судді необхідно зважати та такий невичерпний перелік загальнолюдських цінностей: розвиток і спокій духу; правдивість у думках, словах і вчинках, контроль над прагненнями, емоціями та почуттями; усвідомлення вічності буття та мінливості світу речей і людських бажань; культура чесності, помірності та дисципліни; утримання від завдавання будь-якого зла (шкоди); терпіння, уважність, споглядання, зосередженість тощо. На такий набір цінностей має бути накладений каркас нормативної моделі поведінки судді, тобто сукупність загальноцивілізаційних правил поведінки під час розгляду справ судами, заснованих на взаємній повазі та самоповазі учасників процесу.

Межі судового розсуду

Суспільство поважає таку суддівську чесноту, як незалежність суддів, яка, зокрема, проявляється у вільному суддівському розсуді в межах закону, за винятком явної сваволі.

У постанові від 26 червня 2018 року у справі № 809/1231/16 Верховний Суд зазначив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. У разі відсутності у суб’єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов’язання судом суб’єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь з ким. Повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб’єкта владних повноважень. Тобто в разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов’язаний вчинити конкретні дії та, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов’язати до цього в судовому порядку (постанови Верховного Суду від 6 березня 2019 року у справах № 1640/2592/18, № 1640/2594/18).

Дискреційні повноваження – це сукупність прав та обов’язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта. У разі наявності у суб’єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов’язання судом суб’єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження (постанови Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 814/1755/17, від 14 серпня 2018 року у справах № 522/17650/16-а, № 815/1666/17, від 11 вересня 2018 року у справах № 441/564/17, № 816/318/18, від 6 листопада 2018 року у справах № 826/1017/16, № 826/1020/16, від 13 листопада 2018 року у справі № 826/20369/14, від 27 листопада 2018 року у справі № 826/162/18, від 6 березня 2019 року у справах № 1640/2592/18, № 1640/2594/18).

Законодавець передбачив обов’язок суду зобов’язати суб’єкта владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій та виключної компетенції останнього, тому втручання в повноваження вказаного органу виходить за межі завдань адміністративного судочинства (постанови Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 814/2222/17, від 13 листопада 2018 року у справі № 826/20369/14).

Втручанням у дискреційні повноваження суб’єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов’язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішення замість суб’єкта владних повноважень (постанови Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 814/2222/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 441/564/17).

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов’язує суб’єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні (постанови Верховного Суду від 3 квітня 2018 року у справі № 800/366/17, від 26 червня 2018 року у справі № 814/1755/17, від 10 липня 2018 року у справах № 819/1556/17, № 823/1619/16, від 27 листопада 2018 року у справі № 826/162/18, від 24 січня 2019 року у справах № 806/2978/17, № 806/2981/17, від 12 лютого 2019 року у справі № 825/1602/17, від 19 лютого 2019 року у справі № 815/5804/17, від 6 березня 2019 року у справах № 1640/2592/18, № 1640/2594/18).

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 29 травня 2018 року у справі № 800/341/17 (9991/944/12) і від 12 листопада 2019 року у справі № 9901/21/19 зазначила, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), у межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин, про захист яких вони просять, від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Верховний Суд у постанові від 3 червня 2020 року у справі № 550/1114/17 погодився з доводами щодо права позивача обирати спосіб судового захисту.

У постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 1240/2611/18 сформульований висновок, що на підставі приписів частини першої статті 5 та частини другої статті 9 КАС України саме позивач обирає спосіб судового захисту; суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до КАС України, у межах позовних вимог.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (постанови Верховного Суду від 6 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 6 листопада 2019 року у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 4 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 1 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 1 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц).

Наведене означає, що принцип диспозитивності покладає на суд обов’язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до адміністративного суду. Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і за загальним правилом не повинен виходити за межі цих вимог. Тобто суд зв’язаний предметом і обсягом заявлених вимог (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17-а).

До початку розгляду судом справи по суті позивач має право у спосіб подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову (постанова Верховного Суду від 13 лютого 2018 року у справі № 264/4263/16-ц).

Відповідно, право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов’язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог. Вихід за межі позову можливий у виняткових випадках, зокрема, коли повний та ефективний захист прав, свобод та інтересів неможливий у заявлений позивачем спосіб. Такий вихід за межі позовних вимог має бути пов’язаний із захистом саме тих прав, свобод та інтересів, щодо яких подана позовна заява (постанова Верховного Суду від 24 вересня 2019 року у справі № 819/1420/15).

Установлюючи правило, що суд розглядає адміністративну справу в межах позовних вимог, ця норма встановлює виняток у вигляді можливості у суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного та повного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин (сторін чи третіх осіб), про захист яких вони просять, від порушень з боку суб’єктів владних повноважень (постанови Верховного Суду від 18 травня 2018 року у справі № 826/6965/14, від 27 листопада 2018 року у справі № 807/997/16, від 15 липня 2019 року у справі № 804/14556/15, від 20 листопада 2019 року у справі № 826/9457/18, від 22 листопада 2019 року у справі № 815/4392/15, від 23 грудня 2019 року у справі № 815/3145/15, від 7 лютого 2020 року у справі № 826/11086/18, від 5 травня 2020 року у справі № 1340/4044/18, від 23 червня 2020 року у справі № 820/1545/16, від 6 серпня 2020 року у справі № 805/3147/16-а).

Такі повноваження суду щодо визначення меж розгляду адміністративної справи є субсидіарними, не можуть змінювати предмет спору, а лише стосуються обсягу захисту порушеного права (постанова Верховного Суду від 7 лютого 2020 року у справі № 826/11086/18). 

У постанові Верховного Суду 25 березня 2020 року у справі № 752/18396/16-а сформульована правова позиція, що принцип диспозитивності в адміністративному процесі має своє специфічне змістове наповнення, пов’язане з публічно-правовим характером адміністративного позову та активною участю суду в процесі розгляду адміністративних справ, тому адміністративний суд може та зобов’язаний в окремих випадках вийти за межі позовних вимог, якщо спосіб захисту, який обрав позивач, є недостатнім для захисту його прав, свобод і законних інтересів.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), у разі якщо обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення права чи інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням (постанови Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 696/323/17-ц, від 2 жовтня 2019 року у справі № 750/3021/18).

Верховний Суд уточнив, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою (постанови від 15 червня 2018 року у справі № 826/19388/16, від 3 серпня 2018 року у справі № 826/25805/15, від 27 листопада 2018 року у справі № 826/5011/17, від 06 грудня 2018 року у справі № 826/16066/16, від 18 грудня 2018 року у справі № 804/5226/16, від 20 грудня 2018 року у справі № 760/16355/16-а, від 15 січня 2019 року у справі № 826/23025/15, від 24 січня 2019 року у справах № 810/2981/16, № 826/22472/15, від 5 лютого 2019 року у справі № 826/25739/15).

У постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 826/9457/18 Верховний Суд зазначив, що зміст принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі зобов’язує адміністративний суд до активної ролі під час розгляду справи, зокрема, обранням того способу захисту порушеного права, який відповідає фактичним обставинам справи і відновлює порушене право особи. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Тобто на підставі наданих процесуальним законом повноважень суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку (постанова Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 696/321/17-ц).

Наприклад, у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 825/2845/15-а Верховний Суд указав, що платники податків можуть оскаржити до суду рішення, дії, бездіяльність суб’єктів владних повноважень, які порушують права, свободи та інтереси.

Наслідком задоволення в адміністративному судочинстві позовних вимог є відновлення фактично порушених прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин. Суд при прийнятті рішення про задоволення позовних вимог, має не лише вирішити позовні вимоги відповідно до принципів верховенства права, а й обрати найбільш ефективний спосіб захисту порушеного права. Тобто такий, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду та здійснювалося примусове виконання рішення.

Належні способи захисту – це способи, які прямо передбачені законом або спеціальною нормою, аналіз якої дає змогу обрати такий спосіб захисту, який дає змогу забезпечити виконання її приписів.

Європейський Суд з прав людини у своїй усталеній практиці пов’язує визначення ефективного судового захисту саме з відповідним змістом заявлених позовних вимог, тобто з визначенням належного способу захисту порушених прав, свобод та інтересів особи.

Задоволення судом лише позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності означає, що відповідне рішення не створило жодних правових наслідків та не відновило порушене право позивача, оскільки рішення контролюючого органу, яке створює для позивача правові наслідки залишається чинним та узгодженим в повному обсязі, що створює передумови для повторного звернення до суду з тих же підстав.

Як вбачається зі змісту прохальної частини позову, позивач, як наслідок, і суди фактично ототожнили спірну бездіяльність з оскарженням рішення (рішення про залишення скарги без розгляду), що вказує на не з’ясування судами належним чином змісту позовних вимог та головне – предмету спору, що призвело до обрання неправильного способу захисту.

Водночас правила адміністративного судочинства допускають випадок, коли суд може вийти за межі вимог адміністративного позову, зокрема, якщо спосіб захисту, який пропонує позивач, є недостатнім або неправильно обраним для повного захисту прав, свобод та інтересів.

Оскільки наслідком розв’язання публічно-правового спору по суті має бути захист порушеного суб’єктивного права позивача, тому під час нового розгляду спору суди мають перевірити вказані обставини.

Замість висновків: цитати відомих юристів про повагу до суду

На переконання Олівера Венделла Холмса, суддям потрібно «поділяти пристрасті та динаміку [свого] часу, щоб уникнути осуду за те, що [вони] не жили» (Коментарі щодо Бангалорських принципів поведінки суддів. 2007. С. 49).

А. Коні вказував, що до судді варто пред’являти високі вимоги не лише в розумінні знань та вмінь, але й у розумінні характеру, проте, вимагати від нього героїзму неможливо, та й не має потреби. Досить захистити їх від умов, що дають підстави для розвитку малодушності та вимушеної послужливості (Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе (общие черты судебной этики). Избр. произведения. Москва: Госюриздат, 1956. 22 с.).

І. Енгельман висловлював позицію, що при захисті прав окремих осіб суд захищає все чинне право, весь устрій життя цілого народу (Энгельман И.Е. Курс русского гражданского судопроизводства. 3-еизд. Юрьев: типография К. Маттисена, 1912. 646 с.  С. 60).

У зверненні до учасників Національної програми суддівської орієнтації (Вуллонгонг, Австралія, 13 жовтня 1996 року) Сер Жерар Бреннан, головний суддя Австралії, зокрема, зазначав, що привілей суддів – виконувати свої обов’язки, обов’язок – залишити свою посаду незаплямованою, коли настане час її залишити. Їхні слова та дії як на публіці, так і до певної міри в особистому житті впливатимуть на ставлення громадськості до посади та на повагу, яку ця посада мала б викликати.

Кожне слово і вчинок як судді, як і інші слова та дії, можуть стати об’єктом публічної критики, а нападки, які були необґрунтованими та залишилися без відповіді, можуть підірвати повагу суспільства до судової системи. Однак, якщо врешті-решт ви поділяєте з моїми колегами, яких ви глибоко поважаєте, почуття служіння суспільству шляхом здійснення правосуддя згідно з законом, вас чекає життя, сповнене неймовірного задоволення. Нехай ваше серце буде чистим і благородним. І вам усе вдасться (Sir Gerard Brennan. The Role of the Judge. National Judicial Orientation Programme. 1996).

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Реформа системи оплати праці державних службовців: коментар голови НАДС
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Дмитрий Матохнюк
    Дмитрий Матохнюк
    судья Седьмого апелляционного административного суда
  • Григорий Мачульский
    Григорий Мачульский
    судья Кассационного хозяйственного суда Верховного Суда
загрузка...