Видеоконференция и другие инструменты цифровой справедливости на бумаге и в действии: от дознавателя до Страсбурга

ДРОЗДОВ Олександр Михайлович

професор, доктор юридичних наук,

заслужений юрист України, адвокат,

член Комісії з питань правової реформи при

Президентові України,

член Апеляційної палати НАЗЯВО,

член Науково-консультативних рад при

Конституційному Суді України та Верховному Суді,

почесний професор кафедри кримінального права та

кримінології, міжнародного публічного права та

міжнародних відносин Юридичного факультету

Університету Барселони

(м. Барселона, Королівство Іспанія)

професор кафедри кримінально-правових та

адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету

ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука»,

(м. Рівне, Україна)

доцент кафедри кримінального процесу

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

(м. Харків, Україна)

ДРОЗДОВА Олена Валеріївна

доцентка, кандидатка юридичних наук, адвокатка,

професорка кафедри кримінального права та

кримінології, міжнародного публічного права та

міжнародних відносин Юридичного факультету

Університету Барселони

(м. Барселона, Королівство Іспанія)

доцентка кафедри кримінально-правових та

адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету

ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука»,

(м. Рівне, Україна)

І. Пандемія COVID-19, війна, примусове переміщення населення та стрімкий розвиток цифрових технологій актуалізували, зокрема, питання: чи має особа право брати участь у кримінальному провадженні дистанційно не лише у суді, але й під час досудового розслідування?

Автори цих рядків нещодавно, спираючись на практику ЄСПЛ, вже зазначали переваги здійснення процесуальних дій в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів обвинуваченими. Замість застосування процедур міжнародного співробітництва під час кримінального провадження, можемо навести такі додаткові аргументи:

Економія часу та ресурсів. Використання відеоконференції дозволяє значно скоротити час і витрати, пов'язані з проведенням процесуальних дій, порівняно з традиційними процедурами міжнародного співробітництва.

Оперативність правосуддя. Відеоконференція сприяє швидшому розгляду справ, що відповідає принципу розумних строків судового розгляду, що є важливою складовою права справедливий суд.

Доступність правосуддя. Відеоконференція забезпечує можливість участі у процесі осіб, які з об'єктивних причин не можуть фізично бути присутніми в суді, що знижує бар'єри для доступу до правосуддя.

Гнучкість процесу. Відеоконференція дозволяє адаптувати судовий процес до непередбачуваних обставин, таких як пандемія чи воєнний стан, на відміну від складних та затяжних процедур міжнародного співробітництва, що часто зупиняють хід кримінального провадження.

Технологічний прогрес. Сучасні технології забезпечують високу якість зв'язку та захист інформації, що робить відеоконференцію надійним та безпечним інструментом для проведення процесуальних дій.

Зменшення навантаження на систему міжнародного співробітництва. Використання відеоконференції дозволяє зберегти ресурси для більш складних випадків, які справді потребують залучення міжнародних механізмів правової допомоги, тим самим оптимізуючи використання державних ресурсів.

Забезпечення безперервності судового процесу. Відеоконференція дозволяє уникнути затримок, спричинених необхідністю очікувати відповідей від іноземних компетентних органів. Натомість, процесуальні дії в рамках міжнародного співробітництва часто обумовлюють зупинення кримінального провадження.

Зниження ризиків для учасників процесу. Відеоконференція усуває необхідність фізичного переміщення обвинуваченого, що може бути пов'язано з додатковими ризиками, особливо в умовах міжнародних конфліктів чи пандемій. Цей аргумент набуває особливої актуальності в умовах воєнного стану, що відповідає принципам Конституції України, яка гарантує захист життя, здоров'я, честі, гідності, недоторканності та безпеки людини як найвищої соціальної цінності.

Наведені аргументи підкреслюють ефективність і доцільність використання відеоконференції як інструменту для забезпечення правосуддя у сучасних умовах^[1].

Зауважимо, що лише в минулому році стало можливим брати участь онлайн у Касаційному кримінальному суді та Великій палаті Верховного Суду. 8-9 травня 2024 року в газеті «Голос України» було опубліковано оголошення про інтеграцію підсистем «Електронний кабінет» та «Електронний суд» у Верховному Суді. Це дозволило здійснювати процесуальні дії з використанням цих систем, що стало важливим кроком у забезпеченні дистанційної участі у судовому процесі відповідно до сучасних цифрових стандартів^[2].

На сьогодні участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції є широко поширеною практикою. Однак на стадії досудового розслідування ситуація виглядає по-іншому. Закон формально дозволяє учасникам кримінального провадження, зокрема потерпілому, свідку та підозрюваному, брати участь у процесуальних діях, наприклад допитах, з власного житла чи іншого приміщення, не пов'язаного з юрисдикцією органу досудового розслідування. Проте на практиці застосування відповідних положень КПК часто обмежує ці можливості, що суттєво знижує ефективність і реальність їх реалізації.

Звернімося до положень КПК. Так частиною 1 статті 232 встановлено, що  допит осіб, впізнання осіб чи речей під час досудового розслідування можуть бути проведені у режимі відеоконференції при трансляції з іншого приміщення (дистанційне досудове розслідування) у випадках: 1) неможливості безпосередньої участі певних осіб у досудовому провадженні за станом здоров’я або з інших поважних причин; 2) необхідності забезпечення безпеки осіб; 3) проведення допиту малолітнього або неповнолітнього свідка, потерпілого; 4) необхідності вжиття таких заходів для забезпечення оперативності досудового розслідування; 5) наявності інших підстав, визначених слідчим, прокурором, слідчим суддею достатніми.

У частині другій цієї статті зазначається, що рішення про здійснення дистанційного досудового розслідування приймається слідчим, прокурором, а в разі здійснення у режимі відеоконференції допиту згідно із статтею 225 КПК - слідчим суддею з власної ініціативи або за клопотанням сторони кримінального провадження чи інших учасників кримінального провадження. У разі, якщо сторона кримінального провадження чи потерпілий заперечує проти здійснення дистанційного досудового розслідування, слідчий, прокурор, слідчий суддя може прийняти рішення про його здійснення лише вмотивованою постановою (ухвалою), обґрунтувавши в ній прийняте рішення. Рішення про здійснення дистанційного досудового розслідування, в якому дистанційно перебуватиме підозрюваний, не може бути прийняте, якщо він проти цього заперечує.

Однак на практиці доволі часто трапляються протилежні ситуації, коли потерпілий або підозрюваний наполягають на своїй дистанційній участі у процесуальних діях, але ні слідчий, ні дізнавач, ні прокурор не бажають цього навіть розглядати по суті. Натомість вони наполегливо вимагають, щоб, наприклад, потерпілий долав без перебільшення сотні кілометрів лише для того, щоб з’явитися до слідчого на допит. Більше того, авторам цієї публікації відомі випадки, коли слідчий чинить тиск на підозрюваного, який на законних підставах перебуває за кордоном, вимагаючи його особистої явки для допиту за кілька тисяч кілометрів, погрожуючи в іншому разі ініціювати процедуру екстрадиції. Очевидно, що такі дії суперечать справжній меті кримінального провадження і ставлять під сумнів добросовісність правоохоронців у прагненні забезпечити виконання його завдань.

Зазвичай слідчі та прокурори у своїх відмовах допитати потерпілого або свідка в режимі відеоконференції покликаються на положення частин 5 та 6 статті 232 КПК.

Для наочності наведемо текст наведених положень КПК. Якщо особа, яка братиме участь у досудовому розслідуванні дистанційно згідно з рішеннями слідчого чи прокурора, знаходиться у приміщенні, розташованому на території, яка перебуває під юрисдикцією органу досудового розслідування, або на території міста, в якому він розташований, службова особа цього органу досудового розслідування зобов’язана вручити такій особі пам’ятку про її процесуальні права, перевірити її документи, що посвідчують особу, та перебувати поряд з нею до закінчення слідчої (розшукової) дії (ч. 5). Якщо особа, яка братиме участь у досудовому розслідуванні дистанційно згідно з рішеннями слідчого чи прокурора, знаходиться у приміщенні, розташованому поза територією, яка перебуває під юрисдикцією органу досудового розслідування, або поза територією міста, в якому він розташований, слідчий, прокурор своєю постановою доручає в межах компетенції органу Національної поліції, органу безпеки, органу Бюро економічної безпеки України, на території юрисдикції якого перебуває така особа, Національному антикорупційному бюро України або Державному бюро розслідувань, здійснити дії, передбачені частиною п’ятою цієї статті. Копія постанови може бути надіслана електронною поштою, факсимільним або іншим засобом зв’язку. Службова особа органу, що отримав доручення, за погодженням зі слідчим, прокурором, що надав доручення, зобов’язана в найкоротший строк організувати виконання зазначеного доручення (ч. 6).

Зазначені приписи чинного законодавства створюють значні перешкоди для дистанційної участі потерпілого, свідка або підозрюваного в процесуальних діях на стадії досудового розслідування, якщо вони перебувають поза межами юрисдикції відповідного органу. Причиною цього є надмірна формалізація процедури — закон та за смислом, який йому надає поточна правозастосовна практика, вимагає фізичної присутності службової особи поруч із учасником для виконання допоміжних дій (вручення пам’ятки, перевірка документів, фізичний нагляд), навіть коли технічно можливо виконати ці дії дистанційно із застосуванням електронного підпису, відеозапису та ідентифікації за допомогою державних електронних сервісів.

Така норма фактично унеможливлює допит потерпілого або підозрюваного в режимі відеоконференції, якщо вони перебувають удома чи за кордоном, попри технічну можливість та правову потребу забезпечити їх участь у розслідуванні і можливість їх ідентифікації.

Більше того, подібне регулювання є дискримінаційним, оскільки ставить у нерівне становище:

• підозрюваного — в порівнянні з обвинуваченим, який може брати участь у судовому розгляді дистанційно;
• потерпілого або свідка — в порівнянні з тими самими особами вже на етапі судового провадження.

Водночас недосконалий процесуальний механізм надає надмірні дискреційні повноваження слідчому, дізнавачу чи прокурору у вирішенні питання про доцільність дистанційної участі. Це створює передумови для зловживань і суперечить засадничим принципам кримінального провадження — зокрема, принципу змагальності та доступу до правосуддя.

Крім того, положення частини шостої статті 232 КПК України суперечить іншим нормам самого Кримінального процесуального кодексу. Так, статті 336, 345, 401, 430 КПК прямо передбачають можливість участі особи в судовому провадженні дистанційно, з використанням її власних технічних засобів, навіть з дому, без обов’язкової фізичної присутності службової особи. Якщо така участь дозволяється у суді, то тим більше вона повинна бути допустимою на досудовій стадії кримінального процесу, де ризики порушення прав особи є ще більш чутливими.

По-друге, чинна редакція ч. 6 ст. 232 КПК порушує принцип пропорційності. Сучасні технічні засоби дозволяють надійно ідентифікувати особу за допомогою електронного підпису або мобільного додатку «Дія», а пам’ятку про її процесуальні права можна надіслати завчасно електронною поштою. Вимога обов’язкової фізичної присутності третьої особи поруч із учасником процесу виглядає надмірною, технологічно застарілою та юридично необґрунтованою.

По-третє, сама держава на нормативному рівні визнає необхідність запровадження дистанційної участі в досудовому провадженні. Так, відповідно до пункту 21 Перехідних положень КПК, Кабінет Міністрів України зобов’язаний забезпечити органи досудового розслідування технічними засобами для реалізації такої форми участі. Проте імперативна норма частини шостої статті 232 КПК фактично унеможливлює втілення цієї державної політики на практиці.

На нашу думку, законодавчий підхід, закріплений у частині шостій статті 232 КПК України, також суперечить низці положень Конституції України, а саме:

статті 55 (право на судовий захист) — створення штучних перешкод для дистанційної участі підозрюваного, потерпілого у процесуальних діях фактично обмежує доступ до правосуддя для осіб, які фізично не можуть прибути до органу досудового розслідування;

стаття 24 (рівність перед законом) — на практиці виникає необґрунтована дискримінація осіб як за ознакою їхнього місця перебування чи проживання, так і за ознакою стадії кримінального провадження, оскільки на досудовому етапі можливості дистанційної участі є значно обмеженішими, ніж під час судового розгляду;

статті 32 (право на приватність) — безпідставна вимога щодо обов’язкової фізичної присутності службової особи у приватному житлі особи, незалежно від її волевиявлення, є порушенням конституційного права на недоторканність житла.

Узагальнюючи, слід зазначити, що положення частини шостої статті 232 Кримінального процесуального кодексу України суперечать статті 8 Конституції України, яка проголошує принцип верховенства права. Такий законодавчий підхід порушує ключові складові цього принципу — зокрема, справедливість, юридичну визначеність, пропорційність, недискримінацію та рівність усіх перед законом. Обмеження на дистанційну участь потерпілого, підозрюваного у процесуальних діях під час досудового розслідування, зумовлені виключно необхідністю дотримання формальних процедур, без належного обґрунтування та з урахуванням наявних цифрових можливостей, є непропорційним втручанням в фундаментальні права цих осіб. Наведене свідчить про формальне, а не змістовне застосування принципу верховенства права, що є неприпустимим у демократичній правовій країні.

Таким чином, чинна редакція ч. 6 ст. 232 КПК є не лише застарілою і надмірно обмежувальною, але й такою, що порушує низку конституційних права та принципів. Вона, на нашу думку, потребує негайного перегляду з урахуванням цифрових реалій та стандартів прав людини.

У зв’язку з цим доцільно внести зміни до Кримінального процесуального кодексу України, привівши частину шосту статті 232 у відповідність до Конституції України — у тій частині, яка не дозволяє потерпілому, підозрюваному брати участь у досудовому розслідуванні дистанційно (бути допитаним) з використанням власних технічних засобів та кваліфікованого електронного підпису, перебуваючи у власному житлі або іншому приміщенні поза межами території юрисдикції органу досудового розслідування.

ІІ. У конституційному судочинстві на сьогодні відсутня можливість дистанційної участі учасників у конституційному провадженні, що, на нашу думку, значно спростило б процес. Учасники могли б брати участь у судових засіданнях дистанційно та реалізовувати свої права, зокрема: знайомитись із матеріалами справи, давати усні та письмові пояснення, викладати свої думки з питань, що розглядаються, ставити запитання іншим учасникам провадження з дозволу головуючого, заявляти клопотання, подавати заяви про відвід судді та користуватися іншими правами, передбаченими Законом України «Про Конституційний Суд України» та Регламентом цього суду.

Така прогалина в законодавстві виглядає дивною, адже, наприклад, стаття 10-2 цього ж закону дозволяє Дорадчій групі проводити засідання у віддаленому режимі з використанням електронних засобів відеозв’язку. Окремі члени Дорадчої групи мають право брати участь у засіданнях і ухваленні рішень дистанційно.

У зв’язку з цим доцільно доповнити статтю 71 (Права та обов’язки учасника конституційного провадження) Закону України «Про Конституційний Суд України» положенням, що надає учасникам конституційного провадження право брати участь у засіданнях Конституційного Суду України в віддаленому режимі з використанням електронних засобів відеозв’язку, а також можливість реалізовувати інші свої права (знайомитись із матеріалами справи, давати усні та письмові пояснення, викладати свої думки з питань, що розглядаються в дистанційному режимі, заявляти клопотання, подавати заяви про відвід судді).

ІІІ. У зазначеному контексті особливої актуальності набуває питання доцільності впровадження дистанційної участі представників Уряду України у слуханнях Європейського суду з прав людини у справах проти України. З огляду на вже згадані переваги відеоконференцій — економію часу й коштів, гнучкість, технологічну безпеку та оперативність — така практика, на нашу думку, органічно вписується в загальний тренд цифровізації правосуддя.

Варто з'ясувати, чи активно користуються уряди інших європейських країн відеозв’язком у межах міжнародного судового спілкування, зокрема під час слухань у Страсбурзі. Якщо ж ні — Україна має шанс стати піонером у цій сфері, задаючи новий стандарт для державної присутності в міжнародному правосудді.

Для України, яка змушена витрачати мільярди гривень на оборону та гуманітарні потреби через триваючу збройну агресію з боку росії, дистанційна участь у засіданнях ЄСПЛ означатиме суттєву економію бюджетних коштів. Витрати на відрядження, проживання, добові — усе це ресурси, які можна спрямувати на нагальніші потреби, на ЗСУ. До того ж, онлайн-формат дозволяє швидко залучати фахівців, експертів і перекладачів, що сприяє підготовці якісної правової позиції без будь-яких логістичних бар’єрів.

Не менш важливо, що дистанційна участь забезпечує сталість представництва України в міжнародних інституціях навіть у разі тимчасової неможливості фізичної присутності — зокрема через загрози безпеці, бойові дії або інші форс-мажорні обставини. Зрештою, така модернізація процесу не лише сприятиме доступу до правосуддя, а й підвищить ефективність захисту прав людини на міжнародному рівні, що має особливе значення в умовах війни.