Щодо реформування окремих інститутів цивільного права

«У попередній частині статті нами розкривалася проблематика рекодифікації, її причини, сутність, основні концептуальні питання, відповіді на які слід продумати до початку роботи над реновацією ЦК, і пропонувалася його структура.

Тут ми трохи детальніше розглянемо напрями роботи деяких цивільно-правових інститутів. Зрозуміло, що це лише поверхові роздуми, які наближають до проблематики рекодифікації. Тому ми пропонуємо всім колегам висловлюватися на цю тему, бо тільки в результаті широкого спектра думок може вимальовуватися прийнятна позиція», — Інна Спасибо-Фатєєва, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор кафедри цивільного права №1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Проф. І. Спасибо-Фатєєва

Про юридичних осіб та корпоративні відносини

Види та організаційно-правові форми юридичних осіб в Україні

Передбачені українським законодавством юридичні особи важко уявити у вигляді будь-якої системи. Вони нагадують навіть не мозаїку, а калейдоскоп. Причиною є початкові концептуальні вади цього найважливішого напряму правового регулювання. Це, безумовно, складно і напевно тому до цих пір у нас так і не з'явилося глибоке наукове дослідження на цю тему з часів докторської дисертації І.М. Кучеренко.

Важко надати позитивну оцінку рівню правового регулювання юридичних осіб. По-перше, воно було з самого початку ущербним у зв'язку з позицією законодавця зберегти підхід і форми підприємств, які були за радянські часи та ті, що з'явилися в 90-і роки минулого століття — державні, комунальні, орендні, колективні, малі та ін., які «прихистив» ГК. По-друге, проблема регулювання юридичних осіб постійно погіршується прийняттям в різнобій законів про різні їхні види з доволі вигадливими нашаруваннями. Досить згадати про регулювання кооперативів та суміжних з ними юридичних осіб, що здійснюється, крім ЦК і ГК, також Житловим кодексом щодо житлово-будівельних кооперативів, базовим законом «Про кооперацію», іншими законами «Про споживчу кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію», що перебуває нині в процесі оновлення, «Про фермерське господарство». По-третє, законодавець практично відмовляється реагувати на пропозиції науковців щодо реформування «системи» юридичних осіб, що вже в певному сенсі не терпить зволікання. Це наочно демонструють численні рішення судів щодо державних та комунальних підприємств, майнова відповідальність за боргами яких покладається на державу або територіальні громади відповідно.

Дивно, але прагнення України відповідати європейським стандартам жодним чином не стосується реформування нашого законодавства, зокрема юридичних осіб. Порівняння українських законів у цій сфері із законодавчим регулюванням юридичних осіб в Євросоюзі, а також в окремих його країнах (Німеччині, Швейцарії, Франції тощо), безумовно, не на нашу користь. І це попри те, що в Україні не так давно був прийнятий новий закон про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю.

В цілому слід звернути увагу на відсутність в українському правовому полі гнучкості організаційних форм і видів юридичних осіб, очевидні протиріччя і навіть безглуздості законодавства (типу: виключення з числа учасників спадкоємця, який ще не став учасником, тому що не подав заяву про вступ до товариства з обмеженою відповідальністю), не кажучи про повтори і використання неправової термінології (як-от «власник юридичної особи»).

Нам необхідно негайно реагувати на сучасні потреби входження в єдиний європейський простір, де немає місця тим формам юридичних осіб, яких намагаються туди втягти прихильники господарського права. Невже досі не зрозуміло, що це безперспективно і приречене на невдачу?

З огляду на складність тематики реформування юридичних осіб та її зв'язок з іншими принциповими для рекодифікації питаннями, окреслимо лише деякі з тих, над якими варто почати замислюватися.

1. Чи поширюється регулювання ЦК на різні юридичні особи або слід передбачити їх регулювання спеціальним законодавством? Можливо, є сенс у створенні загальної частини для всіх юридичних осіб з більш детальним регулюванням окремих їх аспектів для того, щоб у спеціальних законах взагалі такі норми не поміщати. Є пропозиція врегулювати в ЦК ті юридичні особи, які на сьогодні не цілком обґрунтовано відносять до юридичних осіб публічного права – національні акціонерні компанії (НАКи) та ін., а також створювані в окремих сферах – банківській, страховій, ринку цінних паперів, фінансових ринках тощо.
2. Наскільки є сенс у збереженні поділу юридичних осіб на юридичні особи публічного та приватного права, чи не варто відмовитися від цих видів як таких, що не знайшли подальшого розвитку в регулюванні? Якщо до того ж буде сприйняла ідея про врегулювання в ЦК всіх юридичних осіб. До цього має бути відпрацьоване обґрунтування: все ті державні органи і організації, які мають статус юридичних осіб, як такі діють тільки в цивільних правовідносинах. Для публічних правовідносин такої необхідності у них немає. А порядок їх створення та компетенція має бути врегульовано публічними законами.
3. Чи має сенс передбачати корпоративні та унітарні організації? Зокрема, потребує визначення знов-таки те, якими з них будуть НАКи. У будь-якому випадку слід вирішити питання про особливості статусу тих квазікорпоративних організацій, які не діятимуть по моделі корпоративного управління, що функціонує в класичних корпораціях. Зіставити регулювання органів управління державних і комунальних підприємств і НАКів з подібними органами управління в класичних корпораціях і проаналізувати їх ефективність. Для цього має бути зроблено економічний аналіз права, чому в українських реаліях взагалі не приділяється уваги.
4. Ці питання безпосередньо пов'язані з реформою власності: чи будуть збережені права господарського відання і оперативного управління, чи вони замінюватимуться на право довірчої власності або навіть на право власності?
5. Щодо регулювання корпоративних відносин, то необхідно визначитися з тим, чи можна вважати такими відносини у всіх «членських» організаціях (наприклад, профспілках та об’єднаннях громадян взагалі, кооперативах)? І навпаки – наскільки правильно передбачати в законах такі особливості юридичних осіб, які змінюють їх до невпізнання і роблять принципово іншою саму їх сутність? Наприклад, фондова і товарна біржа, які створюються у формі господарського товариства, але не вправі розподіляти прибуток між своїми учасниками.
6. І ще більш дрібного рівня питання про доцільність:

- розрізнення корпорацій і товариств;

- визнання корпорації єдиною формою юридичної особи на паях без поділу на товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства;

- існування публічних і приватних акціонерних товариств (корпорацій) в залежності від обраного критерію: в першу чергу, від публічного залучення коштів і від оборотоздатності часток, паїв, акцій. Висновок слід робити на основі порівняльного аналізу різних видів господарських товариств та приватних підприємств, які еволюціонували у щось спільне. Для відповіді на це питання варто задуматися над тим, чи мають місце такі принципові особливості цих юридичних осіб, які б диктували необхідність збереження їх як окремих видів і окремого регулювання. Це питання підлягає вирішенню одночасно з питанням розподілу юридичних осіб на публічні та приватні щоб уникнути не тільки понятійних помилок, а й термінологічної плутанини;

- відмови від вказівки в найменуванні АТ його виду, з огляду на необґрунтовані складнощі з перейменуванням в разі публічного розміщення акцій?

К.ю.н. Н. Філатова

Реформування законодавства про правочини та договірні зобов’язання

Правочини і договори є центральними категоріями цивільного права. Безумовно, чинний ЦК України акумулює в собі достатньо прогресивні ідеї і підходи до регулювання цих питань. Однак не всі положення ЦК пройшли успішну перевірку практикою. Саме тому в судовій практиці існує великий масив спорів, вирішення яких залишається вкрай неоднозначним. А це, в свою чергу, доводить необхідність перегляду як окремих положень ЦК України, так і ключових підходів, які свого часу були покладені в основу регулювання відносин, що виникають при укладенні і виконанні договорів, а також вчиненні інших правочинів.

На нашу думку, реформування законодавства про правочини і договірні зобов’язання повинно базуватися на таких засадах.

По-перше, воно повинно бути спрямоване, в першу чергу, на вирішення тих проблем, які є найрозповсюдженішими в правозастосовній практиці, і які не здатна подолати судова практика сама по собі. Такими сьогодні є проблеми, що виникають під час розгляду справ про визнання правочинів недійсними і застосування наслідків недійсності правочинів: оскільки чинне законодавство занадто формально підходить до визначення підстав недійсності правочину, в практиці це призводить до свого роду «зловживання недійсністю», визнання недійсними правочинів за відсутності вагомих підстав для цього і, як наслідок,  руйнування стабільності цивільного обігу як такого.

По-друге, реформування повинно зробити цивільне законодавство таким, що відповідає сучасним реаліям, а саме, розповсюдженню електронного обміну даними під час укладення договорів і їх виконання. Незважаючи на окремі спроби законодавця в цьому напрямку (наприклад, прийняття Законів України «Про електронну комерцію», «Про електронні довірчі послуги»), бажаного результату це не дало. Натомість сьогодні ми маємо неоднорідне регулювання одних і тих самих питань у різних нормативно-правових актах, яке скоріше за все не усуне існуючі проблеми в практиці, а, навпаки, поглибить їх.

По-третє, реформування повинно враховувати підходи та ідеї, покладені в основу міжнародних і європейських інструментів регулювання договірних відносин. Зокрема, такими є Принципи міжнародних комерційних договорів УНІДРУА (PICC), Принципи європейського договірного права (PECL), а також видатна академічна праця європейських учених і практиків - Принципи, визначення і модельні правила європейського приватного права (DCFR). Безумовно, реформа цивільного законодавства не повинна зводитися до простого дублювання положень зазначених джерел, але неодмінно має орієнтуватися на них як на найсучасніші і найпрогресивніші інструменти регулювання договірних відносин у світі.

З урахуванням наведених засад, на нашу думку, реформування законодавства про правочини і договірні зобов’язання повинно здійснюватися в таких напрямках.

1. Удосконалення положень про укладення договорів. Незважаючи на те, що це питання є класикою договірного права і, здавалося б, мало що в ньому може викликати непорозуміння, тим не менш, його регулювання в чинному законодавстві не є достатньо послідовним. По-перше, в законодавстві відсутній чіткий підхід до розмежування реклами і публічної оферти: крім певної неузгодженості між ст. ст. 641 і 699 ЦК, існує більш глобальна проблема у співвідношенні ст. 641 ЦК з положеннями Закону України «Про електронну комерцію», який фактично розглядає будь-яке повідомлення в мережі Інтернет як публічну оферту.

Крім цього, необхідно навести лад у визначенні кола істотних умов договору: хоча ст. 638 ЦК України і не викликає серйозних нарікань, проте положення інших законів, з-поміж яких – і ГК України (який відносить до істотних непомірно розширений перелік умов), руйнують сам підхід, покладений в основу ЦК України, і необґрунтовано втручаються в принцип свободи договору.

2. Зміна положень про форму правочину. В сучасній юридичній доктрині договірне право називають вільним від формальностей (form-free). З цього ж постулату виходять і сучасні міжнародні інструменти регулювання договірних відносин. Проте чинний ЦК України вимагає дотримання письмової форми при вчиненні необґрунтовано широкого кола правочинів: абсурдними виглядають вимоги про обов’язкову письмову форму правочину на суму більше 340 грн., а також будь-якого правочину між юридичними особами. Тому такі вимоги повинні бути усунені. Водночас доречним є посилення формальних вимог щодо договорів, які укладаються зі споживачами: в європейському законодавстві вже давно існує вимога про те, що такі договори або підтвердження їх укладення повинні фіксуватися на паперових або інших постійних носіях інформації (durable medium).

Крім цього, в чинному ЦК неоднозначно вирішується питання про правову природу нотаріального посвідчення правочину: чи є воно елементом форми правочину, різновидом письмової форми правочину, або існує окремо? В практиці це постійно породжує проблеми.

В світлі останніх тенденцій окремо постає питання про правову природу електронної форми правочину. Хоча вона і визнається різновидом письмової форми, проте умови, за яких вона стає повним аналогом письмової форми, залишається відкритим питанням.

3. Концептуальна зміна підходів до підстав недійсності правочинів. Вище ми вже писали про те, що з приводу недійсності у практиці виникає найбільше питань. Удосконалення ж законодавства в цій сфері повинно в першу чергу торкнутися таких питань.

По-перше, має бути наведений лад у поділі правочинів на нікчемні і оспорювані. Сьогодні спостерігається явна невідповідність критеріїв такого поділу з тим, як фактично проведений такий поділ на рівні законодавства. Саме тому серед нікчемних правочинів опинилися такі правочини, які аж ніяк не можуть a priori вважатися абсолютно недійсними, а навпаки, їх недійсність все одно повинна окремо доводитися в суді. Красномовним прикладом є правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК).

По-друге, положення про недійсність правочинів повинні буквально пронизувати принципи добросовісності і розумності. Наприклад, визнання правочину недійсним у зв’язку з помилкою особи (ст. 229 ЦК) повинно бути можливим лише тоді, коли розумно допустити, що таку помилку допустила будь-яка інша особа в аналогічних обставинах, а також те, що помилка не була пов’язана з очевидною необачністю особи.

По-третє, законодавство повинно передбачати можливість збереження дійсності правочину, якщо існує можливість примусової зміни його умов судом у такий спосіб, що права сторони (сторін) не будуть порушуватися (для прикладу – ст. 3.2.10. PICC в редакції 2016 року).

4. Удосконалення положень щодо наслідків порушення договірних зобов’язань. На сьогодні найбільше проблем у практиці обумовлене застосуванням таких способів захисту, як виконання зобов’язання в натурі, а також відшкодування збитків. Що стосується першого, то часто такий спосіб виявляється неефективним. У зарубіжних країнах уже давно було звернено увагу на цю обставину і запроваджено обмеження застосування цього способу захисту. Тому розумно запровадити подібні обмеження і на рівні вітчизняного законодавства. Зокрема, застосування цього способу захисту може бути обмежене, коли таке виконання є фактично або юридично неможливим, нерозумно обтяжливим для сторін або коли воно має виключно особистий характер для боржника. В такому разі належним способом захисту буде відшкодування збитків.

Що ж стосується самих збитків, то в чинному законодавстві очевидно бракує положень, які б допомагали визначити їх суму тоді, коли точний розрахунок є неможливим. В цьому контексті доцільно було б запровадити норму, яка б дозволяла суду визначати розмір збитків на його розсуд, виходячи з обставин справи (ч. 3 ст. 7.4.3. РІСС в редакції 2016 року), а також втілити в законодавстві так звану «доктрину втраченого шансу» (ч. 2 ст. 7.4.3. РІСС в редакції 2016 року).

К.ю.н. О. Печений

Строки та терміни. Позовна давність

Норми ЦК про строки та терміни носять універсальний характер і поширюються на всі відносини, що складають предмет цивільно-правового регулювання. Правила про обчислення строків, закріплені у ЦК, застосовуються також і в сфері публічно-правового регулювання, якщо інше не встановлено відповідними законами. Тому відповідна глава ЦК після визначення строків та термінів, порядку їх обчислення, має містити положення  про поширення цих правил на всі відносини, що регулюються ЦК, а також на інші сфери правового регулювання. Це сприятиме єдності підходів до обчислення строків та термінології законодавчих актів. Відступлення від встановлених ЦК правил обчислення строків повинно супроводжуватися відповідними застереженнями нормативного характеру і мати серйозні причини для такого відступлення.

Окремі положення про строки та терміни слід удосконалити. Так, при буквальному тлумаченні норм про закінчення строку виходить, що строк, починаючи свій перебіг «з наступного дня», спливає у «відповідний день» (ст. 254 ЦК), що робить строк коротшим на один день. Правила ст. 255 ЦК про порядок вчинення дій в останній день строку видаються вже такими, що не відповідають реаліям сьогодення. У нормі про сплив строку у разі, коли у відповідній установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції, маються на увазі перш за все банки та інші фінансові установи. Однак у випадку, коли кожен платник може здійснити відповідні операції самостійно, не звертаючись до банку як до установи, таке правило втрачає сенс. Тому варто змінити цей підхід, додавши до нього правила про обчислення строків у випадку здійснення платежів та інших операцій за допомогою електронних платіжних систем: при здійсненні операцій за допомогою таких систем в останній день строку цей строк спливає із закінченням роботи відповідної платіжної системи.

Позовна давність відноситься до класичних інститутів цивільного права, однак її визначення у ст. 256 ЦК має низку недоліків. Позовна давність за своєю природою є не строком звернення до суду за захистом, а строком для захисту права за заявою (позовом, зверненням) особи, право якої зазнало протиправного впливу шляхом порушення, оспорювання чи невизнання. При такому підході, який слід відобразити у ЦК, позовна давність стосуватиметься не тільки судового захисту, а й захисту, який застосовується нотаріусом, органами публічної влади.

Оскільки ЦК України є основним актом цивільного законодавства саме в ньому повинні бути зосереджені правила про позовну давність, у тому числі і спеціальну. Однак, законодавець у цьому питанні не проявляє послідовності. В одних ситуаціях норми законів про спеціальну позовну давність  «імплементуються» в ЦК (наприклад, п. 8 ч. 2 ст. 258 ЦК щодо вимог про визнання недійсним рішень загальних зборів товариства), в інших —  містяться лише в спеціальних законах без адекватного відображення в ЦК (наприклад, ст. 48 Закону України «Про іпотеку» про строк оскарження прилюдних торгів). Видається, що норми про загальну і спеціальну (скорочену) позовну давність повинні бути зосереджені у ЦК та супроводжуватися правилом, що  останню не може бути встановлено в інших законах. Відповідно, правила про строки звернення до суду, які містяться у процесуальних кодексах (наприклад, ст. 122 КАС України) повинні бути узгоджені із положеннями ЦК про позовну давність.

Враховуючи, що рішення законодавця про виключення з ЦК норм про десятирічну позовну давність до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину було прийнято без належного обґрунтування, варто проаналізувати питання про можливість його повернення до ЦК.

Початок перебігу позовної давності (ч. 1 ст. 261 ЦК України), що наразі визначається  як альтернативне правило, піддавався обґрунтованій критиці, тому цю норму слід позбавити редакційних недоліків. Занадто вузьким за змістом є ст. 262 ЦК, адже не тільки заміна сторін у зобов’язанні, а й будь-яке правонаступництво у спірному правовідношенні (включаючи припинення юридичної особи з правонаступництвом) не змінює порядку обчислення і перебігу позовної давності. У практиці Верховного Суду виникає багато проблемних питань щодо визначення початку перебігу позовної давності за позовами прокурорів (у порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»), інших осіб, яким надано право звертатися до суду в чужих інтересах. Тому серед спеціальних правил визначення початку перебігу позовної давності повинно бути відображене положення щодо цих осіб.

У главі, що стосується позовної давності, викладаються вимоги, на які позовна давність не поширюється. У ст. 268 ЦК цей перелік видається занадто об’ємним, що зроблено перш за все за рахунок розширення вимог органів публічної влади (пункти 6, 7 ч. 1 ст. 268 ЦК). Такі переваги для публічно-правових регуляторів вбачаються невиправданими. Водночас, вимоги, які за своє природою не можуть попадати під дію позовної давності (вимоги про усунення перешкод у здійсненні права власності чи іншого права), до переліку не потрапили. Перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, має бути вичерпним і не зазнавати доповнень в інших законах і нормативно-правових актах.

К.ю.н. М. Ус

Загальні засади захисту цивільних прав та інтересів

Не зважаючи на те, що основна функція цивільного права – регулятивна, важливість інституту захисту важко переоцінити, оскільки саме завдяки йому забезпечується повноцінна реалізація цивільних прав та інтересів, а отже, досягнення мети цивільно-правового регулювання.

Можна стверджувати, що сам по собі захист цивільних прав (інтересів) є міжгалузевим – матеріально-процесуальним правовим інститутом, який перебуває на межі матеріального і процесуального права: захист забезпечується застосуванням конкретного способу захисту (матеріальний бік захисту) і, як правило, знаходить свій зовнішній вираз у певній діяльності юрисдикційних органів (процесуальний аспект захисту). Із наведеного слідує, що реформування ЦК не може йти осторонь судової реформи, сучасний вектор якої спрямований на кардинальне оновлення процесуального законодавства, про що свідчать нові редакції процесуальних кодексів, які набули чинності у грудні 2017 р. Між тим зміни, внесені у зв’язку із цим до ЦК, мають суто технічний та фрагментарний характер. З іншого боку, вдосконалення положень ЦК є неможливим без одночасного внесення нових змін і доповнень до чинного процесуального законодавства. Складність при цьому полягає в тому, що виникає потреба в розмежуванні матеріальних і процесуальних питань захисту.

Отже, процесуальні нововведення, а також аналіз практики ВС та практики ЄСПЛ визначають необхідність вирішення таких основоположних блоків питань щодо захисту при рекодифікації ЦК.

1. Підстави захисту цивільних прав та інтересів. Вказуючи на те, що підставу для захисту суб’єктивного цивільного права (інтересу) становить його порушення, невизнання або оспорювання прав, порушення інтересу (ч. 1 ст. 15 ЦК), чинний ЦК не містить визначення цих понять. В свою чергу, правильне встановлення підстави захисту в кожному конкретному випадку впливає на обрання належного способу захисту.

Необхідність перевірки наявності підстав захисту також пов’язана із тим, що суд не здійснює захист прав «на майбутнє» (приміром, не можна заборонити в судовому порядку в майбутньому порушувати право власності особи). Разом з тим, вказане положення не зовсім узгоджуються нормами ЦК про превентивний захист (ч. 2 ст. 386, ч. 2 ст. 611, ст. 1163), який може мати місце в тому випадку, коли право (інтерес) ще не порушені, але є реальні підстави вважати, що це може статися. Отже, на наш погляд, існує необхідність відображення на рівні ЦК визначень понять «порушення», «невизнання» та «оспорювання», а також закріплення додаткової підстави захисту – обґрунтована можливість порушення права (інтересу) в майбутньому. Останнє, безумовно, має знайти своє відображення й у процесуальних законах.

2. Поняття способу захисту. Захист забезпечується шляхом застосування конкретного способу захисту. При цьому, якщо до набуття чинності нових редакцій процесуальних кодексів, обов’язковим реквізитом позовної заяви називався «зміст позовних вимог», то згідно чинного процесуального законодавства чітке формулювання способу (способів) захисту особою, яка звертається за захистом, є обов’язковим, якщо захист здійснюється у судовому порядку (п. 4 ч. 2 ст. 175 ЦПК, п. 4 ч. 2 ст. 162 ГПК – в протилежному випадку наявні підстави для залишення позовної заяви без руху, а в разі неусунення недоліків – для відмови у судовому захисті шляхом повернення позовної заяви). Оскільки спосіб захисту передбачає в тому числі й певні умови його пред’явлення (диспозиція норми матеріального права), то простої вказівки на вимогу в позовній заяві не достатньо: одна й та ж сама вимога може становити зміст різних способів захисту (приміром, віндикаційний, зобов’язальний чи реституційний спосіб захисту може бути позначений як вимога такого змісту: «прошу забрати у відповідача і передати мені (позивачу) моє майно») або навпаки один і той же спосіб захисту може бути позначений через декілька вимог (наприклад, спосіб захисту «відшкодування збитків», виходячи із ст. 22 ЦК, може бути сформульований через такі вимоги: «стягнути грошову суму», «передати річ того ж роду та якості», «полагодити пошкоджену річ» тощо).

Наведене потребує відповіді на питання про те, що вважається способом захисту і як він співвідноситься із вимогою, тим більше сьогодні суди дуже часто у рішеннях наводять визначення цього поняття, а це ще раз свідчить про практичну обумовленість необхідності вирішення вказаного питання.

3. Джерела визначення судових способів захисту. Виходячи із чинної редакції абз. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК, спосіб захисту права/інтересу, який застосовується в судовому порядку, може встановлюватися: а) в договорі; б) в законі; в) судом у випадках, що визначені законом. На сьогодні такими законами є процесуальні кодекси – ЦПК, ГПК, КАС. Існуючий підхід до джерел визначення способів захисту, невичерпність переліку таких способів, безумовно, доцільно зберегти в ЦК. Однак, цього не достатньо, оскільки виникає ціла низка наступних запитань, які мають бути вирішені на рівні ЦК: якими критеріями слід керуватися при визначенні способів захисту; якщо закон (договір) передбачають спосіб захисту, а позивач обирає інший спосіб (тобто той, що не передбачений ні законом, ні договором) і доводить його відповідність таким критеріям, чи може суд застосувати такий спосіб захисту. Уявляється, що на останнє питання має бути надана стверджувальна відповідь.
4. Критерії (принципи) визначення судових способів захисту. Вважаємо, що критерії, якими слід керуватися особі при здійсненні захисту через суд, становлять матеріально-правовий бік захисту, а отже, мають бути передбачені в ЦК. На сьогодні такі критерії прямо в ЦК не закріплені. Лише у ст. 275 ЦК формулюється узагальнююче правило про те, що захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, які спричинило це порушення (ст. 275 ЦК). Майже ідентичні критерії обрання способу захисту відображені в ЦК щодо самозахисту як неюрисдикційної форми захисту цивільних прав та інтересів (ч. 2 ст. 19 ЦК). Такий критерій як співмірність знаходить свій прояв лише в окремих положення Особливої частини ЦК (наприклад, ч. 3 ст. 551 ЦК).

З урахуванням досвіду судової практики, до критеріїв визначення способів захисту пропонуємо віднести: 1) законність; 2) ефективність; 3) належність; 4) співмірність (пропорційність). Їх зміст має бути розкритий на рівні ЦК.

В свою чергу, в процесуальних кодексах (ч. 2 ст. 5 ЦПК та ГПК) на сьогодні закріплено критерії ефективності та законності. Їх доцільно перенести в ЦК, а в процесуальних законах логічно надати відповіді на такі питання: 1) як має діяти суд, коли обраний спосіб захисту не відповідає наведеним критеріям (відмовити у захисті чи самостійно «перекваліфікувати» заявлену позовну вимогу, змінивши спосіб захисту, приміром вимогу «зобов’язати укласти договір» замінити на «визнати договір укладеним»); 2) чи має право суд «коригувати» заявлений спосіб захисту (приміром, в рамках віндикаційного позову вимогу «зобов’язати повернути у власність нерухому річ» замінити на вимогу про «витребування такої речі», оскільки однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду саме про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння (п. 9 ч. 1 ст. 27 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). 

Окрему увагу слід зосередити на тому, що із критерієм належності способу захисту тісно пов’язана проблема, відома в науці як «конкуренція позовів». Так, на практиці нерідко виникають правові ситуації, коли після спливу строку договору контрагентом не повертається майно власникові, або самим власником створюються перешкоди в користуванні майном контрагентом, або коли при виконанні договірних зобов’язань майну власника через винну поведінку його контрагента завдається шкода. Постає закономірне запитання про те, на чому управомоченій особі ґрунтувати свою вимогу про захист: на праві власності чи договорі. Отже, у випадку конкуренції одна й та ж сама фактична обставина являє собою різні юридичні факти для виникнення різних вимог. При цьому правова мета (тобто, те, до чого прагне суб’єкт, захищаючи своє право/інтерес) одна й та ж сама (наприклад, повернення речі), а механізми (способи) її досягнення різні. Нерідко на практиці така конкуренція використовується для обходу спеціально встановлених законодавчих положень, приміром, при пошкодженні вантажу в процесі перевезення заявляється не договірний позов про відшкодування збитків, щодо якого встановлена скорочена позовна давність в один рік, а деліктний, який спирається на право власності і щодо якого застосовується загальний строк позовної давності (три роки), і тим самим усувається «свідоме» законодавче обмеження. Таким чином, доцільно передбачити в ЦК окреме положення на кшталт того, що вирішує конкуренцію договірних і деліктних вимог на користь останніх у випадках завдання шкоди життю і здоров’ю особи при виконанні договірних зобов’язань (ст. 1196 ЦК).

5. Система способів захисту. В чинній редакції ЦК загальний перелік способів судового захисту наведений у ч. 2 ст. 16 ЦК. Його важко назвати науково обґрунтованим, а тим більше таким, що становить певну систему. Приміром, викликає зауваження позначення в якості способу захисту «відновлення становища, яке існувало до порушення», та «припинення дії, яка порушує право». В дійсності вони є цілями цивільно-правового захисту, які знаходять своє втілення в таких функціях, як відновлювальна, компенсаційна. Це, в свою чергу, призводить до того, що деякі із наведених у ч. 2 ст. 16 ЦК способів захисту взаємно накладаються один на одного (наприклад, відшкодування збитків одночасно означає й відновлення становища, яке існувало до порушення). Тим не менш, закріплення в законі найбільш поширених способів захисту має важливе значення, оскільки орієнтує особу на можливий інструментарій захисту. Отже, удосконалений загальний перелік судових способів захисту слід навести в оновленому ЦК.

Що стосується способів самозахисту, то чинний ЦК не містить хоча б приблизного переліку цих способів. Вважаємо, що він так само має знайти своє відображення в загальних положеннях про захист.

6. Суб’єкти, уповноважені звертатися за захистом в інтересах інших осіб. В чинній редакції ЦК містяться лише вказівка на те, хто може здійснювати захист. Задля забезпечення системного регулювання відносин із захисту потребує закріплення в ЦК (в невичерпному вигляді) перелік тих осіб, які можуть звертатися за захистом в чужих інтересах (опікуни, піклувальники, особи, в яких це право виникає на підставі договору, громадські організації, прокурор тощо).
7. Форми захисту. Доцільно відобразити положення про те, що обрання форми захисту – це прерогатива особи, права (інтереси) якої потребують захисту (приміром, іпотекодержатель самостійно обирає: здійснити звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду; звернутися до нотаріуса за проставленням виконавчого напису або у формі самозахисту продати майно будь-якій третій особі на підставі іпотечного застереження).

Окремого уточнення потребує питання про те, чи застосовуються положення ЦК, де вживається термін «суд», до такої юрисдикційної форми захисту, як захист третейськими судами, зокрема, чи враховуються строки позовної давності при зверненні до третейського суду?

Також на сьогодні багато питань викликають ті випадки, коли сторони спору погодили обов’язковість досудового врегулювання спору на рівні договору. Суди в основному ігнорують такі договірні положення із вказівкою на те, що обрання досудового порядку врегулювання спору є правом, а не обов’язком позивача. Однак при цьому не беруться о уваги положення ЦК про обов’язковість договорів для їх виконання сторонами (ст. 629). Не застосовувати відповідні договірні положення суд може лише тоді, коли вони є нікчемними (тобто не потребують встановлення їх недійсності в судовому порядку). Видається, що відповідь на це питання має знайти своє відображення і в процесуальному законодавстві.

Всі вищенаведені зауваги мають загальний характер, оскільки ними не охоплюються проблеми, що стосуються окремих способів захисту і які, так само, потребують свого вирішення на рівні оновленого ЦК (приміром, достатньо згадати довготриваючу дискусію щодо можливості паралельного стягнення пені і штрафу за одне й те ж саме порушення або спори щодо можливості передбачення в договорі положення про тверді збитки).

Проф. І. Спасибо-Фатєєва

Про право власності

У першому наближенні аспекти права власності здаються істотними і визначальними для цивільного права. Однак, можна спостерігати, що увага, яку приділяли правовому регулюванню власності, парадоксальна: за радянських часів це право було суто специфічним, оскільки обумовлювалося концепцією єдиної і неподільної державної власності. Звідси родом і теорія другорозрядних прав - оперативного управління, а потім і господарського відання.

Що ж стосується загальноприйнятих в усі часи в різних правових системах напрямків регулювання власності, то в ЦК УРСР воно було практично відсутнє.

У перебудовні часи (кінець 80-х років минулого сторіччя) і з моменту набуття Україною державності питання власності стало одним із найважливіших політико-економічних. Та й у відсутність власного законодавства була гострою потреба в окремому правовому регулюванні власності.

З 2004 р. зі включенням норм про власність в новий ЦК в принципово зміненому вигляді в порівнянні з попереднім регулюванням, відпала необхідність в окремому законі. Тим часом залишається питання про те, чи повинен ЦК містити цілу книгу про право власності (й інших речових прав), а об'єкти (включаючи різні речі, зокрема,  нерухомість) регулювати окремо? І зовсім свіжа новела – довірчу власність вміщено не в Книгу третю ЦК, а в Книгу п’яту, в главу про забезпечення виконання зобов'язань. Чи слід так і залишити регулювання довірчої власності, якщо взагалі її залишати в нашій правовій сфері? Якщо ми правильно розуміємо, то це питання зустріне значно більш серйозний опір, ніж скасування ГК, бо за ним стоїть не застаріла радянська концепція, а псевдоєвропейська. А сили, які домоглися всупереч усьому ввести довірчу власність в ЦК, не можна порівнювати з втомленими від постійних нападок прихильників господарсько-правової концепції з їх сумнівними доказами, повторюваними з року в рік.

К.ю.н. О. Печений

Спадкові правовідносини

Спадкове право є досить консервативною сферою цивільно-правового регулювання, але сучасний стан динаміки суспільних відносин зумовлює певні зміни і до цієї підгалузі цивільного права. Структурно норми про спадкові правовідносини варто розмістити не на «околиці» ЦК, в якості останньої книги, а після норм, що стосуються речових відносин і права власності. Це зумовлено генетичним зв’язком спадкових і речових правовідносин, коли спадкування розглядається як підстава виникнення права власності. Структурні зміни спадкового права обумовлені також насиченням цієї книги нормами речово-правового (наприклад, право на спадщину як речове право, речово-правовий захист спадщини) і зобов’язального характеру (зобов’язальні відносини з управління спадщиною, забезпечення виконання заповіту та ін.).

Структура книги ЦК, присвяченої спадковим правовідносинам, буде включати наступні глави.

Загальні положення про спадкові відносини (поняття спадкування як посмертного універсального правонаступництва), підстави і принципи спадкування, побічні види спадкування (спадкові заміщення і трансмісія, спадкування в порядку прирощення спадкових часток), учасники спадкових правовідносин, спадщина та її склад, права та обов’язки, які не входять до складу спадщини; виникнення спадкових відносин, час і місце відкриття спадщини).

Суб’єкти та об’єкти спадкових правовідносин (спадкоємці та інші учасники спадкових правовідносин, особливості спадкування постмортальними дітьми та дітьми, народженими за допомогою репродуктивних технологій). Серед учасників спадкових відносин самостійне місце посідатимуть спадкові фонди як спеціальні суб’єкти, що здійснюють професійне управління спадщиною, виконання заповітів тощо.

Найбільш уразливим місцем чинної редакція книги шостої ЦК слід визнати відсутність положень, які визначають особливості спадкування окремих об’єктів, в першу чергу об’єктів бізнес-інфраструктури. Тому  в аспекті спадкування доцільно визначити загальні (земельні ділянки, інше нерухоме майно, вклади у банках та інших фінансових установах, рухоме майно (включаючи транспортні засоби) зобов’язальні права вимоги) та об’єкти, що пов’язані із здійсненням підприємницької діяльності (частки у статутному капіталі господарських товариств, цінні папери, майнові комплекси підприємств, цифрові активи, інтелектуальні права  та ін.). Кодекс має визначати особливості спадкування цих об’єктів, що не виключає регламентації певних процедурних моментів на рівні підзаконних актів.

Види спадкування (заповіт та інші види заповідальних розпоряджень, порядок його складання і посвідчення, спадкування за законом). При цьому при збереженні в загальному вигляді існуючих підходів до спадкування за заповітом, повинні зазнати удосконалення правила про окремі види заповітів, щодо конструкцій яких висловлені критичні зауваження в експертному середовищі (заповіт з умовою, спільний заповіт подружжя, секретний заповіт). В умовах широкого запровадження цифрових технологій пропонується запровадити електронну форму заповіту з повною фіксацією процедури його посвідчення. Наразі нотаріальні послуги доступні у переважній більшості регіонів України, що зумовлює необхідність перегляду і скасування таких архаїчних процедур, як посвідчення заповіту капітаном морського, річкового судна чи командиром військової частини (ст. 1252 ЦК України).

Світова і європейська тенденція до старіння  населення, з одночасним збільшенням тривалості життя, зумовлює розвиток такого напрямку як спадкове планування, на що має реагувати законодавець. Тому перелік видів розпоряджень, які можуть бути включено до заповіту на розсуд заповідача, має бути істотно розширено. Зокрема, конструкції заповідального відказу, покладення на спадкоємця інших обов’язків будуть супроводжуватися заповідальним депонуванням певних грошових сум, спрямованих на покриття витрат спадкоємців на виконання покладених на них заповітом обов’язків. Це призведе до підвищення ефективності цих правових конструкцій. Нормативні положення, що стосуються виконання заповіту повинні бути удосконалені, зокрема шляхом запровадження засобів забезпечення виконання заповіту.

Здійснення спадкових прав. Окрім загальних положень про прийняття і відмову від прийняття спадщини, які мають бути удосконалені з урахуванням практики застосування відповідних норм ЦК (ст. ст. 1268-1275 ЦК України), у цій главі пропонується розширити сферу договірного регулювання спадкових відносин, зокрема шляхом запровадження застави спадщини, попередніх договорів про відчуження спадкового майна.

Чинний ЦК не містить норм, що визначають особливості захисту права на спадщину, зокрема способи захисту. Тому доцільно усунути ситуацію законодавчої невизначеності, надавши спадкоємцям право на пред’явлення позовів про витребування спадщини, усунення перешкоди у здійсненні права на спадщину, визнання права власності у порядку спадкування. При цьому певні заходи з охорони і захисту права на спадщину повинні вживати нотаріуси, з розширенням і деталізацією переліку таких заходів на законодавчому рівні. Положення ст. 1283 ЦК України, якими імперативно встановлені часові рамки застосування заходів з охорони спадкового майна (лише до прийняття спадщини спадкоємцями або до визнання спадщини відумерлою) пропонується змінити, з тим, щоб заходи з охорони спадкового майна застосовувалися і після прийняття спадщини спадкоємцями, до оформлення ними права на спадщину .

Існуючий механізм оформлення спадкових прав шляхом отримання в нотаріальному порядку свідоцтва про право на спадщину в цілому має бути збережено у якості загального порядку оформлення спадкових прав. Але поряд із «пооб’єктною» практикою видачі свідоцтв про право на спадщину, повинна існувати і видача свідоцтв про право на спадщину із зазначенням лише частки кожного із спадкоємців у спадщині, з тим, щоб при виявленні у подальшому спадкового майна не було необхідності отримувати додаткові нові свідоцтва. Така практика відповідатиме і моделі європейських директив з питань спадкування.

К.ю.н. Ю. Мица

Договори про виконання робіт

Чинний ЦК закріплює дві окремі конструкції договорів про виконання робіт: договір підряду (глава 61) та договір про виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт (глава 62). При цьому, встановлюючи загальні положення про підряд (глава 61 параграф 1), ЦК виділяє три окремих спеціальних види підрядного договору – побутовий (глава 61 параграф 2), будівельний (глава 61 параграф 3) та на проектні та пошукові роботи (глава 61 параграф 4).

Паралельно в главі 33 ГК   регулюються відносини щодо будівельного підряду й підряду на проектні та пошукові роботи. Відносини щодо побутового підряду також врегульовані нормами Закону України «Про захист прав споживачів» (зокрема, статті 6, 7, 10 тощо).

Запроваджена ЦК принципова схема правої регламентації підрядних відносин через відмежування підрядного договору та договору про виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт з одночасним виділенням в межах правил про підрядний договір загальної частини та трьох найтиповіших спеціальних видів підряду видається вдалою й не потребує концептуального перегляду.

Разом з тим, фрагментарність та неузгодженість із ЦК спеціального регулювання підрядних відносин поза нормативним масивом останнього слід нівелювати, для чого необхідно вжити щонайменше таких заходів:

- повністю скасувати спеціальне господарсько-правове регулювання будівельного підряду на рівні ГК та виданих на його підставі підзаконних нормативно-правових актів (передусім йдеться по Загальні умови укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві);

- привести у відповідність із приписами ЦК норми Закону України «Про захист прав споживачів» (наскільки вони не підпадають під належним чином сформульовані спеціальні норми), а також підзаконних нормативно-правових актів щодо побутового обслуговування населення, виданих у різні часи на підставі Закону України «Про захист прав споживачів»;

- привести у відповідність із приписами ЦК норми законодавства у сфері містобудування та архітектури (тією мірою, якою таке суперечить нормам ЦК).

Істотним є також проведення роботи з внутрішнього узгодження норм ЦК про договір підряду та його окремі види між собою, а також усунення виявлених в правозастосовній практиці неясностей та прогалин. Задля цього пропонується наступне.

1. У частині 3 ст. 837 ЦК слід врахувати, що відповідного до законодавства отримання певних видів дозволів покладається на замовника, а не на підрядника.
2. Приписи ст. 844 ЦК необхідно внутрішньо узгодити (зокрема, чітко визначити, які правила зміни кошторису стосуються твердих, які – приблизних кошторисів і які – обох цих видів), а також визначитись з їх співвідношенням із законодавством про публічні закупівлі та про ціноутворення в будівництві.
3. Положення ст. 845 ЦК необхідно однозначно поширити на договори у сфері публічних закупівель, зазначивши при цьому, що обізнаність замовника про факт такої ощадливості не має значення.
4. У частині 2 ст. 848 ЦК слід визначитись зі складом «інших вимог», а також з наслідками невиконання підрядником відповідного обов’язку.
5. Приписи ст. 849 ЦК слід узгодити як між собою, так і з суміжними конструкціями: правами замовника на випадок порушення умов договору (статті 852, 858 ЦК) та загальними правами кредитора на випадок порушення зобов’язання боржником (статті 612, 615, 621, 651 ЦК).
6. З огляду проблему, що виникла у судовій практиці, доцільно доповнити ст. 849 (або ст. 854) ЦК посиланням на те, що у всіх випадках припинення підрядного договору до повного завершення робіт невідпрацьований аванс підлягає поверненню підрядником замовнику за правилами глави 83 ЦК, але підрядник може не повертати такий аванс повністю або частково, якщо на його боці існують інші, аніж припинений договір підряду, правові підстави утримувати чи притримувати суму невідпрацьованого авансу.
7. Статтю 850 ЦК слід поширити на виконання замовником обов’язків, передбачених не тільки договором, а й законодавством.
8. Статтю 851 ЦК слід розширити випадками ненадання замовником завдання (проектної документації) чи невиконання замовником інших обов’язків, що мають аналогічні наслідки.
9. У ст. 853 ЦК слід чітко визначитись із питанням права власності на незавершений підрядний результат, а також уніфікувати приписи цієї статті та статті 882 ЦК, адже остання місцями має дуже вдалу редакцію й на практиці виключно часто застосовується до небудівельного підряду, хоча також не рідко у такому перехресному застосуванні суди відмовляють.
10. Приписи ст. 856 слід краще узгодити з положеннями параграфу 7 глави 49 ЦК, а також визначити випадки, коли притримання з боку підрядника не підпадає під ознаки притримання як способу забезпечення виконання зобов’язання.
11. Положення статей 852 та 858 ЦК слід внутрішньо узгодити.
12. Частина 3 у ст. 875 ЦК є зайвою.
13. Ст. 876 ЦК вимагає кардинального перероблення, адже у своєму сучасному вигляді вона ніяк не узгоджується з приписами ст. 331 ЦК, а також не дозволяє чітко визначити власне об’єкт прав, про який йдеться, момент його виникнення та переходу тощо.
14. У частині 1 ст. 877 ЦК слід усунути синтаксичні вади, які роблять її текст заплутаним та складним для сприйняття.

Також доцільно прибрати зі ст. 877 ЦК імперативне посилання на кошторис, яке створює хибне враження про обов’язковість складання кошторису у договорі будівельного підряду.

Слід також конкретизувати вимоги щодо необхідності вказувати у договорі будівельного підряду «зміст проектної документації» (частина 2 ст. 877 ЦК), а також чіткіше врегулювати питання, пов’язані з виконанням позакошторисних робіт.

     15. У ст. 878 ЦК слід чіткіше вказати, що у разі здійснення замовником такого свого права одночасно змінюється відповідний договір будівельного підряду, а підрядник має право вимагати корегування ціни договору з урахуванням усіх обставин, що мають істотне значення.

     16. Ст. 880 ЦК у чинній редакції регулятивного значення не має, через що її подальше збереження у такому вигляді недоцільне. Правильніше буде перенести до ст. 880 ЦК (з одночасним її перейменуванням) зі ст. 881 ЦК положення про страхування, усунувши ті з них, що не мають регулятивного навантаження, а у ст. 881 ЦК залишити лише нинішні частини 2 та 3.

     17. Ст. 882 ЦК слід уніфікувати зі ст. 853 ЦК, а також істотно відредагувати положення частини 6 ст. 882 ЦК, які слідують радянським канонам капітального будівництва й серйозно обмежують замовника у можливості відмовитися приймати роботи, які не відповідають умовам договору.

     18. Визначений ст. 884 ЦК десятирічний гарантійний строк є невдалою калькою із застарілого французького законодавства й не враховує характер багатьох будівельних робіт, на які технічно неможливо надати такий тривалий строк гарантії. Гарантійні строки у ст. 884 ЦК слід диференціювати тим чи іншим чином.

К.ю.н. С. Глотов

Стосовно модернізації регулювання

права інтелектуальної власності

Перше концептуальне реформування українського законодавства з   інтелектуальної власності відбулося у 2003 р.  з прийняттям ЦК. Разом з тим, враховуючи існування низки спеціальних законів і підзаконних нормативних актів, які на протязі останніх п’ятнадцяти років так і не були приведені до єдиного знаменника, в тому числі з термінологічної точки зору,   виявилися структурні та змістовні недоробки всього спектру цього законодавства. Хоча робота на новими редакціями спеціальних законів ведеться постійно.

Можна назвати декілька причин, які мають спонукати законодавця внести зміни до четвертої книги ЦК України. По-перше, слід усунені будь-які розбіжності між нормами основного цивільного закону і нормами спеціальних законів. По-друге, ця  книга ЦК не пропонує рішень до питань, обумовлених науково-технічним прогресом, розвитком інформаційних технологій, зокрема Інтернету та інших інформаційно-телекомунікаційних мереж, тому що практично кожна технічна новела породжує новий спосіб, а в деяких випадках і нову сферу використання. По-третє, сучасні умови економічного розвитку (при чому не на рівні країни, а в масштабах світу), що полягають у безперервно постійній технічній модернізації, регулярно вимагають подальшого нормативно-правового удосконалення регулювання відносин щодо об’єктів авторського права стосовно як аналогового, так і цифрового середовища окремо, комп’ютерних програм, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, торгівельних марок тощо. Адже саме правова визначеність створює передумови для інноваційного розвитку суспільства.

 Симптоматично, що зміни в законодавстві з права інтелектуальної власності відбуваються не на рівні національного права, але в першу чергу на рівні права міжнародного. Це характеризує використання інтелектуальної власності як такого, що виходить за межі однієї держави, змушуючи законотворця прагнути до уніфікації моделей правового регулювання. При чому це стосується не тільки майнових, а й особистих немайнових прав, оскільки останні нерідко виступають в якості додаткового засобу контролю за використанням перших.       

Саме тому на рівні основного акту цивільного законодавства, окрім концептуальних основ регулювання (наприклад, на якій концепції базується регулювання права інтелектуальної власності – виключних прав чи пропрієтарної) мають бути закріплені основні тенденції розвитку права інтелектуальної власності в цілому, які відображають ідейне наповнення надсучасної доктрини такого права. Це стосується і штучного інтелекту, і, в певному сенсі, криптовалют і т.д.

На рівні ЦК регулювання має бути побудоване на фундаменті загальних норм, що застосовуються до права інтелектуальної власності в цілому, і на підґрунті загальних моделей стосовно кожного з об’єктів права інтелектуальної власності. Зазначене, напевно, і є основним завданням законодавця – максимально передбачити те, що може статися в майбутньому, з метою забезпечення суб’єктам регулювання можливості економічно конкурувати на ринку, який є транскордонним і транснаціональним.

До речі, такий підхід зайвий раз обґрунтовує життєздатність побудови цивільного законодавства за моделлю «ЦК – спеціальні закони», де ЦК по суті відводиться роль de lege ferenda, а спеціальним законам – de lege lata.

З огляду на те, що в епоху четвертої хвилі технічної революції на нормативному рівні навіть тенденційно передбачити все неможливо, значна місія покладається на судові органи, які в силу свого призначення мають всі можливості для заповнення прогалин у матеріальному праві через висловлення правових позицій.

Отже, зміни до ЦК в частині права інтелектуальної власності мають базуватися на врахуванні наступних чинників: (а) тенденцій, що існують в рамках науково-технічного прогресу; (б) регулюванні аналогічних відносин міжнародним (конвенційним) правом; (в) спиранні на право acquis communautaire ЄС та (г) судової практики, як вітчизняної, так і закордонної. 

При цьому, звичайно, не може йтися про копіювання закордонних підходів у регулюванні.

За окресленою формулою нагальних змін на рівні ЦК потребують визначення об’єкти та суб’єкти права інтелектуальної власності, удосконалення  регулювання відповідних договорів та їх місця в ЦК, системи управління правами, умов обмеження прав та виключень з них, майнової цивільної відповідальності за їх порушення. І це є необхідним для забезпечення відповідності законодавства потребам сучасного суспільства задля збереження балансу інтересів.

На закінчення

Шановні колеги! Ще раз повторимося, що метою цієї статті є запрошення всіх до дискусії з питань, порушених у ній. Ніхто з авторів не вважає, що йому вдалося сформулювати цивілістичну істину в сфері рекодифікації і що висловлені тут міркування безперечні. Безперечно лише те, що ЦК повинен бути реформований, і від того, яким шляхом піде ця реформа, залежить дуже багато чого для України.

ГО «Цивілістична платформа»