Михайло Цуркан: Конституційний Суд – це останній бастіон, який реально може вберегти судову систему від потрясінь

11:36, 10 марта 2020
Михайло Цуркан: Твердження політиків про те, що наша судова система ще не доросла або потребує залучення іноземних партнерів для вирішення цих питань, є надуманим.
Михайло Цуркан: Конституційний Суд – це останній бастіон, який реально може вберегти судову систему від потрясінь
Следите за актуальными новостями в соцсетях SUD.UA

Уже зовсім скоро, 6 квітня, судова влада на своєму з’їзді буде визначатися з кандидатурою нового судді Конституційного Суду України. 

Навколо КСУ останнім часом вирують пристрасті: саме в його руках подальша доля судової реформи Президента Зеленського та закону про люстрацію. Деякі називають його політичним органом, бо суддів КСУ також призначають Верховна Рада і Президент за своєю квотою, і врешті, саме Конституційний Суд має ставити крапку в найважливіших для країни питаннях, які стосуються всіх громадян.

Михайло Цуркан був свідком не одної судової реформи, працював у судах всіх інстанцій, був одним з перших суддів Вищого адміністративного суду України, довгий час обіймав посаду заступника Голови ВАСУ та після ліквідації останнього став заступником директора тестологічного центру Національної школи суддів, який, власне, розробляв тести для добору кандидатів в судді та кваліфікаційного оцінювання діючих суддів. Чому він вирішив претендувати до Конституційного Суду та як бачить його роль в сучасній українській системі координат, Михайло Цуркан розповів «Судово-юридичній газеті».

Чи притаманні Конституційному Суду ознаки політичного органу та чи має бути, на Вашу думку, змінено порядок формування КСУ?

Конституційний Суд України за Конституцією у первинній редакції входив до системи судочинства. Сьогодні він з системи судочинства виведений, але це не означає, що КСУ не є органом судової влади.

Судова влада – складова державної влади. Державна влада має таку обов’язкову ознаку, як суверенність. А суверенність, крім того, що це здатність самостійно здійснювати повноваження, – це ще й здатність самовідтворення. Так ось, легкими рухами, але судову владу намагаються цієї здатності позбавити. Шляхом того, що, по-перше, членів такого органу врядування, як ВККС, можуть обирати в переважній більшості не судді. По-друге, в наукових колах вважають, що нічого суддям на з’їздах делегувати своїх представників до Конституційного Суду. Це якраз і є посягання на суверенність судової, а зрештою, і державної влади.

Був певний період, коли я, спостерігаючи за тим, як КСУ не може довгий час ухвалити те чи інше рішення, думав: може, дійсно там мають бути лише науковці? Адже це, власне, не зовсім ординарний судовий орган. Практика і життя показали, що ні – якраз судді, які не є представниками політичної інституції, тобто Президента чи Верховної Ради, є найбільш незалежними. І КСУ, які б характеристики йому не давали, залишається органом судовим.

Звичайно, там мають бути і вчені-конституціоналісти. Але судді, представники суддівської спільноти, які не бояться ухвалювати рішення, які не дивляться ні на статус суб’єктів подання, ні на можливу відповідальність, мають бути там.

Можна запитати: а як же характеризувати КСУ як судовий орган, коли Верховний Суд у свій час сказав, що суддів КСУ можна звільняти, оскільки це майже політична діяльність? Я думаю, то була помилка, яка пояснюється змішуванням понять елементів політичної процедури призначення і суті діяльності. КСУ є судом, хоча і різниться предметом, яким займається.

Але ж судді КСУ все одно призначаються за іншою процедурою політичними органами…

У цьому ланцюгу треба поставити крапку. Якщо припустити, що елементи політичного призначення перетворюють КСУ в політичний орган, ми тоді мусимо казати про настання політичної відповідальності. А політична відповідальність суддів – це хрест на КСУ як на органі конституційної юрисдикції, оскільки суб’єкт призначення у разі, коли йому не подобається певне рішення, може припиняти повноваження судді. Якщо піти таким шляхом, ми можемо втратити КСУ.

Чи має КСУ орієнтуватися на позицію громадськості і суспільну думку при ухваленні рішень?

Повернуся до того, що є предметом розгляду КСУ. Якщо узагальнити, то це конституційний лад. Збереження тих умов суспільного договору, яким є Конституція. І, з огляду на збереження миру, спокою, виходячи з того, що Конституція не може регулювати абсолютно всі правовідносини та їх деталі, а тільки спрямовує певний шлях, в якому рухається країна, то зважати на суспільну думку, на громадськість, коли йде мова про збереження і розвиток держави, звичайно, КСУ повинен. І він це робить. Можливо, дещо із запізненням, але так і є.

Тут важливо, щоб думка суддів, які призначені політичними суб’єктами, не ототожнювалася з думкою цих суб’єктів. Бо в нормальній демократичній країні неважливо, хто їх призначає. Після призначення судді мають забути про це. У нас інколи складається враження, що якась «пуповина» ще не розрізана. Але зрештою ми  демократія, становлення якої триває.

Чи поділяєте Ви думку стосовно необхідності повністю усунути із законодавства можливість КСУ висловлювати застереження за умови визнання в цілому законопроекту про зміни до Конституції відповідним статтям 157 і 158?

Потрібно виходити із базових принципів, які вирізняють політичний орган від органу судового. Певні покращення, уточнення можливі – цього вимагає життя. Зрештою, і Конституція є живим організмом. Але механізми, які б залишали суд власне судом, повинні бути.

Тобто, якщо законодавець дійде висновку, що необхідно змінити повноваження КСУ, але точково і не в принципових питаннях, у цьому нічого страшного немає. Основне  щоб у цих деталях не ховався той «чортик», який полягає у бажанні взяти під контроль судовий орган.

Більш складні механізми – це суспільна довіра до рішень КСУ. Якщо його рішення будуть сприйматися суспільством як справедливі, то КСУ отримає неймовірний захист.

КСУ, як й інші судові органи, не має механізмів примусу. Вся його влада реалізується через його авторитет. А підірвавши авторитет на дрібницях, ми можемо делегітимізувати весь орган або всю систему. У цьому і є проблема.

Як показала практика, останні зміни, які відбулися у законодавстві стосовно КСУ, були спрямовані не лише на збереження, але й на посилення його ролі. Тому я не думаю, що певні відкати в цьому плані будуть сприйняті позитивно. Принаймні людьми, які розуміються на питаннях конституціоналізму.

Чому Ви вирішили претендувати на посаду судді Конституційного Суду?

Якщо ви звернули увагу на останнє рішення КСУ, досить можливо, для когось спірне, – щодо правових підстав ліквідації Верховного Суду... Якщо взяти темпоральні рамки його розгляду і поставити перед собою запитання: а чому сьогодні це рішення проголошено – воно ж довгий час було на розгляді? Особисто я пов’язую це з тим, що прийшли два нові судді – представники суддівського корпусу і змогли своїми голосами подолати ту невизначеність. Тому, не заперечуючи ролі вчених, які займаються виключно питаннями Конституції, вважаю, що там мають бути судді-практики.

З огляду на свій попередній досвід і те, що я працював у Вищому адміністративному суді, який є «молодшим братом» конституційної юстиції, впродовж 10 років працюю на посаді професора кафедри адміністративного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, проблеми, які сьогодні постають перед Конституційним Судом, мені близькі й знайомі. Крім того, запроваджений інститут конституційної скарги – це ще один напрямок діяльності КСУ, який дуже близький до адміністративного судочинства. Тому я вирішив запропонувати колегам свою кандидатуру, а їм вже визначатися.

Як КСУ може протидіяти спробам законодавця втрутитися в незалежність судової влади?

Частково КСУ дав на це відповідь згаданим рішенням за поданням Верховного Суду України. Крім того, думаю, що незабаром буде ухвалено рішення стосовно люстраційного закону. Це всі ті складові, які дають відповідь на те, чи є у нас незалежною судова влада.

Можливо, і непогано, що КСУ формується різними центрами впливу. І якщо він вже приймає рішення, то це є відображенням загальних тенденцій, які визначають, в якому напрямку ми маємо рухатися.

Я прийшов у судову систему в 1986 році, і лише перші 3 роки на моїй пам’яті не було «судових реформ». Потім почалася «горбачовська» реформа, і до цього часу вони впроваджуються. Можливо, це важко назвати повноцінними реформами. Йде удосконалення, пристосування до якихось проголошених стандартів – хоча насправді стандартів судової системи немає, а є стандарти судочинства. І все це супроводжується певною непослідовністю.

На початку відродження незалежності нашої держави, враховуючи відсутність як такої практики державотворення, можливо, було не до судочинства. Але з прийняттям Конституції судову систему треба було розбудовувати відповідно до традицій. Що відбулося фактично? Перехідними положеннями визначили 5 років для реформування, і в останні місяці, схопившись за голову, побудували начебто європейську модель: суди першої інстанції, апеляційні і касаційний суд. А зрештою, просто перетворили обласні суди в апеляційні без зміни свідомості суддів. З того часу ми намагаємося щось надолужити, наздогнати, називаючи це реформою, а основна проблема – доступності для особи суду і отримання результату, який би не просто задовольнив, а який би був легітимним в очах суспільства, немає.

Це дійсно проблема, особливо з огляду на те, що про сумнівність судових рішень кажуть не стільки сторони, скільки можновладці, яких не влаштовують ці рішення. Їм суд потрібен тоді, коли потрібно захистити їх інтерес. Коли суд набув ознак того органу, який може захистити власність, він зразу ж став авторитетом. Коли основну державну власність розподілили, або «роздеребанили», то суд вже не потрібен.

У період соціальних збурень завжди треба покласти на когось відповідальність. Я впевнений, що в судах багато проблем. Багато суддів, які є джерелами цих проблем. Але повірте, більшість суддів  це компетентні, патріотично налаштовані, віддані своїй справі люди.

Коли відбувалися засідання профільних комітетів Верховної Ради, будучи присутнім там як заступник голови ВАСУ, який відповідав за зв’язки з парламентом, я неодноразово пропонував депутатам: підіть і посидьте в суді хоча б один день, подивіться, як працює суд, і потім скажіть, звідки ви берете твердження, що всі судді хабарники.

Тому недолуге реформування і потрібне реформування увійшли у дисонанс, і ми сьогодні маємо: необхідність змін, відсутність ресурсів, критичну налаштованість суспільства до суддів і зневіру самих суддів, які не знають, йти з системи чи ні.

У цьому контексті Конституційний Суд – це останній бастіон, який реально може зберегти судову систему від потрясінь.

До речі, в останньому рішенні дуже гарно наведено визначення щодо самостійності судової влади і самостійності як характеристики, яка зрештою не давала підстав для такої ліквідації Верховного Суду України.

Але там зроблено замовчування. Добре  ВСУ, а стосовно інших судів – для чого було ламати систему місцевих судів? Що, незрозуміло, звідки досвід? Згадайте події 2000-х років у місті Мукачеві: коли потрібно було отримати рішення під вибори – не отримали. Тоді задіяли схему ліквідації районних і міських судів і створення міськрайонних судів. Мова йшла про заміну голів, бо вважалося, що через них є вплив.

Сьогодні той самий механізм застосовано попередниками. Для чого? Для тотальної заміни суддів. А що змінилося? Процесуальне законодавство, по суті, не змінилося, інстанційність не змінилася, визначення місцевих судів як «вхідних» судів не змінилося. Зрозуміло, що це бажання зачистки. Але зачистки з якою метою?

Тому дуже погано, коли на об’єктивні вимоги реформування накладається і суб’єктивний підхід у власних – тільки авторам відомих – цілях.

Зараз на одну незавершену реформу накладається нова реформа. Як це відобразиться на судовій гілці влади?

Після завершення суддівської кар’єри я вже третій рік працюю в Національній школі суддів заступником директора тестологічного центру. Тобто зсередини бачу проблематику, більше того, займаюся вирішенням проблем у силу своїх функціональних повноважень

Пізно критикувати авторів закону за ті напрямки «очищення», як вони вважали, суддівського корпусу. Треба виходити з реалій. Тут я скажу про власне бачення і фактичний стан речей.

Як на мене, то ті процедури, які передбачені для кваліфікаційного оцінювання і для кваліфікаційного відбору кандидатів, можуть бути застосовані виключно для відбору кандидатів в судді.

Тобто особа, яка претендує на зайняття посади судді, має, по-перше, підтвердити свої загальноправові знання, по-друге, пройти відповідне медичне обстеження, психологічні тести, спеціальну підготовку, скласти іспит, показати, що вона не лише знає законодавство, а й вміє писати рішення. До цієї процедури немає заперечень, і її треба зберегти. Що ж стосується кваліфоцінювання суддів, то в окремих випадках воно може бути застосовано. Зокрема, грубе дисциплінарне порушення, інша поведінка, яка викликає сумнів у його професійній придатності. Але оцінювання має бути на основі критеріїв об’єктивних – тобто кількість, підстави скасувань рішень, поведінка, якщо йдеться про соціальну компетентність. Змушувати проходити оцінювання всіх суддів – який в цьому сенс? Більшість з них вже своїм життям довели, що вони можуть здійснювати правосуддя. Чекати 4 роки, щоб КСУ сказав: оцінювання – це, в принципі, нормально, а ось різниця в оплаті праці несправедлива – сенсу в цьому замало. Втім, закон потрібно виконувати. І Національна школа суддів, і тестологічний центр зробили все, що від нас залежить, щоб напрацювати матеріал, який складається власне з тестів і модельних справ, щоб вони були прийнятними. Зрештою, як показала практика, більшість суддів успішно пройшли цей етап.

Але, як бачимо, через наслідки реформи багато суддів зараз не працює, знаходяться у «підвішеному стані», ще й виник конфлікт, спричинений суддями чинними, які хочуть працювати і мають бажання брати участь в конкурсах на посади в судах, і кандидатами, які пройшли через пекло іспитів, підготовки, оцінювання, сьогодні фактично підтвердили, що вони можуть здійснювати судочинство, але конкурси не проводяться. Тут можна зрозуміти і ту, й іншу сторону.

Вчасне прогнозування наслідків допомогло б уникнути цієї ситуації. Але у нас хибне уявлення про правовладдя. Навіть закон про судоустрій і статус суддів в новій редакції був ухвалений до прийняття змін до Конституції в частині правосуддя, а мало б бути навпаки.

Чи можна вийти якось із замкненого кола з нестворенням ВККС?

На мій погляд, воно розв’яжеться буквально найближчими днями. Це, знов-таки, моє особисте бачення. Я думаю, що буде одне з рішень КСУ. Міжнародна спільнота зрозуміє нашу внутрішню проблематику, і у зв’язку з цим буде дещо м’якшою реакція щодо міжнародних експертів.

Тобто якщо буде таке побажання залишити нашу чинну систему в спокої, то міжнародні експерти з цим погодяться.

Питання в іншому: щоб їх допомога не перетворилася у перебирання на себе наших внутрішніх функцій. Бо допомогу не можна міняти на суверенітет.

Було б правильніше, щоб більша частина членів ВККС була все ж таким суддями, яких обирають самі судді. Твердження політиків про те, що наша система ще не доросла або потребує залучення іноземних партнерів для вирішення цих питань, є надуманим. Парламенту не довіряють і не довіряли – його що, обирають міжнародні інституції? До Президента чи Кабміну може зменшитися довіра – це значить, що їх мають обирати міжнародні інституції?  

Ми маємо, як це модно казати, не перетинати «червоні лінії». Ми повинні розуміти проблематику, але не переступати бар’єр, за яким іде втрата суверенної влади.

Чи можна будувати судову систему України, постійно озираючись на досвід побудови цієї системи в інших країнах?

Реперні точки можна розставити, втім, опиратися на чужі моделі не варто. Ще раз наголошу, що існують стандарти судочинства, але немає стандартів побудови судової системи. Країна може запровадити 5-6 інстанцій, але зрозуміло: все, що буде після апеляції, – це касація. Хтось назве її наглядом, хтось переглядом – але це буде касація. Не так визначається дієвість судової системи.

Дієвість визначається здатністю суду першої інстанції вчасно і належно розглянути справу, наявністю міцного кваліфікованого апеляційного суду, який перегляне у повному обсязі справу. Наступна кількість судових установ – це лише національна традиція з обов’язком, щоб ці установи виконали одну, але дуже важливу функцію – забезпечили загальну єдність судової практики.

У нас хибне уявлення, яке тягнеться ще з радянських часів, про те, що остаточне і справедливе рішення має ухвалити лише Верховний Суд. Верховний Суд може розглянути лише десяток чи сотню справ у рік – і цього буде достатньо. Втім, правосвідомість, правова культура нам ще не дозволяє застосувати такий підхід. Отже, чому ми маємо дивуватися тим проблемам, які виникли сьогодні, коли існують касаційні суди у складі Верховного Суду плюс Велика Палата ВС як судовий орган?

Коли кажуть, що ми привели судову систему до прийнятної триланкової побудови, трошки смішно: а всередині – це що?

Але чи дозволяє сьогодні якість роботи апеляційної інстанції ставити крапку в усіх справах?

Тут знов треба повернутися до того, як проводилася реформа у 2001 році. 5 років збігло, потрібно було щось робити. Відбулося механічне перетворення за суттю касаційного суду (бо обласні суди за суттю були касаційними) в апеляційні. Кадрами мало хто займався. Якщо сьогодні подивитися на рішення апеляційних судів, часто це майже така сама стара радянська касація.

Мої студенти, коли приходять після практики, мене запитують: «Пане професоре, Ви розповідаєте про касаційний перегляд, скажіть, будь ласка, от ми були в судах і спостерігали – як за 5 чи 10 хвилин можна переглянути всю справу?». І вони праві.

Нам необхідно змінювати підхід до порядку апеляційного перегляду справи. А тоді, звичайно, забезпечувати єдність. Мало хто на це звертає увагу. Реформа вихолостила апеляційні суди. Апеляційні суди сьогодні – це половина складу від тієї кількості, яка має бути за штатним розписом. Однак, якщо є міцними перша і третя ланки, то слабкість середини завжди буде проблемою – цей ланцюг буде рватися.

Тому я завжди, звертаючись до влади, кажу: зупиніться. Маємо те, що маємо. Давайте вдосконалимо. Давайте дамо Верховному Суду фільтри, за допомогою яких він зможе відсівати дрібні справи, і будемо укріплювати апеляційну інстанцію. Бо, як на мене, там зараз проблеми. Окрім того, що судді першої інстанції – це зараз «раби на галерах». Можливо, відвідувачі не готові прощати трохи знервовану атмосферу, але іноді диву даєшся, як судді там ще працюють. Особливо з огляду на величезну проблему з оплатою праці працівників апарату судів.

Раніше був зрозумілий підхід, коли помічники суддів, секретарі судів працювали в судах, отримували загартування і мали перспективу стати суддями. Йшло зрощення майбутніх кадрів. Зараз кажуть, що це радянський рудимент – начебто «хабарники вирощували хабарників». Але коли ми віддалили цих людей від мети стати суддею, та ще й зарплатою принижуємо апарат, то очікувати, що суд буде ефективною машиною, не слід.   

Чи є бажаючі серед Ваших студентів стати суддями?

На щастя, є. Хоча їх трошки лякає наш «цікавий» підхід. На сьогодні ж потрібно отримати ступінь магістра, потім досягти 30-річного віку, пройти навчання – а потім, можливо, ти станеш суддею. Але є простіші механізми. Скажімо, в Німеччині після бакалаврату особа обирає спеціалізацію. І, якщо ти хочеш бути суддею, ти йдеш навчатися. Навчання займає 3 роки, прирівнюється до магістратури. Ти вчишся на суддю, але це не означає, що ти маєш ним стати. Винагородою за твої старання є диплом, який дає право стати суддею. По-друге, навчання, половина якого полягає в отриманні навичок в судах, робить тебе цінним кадром на ринку праці. Там немає віку, з якого особа може бути суддею, але, щоб пройти всі щаблі, це має бути 28-30-річний вік, раніше ти просто не завершиш.

У нас же чіткі критерії, однак у 30 років людина, яка стала фаховим юристом, може втратити бажання стати суддею.

Наразі йде мова про зростання навантаження на суди всіх ланок. Робоча група Комісії з питань правової реформи запропонувала ввести мирових суддів. Чи може це, на Ваш погляд, допомогти розвантажити суди?

Я би дослідив досвід інших країн, які запровадили мирових суддів, на предмет того, чи дало це результат. Великих зрушень не відбулося. Окрім того, це досить недешева річ. Постає також багато питань щодо критеріїв відбору для таких осіб, на який період вони обираються, чи буде на них вплив тощо.

Давній досвід: ми були на стажуванні у США. Це був десь 2007 рік. Федеральний суддя запитав нас, чи існує в Україні виборність суддів населенням. Почувши відповідь, що її немає, він сказав: «І не запроваджуйте!»

Він був виборним суддею. Термін великий – 12 років. Але, коли починалися вибори, його буквально трясло. Він мав сформувати виборчий фонд, і тут же був обмежений у можливостях і механізмах його наповнення: «Що відбувається? Приходять до мене адвокатські компанії і кажуть – ми вас знаємо і офіційно вносимо у ваш фонд кошти. Населення мене, як правило, не знає, а для виборів необхідний «піар». Все відбувається в рамках закону, і я незалежний. Коли ж ці адвокатські компанії приходять потім як представники сторін, то там, де моральна шкода заявлена у 3 мільйони, мені вважається за потрібне не зменшити її до 1 мільйона при прийнятті рішення, а, навпаки, збільшити».

Отже, є велике питання: хто буде обирати мирових суддів і хто буде спонсорувати? Це не дрібнички. Адже для конкретної людини бути арештованим, розведеним, поділити майно – це не дрібнички. Тому потрібно це питання вивчати, досліджувати, але не спішити.

Чи необхідно, на Ваш погляд, перебудовувати систему адміністративного судочинства, додавати чи прибирати якісь ланки?

Процесуальна діяльність потребує вдосконалення. А саму систему треба залишити в спокої.

Що дійсно необхідно приймати – це Кодекс адміністративних процедур. У свій час я був у складі робочої групи, яка напрацьовувала кодекс. Тоді я запропонував назвати його законом, бо на кодекс він не тягнув.

Закон чи кодекс – але його треба приймати. Це те, що дасть можливість самому органу при прийнятті рішень керуватися принципом верховенства права. Не просто як ідеєю, а як дієвим інструментом.

Бо сьогодні коли говориш із можновладцями про те, що вони мають застосувати принцип верховенства права, на свій розсуд тлумачити, що він означає, то їх від цього колотить. Коли буде кодекс, це спонукатиме їх до ухвалення рішення майже як квазісудом.

Наприклад, у Польщі адміністративне судочинство дволанкове, але роль «першої інстанції» грають адміністративні органи. Вони обов’язково мають вирішити спір. Потім вже готова справа приходить до суду, і суд з легкістю приймає рішення, оскільки позбавлений рутинної роботи щодо збору матеріалів тощо. Він залишається активним учасником процесу, але йому набагато легше, і оперативніше розв’язується конфлікт.

Наразі органи державної влади не поспішають виконувати рішення суддів взагалі, чи готові вони керуватися принципом верховенства права?

Як кажуть, «крапля і камінь точить». У 1996 році, коли фактично Україна вже визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини, я був серед тих, хто почав застосовувати рішення ЄСПЛ. На мене дивилися дуже зацікавлено, мовляв, чому мені не вистачає українського законодавства?

Сьогодні рідко судове рішення, особливо якщо воно складне, обходиться без посилання на практику ЄСПЛ. Іде час, все змінюється. Тому коли буде узаконена процедура застосування того чи іншого алгоритму і орган відхилиться від неї, то це буде для нього проблемою.

Зрештою, дійсно, коли ми говоримо про європейців і цікавимося, як у них справи з виконанням рішень – то їх треба декілька раз запитувати, уточнювати чи переформулювати запитання, бо вони не розуміють – як це, судові рішення можуть не виконуватися?

Знов-таки, повертаюся до далеких 90-х років, коли ми обговорювали на з’їзді концептуальні питання стосовно побудови судової системи і її складових. Тоді голови судів (хоча я був проти цієї ідеї) віддали Міністерству юстиції виконавчу службу – в нас були судові виконавці, а стали державні виконавці. Так ось, коли виконавча влада отримала такий інструмент, їм здебільшого і суди стали не потрібні. Сьогодні відголоски цього рішення продовжують жити. Наприклад, Антирейдерська комісія… Про що ми говоримо? На підставі чого комісія має право приймати рішення про реєстрацію чи про скасування реєстрації? Осіб, які наділені владою, треба привчати до процедури. Процедура – це демократія.

У чому Ви вбачаєте сучасні завдання Національної школи суддів?

Склалася така ситуація після реформування, що було втрачено той позитив у роботі вищих судів та ВСУ, який полягав у проведенні періодичних навчань суддів, узагальнень, участі суддів ВСУ та вищих суддів в семінарах тощо. І цю функцію об’єктивно перебрала на себе Національна школа суддів. Якраз вона за останні роки провела чимало заходів з підтримання рівня кваліфікації чинних суддів.

Школа провела підготовку кандидатів на посаду судді. З цих кандидатів деякі не дочекалися призначення суддями першої інстанції, а стали суддями Вищого антикорупційного суду.

Отже, судова система, її органи налаштовані рішуче. Ми віримо, що штучно створені хвилі обурення спадуть і суспільство зрозуміє, що саме суд має бути центром розв’язання юридичних конфліктів. Бо перенесення цього тягаря на інші органи – це неправильно. Рішення суду в очах громадянина має бути легітимним. Тому дії і суддівського корпусу, і влади мають бути спрямовані на відновлення довіри. Відновлюючи довіру до суду, державна влада відновлює довіру і до себе.

Бесіду вела Наталя Мамченко.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.

XX съезд судей Украины – онлайн-трансляция – день первый
Telegram канал Sud.ua
XX съезд судей Украины – онлайн-трансляция – день первый
Главное о суде
Сегодня день рождения празднуют
  • Марина Гниличенко
    Марина Гниличенко
    суддя Київського районного суду м. Одеси
  • Віктор Панкулич
    Віктор Панкулич
    суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду