Постановлення суддею неправосудного рішення: як пропонують змінити КК депутати

На сайті Верховної Ради опубліковано текст законопроекту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за постановлення суддею (суддями) неправосудного судового рішення» №3500-1 від 02.06.2020. Авторами виступають члени Комітету ВР з питань правової політики, включаючи його Голову Андрія Костіна.

Так, статтю 375 Кримінального кодексу пропонується викласти таким чином:

Стаття 375. Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного судового рішення (вироку, ухвали або постанови).

1. Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного судового рішення (вироку, ухвали або постанови) з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, тобто постановленого з умисним порушенням визначених законом процедур судочинства, яке проявляється у  розгляді справи неповноважним (незаконним) складом суду; розгляді суддею (суддями) справи, яка не підсудна суду, у якому він (вони) працює; або розгляді справи, яку суддя (судді) не могли розглядати і підлягали відводу (самовідводу) відповідно до процесуального закону; або прийнятті рішення у справі без участі сторін, які не повідомлялися належним чином про час та місце розгляду справи (у разі якщо таке повідомлення є обов’язковим); або прийнятті рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; або прийнятті рішення не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглядала справу; або порушенні вимог кримінального процесуального закону, які визначені цим законом істотними — карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

2. Ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки, караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

Як зазначають автори в пояснювальній записці, група експертів GRECO кілька разів акцентувала увагу на загрозі незалежності суддів, а саме на використанні прокурорами певних кримінальних правопорушень проти суддів, зокрема йдеться про кримінальну відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375 КК України).

Відповідно до пп. 1, 2 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної асамблеї ООН від 29.11 та 13.12.85, незалежність судових органів гарантується державою та закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов’язані поважати незалежність судових органів та дотримуватися її. Судові органи вирішують передані їм справи безсторонньо, на основі фактів та відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонуки, тиску, погроз або втручання, прямого чи непрямого, з будь-якого боку і з будь-яких причин.

Як зазначено у п. 19 рекомендації Rec (2000) 19 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя, прокурори повинні поважати незалежність і неупередженість суддів; вони ніколи не повинні ні ставити під сумнів судові рішення, ні перешкоджати їхньому виконанню, зберігаючи використання права на процедуру апеляції або на будь-яку іншу пояснювальну процедуру.

Окрім цього, на даний час є сформованою позиція Верховного Суду з розгляду кримінальних проваджень щодо вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ст. 375 КК України (ухвалення завідомо неправосудного судового рішення). Так, постанова колегії суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі №399/383/15 (провадження №51-9608км18) від 20.06.2019 року залишила в силі рішення судів попередніх інстанцій щодо винесення виправдувального вироку за обвинуваченням судді у вчинені злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України. У відповідності до ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вказана постанова є обов’язковою для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Зокрема, Верховним Судом у вказаній справі встановлено, що суд касаційної інстанції вже неодноразово надавав свої висновки щодо правозастосування ст. 375 КК України, які містяться у постановах Верховного Суду України №5-24кс14 від 20 листопада 2014 року та №5-56кс15 від 18 червня 2015 року, постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року (справа №520/8135/15, провадження №51-203км17), від 5 березня 2019 року (справа №759/15166/15, провадження №51-16км17) тощо.

У вказаних висновках констатовано, що на законодавчому рівні не визначено поняття «неправосудне судове рішення», не розтлумачено його і Конституційним Судом України, відсутні підстави ототожнювати його з такими поняттями, як «незаконне» та «необґрунтоване», а також немає підстав стверджувати, що неправосудне судове рішення — це у будь-якому випадку таке рішення, яке було скасовано вищою судовою інстанцією. Крім цього, наголошено, що поняття «неправосудне судове рішення» у поєднанні із вказівкою на «завідомість» його постановлення підкреслює цілеспрямований характер злочинних дій судді, його свідоме прагнення та бажання всупереч процесуальному закону постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути і не є актом правосуддя.

Консультативна рада європейських суддів (далі — КРЄС) допускає можливість зловмисного використання інституту кримінального переслідування для зведення рахунків за ухвалені суддями рішення.

У п. 54 Висновку КРЄС для Комітету Міністрів Ради Європи від 19 листопада 2002 р. «Про принципи і правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема етичні норми, несумісну з посадою поведінку і неупередженість» (далі — Висновок КРЄС) зазначено, що сутяжницьке порушення кримінальної справи проти судді за ініціативою незадоволеної судовим рішенням сторони стало поширеним явищем у деяких європейських державах.

Проте доки поточна практика повністю не виключила кримінальну відповідальність суддів, які вчинили ненавмисні помилки під час виконання посадових функцій, КРЄС не вважає введення такої відповідальності прийнятною загалом чи такою, що заслуговує на підтримку. Суддя не повинен працювати під загрозою тюремного ув’язнення, оскільки наявність такої загрози може, хоча б і підсвідомо, вплинути на його рішення (п. 53 Висновку КРЄС).

Відповідно до пункту 70 Рекомендацій CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки від 17 листопада 2010 року судді  не  повинні  нести  особисту  відповідальність  за випадки,  коли  їхні  рішення були скасовані або змінені в процесі апеляційного розгляду.

У пункті 68 вказаного документу йдеться про те, що тлумачення закону,  оцінювання фактів  або  доказів,  які здійснюють  судді  для вирішення справи,  не повинні бути приводом для  кримінальної відповідальності,  крім   випадків   злочинного наміру.

Попри те, що міжнародні стандарти у сфері судоустрою та статусу суддів, розроблені під егідою Ради Європи, мають, як правило, рекомендаційний характер, держави-члени Ради Європи вважають за необхідне враховувати їх положення в національних законодавствах та у практиці організації й забезпечення діяльності судової влади. Стаття 15 Статуту Ради Європи надає Комітету Міністрів Ради Європи право звертатися до урядів держав-членів із запитами про вжиття заходів на виконання ухвалених ним рекомендацій.

Запровадження Україною вищезгаданих стандартів Ради Європи у сфері судоустрою та статусу суддів слід розглядати як політичний пріоритет держави та ключовий механізм досягнення відповідності нашої держави насамперед політичним критеріям членства у Європейському союзі.

Однак, враховуючи наявність в національному законодавстві України кримінальної відповідальності судді за прийняте ним судове рішення, вбачається особливо необхідним правильне розуміння і застосування положень Кримінального кодексу України, зокрема статті 375 Кримінального кодексу України.

Із положень вищевказаної статті Кримінального кодексу України вбачається, що для наявності об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого цією статтею, необхідною умовою є факт постановлення суддею неправосудного рішення.

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Частиною першою статті 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства.

Таким чином правосуддям є самостійною галуззю державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом, процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ.

Із наведеного визначення вбачається, що правосуддя є нічим іншим, як чітко регламентованою діяльністю спеціального органу (суду), спрямованою на об’єктивний розгляд судових справ та вирішення спорів, з метою забезпечення права громадян на судовий захист своїх прав та інтересів.

У зв’язку з цим правосудність судового рішення визначається наявністю у конкретного судді права здійснювати правосуддя і, відповідно, неправосудність судового рішення визначається відсутністю у судді права судити за певних обставин. 

Що ж стосується суб’єктивної сторони цього злочину, то її характеризує слово «завідомість», про яку йдеться у диспозиції ст. 375 Кримінального кодексу України. Тобто, порушення порядку розгляду справи чи розгляд справи суддею, який не має права її розглядати в силу норм процесуального права, має бути вчинене умисно та з чітким розумінням суддею наслідків такої своєї діяльності.

Вказане виключає можливість притягнення судді до кримінальної відповідальності внаслідок допущення ним суддівської помилки, для виправлення якої у системі судів України передбачено наявність апеляційної та касаційної інстанцій.

Крім того, з метою розмежування дисциплінарних проступків та кримінального злочину, пов’язаних із прийняттям неправосудного рішення, вбачається за необхідне суб’єктивну сторону злочину обмежити випадками, коли таке рішення приймається з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах

Таке розуміння положень статті 375 Кримінального кодексу України є більш прийнятним та допустимим з точки зору формування в Україні громадянського суспільства на основі європейських принципів.

Таким чином, зважаючи на положення ст. 375 КК та факт того, що процедуру притягнення судді за вказаним складом злочину може використовуватися правоохоронними органами як засіб тиску, питання забезпечення незалежності суддів може бути вирішено законодавцем. Зокрема, шляхом визначення і розкриття поняття «неправосудне судове рішення».

Крім того, не зовсім доречним у розділі ХІІІ Кримінального кодексу України, який передбачає відповідальність за злочини проти правосуддя, визначати відповідальність за перешкоджання діяльності журналістів, оскільки відповідальність за злочини проти журналістів є предметом регулювання окремого розділу Кримінального кодексу України – розділу VI.

В свою чергу виокремлення журналістів як окремої категорії суб’єктів правовідносин, професійній діяльності яких можуть вчинятися перешкоди, та визначення кваліфікуючої ознаки злочину проти правосуддя лише за ознаками здійснення професійної діяльності ставлять у нерівне, порівняно із журналістами, становище інших учасників суспільних правовідносин, які можуть здійснювати професійну діяльність у інших сферах суспільного життя.  

Раніше «Судово-юридична газета» вже писала, що згідно із законопроектом № 3500 суддів притягатимуть до кримінальної відповідальності за грубе порушення норм права і перешкоджання роботі журналістів.

Подписывайтесь на наш Telegram-канал, чтобы быть в курсе самых важных событий.